Розділ 2

РОЗВИТОК АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСТІ У ПОВОЄННИЙ ЧАС

Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам'яток, зокрема монументальних — великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою

2.1.Діяльність одеського археологічного товариства. Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов'яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі деталізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хронологічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в цей період проявилося хронологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток цієї дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції — гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. – Інститут археології Академії наук УРСР, а нині — Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у повоєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, яку ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти:

1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам'яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології;

2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з'ясування хронологічних і локальних особливостей пам'яток різних епох;

3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам'яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу¹.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія — дитя шанувальників старовини — не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам'яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини.

¹ История археологической науки на Юге Украины в первые годы советской власти. Сергей Степанович Дложевский (1889 – 1930) [Електронний ресурс] / И.Корпусова, Т.Полесина // Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. – 2007. – № 5. – Режим доступу до журн.: https://www.history.odessa.ua/publication5/ stat09.htm

У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов'язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів.

Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів².

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

² Семенів М. Бібліографія праць проф. Дложевського // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. – Одеса, 1930. – Ч. 4. – С. 95

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

2.2. Одеський археологічний музей НАН України. Подальший розвиток археології в Одесі пов’язаний з археологічним музеєм. Який знаходився певні роки під егідою Товариства і прийшовший в наслідок історичних катаклізмів в упадок музей, тим не менше, поступово він становиться центром по вивченню старожитностей на півдні України. Перший директор націоналізованого музею С.С. Дложевський (1889 – 1930 рр.) чудово розумів необхідність збереження музею з такими багаторічними традиціями. Він з групою працівників приступив до відновлення експозицій і втраченої документації. Їм це вдалось, і музей не тільки став сховищем старожитностей, но і приступив до польових робіт і камеральним дослідженням³.

Окрім цього, С. С. Дложевський був одним із ініціаторів створення Археологічного інституту в Одесі – навчального закладу, де проводилась підготовка і навчання археологів.

³ Шелов Д. Ш.Создание Одесского археологического общества. «Советская археология»// № 3. – М.: 1959. – С. 24

Пропозиції ініціативної групи були позитивно зустрінені Народним комісаріатом просвітництва УРСР і 21 липня 1921 р. відбулось його офіціальне відкриття, а самі заняття розпочались у вересні.

Інститут складався з 2 відділень: археологічного і археографічного. Також потрібно сказати, що в 1920 р. був скорочений Новоросійський університет, замість якого виник Інститут народного навчання. Професура двох навчальних закладів була по суті одна і те ж. Це, по всій вірогідності, послужило одній з причин того, що в серпні 1921 р. Археологічний інститут як самостійний заклад був ліквідований і переорганізований в музейно – архіво – бібліотечне відділення факультету політичної просвіти Інституту народного навчання, проіснувавшого до 1923року.

Важко повірити, але сурові роки безладу і руйнувань, економічного спадку Одеса – продовжувала залишатись центром археологічних досліджень і підготовки спеціалістів. Музей також поступово почав відновлюватись.

В грудні 1922 р. його перевели з Одеського губернського політичного просвітництва під безпосереднє керівництво Української науки (для початку Наукового комітету Укрголпрофоса). В цьому ж році під його керівництво і для досліджень передають територію стародавньої Ольвії, яка з 1921 року була державним заповідником. Спроби відкрити кафедру археологічного напрямку відбувались і раніше. В результаті всіх переоформлень губернський комітет професійного навчання з 1 липня 1923 року створив науково – дослідницьку кафедру археології, яка числилась в Одеському державному історико – археологічному музеї.

При ній працювали наукова рада по захисту дисертацій, працівники проводили археологічні розкопки: С.С. Дложевський – в Ольвії, М. Ф. Болтенко – на о. Березань. Вони підтримували контакти з іншими установами історичного профілю. На початку 30 – х рр.. ХХ століття з відродженням університету в ньому відкрилась кафедра історії стародавнього світу і археології, де продовжувались традиції одеських вчених – археологів. В 1923 році музею повертають бібліотеку, він перейшов в відділення Народного комісаріату просвітництва, а з 1 січня 1924 р. музей отримав звання державного, при ньому була затверджена наукова рада і аспірантура.

