Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Позитивізм у кримінології




До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з іншого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропології, соціології та статистики.Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів “крайніх” представників цих на-прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.Біологічний напрям. Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю “Злочинна людина”. Працюючи лікарем в’язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув’язнених за допомогою антропологічних методів вимірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвинутими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зниженою чутливістю до болю та ін.
Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочинців у групи. До його класифікації входили такі групи злочинців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких належать і “політичні маніяки”; випадкові.
Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по одній третині припадає на ув’язнених з атавістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадкових злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається наперед її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або дегенерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вченого.
Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо щодо існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов’язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці “Злочин” він виявив залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.
Теорія конституціональної схильності. Німецький психіатр Е. Кречмер (1888-1964) і його американські послідовники-кримінологи констатували зв’язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв’язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочинної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз внутрішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресивність окремих злочинців пов’язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.
Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популярне серед кримінологів.
Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально схарактеризував вплив на злочинність соціальних, економічних та політичних факторів. У такий спосіб було закладено основу для соціологічних та психологічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів виявився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної відповідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв’язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.
Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають “соціальні фактори”, до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Cуспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль-шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як “безнормативність”. Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаблюється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху — порушення правових норм.
Теорію диференціального зв'язку розробив французький вчений Г. Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо у праці “Закони наслідування” Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального зв’язку сформулював американський вчений Е. Сатерленд у праці “Принципи кримінології”. Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв’язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв’язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не враховує індивідуальних особливостей особи і притаманну їй вибірковість поведінки.
У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до “психології без душі".
Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції поведінки засуджених.
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю з цього напряму — “Критерії небезпечного стану” — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.
Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в такому: консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв’язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.


Данная страница нарушает авторские права?


mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал