Колективізація сільського господарства

Колективізація замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Крім того, більшовики колективізацію також розглядали як засіб боротьби з приватною власністю на шляху до комуністичного суспільства. Вступаючи в колгосп, селянин ніби передавав свої права на розпорядження виробленою продукцією керівнику колгоспу. Крім того, позбавлений власності, а іноді майна, селянин в своєму реальному стані фактично перевертався в кріпака. А через нього державні установи діставали можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу і колгоспників, а скільки — вилучити у централізований фонд. Уже в 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів стали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому було заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора «Просільське господарство України і про роботу на селі». У постанові пленуму зазначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. У січні 1930 р. вийшла постанова «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 p.

Й. Сталін називав колективізацію «революцією зверху». Він мав рацію. Селяни-власники не виявляли готовності відмовитися від своїх господарств і робили це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Темпи колективізації визначалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з настійною вимогою: «Степ слід повністю колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 року!» Отже, встановлені постановою ЦК ВКП(б) строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу», почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокрема збройний.

Політична ситуація різко загострилася. Сталін визнав за доцільне відступити, публічно назвав факти, коли колгоспникам не залишали присадибної ділянки, «перегином» і поклав відповідальність за перегини на місцеві власті. 14 березня 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі». Місцевим партійним організаціям пропонувалося відмовитися від адміністративного тиску на селян під час утворення колгоспів.

Тим часом поставки хліба державі проголошувалися «першою заповіддю» для колгоспу. Розподіл за трудоднями відбувався згідно із «залишковим принципом», тобто розподілялося лише те, що залишалося після здачі державі. Ціни на продукцію, яка продавалася колгоспами державі, були занижені. Незабаром унаслідок інфляції вони взагалі стали символічними. Розміри державних поставок заздалегідь не визначалися.

Оскільки вільну торгівлю, починаючи з 1930 p., фактично заборонили (жителів робітничих селищ постачали за картками, а промтовари для села передавалися у фонд отоварення заготівель), уся товарна продукція колгоспів повинна була надходити у розпорядження держави. Однак за умов відсутності ринку саме поняття «товарна продукція» стало невизначеним. Дотримуючись принципу «краще переобкласти, ніж недообкласти», колгоспам встановлювали такий план здачі продовольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями майже нічого не лишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.

Відсутність матеріальної заінтересованості у розвитку громадського господарства змушувала колгоспників вдавати, що вони працюють, а не працювати по-справжньому. Підірвані колективізацією, продуктивні сили сільського господарства деградували дедалі більше.

«Ліквідація куркульства як класу». Навіть за умови істотної державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступила незначна кількість незаможного селянства. Яким же чином стала можливою суцільна колективізація в найкоротші строки? Щоб здійснити колективізацію, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не служило гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію. їх оголошували «підкуркульниками» й репресували.

Фото Розкуркулена сім’я

У постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» власники господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися «учасники і організатори антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах або таборах. До другої категорії — ті, хто здійснював «менш активний опір» кампанії розкуркулення. їх разом із сім'ями виселяли в північні райони країни. Розкуркуленим сім'ям, які не чинили опору, надавалися невеличкі земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за рішенням наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами.

Перша хвиля розкуркулення тривала в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів. За станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2, 5 %.

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і дозволу виходити з колгоспів масштаби колективізації різко зменшилися. Восени в колгоспах залишилося менше третини селян. Оскільки середняки виходили із колгоспів масово, то вони знову стали незаможними.

Новий наступ на село розпочався у вересні 1930 р. Ставилося завдання протягом 1931 р. закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. У районах, де розкуркулення вже відбулося, знову почалася «ліквідація куркуля як класу», і на цю роль підшукували вже інші кандидатури. Розкуркулені сім'ї, які залишилися на місці, виявилися справжньою проблемою для властей: згідно з інструкцією їх мали розміщувати у спеціально збудованих виселках. Будівництво виселків, як показала практика, потребувало коштів, а тому було мертвонародженою ідеєю. Коли розкуркулення відновилося, проблеми розв'язали найпростішим способом: стали висилати за межі України всіх. Протягом 1930 р. було депортовано не менше 75 тис, а до червня 1931 р.— ще 23, 5 тис. сімей.