Відродженню старих археологічних традицій Одеси сприяло також організування в серпні 1923 р. Одеської комісії краєзнавства. 22 жовтня цього ж року постановою загального зібрання Всеукраїнська Академія наук затвердила Одеську комісію краєзнавства при ВУАН. Її керівником став директор музею С. С. Дложевський. Згідно Уставу комісії, головними напрямками роботи були популяризація краєзнавчого руху, збір матеріалів, видання праць.

Діяльність комісії охопила Херсонську, Катеринославську губернії, Крим, Кубань. Таким чином, комісії в значній мірі вдалося відновити сферу наукового впливу. Це підкреслювалось і випуском спеціальних праць – «Вісників», вийшовших в 1924 – 1930 рр. в 5 випусках по різним спеціальностям. Залишається тільки захоплюватись роботою Дложевського і його соратників, адже в ті важкі роки відновлення нормального життя – їм вдалось повернути Одесі свою минувшу славу археологічної Мекки. При плануванні польових досліджень враховувалась необхідність розкопок різночасових пам’ятників⁴.

⁴ Ашрафіан А.А. Одеське археологічне товариство. «Матеріали з археології Північного Причорномор’я»/ № 3. – К.: 1960. – С. 64

Було проведено обстеження берегів р. Інгулець (А. В. Добровольський), організована експедиція в зону будівництва Бугської електростанції (Ф. А. Козубовський). Експедиції працювали в Сабатинівці, Лузановці, досліджені берега Куяльницького лиману, Жевахова гора в Одесі, поселення біля Тирасполя (П. З. Рябков). З 1924 року відновились дослідження Ольвії, які проводились аж до 1928 року під керівництвом Б. В. Фармакоського.

Музей активно брав участь в цих розкопках. З 1927 року знову розпочато дослідження о. Березань М. Ф. Болтенко і це при тих обставинах, що штат музею складався всього навсього з 3 працівників (включаючи директора) і бібліотекаря. Сам С. С. Дложевський вів велику організаційну працю. Займаючи чин директора музею, він був штатним професором Інституту Народного Навчання з української мови і мовознавства, представником літературно – лінгвістичної предметної комісії цього ж інституту, дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету при УАН.

100-річчя музею було відмічено в 1925 році конференцією, скликаною в Києві Археологічним комітетом при Всеукраїнській АН. Але, на жаль, перші кроки по нормалізації музейної справи – хоч і були дуже вдалими, але з травня 1925 року були перервані по вересень 1926 р..

Музей закрили по причині ревізійної перевірки. Але як тільки він був знову відкритий, в його стіни направились відвідувачі.

Число їхнє досягало 1500 тисячі, щомісяця. В 1927 році враховуючи значення античних колекцій, музею надали статус всесоюзного. Експозиція поповнювалась за рахунок передачі археологічних предметів з інших організацій, головним чином музею мистецтв при Новоросійському університеті.

З нього поступили стародавня грецька кераміка, монети, надписи і т.д. Але головним джерелом збільшення колекцій в 20 – ті роки стали археологічні розкопки.

Поряд з пам’ятниками, харашо відомими ще з дореволюційної пори (Ольвія, о. Березань) розпочались дослідження нових об’єктів. Піонером їх вивчення став ще один із найяскравіших представників одеської археологічної школи – М. Ф. Болтенко (1888 – 1959 рр.) Уже в 1921 році, голодному році, він розпочав розкопки поселення і могильника в с. Усатово, де знайшов залишки раніше невідомої культури, отримавшої по місцю знаходження назви «усатівської».

