I. Книга третя

1. Я прибув до Карфагена; кругом мене казаном кипіло ганебна любов. Я ще не любив і любив любити і в таємній нужді своїй ненавидів себе за те, що ще не так потребую. Я шукав, що б мені полюбити, люблячи любов: я ненавидів спокій та дорогу без пасток. Всередині у мене був голод по внутрішній їжі, по Тобі Самому, Боже мій, але не цим голодом я нудився, у мене не було бажання нетлінної їжі не тому, що я був ситий нею: чим більше я голодував, тим більше нею гидую. Тому не було здоров'я в душі моїй: вся в виразках, кинулася вона в зовнішнє, жадібно прагнучи почухатися, жалюгідна, про істоти чуттєві. Але якби в них не було душі, їх, звичайно, не можна було б полюбити. Кохати і бути коханим мені солодшим, якщо я міг опанувати коханої. Я мутіл джерело дружби брудом похоті; я тумані її блиск пекельним подихом бажання. Гидке і безчесний, у безмірній суєтності своїй я жадібно хотів бути вишуканим і світським. Я кинувся в любов, я жадав їй віддатися. Боже мій милостивий, який жовчю поливав Ти мені, в добрість Свою цю солодкість. Я був любимо, я потайки пробирався до в'язниці насолоди, весело надягав на себе пута смутку, щоб сікли мене своїми розпеченими залізними різками ревнощі, підозри, страхи, гнів і сварки.

II.

2. Мене захоплювали театральні Видовища, вони були повні зображеннями моїх нещасть і служили розпалюючи моєму вогню. Чому людина хоче засмучуватися при вигляді сумних і трагічних подій, випробувати які він сам зовсім не бажає? І тим не менше він, як глядач, хоче відчувати печаль, і сама ця печаль для нього насолода. Дивне безумство! Людина тим більше хвилюється в театрі, чим менше він сам застрахований від подібних переживань, але коли він мучиться сам за себе, це називається зазвичай стражданням; коли мучиться разом з іншими - співчуттям. Але як можна співчувати вигадкам на сцені? Слухача адже не кличуть на допомогу; його запрошують тільки засмучуватися, і він тим прихильніше до автора цих вигадок, чим більше засмучується. І якщо старовинні або вигадані лиха представлені так, що глядач не відчуває печалі, то він іде, позіхаючи й лаючись, якщо ж його примусили засмучуватися, то він сидить, поглинений видовищем, і радіє.

3. Сльози, отже, і печалі люб'язні? Кожна людина, звичайно, хоче радіти. Страждати нікому не хочеться, але хочеться бути жалісливим, а так як не можна співчувати, не засмучуючись, то чи не це і є єдина причина, чому печаль люб'язна? Співчуття витікає з джерела дружби. Але куди він йде? Куди тече? Навіщо впадає він в потік киплячій смоли, в лютий вир чорних пристрастей, де сам, за власним вибором, змінюється, втрачає свою небесну ясність, забуває про неї. Отже, геть співчуття? Ні в якому разі! нехай будуть печалі іноді люб'язні. Бережися, проте, скверни, душе моя, ти, що знаходиться під покровом Бога батьків наших, достохвальной і звеличувана в усі віки; бережися скверни. І тепер я доступний співчуттю, але тоді, в театрі, я радів разом із закоханими, коли вони насолоджувалися в ганьбі, хоча все це було тільки вимислом і театральної грою. Коли ж вони втрачали одне одного, я засмучувався разом з ними, як би сострадая їм, і в обох випадках насолоджувався, однак. Тепер я більше жалію людини, яка радіє на ганьбу собі, ніж того, хто уявив, що жорстоко страждає, позбувшись згубного насолоди і втративши жалюгідне щастя. Це, звичайно, справжнє співчуття, але при ньому печаль не приносить задоволення. Хоча людину, засмученого чужим нещастям, схвалюють за цю службу любові, але, по-справжньому милосердний, він волів би не мати причини для своєї печалі. Якщо існує зложелательная доброзичливість - що неможливо, - тоді і людина, сповнена щирого і справжнього співчуття, міг би побажати, щоб були страждальці, яким би він співчував. Буває, отже, скорбота, яка заслуговує схвалення; немає жодної заслуговує любові. Господи Боже, люблячий душі, Твоє співчуття незмірно чистіше нашого і незмінно саме тому, що ніяка печаль не може вразити Тебе. " А хто здатний до цього"?

4. Але я тоді, нещасний, любив сумувати і шукав приводів для смутку: гра актора, що зображав на підмостках чуже, вигадане горі, більше мені подобалася і сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози. Що ж дивного, якщо я, нещасна вівця, отбівшаяся від Твого стада, що не терпів охорони Твоєї, опаршівел мерзенної паршею? Тому-то й була мила мені печаль, - не та, яка проникає до глибини душі: адже мені не подобалося терпіти те, на що я любив дивитися - розповідь про вигадані страждання як би шкрябав мою шкіру, і як від розчісування нігтями, починалося запалення і огидна гнійна пухлина. Таке було життя моя, Господи: життям чи була вона?

III.

5. І наді мною, оточуючи мене, витало далеке і вірне Твоє милосердя. Гноєм якою неправди не був я покритий! Блюзнірським було цікавість моє: покинув я Тебе і дійшов до безодні невірності, до оманливого догоди демонам, в жертву яким приносив злі справи свої. І за кожне з них бичував Ти мене! Я наважився навіть під час скоєння служби Твоєї в церковних стінах горіти бажанням і залагоджувати справу, вірним доходом, з якого була смерть: за це вразив Ти мене важкий покаранням, але воно було нічим порівняно з виною моєї. Про ти, великий у милосерді своєму, Господь мій, моє пристановище від грізних небезпек, серед яких бродив я, в гордій самовпевненості далеко йдучи від Тебе, бо я любив шляхи свої, а не Твої, любив свободу, свободу раба-втікача.

6. Тягли мене до себе і ті заняття, які вважалися поважними: я мріяв про форум з його позовами, де б я блищав, а мене обсипали б похвалами тим більше, чим вправнішим я брехав. Така сліпота людська: сліпотою своєю люди хваляться. Я був першим в ріторскім школі: був повний гордовитою радості і дут пихою. Вів я себе, правда, набагато спокійніше. Господи, Ти знаєш це, і взагалі не брав ніякої участі в " перекидання", якими займалися " спокусника" (це зловісне диявольське ім'я служило як би ознакою витонченості). Я жив серед них, ганебно соромлячись, що сам не був таким, я бував з ними, іноді мені було приємно з ними дружити, але вчинки їхні завжди були мені огидні. Це було зухвале переслідування чесних новачків, яких вони збивали з прямого шляху, так собі, заради забави, в насичення своєї злісної радості. Ні діяння, більше уподібнюється діянь диявольським. Не можна було назвати їх вірніше, ніж " спокусника". Спочатку вони були самі, звичайно, зваблено і розбещені, спокушає потай і висміяли брехливими духами в самій любові своєї до осміянню і брехні.

IV.

7. Живучи в такім середовищі, я в тодішньому моєму нестійкому віці вивчав книги по красномовству, бажаючи в цілях негожих і легковажних, на радість людського марнославства стати видатним оратором. Слідуючи встановлення порядку навчання, я дійшов до книжки якогось Цицерона, мови якого дивуються всі, а серцю не так. Книга ця перестерігає звернутися до філософії і називається " Гортензія". Ця ось книга змінила стан моє, змінила молитви мої і звернула їх до Тебе, Господи, зробила іншими прохання і бажання мої. Мені раптом остогидли всі марні надії; безсмертної мудрості бажав я в своєму неймовірному серцевому смятетеніі і почав вставати, щоб повернутися до Тебе. Не для того, щоб відточити свою мову (за це, очевидно, платив я материнськими грошима в своєму дев'ятнадцятирічному віці; батько мій помер за два роки до цього), не для того, щоб відточити мову взявся я за цю книгу: вона вчила мене не тому, як говорити, а тому, що говорити.

8. Як горів я. Господи, як горів я полетіти до Тебе від усього земного. Я не розумів, що Ти робиш зі мною. " У Тебе адже мудрість". Любов до мудрості по-грецьки називається філософією; цю любов запалило в мені цей твір. Є люди, які вводять в оману філософією, які " прікрашівают і чепуряться свої помилки цим великим, ласкавими чесним ім'ям; майже всі такі філософи, сучасні авторові і жіввшіе до нього, відзначені в цій книзі і викриті. Тут явно рятівне попередження, зроблене Духом Твоїм через Твого вірного і благочестивого раба: " Дивіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями" світу, а не за Христом, бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества тілесно ". У той час, Ти знаєш це, Світло мого серця, мені не були ще відомі ці слова апостола, і тим не менше я насолоджувався цією книгою тому, що вона застерігала мене любити не ту чи іншу філософську школу, а саме мудрість, яка б вона ні була; заохочувала любити її, шукати, домагатися, оволодіти нею і міцно пригорнутися до неї. Ця мова запалила мене, я весь горів, і мій запал послаблювало тільки одне: там не було імені Христа, а це ім'я по милосердю Твоєму, Господи, це ім'я Спасителя мого. Твого Сина, ввібрав я з молоком матері: воно глибоко запало в моє дитяче серце, і всі твори, де цього імені не було, нехай художні, оброблені і повні істини, не захоплювали мене цілком.

V.

9. Отже, я вирішив уважно зайнятися Святим Письмом і подивитися, що це таке. І ось я бачу щось для зверхників незрозуміле, для дітей темне; будівля, оповите таємницею, з низьким входом; воно стає тим вище, чим далі ти просуваєшся. Я не був в змозі ні увійти в нього, ні нахилити голову, щоб просуватися далі. Ці слова мої не відповідають тому почуттю, яке я випробував, взявшись за Писання: воно здалося мені негідним навіть порівняння з гідністю ціцеронова стилю. Моя хизування не мирилася з його простотою; моє дотепність не проникало в його серцевину. Воно володіє якраз властивістю розкриватися у міру того, як росте дитина-читач, але я зневажав дитяче стан, і надутий пихою, здавався собі дорослим.

VI.10. Так і потрапив я в середовище людей, гордовито марять, занадто відданих плоті і балакучих. Речі їх були мережами диявольськими, пташиним клеєм, сфабрикував з суміші складів, складових імена: Твоє, Господа Ісуса Христа і Параклет, Утішителя нашого, Духа Святого. Ці імена не сходили у них з мови, залишаючись тільки словесним дзвоном і шумом: істина не жила у них в серці. Вони твердили: " істина, істина" і багато твердили мені про неї, але її ніде у них не було. Вони хибно вчили не тільки про Тебе, який є воістину Істина, але і про елементи світу, створеного Тобою; а мені варто було б закинути навіть тих філософів, які говорять про це правильно, з любові до Тебе, Отче мій, вище благо, краса всього прекрасного. Про Істина, Істина! із самої глибини душі своїй, вже тоді я зітхав по Тобі, і вони постійно дзвонили мені про Тебе, на різні лади, і словах, що залишалися тільки словами, і в купах товстих книг! Це були страви, в яких мені, що шматує Тебе, підносили замість Тебе сонце і місяць, прекрасні створіння Твої, але тільки створення Твої, не Тебе Самого, і навіть не перші створення Твої, - першість належить духовним створінням Твоїм., А не цим тілесним, хоча вони і світлими і знаходяться на небі. Я голодував і жадав, проте, і не їх, першенствуючих, а Тебе Самого, Істина, в якій " немає зміни, і ні тіні зміни". Переді мною продовжували ставити ці страви з блискучими примарами; краще було, звичайно, любити це сонце, існуюче в дійсності для нашого ока, ніж ці вигадки для душі, обманутою очима. І, проте, я їв цю їжу, думав, що Ти тут: без задоволення, правда, тому що я не відчував у себе на мові справжнього смаку Твого: Тебе не було в цих порожніх вигадках, і я від них не насичувався, а більше виснажувався. Їжа в сні абсолютно нагадує їжу, яку їси, і пильнуйте, але вона не живить сплячих, тому що вони сплять. Ці вигадки нічим не нагадували Тебе, такого, який зараз говорив мені: це були привиди, ті уявні тіла, достовірніше яких ці справжні тіла, які ми бачимо нашим плотським зором як на небі, так і на землі; їх бачать тварини і птахи, і з ними разом і ми їх бачимо. Вони достовірніше, ніж образи їх, складені нами. І знову-таки ці образи достовірніше припущень, які ми, виходячи з них, починаємо будувати про інших тілах, великих і нескінченних, але взагалі не існують. Я харчувався тоді цими бреднями і не міг насититися. А Ти, любов моя, в Якому неміч моя стає силою, Ти - не ці тіла, які ми бачимо, хоча вони і на небі, і не ті, яких ми там не бачимо, бо Ти створив ті й інші і не вважаєш їх серед вищих Твоїх створінь. Наскільки ж Ти далекий від тих моїх привидів, від тих примарних тіл, яких взагалі не існує. Достовірніше їх створені нами образи існуючих тіл, а достовірніше цих образів самі тіла, і проте вони - не Ти, і Ти навіть не душа, що пожвавлює тіла, яка краще і достовірніше тел. Ти життя душ, життя життя, сама себе животворяща і незмінна, життя душі моєї.

