Спроба системного аналізу неофрейдизму К. Г. Юнга

План

І. Аналіз неофрейдистських поглядів К.Г. Юнга

Формування дуалізму у життєвій філософії Юнга К.Г.

Основні розходження з Фрейдом.

Аналітична психологія Юнга.

Юнг та нацисти.

Висновки.

Література

У даній роботі ми розглянемо філософські погляди послідовника З.Фрейда К.Юнга, який займався вивченням аналітичної психології та зробив вагомий внесок у світову філософську думку.

І. 1. Карл Гюстав Юнг, швейцарський психолог, психіатр та культоролог, теоретик та практик глибинної психології, був творцем одного із напрямків психоаналізу – аналітичної психології. Народився у Кассвілі, на березі живописного озера Констанц; син пастора швейцарської реформаторської церкви; дід та прадід із боку батька були лікарями. Його сім’я була досить релігійною. З духовенством також мали справу 8 дядьків Юнга. Найпершими місцями для дитячих ігор були церква та кладовище за церковною огорожею. Карл був дивною меланхолійною дитиною. Не маючи ні братів, ні сестер до 9 років, він забавлявся сам, часто “спілкуючись” із власною уявою. Наприклад, у хлопця був таємний камінь, на якому він часто сидів, думаючи: “Це саме я сиджу на камені чи це той самий камінь, на якому сидить він? ” Це був камінь, сидячи на якому Карл часто займався філософськими роздумами у подальшому. Це був камінь, що жив своїм власним життям. Юнг вважав, що його інтелектуальне життя розпочалось зі сну, побаченого в 3 роки. У ньому він спускався в яму під землею, де попав у велику кімнату з червоним ковром і золотим троном, на якому сиділа дивна істота в образі фаллоса. Це був своєрідний образ “пожирача людей”. Пізніше він зрозумів, що “темний Господь, єзуїт та фаллос тотожні”. Вони уособлювали собою темну силу природи, всестороннє дослідження якої він продовжив все своє життя. Особливо Карла цікавив Бог. Йому відкривався інший бік Бога, відмінний від того, про який його батько та дядьки говорили у своїх проповідях. Він не розумів повністю, в чому ж таємниця Бога, вважав, що ніхто з людей про це нічого не знає. Ніхто не знає, що Бог хоче змусити людські істоти чинити погано, думати про різні мерзотні речі лише для того, щоб потім виявити своє милосердя. Всі, хто оточував Карла, здавались йому порожніми та нещирими. Він таємно намагався відшукати додаткову інформацію для задоволення власних запитів у батьківській бібліотеці. Саме тоді Карл полюбив сидіти на своєму камені. Він підозрював, що у ньому самому закладене щось вічне, хтось “інший”, подібний до каменя.

Юнг у своєму дитинстві пережив інші релігійні впливи, які йшли від його матері та діда Самуїла Прайсверка, базельського пастора, що часто мав контакт з іншим світом – світом духів. Кожен тиждень він спілкувався із своєю покійною першою дружиною, при цьому була присутня його друга дружина та дочка (мати Юнга). Взагалі, спілкування з духами не було нічим особливим у середовищі швейцарських селян. Юнг сприймав свою матір як жінку загадкову та непередбачену з “глибоким невидимим корінням”. Вона була знайома із світом надприроднього і могла бути досить дивною. Саме цей подвійний релігійний вплив швейцарського протестанства та язичної віри в духів визначив дуалізм поглядів Юнга. Він сам вважав, що в ньому живуть 2 різні особистості, яких він називав “номер 1” та “номер 2”. “Номер 1” жив у звичайному повсякденному світі. Він міг відчувати шалені спалахи почуттів і здавався дитячим та недисциплінованим. Хоча, одночасно, Карл був досить чутливим до успіхів у навчанні, займаючись наукою та прагнучи вести цивілізований та престижний стиль життя. “Номер 2” – особистість номер 2 була набагато складнішою, це був хтось “інший”, ідентифікований з каменем. Він був багатоструктурним, повертаючи якимось дивним способом назад в історію. Сам Юнг асоціював свій “номер 2” з дивним світом своєї матері. Він вирізав маленького чоловічка, одягненого в чорний костюм та чоботи, і заховав його разом з каменем на горищі. Інколи у те ж саме місце Карл ховав записки з власними одкровеннями. Це був його таємний світ. Через багато років Юнг зрозумів, що завдання психоаналітика полягає в тому, щоб проникнути в таємниці пацієнта. Боротьба Карла за возз’єднання світів “номер 1” та “номер2” тривала впродовж всієї його юності. Він згадує, що у 20-тирічному віці зрозумів, що таке невроз. Карл пропускав школу через незрозумілі напади та втрату свідомості. Лікарі побоювались, що то могла бути навіть епілепсія. Він сам переміг ці приступи головокружіння зусиллям волі. Якось, йдучи по вулиці, Карл відчув, ніби вийшов із туману. Тепер він знав, що “знайшов себе”! В той час Юнг все біль ше ідентифікував себе зі своїм “номером 1” та із віднайденим відчуттям самотності. Світ “номера 2” почав зникати. Карл перетворився у високого, красивого, фізично сильного атлетичної структури юнака. Протягом всього життя всі ці якості разом з його щирою життєрадісністю створювали сильний ефект його фізичної присутності перш за все для жінок.

У 1895 році Карл вступив в Базельський університет, де вивчав медицину, але потім вирішив спеціалізуватися по психіатрії та психології. Він мав здібності до вивчення природничих наук та філософії, але завоював право на стипендію університету для вивчення медицини. Крім цих дисциплін Карл цікавився також теологією та оккультними науками.

В період його навчання на другому курсі, коли йому було 20 років, помер батько. Сім’я переїхала в Боттмінгер Міля біля Базеля. Лише завдяки своєму дядьку Карл зміг продовжити навчання в університеті.

Особливу цікавість у студента викликала сфера паранормальних явищ та спірітизм. Він став членом університетського дискусійного клубу –Zofingia Club, - що мав скандальну репутацію в той час. Завдяки йому Карл став набагато сильнішим в інтелектуальних бійках і отримав можливість займатись тим, що його вабило найбільше, - людською душею. Юнг сподівався, що саме паранормальні явища, які викривляли час і простір, спроможні дати знання про Душу. Ось чому, вважав він, важливо вивчати парапсихологію та такі явища, як гіпноз, спірітизм, яснобачення та телепатію. Тут Юнг зрозумів, що наука, яку він шукав, була психіатрія. Його ніколи не приваблювало викладання психіатрії в університеті, але, прочитавши підручник Краффта – Ебінга, він із здивуванням зрозумів, що психіатр діє на особистість, перш за все, повнотою своєї власної особистості. Іншими словами, психіатрія є суб’єктивною. Карл завжди шукав таку сферу емпіричного досвіду, яка б об’єднувала біологічні та духовні явища, і ніде не міг знайти її. І тут, накінець, відкрилась область, де зіткнення природи та духу стало реальним.

Приблизно в той самий час відбулось декілька дивних подій, які вказали на вірний вибір Юнгом кар’єри – психіатрії. Якось раз, коли він знаходився вдома разом з матір’ю, раптом пролунав звук, схожий на постріл із пістолета. Дубовий стіл розколовся посередині. Через декілька днів стальне лезо кухонного ножа розсипалось на куски. Ці всі знамення вказували на якусь майбутню подію. І, насправді, Карла запросили на спірітичний сеанс, пов’язаний із смертю батька. Взагалі, юнак відвідував такі сеанси вже більше 2-х років. Медіумом була його п’ятнадцятирічна кузина - Олена Прайсверк. Її духовним наставником був покійний Самуїл Прайсверк. Під час трансів Олена поступово перетворювалась в жінку на ймення Івнес, яка відзначалася спокоєм та витонченістю, на відміну від самої Олени. Кузина Карла відкривала багаточисленні минулі життєві історії, часто пов’язані із драматичними любовними випадками. Хоча молодий Юнг в той час не досить добре все розумів, Олена була по-дитячому захоплена ним і багато з таких сеансів влаштовувались для приваблення його уваги.

Яким же був зв’язок між такими паранормальними дослідами і сеансами та вибором Карлом психіатрії у якості кар’єри?

Психіатрія, на відміну від тої, яка відома зараз, була зовсім іншою “купою фокусів” у 1890-ті роки, коли Юнг починав свою кар’єру. Вивчення “психе” (душі) розглядалось багатьма сучасниками Карла Гюстава у тісному зв’язку із проблемами вивчення психічного характеру спірітичних явищ. У 1882 році була утворена спілка парапсихологічних досліджень, яка повинна була довести, що людська душа є нематеріальною субстанцією і не залежить від свого тілесного втілення. І тут ми підходим до наступного стану у житті К.Г.Юнга, на яке досить сильно вплинув психоаналіз медичного факультету Фрейда.

2. У серпні 19-го століття розпочалось формування нового розуміння природи “дивних станів” та сублімації розуму. Було встановлено існування “безсвідомої” психічної діяльності, здатної впливати на свідомість та втручатись у неї. У різних теоріях, пов’язаних із динамікою ментальної, психічної енергії, розглядалась можливість того, що вона є замкнутою у недосяжних сферах психіки, звідки інколи може вирватись у свідомість. Саме в цей час розвинув свою теорію психоаналізу Зігмунд Фрейд, зробивши важливий крок на шляху осягнення підсвідомого. Неспірітичний підхід Фрейда до таємниць безсвідомих психічних процесів повинен був сильно вплинути на психологію 20-го століття. Але спірітизм продовжував користуватись популярністю в кінці 19-го століття як визнана сфера психології. Юнг сам пройшов через матеріалістичну школу клінічної психіатрії, але ніколи не втрачав цікавості до парапсихологічних явищ, і, як буде подалі зазначено, це повинно буде закінчитись розходженням між ним та переконаним матеріалістом Фрейдом.

Юнг із самого початку своєї професійної кар’єри цікавився безсвідомими продуктами психіки та їх значенням для суб’єкта, одним із підгрунтя, використаним ним для формування логічної основи власного дослідження були спіритичні сеанси із кузиною Оленою По закінченню медичного факультету Юнг написав дисертацію “Психологія і паталогія, так званих, оккультних явищ”, яка стала прелюдією до його творчого періоду, що тривав 60 років. Заснована на ретельно спланованих експериментальних сеансах із Оленою, робота Юнга описувала та тлумачила її повідомлення, отримані у стані трансу. Вже у цьому дослідженні легко проглядається логічна основа всіх наступних його робіт – від теорії комплексів до архетипів; від змісту лібідо до синхронності.

У даній праці Юнг прийшов до висновку, що часточки загального змістовного несвідомого можуть виявлятися як інша людська особистість, як це відбувається під час сеансів. Несвідоме спроможне компенсувати свідомі стремління і це вказує на той факт, що у його витворах присутні наміри та ціль. Таким чином, психічна енергія виконує ціленаправлену чи телеологічну функцію.

У 1900 році Юнг переїхав у Цюріх, і тут розпочалось його вивчення психіатрії, коли він став асистентом у відомого на той час лікаря-психіатра Юджима Блейлера у лікарні для душевнохворих у Бургхольцлі (передмістя Цюріху). Всі лікарі повинні були жити прямо в клініці, і розпорядок тут був схожий на монастирський. За словами Карла, Юджин був строгий до деспотизму із співпрацівниками, але добрий та гуманний із душевнохворими. Саме тут Юнг безпосередньо зіткнувся із світом безумства, і хворі здавались йому мертвими душами із пекла. Він щоденно був свідком трагедії душевнохворих жінок та мужчин. Вони страждали від психозів, які порушували звичайні психічні процеси, відмежовуючи людину від загальноприйнятих людських норм поведінки. Протягом 9-ти років, проведених у Бургхельці, він брав активну участь у розробці експериментальної психологічної програми, запропонованої Блейлером. Вона була зосереджена на проблемі ранньої стадії душевної хвороби, яка пізніше була названа Юджином шизофренією. Більшість психіатрів вважали, що шизофренія є дегенеративним захворюванням мозку і має суто неврологічне чи органічне походження. Блейлер спробував попередити перехід цієї хвороби у хронічну за допомогою інтенсивного лікування пацієнтів на ранніх стадіях. Він досягнув прекрасних результатів у лікуванні і також схвалював дослідження Фрейда у сфері безсвідомого та психогенетичного формування розумових відхилень. Саме під керівництвом Блейлера Юнг продовжив ці дослідження і в подальшому розробив словесно-асоціативні тести. Суть цих тестів полягала в тому, що пацієнт відповідав на набір спеціально підібраних слів, вимовляючи перше, що йому приходить на думку. Юнг прийшов до висновку, що через словесні зв’язки можна виявити певні сукупності (констеляції) емоційно-заряджених думок, понять, уявлень і, таким чином, дати можливість симптомам хвороби виявитись. Тест працював, оцінюючи реакцію пацієнта по тимчасовій затримці між стимулом та відповіддю. В результаті виявилась відповідність між словом – реакцією і власне поведінкою піддослідного. Значне відхилення від норми вказувало на присутність ефективних безсвідомих ідей, і тут Юнг ввів поняття комплекс, щоб описати їх сукупну комбінацію. Карл Гюстав міг диференціювати різні види комплексів та особливості їх виникнення. Він також проводив досліди із гальванометром для визначення психологічних станів через шкіру та реакцію потових залоз. Сучасна назва – “детектор брехні”. Карл намагався використати словесно-асоціативний тест для виявлення правопорушників. Наприклад, зумів викрити служницю, яка вкрала гроші.

Пізніше під впливом Фрейда він припинив цю роботу, зрозумівши, що реакції залежать від індивідуального суб’єктивного почуття вини, незалежно від того, винна насправді дана людина чи ні.

У 1907 році Юнг опублікував дослідження ранніх душевних захворювань. Після видання підручника по результатах даних досліджень він розробив вищевказані словесно-асоціативні тести. Юнг запропонував у своїх поглядах, що саме комплекс відповідає за вироблення токсинів (яду), що затримують розумовий розвиток і направляють свій психічний зміст у свідомість. Афективні зміни, маніакальні ідеї, що маніфестуються у даному психозі, є викривленими виявленнями подавленого комплексу. Поступово він залишив ”токсичну” теорію, використовуючи в подальших поясненнях порушення нейрохімічних процесів.

Проте праця Юнга у даному напрямку принесла йому популярність, особливо в Америці, і в 1905 році він став головним лікарем в Бургхельці та лектором медичного факультету Цюріхського університету. Однак, дізнавшись більше про психоаналіз, він почав віддалятись від експериментальної психології, констатуючи, що з допомогою даної гілки психології неможливо розібратись у людській психіці.

Далі відбулася зустріч Карла Гюстава з З.Фрейдом, яка по-особливому вплинула на науковий розвиток Юнга. До моменту особистого знайомства у лютому 1907 року у Відні, куди Карл приїхав після довготривалої переписки, він вже був відомим своїми дослідами. Використовуючи у працях теорію Фрейда, Юнг не тільки мотивував нею власні результати, а й підтримував психоаналітичний рух в цілому. За цим послідували тісне співробітництво та особиста дружба. Фрейд був старшим та більш досвідченим, і він став для Карла батьківською фігурою. Зі свого боку Фрейд, сприйнявши підтримку та розуміння Юнга з ентузіазмом, повірив, що на кінець знайшов свого духовного „сина” та послідовника. Незабаром Карл Гюстав був вибраний першим президентом Міжнародної Асоціації Психоаналітиків і став редактором першого психоаналітичного журналу. У цих дружніх взаємозв’язках росла як сихронність їхніх відносин, так і майбутні розходження.

Які ж причини розриву?

1. Суперечки про авторитет Фрейда.

У 1909р. Фрейд та Юнг відправлились у США читати лекції з психоаналізу в університеті Кларка. Під час довгої морської подорожі вони аналізували сни один одного, але Фрейд не хотів висвітлювати всіх відомостей необхідних для інтерпретації, зазначаючи при цьому, що не хоче ризикувати своїм авторитетом. Зігмунд шукав учня, який би прийняв його ідеї, не піддаючи їх ніяким сумнівам, і тому прийняв із Карлом батьківський тон. Юнг, в свою чергу, звинувачував Фрейда в нездатності справитись із притаманним йому комплексом батька.

Слова Фрейда: ”Юнг хоче вбити мене-батька психоаналізу - і заволодіти психоаналізом, “ красунею-матір’ю, ” безроздільно! ”

Фрейд вимагав пояснень, щоб розібратись у деяких дивних ситуаціях, що виникали між ними. Під час довготривалих обговорень розходжень Фрейд двічі втрачав свідомість.

Психоаналіз виявився перед загрозою розколу на 2 секти – у Відні та Цюріху.

2.Теоретичні розходження.

У своєму дослідженні 1906р. асоціативних експериментів Юнг визнав, що багато чим зобов’язаний відкриттям Фрейда. Але у 1912р., читаючи лекції в університеті Фордхема (Нью-Йорк), Юнг заперечив головні ідеї психоаналізу, інтерпритувавши все по-новому, згідно з його власними уявленнями про останній.

Юнг погодився з Фрейдом, що істерія та неврози є наслідком анормальних зміщень „сексуального лібідо”. Але він заперечив те, що психічні розлади розвиваються через перенесення еротичного інтересу з об’єктів зовнішнього світу на внутрішній світ пацієнта. Карл вважав, що контакт із зовнішнім світом підтримується іншими способами, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, що характерна для шизофренії, наприклад, не можна пов’язувати лише із сексуальним витісненням. Тому Юнг почав використовувати поняття “лібідо” для означення всієї психічної енергії, не обмежуючи її лише сексуальною формою.

Існували також і інші аспекти теоретичних розходжень. Наприклад, Фрейд вважав, що невроз зароджується у ранньому дитинстві і головними його факторами є кровозмішуючі фантазії та бажання, пов’язані з, так званим, комплексом Едіпа. Юнг, навпаки, був впевнений, що причина неврозу скрита в сьогоднішньому дні і всі дитячі фантазії - це явища побічного характеру.Фрейд вважав, що наші сновидіння- це нереалізовані бажання, що перенеслись в сон, щоб заявити про себе таким чином.”Зовнішній зміст сну-це лише покривало на прикритому змісті”, яке, як правило, є нічим іншим, як стриманим сексуальним бажанням раннього дитинства. Для Юнга сни були каналами зв’язку із безсвідомою частиною психічного.Вони передаються символічною мовою, важкою для розуміння, але не є обов’язково пов’язаними з бажаннями чи для прикриття того, що не є сприйнятим. Найчастіше сни доповнюють свідоме щоденне життя, компенсуючи негативні прояви індивіда.У ситуації невротичних розладів сни попереджають про „відхилення” від правильного шляху.

3.Філософські розходження.

Розрив з Фрейдом був також спричинений уявленням Юнга про містичну природу душі. Фрейд також погоджувався з існуванням прихованої сторони психіки - „номера 2”, але вважав її, на відміну від Карла Гюстава, прихованою сексуальністю.Хоча в цей період - між 1907-1913 рр. - Юнг обмежив власний „номер 2” встановленими межами психіатрії та психоаналізу, він виявляв цікавість до парапсихології. А Фрейд пояснював усе з погляду теорії сексуальності, вважаючи її єдиним захистом від „чорної трясовини окультизму”. Це нанесло удар у саме серце їхньої дружби.

Досить цікавий випадок відбувся перед кінцевим розходженням між двох науковців. У березні 1909 р. Юнг був проголошений „спадкоємцем психоаналітичного руху”. Одного вечора Юнг перебував у будинку, Фрейда де вони, обговорювали свої погляди. Карл був настільки роздратованим ворожим ставленням Зігмунда до окультизму, що відчув у собі різке бажання дати відсіч. Він відчув потепління в сфері діафрагми і одночасно почув шум падаючої книжкової шафи. Це було зразком „явища каталітичної екстериоризації” і падіння шафи символізувало падіння теорії Фрейда. Відхід Юнга від теорії Фрейда був безповоротним не лише для нього самого, а й для всього психоаналітичного руху. Не дивлячись на все вищезазначене, Юнг дуже гостро переживав розрив із Фрейдом. Фактично це була його особиста драма, духовна криза, стан глибокого внутрішнього розладу на межі глибокого нервового зриву. ”Він не тільки чув невидимі голоси, бавився як дитина або блукав по саду із безкінечними розмовами із уявним співрозмовником, але й серйозно вірив, що його будинок заселений привидами”, - зазначає один із біографів у своїй книзі про Юнга.

У момент розриву з Фрейдом Юнгу виповнилось 38 років. Це була середина життя, важливий етап у психічному розвитку. Юнг визначив цей стан як „кризу середини життя”. Як він зазначив пізніше, цей критичний період болючої самотності (Юнг залишив кафедру університету в Цюріху і вийшов із Психоаналітичної асоціації) співпав із народженням його основних помислів та ідей, що ввійшли в історію науки під назвою „аналітична психологія”

3. На початку 20-х років Юнг завершив роботу над великою працею „Психологічні типи” (1921). Дане десятиріччя можна характеризувати як етап закріплення завойованих ним у науковому світі позицій: Юнг набуває все більшої міжнародної слави серед психологів та психіатрів, його ім’я викликає серйозну цікавість у представників інших напрямків гуманітарних дисциплін: філософів, істориків культури, соціологів.

У цей період Юнг здійснює ряд довготривалих подорожей у різноманітні райони Африки та до індійців пуебло Північної Америки(не враховуючи поїздки до Індії, що відбулась пізніше, у 1938 р.) Звіт цих дослідницьких поїздок у вигляді культурно-психологічного нарису склав главу „Подорожі” в автобіографічній книзі Юнга „Спогади.Сновидіння.Роздуми.” У „Подорожі” перед читачами постає образ чутливого та сприйнятливого „духовного” першопрохідця та мислителя, що намагається зрозуміти неповторність та своєрідність африканської культури, психологічну природу зла в Індії. Ми бачимо шукача психічних першооснов, смислових основ. На відміну від вітряного подорожуючого, Юнг розглядає іншу культуру з погляду розкриття закладеного в ній змісту. Він вважає, що сама історія має загальнолюдський універсальний зміст, в межах якого можлива взаємодія і культур, і часів. Саме тут висвітлюються 2 головні теми, що стали основним мотивом його подальшої діяльності як Юнга-психолога та Юнга-культуролога. Це - тема особистісного розвитку - індивідуалізації та тема колективного несвідомого. Юнг розумів індивідуалізацію як буття, направлене в бік досягнення психічної цілісності, використовуючи для цього характеристики багаточисельних ілюстрацій із алхімії, міфології, західних та східних релігій та, звичайно, свої власні клінічні спостереження. Що стосується „колективного несвідомого”, то це поняття виступає ключовим для всієї аналітичної психології і в історії психології може вважатись найбільш революційною ідеєю 20-го століття, серйозні висновки з якої так і не були зроблені до цього часу.

А тепер по порядку розглянемо, як Карл Гюстав прийшов до вищезазначених ідей.

Все почалося у 1909 році, коли Юнг заглибився у вивчення античної міфології. Аналізуючи німф та кентаврів, він заплутався та розхвилювався. Юнг знаходив схожість з цимим міфами в поведінці душевнохворих. Пацієнти, не знаючи нічого про давні міфологічні образи, бачили їх. Психіатрія визнавала, що безсвідоме може утримувати „повсякденний досвід”, бачені та забуті образи, при цьому збережені в сублімованому розумі. Але Юнг запитував себе: чи може він утримувати древні чи „архаїчні спогади”? Чи є образ, що з”явився у певного пацієнта, колективним, успадкованим образом, що йде із забутих міфологій, похованих у нашій підсвідомості? Юнгу важко було розібратись у цій проблемі. Пройшло багато часу, поки він дійшов до розуміння цього питання. Але це відбулося дещо пізніше. А в той час Юнгу було 39 років, і він дійшов до кінцевого краху в житті. Друзі та колеги покинули його. Він втратив інтерес до наукових праць. В період від 1914 до 1919 рр. Карл віддалився від світу, щоб поринути у власну підсвідомість. Власне життя здавалося йому чужим і поставало перед ним у вигляді послань із віддалених світів. Наприклад, у 1913 році він пережив вражаюче видіння: „страшний потік залив північні землі між Північним морем та Альпами. Коли він наблизився до Швейцарії, Карл побачив, що гори почали виростати на очах, щоб захистити країну. Юнг зрозумів, що розпочалася якась жахлива катастрофа, бачачи уламки цивілізації та багаточисельні тіла утоплеників, плаваючих у морі. Потім це море перетворилось у кров.” Цей сон повторився через декілька тижнів і супроводжувався голосом, який сказав, що все це є реальним і точно так відбудеться. Видіння завершились у 1914 році, коли йому приснилось, що він підійшов до дерева, яке стояло посеред скованого морозом простору. Це дерево було обсипане солодким виноградом, з якого скапував солодкий сік. Його Юнг збирав і роздавав багатьом присутнім. І коли у серпні 1914 року вибухнула 1-а світова війна, він зрозумів, що його сни були не лише суб’єктивними і йому необхідно було зрозуміти, до якої міри його власний досвід співпадає з досвідом людства в цілому. Тоді Юнг вирішив спробувати дослідити власну підсвідомість, вивільнивши потік фантазій та образів, подібно до того, як він робив в дитинстві, граючись з камінням на березі озера. Він опустився в „темні глибини”, почуваючись ніби „на краю космічної безодні”. Тут він зустрічався та розмовляв із біблійними персонажами – Ільєю та Саломеєм, - але, найважливіше, - з Філемоном. Дуже часто він гуляв разом з останнім по саду та вів філософські бесіди. Філемон переконував Юнга, що його думки йому не належать. Вони подібні до тварин в лісі чи людей в кімнаті, яких Юнг не міг сам придумати. Але ж ким був цей дивний Філемон? З психологічної точки зору, Юнг розмовляв сам із собою, а Філемон був лише фантазією, чимось на зразок міражів, від яких страждають хворі на шизофренію. Згідно з пізнішими дослідженнями Юнга в області аналітичної психології Філемон міг би бути названим „архетипним образом духу” із сфери підсвідомих образів. Решту свого життя Юнг намагався виразити видіння, що виникли в процесі дослідження несвідомого. Кожен ранок він малював невеликі кола, що виражали його внутрішній стан день за днем. Це були, так звані, мандали, які використовуються під час східної медитації. Він помітив, що мандала повертала до єдиної центральної точки та інтерпретував це як той факт, що ціль психічного розвитку- це шлях до центру, до індивідуалізації. Структура мандали у вигляді кола символізувала самість, всю повноту індивіда, свідоме та несвідоме, як таке, що володіє індивідуальним відчуттям значення, та цілі протягом пересування по ньому.

Незабаром Юнг відкрив, що міражі душевнохворих ніби звертають до колективного спадку архаїчних образів та символів. Його власна зустріч з цими образами повністю підтвердила їх існування. У 1919 році Юнг вперше використав термін „архетип” по відношенню до такої пам’яті.

Крім особистого несвідомого він визначив колективне несвідоме. Юнг виступав проти думки, що особистість є детермінованою її досвідом, навчанням, дією навколишнього середовища. Він стверджував, що кожен індивід з’являється на світ з “цілісним особистісним ескізом” і що “оточуюче середовище не дарує їй можливість стати нею, а лише виявляє в ній те, що в ній закладено”. Згідно з поглядами Юнга, існує певна визначена наслідкова структура психічного, що розвивалась сотні тисяч років, і ця структура змушує нас переживати та реалізовувати життєвий досвід досить визначеним шляхом, і ця визначеність виражається у тому, що називається “архетипами”, які впливають та до певної міри визначають наші думки, почуття та вчинки. Ось яке визначення “архетипу” дає філософський словник під редакцією І.Т. Фролова: ”архетип (грецьке arche – начало і typos – форма, зразок) позначає певні первинні вроджені структури так званого “колективного безсвідомого”, архаїчний психічний “осад” повторюваних життєвих ситуацій, завдань чи турбот людини. Під дією проблемної, кризової ситуації особистого чи соціального життя відбувається несвідоме втілення відповідного “архетипу”. При цьому даний процес є спонтанним, примусовим, демонічним. Саме “архетипна матриця” формує діяльність фантазії та творчого мислення і пояснює існування повторюваних мотивів у міфах, казках різних народів. Юнг виділяє, як було уже зазначено вище, особисте та колективне несвідоме, які перебувають у відносинах своєрідної компенсації із свідомістю. Особисте підсвідоме включає в себе приглушені дитячі враження. Колективне несвідоме охоплює колективні, вроджені враження, інстинкти та архетипи. Однією з улюблених метафор Карла для вираження несвідомого було море. Воно може бути як спокійним, так і штормовим, у ньому є як русалки, так і чудовиська, його сила здатна бути як творчою, так і руйнуючою. Юнг розглядає несвідоме творчим началом, що допомагає індивіду.

Отже, як частина колективного несвідомого, інстинкти – це імпульси, які викликають необхідні дії, маючи біологічний характер, подібно до інстинкту будування гнізд у птахів. Інстинкти визначають наші дії. Однак Юнг також стверджує, що існують внутрішні, безсвідомі сфери мислення, що регулюють наше сприйняття. Це – архетипи – вроджені форми інтуїції, які обов”язково детермінують всі психічні процеси.

Так само, як інстинкти визначають наші дії, так архетипи визначають форми нашого сприйняття світу. Як інстинкти, так і архетипи є колективними, будучи пов”язаними з універсальним, успадкованим досвідом, що виходить за межі особистого та індивідуального, і взаємодіють один з одним. Від того, як ми сприймаєм ситуацію (архетип), залежить наш імпульс до дії. Несвідоме сприйняття через архетип визначає форму та напрямок інстинкту. З іншого боку, наш імпульс до дії (інстинкт) визначає наше сприйняття ситуації(архетип).

Юнг усвідомлює цей зв”язок “курки та яйця” і ствержує, що архетип можна визначити як інстинктивне самосприйняття або як “автопортрет інстинкту”, точно так, як свідомість є внутрішнім сприйняттям об”єктивного життєвого процесу. Як же виявити архетипи у нашому людському досвіді?

Вони не мають матеріального втілення і розкриваються лише у формі образів. Наприклад, у всіх епохах і культурах людство уявляло себе в контакті з „Духом Мудрості”. Одна із найбільш розповсюджених форм втілення цієї ідеї–це образ старого мудреця, який зустрічається у багаточисельних міфах та легендах.. Прикладом такого мериліна у Юнга був його власний духовний наставник – Філемон. Постійні образи цього Духу утворюють несвідому реальність для людського колективу.