Усього за роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях, несплату дуже завищених податків, «невмотивований» забій власної худоби, а найчастіше — внесенням у списки розкуркулених). Фактично ж розпалося майже вдвоє більше господарств, значна їх частка — з волі самих селян. Не в змозі прийняти новий порядок, селяни розпродували майно і виїздили на новобудови у міста, у томі числі за межі України.

Деградація сільськогосподарського виробництва. У 1930 р. Сталін заявив, що зернова проблема в основному розв'язується. Проте в селян результати першої колгоспної весни викликали розгубленість. Хоч грізне слово «продрозкладка» не вживалося, у село поверталася практика перших років радянської влади. Ринок зникав. Гроші втрачали купівельну спроможність. Фонд отоварювання заготівель не міг задовольнити навіть мінімальних потреб у промтоварах. Заробітки у громадському господарстві були мізерні.

Кількість колгоспів, однак, зростала. Хоч примушування селян вступати в колгоспи називалося перегином, це не означало, що колективізація перестала бути примусовою. Загроза розкуркулення і штучний податково-пільговий перепад між колективними та одноосібними господарствами на користь перших створювали ситуацію, в якій селяни вважали за краще об'єднуватися в колгоспи.

До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств, понад 80 % посівних площ.

Складовим елементом колгоспного ладу були державні машинно-тракторні станції (МТС). Мережа МТС швидко зростала: починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р., в Україні кожні два дні з'являлася нова станція. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС, які обслуговували половину колгоспів, переважно великих.

У 1930 — 1931 pp. дезорганізація і деградація колгоспного виробництва позначалася не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян, бо трудодні отоварювалися за залишковим принципом. У першій половині 1932 p., коли хлібозаготівлі було завершено, в результаті чого запасів продовольства у селян не залишилося, у багатьох районах України спалахнув справжній голод з випадками людоїдства і загибеллю десятків тисяч людей.

Однак продрозкладку не було скасовано. Єдина поступка, зроблена у 1932 p., стосувалася ринкової торгівлі. У 1932 р. план хлібозаготівель по селянському сектору (колгоспи та одноосібники) скорочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину товарної продукції спрямувати в «колгоспну торгівлю». Дозвіл торгівлі за ринковими цінами означав, що спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була визнана невдалою. Проте на поточне становище постанова не вплинула: торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, не раніше січня 1933 р.

Із року в рік колгоспникам нараховували трудодні за роботу у громадському господарстві, але вони змушені були виконувати спочатку «першу заповідь» — поставки хліба державі. Хлібозаготівельний же план був безрозмірний, і восени для розподілу по трудоднях нічого не залишалося. Тоді селяни вдавалися до саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі й полові під час обмолоту, щоб згодом потай забрати його.

Замість того щоб покінчити зі спотвореними виробничими відносинами, які змушували колгоспників приховувати власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 р. прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, з за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, селянин діставав повний строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п'ять колосків».

У 1932 р. втрати врожаю внаслідок зростаючої дезорганізації виробництва настільки зросли, що вже позначилися не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. Протягом січня—листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р.— 380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн. пудів. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

Голодомор 1932-1933 р. Початком «роботи» надзвичайної комісії слід вважати виступ В. Молотована політбюро ЦК КП(б)У ЗО жовтня 1932 р. Він поінформував, що зобов'язання України зменшуються на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план обсягом 282 млн. пудів, зокрема по селянському сектору — 261 млн. Інакше кажучи, у селян треба було вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня до жовтня. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб.

І справді, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники на власні очі бачили трагізм ситуації. Більшість з них не могла залишитися лише гвинтиком бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) обвинуватив місцеві кадри у саботажі.

Фото Голод

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. У поїздах і на станціях бригади ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям. Селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було їжі, населення вимирало.