Свою археологічну практику Болтенко отримав ще з експедицій Е. Р. Штерна. Окрім розкопок в Усатово, він також вів дослідження о. Березань і Ольвії, а з 1930 – по 1932 рр. працював директором музею. Але в 1933 році його заарештовують по неправдивому звинуваченню в шпіонажі і присуджують до 5 років тюремного ув’язнення, які він відбув у Владивостоці. З 1939 року він відновлює роботу в музеї та університеті, а з початком війни разом з університетом евакуюється в м. Байрам – Алі, де в 1944 році захищає кандидатську дисертацію, і вже по поверненні в Одесу продовжує свою роботу в університеті.

Враховуючи усі ці здобутки керівництво музею (І. Т. Черняков) поставило питання про переорганізацію музею із Міністерства культури в Академію наук. Це питання було вирішено позитивно. В 1971 році музей ста академічним закладом. Значний розкиток археології в Одесі призвів до появи спеціального відділу археології Північно – Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР.

Його створення було зумовлене широко розпочатими на той час новими експедиціями, які працювали в зоні будівництва водних каналів, інших об’єктів народного господарства. Ініціатором створення відділу, був видатний вчений, дослідник палеоліту В. Н. Станко (1937 – 2008 рр.) Але скорим часом стало зрозуміло, що робота відділу Інституту і робота музею – це різні речі⁵. Музей, окрім занять науковою діяльністю – являється ще й сховищем старожитностей. Ця робота по обліку, збереженню предметів – займали левову частку часу. І поступово від ідеї об’єднання відділу і музею – в єдину структуру поступово відійшли.

Хоча сам Станко мріяв створити в Одесі повноцінний науковий центр, який мав у собі функції і польових досліджень, і їх наукову обробку, і функції зберігаючі – музейні. Співпраця музею і відділу збереглась і про функціонувала аж до серпня 1991 року – єдиною профсоюзною і партійною організацією. В кінці 80 – х – початку 90 – х рр. в музеї начислювалось 7 кандидатів наук. На жаль, ці важливі організаційно – юридичні зміни співпали з загальною економічною кризою, яка охопила в 90 – ті роки ХХ століття усі пострадянські республіки, в тому числі і Україну.

Повністю було зупинене бюджетне фінансування експедицій, перебої з заробітною платнею були постійними (хоча уже й академічною). Доводилось шукати різнобічні джерела надання грошей для того, щоб вести нормальну науково – дослідницьку роботу. Тут також зіграла свою роль і його відомість музею і його колекцій усьому світу.

⁵ Ашрафиан А.А., Диамант Э.И. Организационное собрание Одесского археологического общества. «Записки Одесского археологического общества»/ № 1. – К.: 1960. – С. 34 – 40

Так, 1991 року відбулася перша міжнародна експедиція зі спеціалістами із Італії. Вона проводила підводні дослідження в районі о. Зміїного. В 1995 р. почала роботу, яка продовжується і по сьогодення, спільна україно – польська експедиція з розкопів міста Ніконія (керівники Н. М. Секерська, С. Б. Охотніков). З польської сторони в ній беруть участь викладачі і студенти Університету ім. М. Коперника (м. Торунь). З 1998 р. – по 2007 р. працювала спільна експедиція музею і Ягеллонського університету (м. Краків, яка досліджувала городище у с. Кошари (керівники Я. Хохоровський, Я. Бодзек).

Так поступово налагоджувалась робота і по експедиціям, і по виданням. За рахунок спонсорів було видано декілька збірників статтей, монографій. Відбулось декілька наукових конференцій – з історії і археології Нижнього Придністров’я (1991, 1995 рр.), 40 – річчя розкопок Ніконія (1997 р.), пам’яті професора П. О. Каришковського (1991, 1996, 1998 рр.)

Професор П. О. Каришковський (1921 – 1988 рр.) починав свою діяльність в Одеському археологічному музеї, але навіть після свого переходу в Одеський університет не втратив зв’язок з музеєм. Видатний нумізмат, епіграфіст публікував безліч стародавніх пам’ятників із зібрань музею, допомагав його працівникам словом і ділом.