Юнг розрізняв архетип, як такий, та архетипний образ. Існування архетипу як такого можна передбачити, так як він є безсвідомим за своєю природою, в той час, як архетипний образ вривається у свідомість і з його допомогою ми сприймаємо архетип. Таким чином, архетипи, наші форми сприйняття, є одночасно прихованими та відкритими в образах. Архетипи нагадують першо начальні ідеї, але вони не є абстрактними принципами. Архетипні образи діють попарно, при цьому один із них втілює свідомість та компенсується несвідомим двійником.

Пара 1. Я та Тінь

Юнг згадував сон своїх студентських років: „Однієї туманної вітряної ночі його переслідувала чорна велетенська тінь. Світло відкидало його власну тінь”. Світ та тінь були особистостями самого Юнга „номер 1” та „номер2”, які пізніше були визначені відповідними архетипними фігурами – Я (его) та Тінь. Одним із перших кроків у процесі аналізу захворювання полягає в тому, щоб змусити пацієнта усвідомити зв’язок “Я – Тінь”. Тінь має завжди ту ж саму стать. Его тут є усвідомленням цілі та самоідентифікації. Здорове его організує та врівноважує свідомі та несвідомі елементи душі. Ослаблене его залишає людину у „темряві”, де їй загрожують хаотичні несвідомі образи, що можуть її поглинути. А Тінь – це наш власний „темний бік”, що характеризується низькими, навіть тваринними якостями, які его прагне приховати від інших, але, якщо ми чітко все усвідомимо, це знання може додати нам життєвих сил. Я і Тінь втілюють класичний поділ на „хороше та погане” у кожному з нас. Хоча его є центром свідомості, не можна плутати його з Самістю – кінцевою ціллю процесу індивідуалізації, цілості особистості. Якщо Его ідентифікує себе з Самістю, то воно стає гіперболізованим та загрожуючим. Гіперболізоване его відкидає свою власну ірраціональну Тінь на інших та визначає їх як зло. Наприклад, у реальному житті масовий психоз нацистської Німеччини виник тому, що німецьке его стало гіперболізованим, ототожнивши себе з „чистою арійською расою” та спроектувавши свою Колективну Тінь на євреїв.

Пацієнт, який „зустрічається з Тінню” на ранніх стадіях юнгівського аналізу, відчуває кризу. Чим глибше він пізнає Тінь і чим дальше відходить він від її проекції, тим сильніше відчуває він загрозу своєму я. Він починає розуміти, що все погане в цьому світі є в ньому самому. Тому необхідно навчитись управляти власною Тінню, і тоді можна буде зробити щось для реального світу.

Колективна тінь.

Душу мають не лише окремі люди, існує ще й природа колективної душі, яка утворює „Zeitgeіst”, або дух часу. Одним із прикладів колективної душі, як уже вище зазначилось, може бути нацистська Німеччина. Хоча її можна помітити у будь-якому масовому русі, течії чи людському зібранні.

Навіть натовпи на футбольному матчі утворюють колективне Я, яке відкидає Тінь –– неконтрольоване хуліганство. Колективна Тінь може відкидатися науковою подією. Наприклад, фізики в США “розщепили атом”. Але ця наукова перемога “яскравіша за сонце”, означає, що тепер людство живе прикрите темною тінню, якої ніколи раніше не знало.

Пара 2. ПЕРСОНА ТА ОБРАЗ ДУШІ.

Юнг називає Персоною ту частину свідомості, яка здійснює „переговори” із зовнішнім світом від імені его. Слово „Персона” походить від латинського, що означає „театральна маска”. Це своєрідна маска, яку ми носимо в суспільстві. Персона визначається соціальною приналежністю, роботою, рівнем культури та національністю. Існує декілька персон, якими ми користуємося у відповідності із різними ситуаціями. Але ми приймаємо головну Персону, засновану на нашому вищому функціональному типі, тому що це для нас є найлегшим. Психічне здоров’я та рівновага залежить від Персони, так як це полегшує соціальні контакти. Небезпека полягає у повному ототожненні з персоною, яка є лише роллю, яку ви виконуєте.

„Досконала Персона” може призвести до однобокої, негнучкої та відчуженої особистості. Ви будете боятися зняти маску і побачити під нею нічого реального. Неврози можуть виникати через „невірну реакцію на життя”, через порожній успіх та самоствердження у межах занадто вузького духовного горизонту. Звичайно, неврози зникають, коли особистість розвивається у більш широких межах.

Пара 3. ЧОЛОВІЧІ ТА ЖІНОЧІ ОБРАЗИ.

Несвідома сторона Персони –– це образ душі. Юнг використовує латинські назви чоловічого та жіночого родів для позначення душі –– „анімус” та ”аніма”. Образ душі завжди представлений протилежною для індивіда статтю. Таким чином, образом душі мужчини є жіночий образ „аніма”; образ душі жінки –– „анімус”. Образ душі –– це архетип, який може втілювати всю повноту безсвідомого. Він має наслідковий, колективний та „позачасовий” характер. Але формується він реальним досвідом спілкування суб’єкта з протилежною статтю, особливо з батьками. З’являються образи у снах, міфах, фантазіях і, також, можуть проектуватися, даючи викривлене уявлення про представників протилежної статі.

Аніма –– чоловіча Душа –– образ з’являлась протягом віків у різних формах, завжди втілюючи чаруючу таємничу природу Ероса (кохання) у якості архетипа самого життя, представленого у образах землі та води. Ця власна витіснена жіночність може з’являтися як світло чи темрява, невинна дівчина чи похітлива жінка. Повна ідентифікація себе з анімою може призвести до гомосексуалізму чи трансвестизму.

Анімус –– жіноча Душа –– це образ, приймає природу Логоса (розуму), тяжіє до знань, істини та розумової діяльності, часто втілюється в образах повітря чи вогню. Анімус проектується на мужчин, з якими жінка пов’язана емоційно. У молодій жінці втілюється батько. Якщо вона приходить до зрілості –– тоді ми отримуємо мужчин-героїв. Коли вона старіє –– мужчин-втішальників, щось на подобі лікарів чи священиків. Надмірна ідентифікація з образом душі викликає Sol Niger –– Чорне Сонце –– жінку, у якій домінує анімус –– вперту, жорстоку, прагнучу влади, ірраціонально впевнену у собі, при цьому не піддаючись виправленню. Юнг вважав мужчин полігамними згідно їхньої свідомої позиції, і тому аніма, згідно принципу компенсації, втілюється в образі єдиної жінки, яка може предстати як печера, корабель, чаша, кішка, корова і т.д. Оскільки жінки є моногамними, на відміну від чоловіків, анімус втілюється, внаслідок компенсації, в групі мужчин. Він може символізуватись мечем, деревом, орлом, левом, биком і т.д.

Архетип Самості.

Іісус відомий як „Христос” від грецького „Khristos” –– помазаний Цар чи Месія. Але він має багато інших значень. Син людський, Другий Адам, Пастух і священний агнець Божий, Риба і ловець людських душ. З психологічної точки зору, Христос –– це „перша” людина. Він втілює повноту особистості, яка перевищує людину і вбирає її в себе.

Юнг визначив „Цілісну особистість” як Самість. В архетипному символізмі меси Христос втілює Самість, а сама меса відтворює процес індивідуалізації. Таїнство Євхаристія перетворює душу емпіричної людини, яка є лише частиною самої себе, в ціле, символічно виражене Христом. В епоху раннього містичного християнства Христос втілював повноту, яка охоплює навіть аніму або тіньову сторону людини. Але пізніше церква створила досить односторонній образ Христа: „він був зачатий у гріху”. Христос, як символ втратив у психологічному змісті свою повноту, коли була створена Тінь, що протистоїть йому. Існувало питання, як може всемогутній Бог допустити існування Зла? Якщо Бог не сотворив Диявола, тоді останній повинен був створити себе сам, доводячи цим, що Бог не є всемогутнім. Звідси, Зло повинно створюватись за вибором людини, в силу її первородного гріха.