11. Де ж був Ти тоді для мене і чи далеко? Я поневірявся далеко від Тебе, і мене відігнали навіть від стручків, якими я годував свиней. Наскільки байки граматиків і поетів краще, ніж ці пастки. Поема у віршах про що летить Медеї принесе, звичайно, більше користі, ніж розповідь про п'ять елементів, по-різному розфарбованих на увазі п'яти " печер мороку", які взагалі не існують, але які гублять повірив. Вірші та поеми я відношу до цієї їжі. Якщо я декламував вірші про що летить Медеї, то я нікого не запевняла істинності самої події; якщо я слухав такі вірші, я їм не вірив, а тому я повірив. Горе, горе, по яким щаблях звели мене в безодню пекла, тому що, нудячись по-істині і не знаходячи без неї спокою, я шукав Тебе, Боже мій (Тобі сповідався, зглянься наді мною ще тоді, коли я і не думав сповідатися), я шукав Тебе, керуючись не розумом, яким Ти захотів відрізнити мене від звірів, а керуючись тілесними почуттями. Ти ж був у мені глибше глибин моїх і вище вершин моїх. Я натрапив на ту зухвалу і безрозсудну жінку з Соломонової загадки, яка сиділа в дверях на кріслі і говорила: " спокійно їжте прихований хліб і пийте крадену смачну воду". Вона спокусила мене, бачачи, що я живу в поза, залежачи від свого плотського зору, і пережовувати їжу, яку вона давала мені ковтати.

VII.

12. Я не знав іншого - того, що є воістину, і мене немов штовхало вважати дотепністю поддаківаніі дурним ошуканцям, коли вони запитували мене, звідки зло, обмежений чи Бог тілесної формою і чи є у Нього волосся і нігті, чи можна вважати праведними тих, які мали одночасно йо нескольку дружин, вбивали людей і приносили в жертву тварин. У своєму невігластві я приходив від таких питань в замішання і, ідучи від істини, уявляв, що йду прямо до неї. Я не знав ще тоді, що зло є не що інше, як применшення добра, що доходить до повного свого зникнення. Що міг я тут побачити, якщо мої очі не бачили нічого далі тіла, а душа далі привидів? Я не знав тоді, що Бог є Дух, у Якого немає членів, що тягнуться в довжину і в ширину, і немає величини: всяка величина в частині своєї менше себе, цілої, а якщо вона нескінченна, то в деякої частини своєї, обмеженою певним простором, вона менше нескінченності і не є всюди цілої, як Дух, як Бог. А що в нас є, що робить нас подібними Богу, і чому в Писанні про нас вірно сказано: " за образом Божим", це було мені абсолютно невідомо.