З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні 104, 6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 p., становила 260, 7 млн. пудів. Отже, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз з республіки майже все. На початку 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали останній шматок хліба в голодуючих.

Фото В. Молотова

Проводилися подвірні обшуки з конфіскацією: забирали хліб, будь-які запаси їжі — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління, фруктову сушку тощо, заготовлені селянами до нового врожаю. Це нібито було карою за «куркульський саботаж» хлібозаготівель. Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію очолював Л. Каганович) було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, «уму-розуму» (вислів С. Косіора), тобто сумлінній праці на державу у колгоспах.

Фото Л. Кагановича

Те, що відбувалося в Україні у 1933 р., не було відображено в документах офіційних установ. Причина полягає в тому, що Й. Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(б)У цього періоду слово «голод» не згадується.

До загибелі мільйонів українських селян призвело холоднокровне рішення Й. Сталіна вилучити всі їстівні припаси, заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості, оповити голодних завісою мовчання. Щоб перешкодити самочинним втечам голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.

Смертність від голоду почалася вже в перший місяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Проте Й. Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки «харчові труднощі в ряді колгоспів». У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заявив: «У будь-якому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10—15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Демографічна статистика 1930-х pp. свідчить про те, що безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.— від З до 3, 5 млн. чоловік. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду, за 1932—1934 pp. сягають 5 млн. чоловік. Не менше 1 млн. селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.

Трагедія українського народу в 1932-1933 р. р. є логічним наслідком злочинної політики сталінського керівництва щодо села, яка може бути визначена як ключова причина голодомору 1932-1933 р. р. в Україні. Всі інші, як об'єктивні, так і суб'єктивні причини в тій чи іншій мірі є деталями цього злочинного курсу. Зокрема це:

- підвищений експорт хліба,

- незацікавленість селянства в ефективній праці на колгоспній землі,

- нееквівалентний обмін між селом і містом,

- надзвичайно низький рівень господарювання в колгоспах,

- великі втрати врожаю,

- скорочення посівної площі внаслідок нестачі посівного матеріалу і незадовільне планування господарської діяльності.

Нове в економічній політиці. У 1933 р. Сталін відмовився від політики прискорених темпів колективізації, мотивуючи тим, що її завдання, мовляв, виконані. Насправді ж слід було рятувати охоплене кризою народне господарство.

Поворот в економічній політиці характеризувався перш за все скасуванням продрозкладки. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Тепер колгоспам та одноосібникам залишалася вся продукція, вироблена понад твердо зафіксовану норму здавання державі. Лишки дозволялося реалізувати за цінами вільного ринку. Це пробуджувало заінтересованість у розширенні посівних площ, спонукало до подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи МТС і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і вони використали її насамперед для репресій. Скасування продрозкладки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, заборонялося перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

З весни 1933 р. у рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, вперше почали виникати ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Матеріальна заінтересованість позначилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля (тепер Городищенського району Черкаської області) М. Демченковзяла зобов'язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні почалося змагання п'ятисотенниць. У наступні роки сільськими райкомами партії була організована боротьба за високі врожаї сільськогосподарських культур.

Зміцнювалася матеріально-технічна база сільського господарства. До кінця другої п'ятирічки в республіці діяло 958 МТС, які обслуговували понад 97 % загальної кількості колгоспів.

Організаційне зміцнення колгоспів, допомога технікою сприяли подоланню кризи. Вихід із кризи сприяв зростанню хлібопоставок державі. У 1933 р. від України в державні засіки надійшло 317 млн. пудів хліба, у 1935 р.— 462 млн., а в 1937 р.— 496 млн. пудів. Підвищення хлібопоставок відбувалося більш-менш безболісно для життєвого рівня селян.

Більшість господарств почала обзаводитися підсобними виробництвами — птахівництвом, садівництвом, бджільництвом тощо. У колгоспах було організовано тваринницькі ферми, а колгоспникам надавався безпроцентний кредит для придбання худоби. Майже всі селянські господарства придбали корів.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних перетворень 1929—1938 pp., становив одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина у колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.