Така непереборна межа між добром та злом означає, що християнство не є спроможним об’єднати протилежності, охоплені природою. Більшість релігій, намагаються вирішити проблему опозиції –– добро та зло, жіноче та чоловіче, інь та янь і т.д. Але християнство прирівнює жіноче начало або до непорочної Діви Марії або до спокусниці Єви.

Сексуальна природа жіночого начала є темною, а фігура Христа настільки ототожнюється із світлом, що він у будь-якому випадку відкидав Тінь. Рання секта християнських містиків-єретиків, що називалися гностиками, намагалась доповнити Трійцю Отця, Сина і Святого Духу четвертим елементом –– іпостассю більш темної, таємничої жіночої природи.

У 1950 році Папа оголосив про догмат Вознесіння Блаженної Діви –– її буквального „вознесіння на небо” та об’єднання зі своїм сином як Небесної Нареченої. Юнг розглядав даний факт як безсвідоме визнання церквою „четвертого елементу”. Він назвав це „найважливішою релігійною подією з часів Реформації”. „Ми повинні визнати себе сліпими, якщо не можемо бачити його символічної природи та інтерпретувати його у символічних поняттях”.

Повертаючись до проблеми колективного безсвідомого, необхідно звернути вашу увагу на інтерпретацію природи Меркурія у сфері даного питання. Для Юнга, Меркурій поставав ніби своєрідним узагальненням небезпек, пасток всього світотворення. Дух Меркурія –– це центральний образ, завдяки якому настає можливість алхімічної єдності протилежностей. Для Юнга Меркурій є втіленням самої колективної несвідомості. „Я древній дракон, якого зустрічають повсюди на землі, молодий і старий, дуже сильний і дуже слабкий, смерть та воскресіння, видимий та невидимий, твердий та м`який, я спускаюсь під землю і піднімаюсь на небеса, я найвищий та найнижчий, найлегший та найважчий...я темний і світлий...я відомий всім і при цьому не існую взагалі.”

Як висновком до питання колективного несвідомого та архетипних образів, варто було б зазначити, що за Юнгом сам мозок людини має свою історію. Вона складається протягом мільйонів років і утримує в собі історію, результатом якої і є. Природньо, що він функціонує зі слідами цієї історії і, якщо пошукати в основах мозкової структури, то можна віднайти там сліди архаїчного розуму. Ідею колективного несвідомого Юнг вважає доволі простою. Якщо би це було не так, тоді можна було би говорити про чудо. А все можливо би довести експериментами. Найглибший прошарок в який ми можемо проникнути у дослідженні несвідомого –– це те місце де людина вже не є чітко вираженою індивідуальністю, а де розум змішується та розширюється до сфери загальнолюдського розуму, не свідомого, а несвідомого, у якому ми всі схожі. Подібно до анатомічної схожості тіл, що мають 2 вуха, 2 ока, одне серце... із неіснуючими індивідуальними відмінностями, розуми також є схожі у своїй основі. Це легко зрозуміти, вивчаючи психологію первісних людей. Найбільш яскравим фактором у їхньому мисленні є відсутність відмінностей між індивідами. Первісне мислення виражає основну структуру нашого розуму, той психологічний пласт, який утворює у нас колективне несвідоме, той рівень, що є однаковий у всіх. Оскільки базова структура мозку та розуму одна й та ж сама у всіх, то функціонування на цьому рівні не характеризується ніякими відмінностями. І тут ми не усвідомлюємо того, що відбувається з нами, чи з будь-ким іншим. На такому колективному рівні царює цілісність і ніякий аналіз тут не є можливим. Якщо ж ви починаєте думати про співучасть, як про факт, який означає, що у своїй основі ми є ідентичними один для одного у всіх наших проявах, тоді ви приходите до досить специфічних теоретичних висновків. Подальші роздуми щодо цього є небажаними і, навіть, небезпечними. Але деякі з даних висновків ми повинні використовувати на практиці, так як вони допомагають пояснити багатоманіття речей, які складають життя людини. І взагалі, зміст колективного несвідомого не контролюється волею і поводить себе, ніби ніколи у нас і не існувало - його можна виявити у оточуючих, тільки не в самому собі. Як правило, коли колективне несвідоме констелюється у великих соціальних групах, то результатом стає ментальна епідемія, яка може призвести до революції чи війни, як видно із вищезазначених прикладів. Зараження виникає тому, що під час активізації колективного несвідомого людина перестає бути самою собою. Вона не є учасником руху, а є самим рухом.

Ще одним аспектом Юнгівської аналітичної психології була його теорія структури душі. Але ж на якій основі він розвинув свою аналітичну психологію? На основі снів та видінь. Юнг вважав, що сни ніби відходять від архетипного смислового центру і, подібно до різних форм ворожіння, відкривають психічні реальності. Це б не випливало з глибин несвідомого – ідея, образ чи ілюзія – воно створює психічну реальність. Це є своєрідним психічним оформленням факту. Образ зі снів чи сфери активної уяви, а також і духи, - це не просто міражі та фантазії. Хіба існує в душі щось, що ми можемо назвати ілюзією? Душі немає справи до жодних категорій реальності. Так як все, що у ній відбувається, і є реальністю.

На цій основі Юнг розвивав свою анатомічну психологію, щоб дослідити природу психічної реальності. У 1923 році йому було біля 50-ти і саме тоді йому здавалось, що ще недостатньо слів було написано на папері, недостатньо думок, висвітлених у теоріях. Після смерті своєї матері Юнг купів частину церковної землі біля озера і почав будувати будинок, схожий на замок. Протягом 12-ти років він добудував до будинку ще 3 секції, що ніби символізувало його поглиблене розуміння структури душі. Ця дивна будівля була низькою та приземистою, відображаючи його власну інтровертну природу, але після смерні дружини у 1955р., він відчув готовність додати 2-й поверх. Це уособлювало розширення пізнання, що наступає у старості, відчуття свого відродження у камені після того, як він завершив шлях свого саморозвикту та просувався до смерті. Ось саме в цей період Юнг займався своєю аналітичною психологією, назвавши так даний метод, щоб відрізнити його від психоаналізу. Карл Гюстав займався з підлеглими, як з учнями і був першим психоаналітиком, який ввів тренувальний аналіз для самих терапевтів і подалі здійснював за ними нагляд та конторль. У його практиці існували певні недозволені методи: не полювати за дитячими спогадами; не забувати про духовні проблеми; не забувати про таємні та особисті історії пацієнтів”. У кожного пацієнта є певна історія, яка ніколи не була розказаною і про яку ніхто не знає. Це так звана, скеля, об яку він розбився. Аналітична психологія Юнга включає “сткуктуру” і динаміку душі. Під душею (“психе”) він має на увазі всю сукупність нашої особистості – свідоме та несвідоме. Вона має внутрішню ціль –“телеологічна” – та прагне до розширення, повноти та рівноваги. Вона відрізняється від ідеї Самості, що означає ціль, на яку орієнтована душа.

Душа розділена на свідому та несвідому сфери, і остання здатна компенсувати стан свідомості. В той час, як свідома позиція візначається однобокістю, протиставлене їй безсвідоме заявляє про себе автономно, щоби врівноважити дисбаланс. Воно робить це зсередини, через сновидіння та образи або може набути форми хвороби.

Несвідомий компонент часто може зовні проявлятись та виникати без вагомої причини. Це називається проекцією. Можуть виникати постійні емоційні акції на іншу людину або ситуацію: наприклад, стан закоханості чи ненависті. Такі емоційні реакції можуть вказувати на те, що несвідомий зміст прагне прорватись у свідомість, але при цьому спроектуватися на іншу людину. Ми любимо чи ненавидим не іншу людину, а частину нас самих, спроектовану на неї.