13. І я не знав справжньої внутрішньої правди, яка судить не за звичаєм, а по справедливості закону всемогутнього Бога, определившему для окремих країн і часів вдачі і звичаї, відповідні цим часам і країнам, хоча сама вона завжди у всякому місці і повсякчас одна й та ж. По ній праведні і Авраам, і Ісак, і Яків, і Мойсей, і Давид, і всі ті, кого вихваляють уста Господні. Неправедні вони по суду людей нерозуміючих, хто осуджує від сьогоднішнього дня і меря моральність всього людства мірилом власної моральності. Так, людина, незнайома з тим, куди які обладунки надягати, захотів би прикрити голову поножі і взутися в шолом, а потім став би нарікати на їх непридатність; інший обурився б тим, що в післяполуденні години, оголошені святом, йому не дозволяється виставляти товар на продаж, коли вранці це було дозволено; третій, побачивши, що в одному будинку якийсь раб возиться з предметами, доторкнутися до яких не дозволено виночерпієві, а за хлівом робиться те, що заборонено перед столом, прийшов би в обурення, чому всім і всюди не дозволено одне і те ж, хоча тут і одне житло і одна рабська сім'я. Такі і ті люди, які обурюються, почувши, що в той вік праведникам дозволялося те, що в цьому праведному не дозволено. Одним Бог заповів одне, іншим - інше, у відповідності з умовами часу, але і ті й інші служили одній і тій же правді: так, обладунки підходять того ж самій людині, одні для однієї частини тіла, інші для іншої; протягом того ж самого дня одним і тим же ділом зараз можна займатися а через годину вже не можна; в тій же самій садибі в одному кутку дозволено н наказано робити те, що в іншому справедливо заборонено і підлягає покаранню. Значить, правда буває різною і змінюється? Ні, але час, яким вона управляє, протікає різно: це ж час. Люди, при своїй короткочасній земного життя, не в змозі узгодити умов життя колишніх століть та інших народів, умов їм невідомих, з тим, що їм відомо; коли справа стосується однієї людини, одного дня або вдома, то тут вони легко можуть угледіти, що підходить для якої частини тіла, для якої години, для якого відділення або особи: там вони ображені, тут згодні.

14. Правди цього я тоді не розумів і не звертав на неї уваги; вона з усіх боків кидалася мені в очі, а я її і не бачив. Я декламував вірші, і мені не дозволялося ставити будь-яку стопу де завгодно: в різних розмірах це було по-різному і в будь-якому вірші для кожної стопи було своє місце. Метрика, яка вчила мене віршуванню, містила всі ці правила одночасно і не була в одному випадку однієї, а в іншому інший. А я не осягав, що добрі н святі патріархи служили правді, що включала в ступені набагато більшою і більш піднесеної одночасно всі заповіді; нітрохи не змінюючись, вона тільки заповідає різним часам не всі свої заповіді відразу, а кожному те, що йому відповідає. І я, сліпий, засуджував благочестивих патріархів, які, за велінням і навіюванню Божий, користувалися законами свого часу і бачили для, за одкровенням Божим, майбутнє.

VIII.

15. Хіба коли-небудь або де-небудь було несправедливо " любити Бога всім серцем і всією душею і всім розумінням, і любити ближнього, як самого себе? ". І протиприродні гріхи, наприклад, содомський, завжди і скрізь викликали відразу і вважалися такими, що заслуговують покарання. Якби всі народи віддавалися йому, то підпали б засудженню по божественному закону за цей злочин, тому що Бог створив людей не для такого спілкування один з одним. Тут порушується спілкування, яке повинно бути у нас з Богом, тому що природа, якою Він творець, опоганюється збоченій похіттю. Порушень людський моральності, проступків, слід уникати, зважаючи з різними вимогами цієї моральності. Примха громадянина або чужинця не сміє порушувати громадського договору, укріпленого законом чи звичаєм держави або народу: всяка частина, яка не узгоджується з цілим, потворна. Якщо ж Бог наказує що-небудь робити всупереч чиїм би то не було вдачам або звичаями, то це повинно бути зроблено, хоча б там ніколи так не робили. Якщо цю заповідь забули, вона повинна бути відновлена; якщо вона не встановлена, її слід встановити. Якщо цареві в своєму царстві дозволено віддавати накази, яких ні до нього ніхто, ні сам він раніше не віддавав, і покора йому не є дією проти держави і суспільства - навпаки, саме непокору буде вчинком протигромадські (бо у всіх людських суспільствах домовлено коритися своєму царю), то тим більше слід, не відаючи сумніви, підкорятися наказам Бога, царюючого над всім творінням Своїм. Бог стоїть над усім; адже і в людському суспільстві велика влада поставляється над меншою, і це остання їй кориться.