Окрім самого музею в 90 – ті роки в Одесі зорганізувались ще декілька закладів археологічного профілю (напрямку). Це, уже згаданий вище відділ археології Північно – Західного Причорномор’я, який з 1991 року очолює Т. Л. Самойлова. Його працівники розроблюють проблеми палеоекономіки і палеоекології в кам’яному віці (В. Н. Станко, Т. Н. Швайко).

Продовжуються роботи в районі новобудов і тісно пов’язана з цим проблематика епохи енеоліту – бронзи (І. Т. Черняков, Л. В. Суботін). Проводяться дослідження скіфів, сарматів, племен черняхівської культури і пізніх кочівників.

Продовжуються розкопки і дослідження античної Тіри (Т. Л. Самойлова). В 1993 р. в склад відділу входить Миколаєвська експедиція. В 1993 році на історичному факультеті ОДУ ім. І. І. Мечникова організована кафедра археологі та етнології, завідуючим яко став В. Н. Станко, а зараз очолює О. В. Сминтина. До цього часу вивченням археологі як науки велось на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків (О. А. Радзиховська, Т. О. Ізбаш, Р. Д. Бондар).

На кафедрі археології і етнології проводяться обширні дослідження пам’ятників кам’яного віку (О. В. Сминтина), римського часу (О. М. Дзиговський), нумізматики (С. А. Булатович). Кафедро сумісно з Одеським музеєм проведено декілька наукових конференцій: «Читання пам’яті професора П. О. Каришковського» (2001, 2004, 2006, 2008). Деканом історичного факультету університету з 2003 року являється В. Г. Кушнір.

В Південноукраїнському (Національному з 2009 року) педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського кафедра всесвітньої історії також почала проводити археологічні дослідження (А. О. Добролюбський, А. Красножон), зосередившись в основному на центрі сучасної Одеси⁶.

Окрім традиційних закладів в 90 – ті роки в Одесі існувало декілька новоорганізованих організацій пов’язаних з вивченням археологічних пам’яток.

⁶ Клейман И.К.Одесское археологическое общество в 1959—1965 годах. «Записки Одесского археологического общества»/ № 1. – Одеса: 1967. – С. 67

Це, Одеська охоронна археологічна експедиція Управління культури Одеського облвиконкому, Одеський охоронний археологічний центр Обласної організації Українського суспільства охорони пам’ятників історії і культури (Є. Ю. Новицький, С. В. Іванова).

Всі ці структури в кінці – послужили основою для створення Управління охорони об’єктів культурного спадку Одеської облдержадміністрації, однією із найважливіших і успішно виконаних завдань якого, стало охорона і дослідження археологічних пам’ятників на території Одеської області. В кінці 90 – х років при фінансовій підтримці Управління здійснилось проведення декількох міжнародних експедицій. В Тірі – сумісно з Інститутом фракології і музеєм м. Бреіла (Румунія), в низинах Дунаю – українсько – румунсько – молдавська експедиція в поселеннях Новосельське і Орловка, обстеження пам’ятників в районі оз. Катлабух.

На початку ХХІ століття робота Управління ще більше активізувалась, чому дозволяло співпраця з музеєм і відділом Північно – Західного Причорномор’я. Перше десятиліття нового століття увінчалось багатьма етапними подіями, ще раз підкресливши головну роль музею в археологічному житті міста. В результаті співпраці з Грецьким фондом культури (філіал в Одесі) – було проведено декілька виставок, видано книги і завдяки професору В. Карагеоргісу було налагоджено контакт з Фондом А. Левентіса (Кіпр).

Цей фонд відомий своєю підтримкою всіх форм культорної діяльності, так чи інакше пов’язаних з Кіпром. Він працював в таких всесвітньо відомих музеях як Метрополітен (Ньо – Йорк, США), Лувр (Париж, Франція), Британський (Лондом, Великобританія). Подібна спонсорська допомога була надана і нашому музею. В результаті в музеї проведений ремонт, зроблена експозиції європейського рівня. Не менш важливим стала подія проведення в 2006 році міжнародної виставки в м. Краків (Польща). На ній було продемонстровано 511 експонатів музею, випущений каталог.