Отже, визначити напрямок психічної енергії - це і є одним з основних завдань аналітика, тому і в цілях подібного аналізу Юнг розвинув вчення психологічних типів. Карл Гюстав розділив психічну енергію на 2 головні позиції – екстравертну та інтравертну, які присутні в людині у різних співвідношеннях. Екстравертна позиція мотивується ззовні та спрямовується зовнішніми об’єктивними факторами та відношеннями. При цьому психічна мотивується зсередини і спрямовується внутрішніми суб’єктивними факторами. Енергія забирається із світу. Як правило, обоє виключають одні одного. В основному, якщо одна форма приймає звичну свідому позицію, то інша набуває несвідомого характеру.

Класифікація Юнга стала настільки впливовою, що вирази „екстраверт” та „інтраверт” ввійшли у щоденний обхід, характеризуючи певні форми соціальної поведінки. Крім 2-х загальних типів, Юнг ввів 4 функціональних типи. В природі існує 4 пори року, 4 частини світу, у давньогрецькій медицині розрізняли 4 типи людських темпераментів. Юнг вважав, що ці „четвірки” можуть бути використані для опису характеру душі. Він виділяє 4 функції душі:

Відчуття – повідомляє про існування чогось;

Мислення – повідомляє, що це такі;

Почуття – повідомляє, чи це погано, чи гарно;

Інтуїція – повідомляє, звідки це походить.

При цьому мислення та почуття – є раціональними, так як обоє оцінюють досвід: відчуття та інтуїція – ірраціональними, залежачи від акту сприйняття. Мислення є найвищою функцією із протиставленою їй безсвідомою – почуттям. Інтуїція та відчуття є частково усвідомленими або додатковими.

У житті відбувається взаємодія цих типів. Для прикладу, батько, що належить до мислячого типу, може змушувати сина, що належить до протилежного, набути рис свого власного, тим самим обумовивши нещастя його подальшого життя. Витіснені почуття повертаються у формі істерії. Ці відчуття виявляються у фобіях, примусових станах. Як висновок, психічне та фізичне здоровя залежить від розвитку витіснених відчуттів та усвідомлення в собі 4 типів з метою набуття повноти власної особистості.

Юнг також об’єднав 2 позиції з 4 функціями, і таким чином виділив 8 психологічних типів. Аналітик, виявивши тип особистості, зможе краще зрозуміти світогляд індивіда. Дана типологія характеризує особистість і дуже часто визначає вибір професії чи шлюбного партнера. Наприклад, існують екстравертний мислячий тип та інтравертний мислячий тип. Прикладом першого типу можуть бути вчені, економісти (Дарвін, Маркс); другого – філософи. Мислячі екстраверти спрямовують себе та інших згідно чітких правил та принципів. Вони цікавляться реальністю, впорядкованістю та матеріальними фактами. Мислячі інтраверти формулюють питання і намагаються пізнати самих себе. Вони не цікавляться світом та живуть власними ідеями, і.т.д.

Юнг усвідомлював, що його типологія не може охоплювати всю складність кожної окремої особистості. Люди являють собою складність кожної окремої особистості. Люди являють собою складність різних типів і потребують довгого спостереження та аналізу. Також людина може змінювати свій тип на різних етапах життя. Вона може бути корисною при визначенні того, наскільки даний індивід відповідає архетипним образам. І тому, психологічні типи є частиною ширшої сфери психічної енергії, що включає в себе архетипні образи, що й було вище оглянутого.

4.У довоєнні роки саму думку про війну між націями вважали як щось фантастичне у раціональному світі. Але все таки ця війна наступила. Гітлерівський дух буквально підняв всю Німеччину на ноги, породивши образ нації, що пересувається з одного місця на інше. Цим подорожуючим, що повсюди здіймав хаос та безпорядки, був Вотан, древній бог грози, який пробудився і розпочав свій шлях.Якщо ми не хочемо надавати статус божественного Гітлеру, тоді це поясненняє єдино можливим. Юнг вважав, що саме Вотан є найбільш точно сформульованою гіпотезою виникнення нацизму. Адже, поведінка будь-якої раси визначається притаманними їй фундаментальними образами і саме тут доречно зазначити архетип Вотана. Як самостійний психологічний фактор він діє на колективне життя народу, виявляючи свою власну природу. Життя нації – це величезний істрімкий потік, який зовсім не контролюється людиною і перебуває в руках того, хто завжди був сильнішим за людей. Будь-який контроль з боку особи є неможливим, коли особистість захоплюється масовим рухом, і починає діяти архетип. Взагалі, людина у складі суспільства є у якійсь мірі гіршою від тієї, що сама по собі. Коли індивідом керує суспільство, то він звільняється від особистої відповідальності. Тому під час колективного прояву архетипів завжди існує небезпека масових рухів. Юнг зазначає, що зміни характеру, обумовлені вибухом колективних сил, є досить дивними. Наприклад, розсудлива істота може перетворитись у таку, що має маніакальні здатності. Люди по своїй суті схильні звинувачувати зовнішні обставини, але якщо у них щось вибухває, значить воно було присутнім раніше.

Насправді, ми постійно живемо на вулкані і, настільки нам відомо, немає ніякої можливості захиститись від виверження, яке здатне знищити все навколо. В результаті практично ніхто не усвідомлює, що організовані на раціональних засадах скупчення, що ми називаєм державами чи націями, керуються страшною силою, стримати яку неспроможний ніхто та ніщо. Ця сила зазвичай пояснюється як страх перед сусідньою нацією, ніби одержимою ”нечистю”. Але ніхто ніколи не може визначити, наскільки одержимим є він сам, тому без свідомо проектує свій власний стан на сусіда і, відповідно, вважає обов’язковим оснащення гарматами та ядовитими газами. І найгіршим у цьому, на думку Карла Гюстава, є те, що він є правим, так як, його ж сусіди охоплені точно таким, непідвладним контролю, страхом. Тому політичні масові рухи Юнг називає психічними епідеміями чи масовими психозами. Він вважає ці прояви породженням ненормальної психіки і впевнений, що ІІ світова війна є нічим іншим, як невиправданим злочином. Німеччина, за його словами, страждала від масового психозу, який невідворотно вів до злочину. Але, ніякий психоз не є чимось на подобі грому серед ясного неба; він завжди є результатом схильності, що називається психопатичною неповноцінністю. У кожної нації є власна, особлива психологія і, відповідно, психопаталогія. Вона являє собою накопичення великої кількості ненормальних ознак та якостей. Все це, звичайно, є зумовленим певними причинами. Але наявність таких причин не виправдовує дій та їх характеру. Коли Гітлер прийшов до влади, Юнг був вражений фюрером, основним чином, протиріччями його особистості. У 1933р., відвідавши Берлін із циклом своїх лекцій, він перебував під досить приємним впливом від поведінки нацистів та Геббельса. Хоча багато відомих на той час осіб намагалися переконати його у протилежному. Адже Німеччина до епохи націонал – соціалізму була однією із найбільш складних, високоорганізованих та культурних країн світу, а для швейцарців, до яких належав Юнг, - ще й духовною першоосновою, з якою їх зв’язували вузи крові, мови та дружби. Пізніше Карл Гюстав зрозумів, що націонал – соціалізм був одним із тих масових психологічних феноменів, із тих спалахів колективного несвідомого, про які вже зазначалось. Рухомі сили такого психологічного масового руху є по своїй суті архетипними. У кожному архетипі, поєднується вище та нижче, добре та зле, тому він спроможний привести до діаметрально протилежних результатів. Хоча із самого початку неможливо розпізнати позитивного чи негативного розгортання. Якщо в реалізації архетипу свідомість не брала участі, не може бути гарантованим вияв сприятливого аспекту, навпаки зростає можливість деструктивної регресії. Щодо ”німецької психології” Юнг впевнений, що вона є проявом масового психозу. Все що відбулося в той час, може бути поясненим лише існуванням ненормальних станів розуму. В Італії, наприклад, масовий психоз був легшої форми. В Росії можливо знайти виправдання в низькому рівні освіти народу.