16. Також із злочинами, - коли жадають завдати шкоди, образивши людину або заподіявши йому несправедливість: ворог бажає помститися ворогові; розбійник грабує мандрівника, щоб поживитися на чужий рахунок; страшного людини вбивають, боячись від нього біди; бідняк багатія із заздрості; людина процвітаючий суперника з страху, що той зрівняється з ним, або від засмучення, що він уже йому рівний; із одного насолоди чужою бідою, - прикладом служать глядачі на гладіаторських іграх, насмішники і издеватель. Все це пагони гріха, які пишно розростаються від пристрасті першенствувати, бачити і насолоджуватися, опановує Чи людиною одна з них, дві або всі три разом. І життя проходить у злі, в зневазі " арфі десятиструнній". Декалозі Твоїм в його трьох і семи заповідях, Боже вишній і солодко. Але що значать проступки для Тебе, Який не може стати гірше? Які злочини можна скоїти проти Тебе, Якому не можна пошкодити? Ти караєш людей за те, що вони роблять по відношенню до себе самих: навіть грішачи перед Тобою, вони є святотатцями перед душею своєю, псуючи і перекручуючи природу свою, яку Ти створив Благообразний. Непомірковано користуючись дозволеним або горя протиприродним бажанням недозволеного; викриті в тому, що шаленіють проти Тебе в думках і в словах, вони " йдуть проти рожна", порвавши з людським суспільством, вони зухвало радіють своїм замкнутим гурткам і розриву з людьми, залежачи від своїх прихильностей і своєї неприязні. І все це відбувається, коли покидають Тебе, Джерело життя єдиний істинний Творець і Правитель єдиного цілого, і в особистому гордості приліплюються до однієї частини, до уявному єдності Смиренне благочестя - ось дорога, якою повертаються до Тебе, і ти очищаєш нас від злих навичок; зглянутися до гріхів сповідатися, чуєш крики окутих і дозволяєш нас від ланцюгів, які ми самі надягли на себе, - але тільки якщо ми не споруджуємо проти Тебе ріг брехливої ​ ​ свободи, жадібно прагнучи отримати більше, з ризиком втратити все; люблячи більше наше власне, ніж Тебе, загальне Благо.

IX.17. Серед проступків, злочинів і настільки численних беззаконь маються і гріхи процвітаючих в добром. Справедливі судді і засуджують їх в ім'я закону про такому преуспеяніі, але й хвалять як траву молодих сходів в надії на хороший урожай. Є деякі дії, що нагадують проступок або злочин, і тим не менше це не гріхи, тому що вони не ображають ні Тебе, Господи Боже наш, ні суспільства: людина, наприклад, добув для себе деякі предмети, відповідні і його способу життя і часу, але може бути з пристрасті до придбання? бажаючи когось виправити, карають його, користуючись своєю законною владою, але може бути з пристрасті заподіяти шкоду? Є багато вчинків, на які люди дивляться несхвально і які схвалені свідченням Твоїм; багато таких, які люди хвалять і які засуджені за свідченням Твоєму. Різними бувають і видимість вчинку, і почуття вчинила, і таємне зчеплення обставин. Коли ж Ти раптом даєш заповідь, незвичну і несподівану, повелівати робити навіть те, що колись Тобою заборонялося, і тимчасово тримаєш в таємниці причину Твого повеління, хоча воно суперечить принципам даного людського суспільства, - хто засумнівається, що його має виконати, бо тільки то людське суспільство, яке служить Тобі, праведно? Блаженні ті, які знають, що ці веління віддані Тобою. Бо все робиться Твоїми служителями, щоб показати, що потрібно в даний годину і що в благовістило майбутнього.

X.

18. Не знаючи цього, я сміявся над цими святими слугами і пророками Твоїми. До чого привів цей сміх? Тільки до того, що Ти насміявся наді мною: поступово і потихеньку мене довели до абсурдної віри, наприклад, в те, що винна ягода, коли її зривають, і дерево, з якого вона зірвана, плачуть сльозами, схожими на молоко. Якщо якийсь " святий" з'їсть цю винну ягоду, зірвану, звичайно, не їм самим, а чужий злочинної рукою, і вона змішається з його нутрощами, то він видихне з неї за молитвою, зітхаючи і ригая, ангелів, або вірніше частинки Божества: ці частинки істинного і вишнього Божества так і залишилися б укладеними у винній ягоді, якби " святі обранці" не звільнили їх зубами і кишками. І я, жалюгідний, вірив, що треба бути жалісливо до земних плодів, ніж до людей, для яких вони ростуть. І якби голодний - не маніхей - попросив їсти, то, мабуть, за кожен шматок варто було б карати смертною карою.

XI.