Вона стала найбільшою виставкою України, яку було організовано за межами держави. Також вона мала значний внесок не тільки в Європі, а і усьому світі. В результаті колекції музею запрошені для участі в інших міжнародних проектах – 2007 р., виставка «Золото кочівників степів» із колекцій музеїв України (м. Тренто, Італія), в 2008 р. «Загадки України. Знаменита трипільська культура» (м. Торонто, Канада)⁷.

Експозиційна діяльність музею виразилась не тільки в організації і участі в виставках, але і в створенні нових експозицій за його межами. В тому ж 2008 році на о. Зміїному за участі працівників Одеського історико – краєзнавчого музею відкрито історико – археологічний музей, основну частину якого склали предмети, знайдені при розкопках на самому острові.

В самому центрі Одеси – на Приморському бульварі проведено охоронно – реставраційні роботи на поселенні V – ІІІ ст. до н. е.. Розкопки були законсервовані і розташовані під накриття. Подібний археологічний «музей під відкритим небом» споруджений вперше не тільки в нашому місті, но і по всій Україні. Накопичені за майже двохсотрічну історію музею матеріали – старанно охороняються, вивчаються.

Вони представляють собою окреме, особливе уявлення серед багатьох колекційних зібрань не тільки нашої країни, але і Європи. Тому не случаймо на цьому етапі розвитку музею стало присвоєння його колекціям статусу «Національного надбання»

⁷ Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С.Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. – М., 1979. – С. 140 - 145

ВИСНОВКИ

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

В історії формування науки про старожитності півдня України особливе місце займає Одеса – не тільки великий адміністративний центр, але і інтелектуальна «столиця» цього краю. Одеса, як історичний та культурний феномен появляється більше як 200 років тому. Вивченню цього феномену присвячено багато статтей і книг. Але існує іще одна сторона культурного життя Одеси, яка також виділяє ї із багатьох інших міст. Мова йде про археологічну науку, яка зароджується тут фактично разом із містом.

Саме місце розташування Одеси – на березі моря, в плодовитих степах призводить до того, що тут залишають свої сліди різні племена та народи, які заселяли дану територію в стародавні часи сучасно України. Все це призводить до формування міцного центру науки про старожитності і археології. Практично з перших років свого існування наше місто заохочувало людей, які свідомо цікавились далеким минулим причорноморських степів. Вони знаходили сліди перебування тут стародавніх людей, їх поселень, могили, окремі речі.

Поступове накопичення таких пам’яток і відомостей приводить до впевненості в необхідності не тільки зберігати чи оберігати, але і вивчати, досліджувати, публікувати.

Одеса і тут була на передових позиціях. Саме в нашому місті в 1825 році появився і до цих пір працює і існує Археологічний музей, а в 1839 р. – виникло Товариство історії і старожитностей. Це були, по суті, перші паростки формування археології, як самостійної наукової дисципліни. Яскравим прикладом цього являються «Записки» Товариства – унікальний альманах, який видавався протягом 75 років – до 1919 р.

Наступним етапом потрібно вважати 1920 – 1970 рр., коли музей – не дивлячись на ряд важких подій зовнішнього (ІІ світова війна) і внутрішнього характеру, продовжував залишатись археологічним центром, джерелом унікальни експонатів. Це привертало увагу як і велико кількості людей, так і спеціалістів, утворивших в 1959 р. об’єднання, яке відродило традиції ХІХ століття – Одеське археологічне товариство.

Початок новому, сучасному етапові – був покладений в 1971 році – коли музей увійшов у структуру Академії наук і увібрав у себе ознаки не тільки унікального схову старожитностей, але і одного із ведучих науково – дослідницьких центрів археологічної науки. Участь і організація масштабних виставок в країні і за кордоном, видання фундаментальних збірників статтей і монографій принесли музею заслужену світову славу.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.