Але Німеччина вважалась країною високої цивілізації і, тим не менш, ті жахи перевершили все, що існувало раніше. Тому, як стверджував відомий філософ, німцям притаманні якісь певні глибини, що протиречать їхнім попереднім високим досягненням. Схоже явище відоме у психопаталогії як диссоціація і являється однією із ознак психопаталогічної схильності. Юнг зазначає, що менше за все він хоче образити німецький народ. Він лише намагається поставити діагноз тому стражданню, яке вкорінилося в його психічній субстанції й обумовило його падінння. Він заперечує думку, що нацизм був частково викликаний масонами, євреями чи англійцями – все це звучить зовсім по-дитячому. Як діє така неповноцінність нації прослідковується у реакції відповідальних німців, т.б., освічених прошарків суспільства, на трагічні факти та події. Не викликає сумніву, що велика їх кількість сумує, преш за все, через те, що їхня країна програла війну. Значна частина шокована грубістю, несправедливістю чи, навіть, жорстокістю окупаційного режиму в деяких країнах. Вони відмовляються вислуховувати повідомлення про жахливу поведінку Німеччини в Чехії, Польщі, Росії, Греції, Бельгії, Норвегії і т.д. Ці люди знаходять виправдання, подібно до того ”все це відбувалось у воєнний час.” Трохи більший поршарок населення визнає жахи концтаборів та ”погану поведінку” в різних країнах, одночасно засуджуючи тиранію, що здійснювалась англійцями з часів англо – бурської війни. Вони навіть неспроможні допустити думки, що чужий гріх не може слугувати виправданням їх власного, а схильність звинувачувати інших лише вказує на повну відсутність проникливості у них самих.

І наприкінці, наймалочисельніша частина нації щиро зізнається у всіх гріхах. Вони розділяють вину за опустошення світу внаслідок війни, зазначаючи, що повинні розплачуватись за її наслідки, не скиглячи та нікого не звинувачуючи. Згідно Євангелія, у величезній небезпеці перебувають ті, хто, усвідомлюючи власну невинність, не сумніваючись в ній, осуджує інших. Неможливо приховати те, що іноземні державні діячі та їхні уряди також зіграли важливу роль у цій європейській катастрофі. Їх політика до та після 1918 року також була політикою сили, заснованої на несправедливості. Як результат, вони також частково винні у інфляції та економічній кризі, що призвели до економічної кризи німецького народу. І, тим самим, підготували грунт для зубів дракона із якого виріс націонал – соціалізм.

Але чи насправді таке покаяння німецького народу є щирим, чи показним? Важке питання, на яке Юнг не дає чіткої та прямої відповіді. Єдине, що він підкреслює, це нездоров’я нації та вважає її психопаталогічно непвноцінною. Він нікого не звинувачує, а зазначає, що медичний діагноз – не просте звинувачення, а біда! Юнг співчуває долі німців і жаліє, що не в змозі їм допомогти.

Як висновок, Юнг каже, що жодна нація не знала такого глибокого падіння, як німці. Ніхто, крім них, не заплямував себе так сильно, що потрібна буде праця багатьох поколінь, щоб змити цей сором. Психічна субстанція особистості, що схильна до ”розщеплення”, може здійснювати різкі коливання, при яких одна крайність веде за собою прямо протилежну. Але автор схильний думати, якщо особистість зберігає повний контроль над своїми людськими якостями, значить ”мінус” врівноважується „плюсом”. Іншими словами, німцям притаманна здатність духовно відроджуватись. І боротьба Німеччини не буде одинокою, вважав Юнг. Він характеризував світ як такий, де ведеться постійна боротьба між світлом і темрявою. Вогонь, що спалив Німеччину, далі тліє. Він є наслідком психічних умов, що мають всезагальний, універсальний характер. А справжнім сигналом небезпеки Юнг вважав звільнення атомної енергії, що дало можливість людському роду повного самознищення. Цю ситуацію він прирівнював до такої, коли 6-річному хлопчику на день народження подарували мішок динаміту. Хоч би як він нас не впевнював, що нічого страшного не станеться, йому все одно не вдається розвіяти наші сумніви. Аналогічно чи зможе людина відмовитися від грайливого ставлення до думки про можливу наступну війну? Як врятувати дитину від динаміту, який ніхто не зможе у неї забрати? Про те, що відбувається сьогодні, неможливо мовчати. Та чи вплине це знання на велику внутрішню трансформацію розуму та попередить подальші майбутні можливі катастрофи.

Висновки

Було б доцільно завершити висвітлення філософських поглядів Карла Гюстава Юнга його власною цитатою: „Починаючи з середини життя істинно живе лише той, хто готовий померти. Так як у цей таємничий час середини його життєвого терміну починається рух назад по параболі і народжується смерть. Друга половина життя не передбачає вознесіння, розкриття, росту, підйому і це лише смерть, тому що ціляю її є кінець. Відмова виконання життєвого покликання є аналогічною відмові прийняти кінець існування. Те та інше означає, що людина не бажає жити; небажання жити тотожне небажанню помирати. Місяць, що росте має той самий вигин, як той, що спадає! ”

До кінця Юнг продовжував шукати „відповідь Іову” – вирішення духовної дилеми, що постає перед сучасною людиною. Під кінець духовного життя аналітик сам став тим мудрецем Філемоном, з яким часто колись вів бесіди. Завдяки ширшому діапазону філософських ідей Юнга, його вплив розповсюдився ширше ніж теорія та практика аналітичної психології. Він перекинув місток між світом науки та окультним світом (сферою духів, міфопоетичної уяви). Критики Юнга розглядали його як досить темну фігуру, що перейшов межу психоаналізу і зібрав навколо себе цілий двір прислужників; звинувачували в антисемізмі.

Отже, вклад Юнга у науку є по істині вагомим. На основі психіатричної практики він встановив факт між образами сновидінь у здорових людей, фантазіями психічно хворих, образами та мотивами міфів первісного суспільства. Підсумував, що дана тотожність має за причину колективне несвідоме. Висунув концепцію „архетипів”, які знаходять прояв у поведінці, мистецтві.

Юнг створив вчення про інтеграцію свідомого і несвідомого на основі автентичного тлумачення символів колективного несвідомого в психіці людей. На думку Юнга, „архетипи” несвідомого як компонент психіки в залежності від браку знання і виховання можуть таїти загрозу для індивіда і суспільства. Вона можлива через придушення колективно-несвідомої сутності психіки науково-практичною експансією практичного Я. Загрозливі є і крайнощі в поширенні східних релігійно-містичних культів, які розчиняють особистісне начало Я. Тому психоаналіз, як адекватне тлумачення ахретипічної символіки здатен урівноважувати всі компоненти психіки людини.

Юнг казав: „всяке світло відкидає тінь”. Звідси завдання кожної особистості – прожити власне життя достойно, знайшовши синхронність та гармонію власного дуалізму.

Література

“Зарубіжна філософія ХХ ст.”, Київ, “Довіра”, 1993р.

Кохановський В.П. “Філософія та методологія науки”, “Фенікс”, Москва, 1999р.

Фролов І.Т. “Філософський словник”, Москва, 1989р.

Хайд М., Макгіннес М. “Юнг”, “Фенікс”, Ростов-на-Дону, 1997р.

Юнг К.Г. “Сучасність та майбутнє”, Мінськ, 1992р.

Юнг К.Г. “Аналітична психологія”, “МЦНКі Т”КЕНТАВР”, 1994р.

Юнг К.Г. “Про сучасні міфи”, М: Практика, 1994р.