19. І Ти простягнув руку Твою з висоти і " витягнув мою душу" з цього глибокого мороку, коли мати моя, вірна твоя служниця, оплакувала мене перед Тобою більше, ніж оплакують матері померлих дітей. Вона бачила мою смерть в силу своєї віри і того духу, яким володіла від Тебе, - і Ти почув її. Господи. Ти почув її і не зневажив сліз, потоками зрошуваних землю в кожному місці, де вона молилася; Ти почув її. Звідки, справді, був той сон, яким ти потішив її настільки, що вона погодилася жити зі мною в одному будинку і сидіти за одним столом? У цьому ж було мені відмовлено з відрази і ненависті до мого блюзнірському помилці. Їй приснилося, що вона стоїть на якійсь дерев'яній дошці і до неї підходить сяючий юнак, весело їй посміхаючись; вона ж у печалі і розтрощене сумом. Він питає її про причини її прикрості і щоденних сліз, причому з таким виглядом, ніби хоче не довідатися про це, а наставити її. Вона відповідає, що сумує над моєю загибеллю; він же велів їй заспокоїтися і порадив уважно подивитися: вона побачить, що я буду там же, де і вона. Вона подивилася й побачила, що я стою поруч з нею на тій же самій дошці. Звідки цей сон? Хіба Ти не схилив слуху Свого до серця її? Про Ти, благий і всемогутній. Який дбаєш про кожного з нас так, наче він є єдиним предметом Твоєї турботи, і про всіх так, як про кожного!

20. Чому, коли вона розповіла мені це бачення, і я спробував притягти своє пояснення: швидше їй нема чого зневірятися в тому, що вона буде там же, де був я, вона відповіла відразу ж без жодного коливання: " Ні, мені ж не було сказано: " Де він, там і ти", а " Де ти, там і він"? сповіді Тобі, Господи: наскільки я можу пригадати, - а я часто згадував і розповідав про це сні - ця відповідь Твій через мою невсипущо турботливу матір; то, що вона не знітилася моїм брехливим, але настільки ймовірним поясненням і відразу побачила те, що треба було побачити, і чого я, зрозуміло, не бачив до її слів, - все це вразило мене навіть більше, ніж самий сон, в якому благочестивої жінці задовго вперед передбачена була майбутня радість в розраду нинішньої скорботи Минуло ще десять років, протягом яких я валявся в цій брудній безодні і в мороці брехні; часто намагався я встати та розбивався ще сильніше, а між тим, ця чиста вдова, благочестива і скромна, така, яких Ти любиш, підбадьорений надією, але неумолчно у своєму плачі й стогонах, продовжувала в години всіх своїх молитов горювати про мене перед Тобою, Господи, " і прийшли перед обличчя Твоє молитви її", хоча Ти і допустив ще, щоб мене кружляло і закрутило у цій імлі.

XII.

21. Ти дав тим часом і інший відповідь, який я тримаю в пам'яті. Багато чого я пропускаю, тому що поспішаю перейти до того, що настійно вимагає сповіді перед Тобою, а багато чого я й не пам'ятаю. Інша відповідь свій дав Ти через Твого священнослужителя, одного єпископа, породженому Церквою і начитаного в книгах Твоїх. Коли мати моя просила його удостоїти мене своєю бесіди, спростувати мої помилки, відучити від зла і навчити добру (він чинив так з людьми, яких знаходив гідними), то він відмовився, що було, наскільки я зрозумів згодом, звичайно, розумно. Він відповів, що я заупрямлюсь, тому що єресь для мене новиною, я пишаюся нею і вже збентежив багатьох недосвідчених людей деякими дріб'язковими питаннями, як вона сама йому розповіла. " Залиш його там і тільки молися за нього Богу: він сам, читаючи, відкриє, яке це омана і яке велике нечестя". І він тут же розповів, що його мати спокусили маніхеі, і вона ще хлопчиком віддала його їм; що він не тільки прочитав всі їхні книжки, але навіть їх переписував, і що-йому відкрилося, без жодних обговорень і умовлянь, як треба бігти від цієї секти; він і втік. Коли він розповів про це, мати моя таки не заспокоїлася і продовжувала ще більше наполягати, благаючи і обливаючись сльозами, щоб він побачився зі мною і поговорив. Тоді він з деяким роздратуванням і досадою сказав: " Іди, як вірно, що ти живеш, так вірно і те, що син таких сліз не загине". У розмовах зі мною вона часто згадувала, що прийняла ці суперечки так, як ніби вони прозвучали їй з неба.