УПА та єврейське населення

На початку 1941 року з моменту входження німецьких військ до західної України ОУН розглядало євреїв, як можливих саботажників нової української держави: «В часі хаосу і замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних московських, польських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму». У «Вказівках на перші дні організації державного життя», для не лояльних до нової влади осіб передбачались наступні вказівки: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків.» ^[41]

У подальшому своє ставлення до євреїв під час німецької окупації ОУН сформулювало у постановах Другої конференції ОУН, де говорилось^[41]:

Існує багато свідчень того, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям. Зокрема, це згадано в дослідженнях Ж. Ковби та Якова Сусленського. Серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, яка протягом 1942–1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберґ, при цьому Роман Шухевич допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Рижко Ірини^[41].

У середині війни чимало євреїв приєдналось до лав УПА на добровільних засадах^[42]. Особливо це було відчутно у лікарському складі, коли серед лікарів УПА були й жиди^[42]. Зокрема, відзначився доктор «Кум», що став єдиним євреєм, нагородженим Срібним хрестом заслуги. Остаточне ставлення ОУН до євреїв було сформоване в 1944 році. Воно полягало в тому, що євреїв вважали рівноправною національною меншиною в майбутній українській державі. І вже в наказі Воєнної округи «Буг» від 5 вересня 1944 року зазначалося: «Жидів і інших чужоземців на наших теренах трактуємо як національні меншості»^[41].

Методи боротьби із УПА

Докладніше: Протиповстанська боротьба

У різні періоди Другої світової війни Україна знаходилась під владою різних тоталітарних режимів. Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1939 р. люди вітали «визволителів від польського рабства» — Червону Армію. Однак радянська влада виявилась не менш жорсткою за польську — колективізація, каральні акції. Всі ці дії підірвали її авторитет та підсилили націоналістичні настрої серед населення.^[43]. В тому ж році 27 серпня скликано 2-й Великий збір ОУН в Римі, на якому новим провідником вибрано Андрія Мельника. Однак не всі оунівці підтримали його кандидатуру, тому 10 лютого відбувся збір ОУН у Кракові, де утворено Революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Відбувся розкол ОУН на дві частини: меншу, поміркованішу «мельниківську» та більшу і схильних до активних дій «бандерівців»^[44]. Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади в середині ОУН.^[45][46] Поки «мельниківці» вимагали у Степана Бандери розпуску революційної ОУН, «бандерівці» готували збройне антирадянське повстання на Волині.

Для боротьби із зростаючою силою ОУН радянські органи влади використовували репресії, масово вивозили людей із західної України та Білорусі до Сибіру і північного Казахстану.^[43]

22 червня 1941 р. атакою Вермахту на західний радянський кордон розпочалася німецько-радянська війна. Із початком бойових дій члени ОУН підняли збройне повстання. Німецькі війська стрімко просувались вглиб радянської території, зустрічаючи неорганізований спротив з боку Червоної Армії. 25 червня озброєні загони ОУН організовують численні напади на червоноармійців та енкаведистів у Львові, Коломиї в селах Гаїв, Дмитрович та інших. Для придушення повстання більшовики залучають гармати та танки^[47]. Під час відступу перед наступаючою німецькою армією більшовики розстріляли в'язнів львівських тюрем. Серед розстріляних були рідні брати Степана Бандери та Романа Шухевича.