Буття людини в суспільстві

ПЛАН

І. Поняття людини у філософії

ІІ. Буття людини та його цінності

ІІІ. Суспільний характер людського буття

Висновки

Список використаної літератури

І. Поняття людини у філософії

Поняття „людина” означає у біологічній класифікації вид, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот [5; 288].

Досвід осмислення людини з боку її позитивних засад, достотного ґрунту її буття надзвичайно розмаїтий і навіть суперечливий. У цьому неважко пересвідчитися, достатньо лишень ознайомитися з наступними найвідомішими визначеннями людини:

Людина — мірило всіх речей (Протагор).

Людина — це політична істота (Арістотель).

Людина — це образ Божий і вмістище гріха (загальна християнська традиція).

Людина — це істота, здатна на неможливе (Гете).

Людина — це істота, що соромиться (Соловйов).

Людина — це істота, укорінена в надлюдському грунті (Франк).

Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Й чим більше взнавали філософи про людину істотного, тим менш категоричними ставали їхні судження про неї, тим більш загадковою й гідною мисленого зусилля ставала для них людина.

Чим більше людина дізнається про себе, тим ясніше вона усвідомлює, що не хотіла б (а може і не здатна) знати про себе все. [4; 146]

На користь ґрунтовності цієї ідеї говорить не тільки наявність взаємодоповнювальних мислених побудов, а й успішність практичного застосування похідних від неї ідей (в медицині, педагогіці, в організації пропаганди, в рекламній справі тощо).

Ідея про те, що людина є чимось більшим, ніж вона сама знає про себе, не виникла на порожньому місці. Її коріння можна віднайти у Августина, отців церкви VII-VIII сторіч, у західноєвропейських містиків пізнього середньовіччя. Але органічною ця ідея стала лише для так званої неокласичної філософії (К. Маркс, С. Кіркегор, А. Шопенгауер).

Маркс проголосив пріоритет матеріальних інтересів людей у життєвому процесі. При цьому він підкреслював, що в реальному житті матеріальні інтереси трансформуються й усіляко маскуються. Тому людина аж ніяк не збігається з тим, що вона про себе гадає, а тим паче говорить. Сутність людини залишається прихованою за різного роду ситуаціями. [4; 146]

ХХ століття внесло багато нового в розуміння людини і її меж. Це й ідея цілісного знання про людину, що поєднує конкретно-наукове і філософське начала і що породила філософську антропологію, й ідея споконвічного існування сутності людини, що стала однією з основ філософії екзистенціалізму, й ідеї рівної цінності особистості та суспільства, а також співтворчої єдності людини і Бога, на основі яких розвивається персоналізм [10; 215].

Філософська антропологія ХХ століття грунтується на принципі, що все буття світу визначається через людське буття. Її представниками є:

Макс Шелер (розробка цілісного вчення про людину);

Гельмут Плеснер (вчення про людину як ексцентричну особу);

Ернст Кассірер (проблема людини як символічної тварини);

Хосе Ортега-і-Гассет (у своїх пошуках розуміння людини приходить до ідеї, що людину можна визначити лише осмисливши специфічну життєвість людини, людську відсталість, що лежить за межами культури) [11; 183].

У тому ж ХХ сторіччі ідея Маркса про „непрозорість” людини, про принципову хибність ідеологій була відроджена і продовжена в межах так званої Франкфуртської школи, передусім у працях Г. Маркізе та Т. Адорно. [4; 147]

Екзистенціалізм – філософія існування людини – на відміну від філософської антропології, яка намагається визначити людину через її відмінність від тварини, трактує людину через її відмінність від самої себе. Представниками екзистенціалізму на початку ХХ століття були:

Мартін Гайдеггер;

Альбер Камю;

Карл Ясперс;

Габріель Марсель [6; 349].

Екзистенційне знання зробило досяжними для осмислення нові боки людської суб’єктивності.

Екзистенційне знання засвідчило неостаточність будь-якого осягнення людини. Й для усієї екзистенційної традиції у філософії це є принциповим. „Екзистенцій на філософія одразу ж загинула б, якби вирішила, ніби знає, що таке людина”. „Вона пробуджує те, чого не знає: прояснює і хвилює, але не фіксує.

Екзистенційна традиція підкреслено уникає предметного, фіксованого в знаннях розгляду людини.

Персоналізм є спосіб людського буття у світі, що утверджує головною цінністю буття – вільну особистість, яка творить. Представниками персоналізму на початку ХХ століття були:

Микола Бердяєв;

Лев Шестов;

Емманюель Муньє;

Мартін Бубур;

Віктор Франкл [10; 247].

Але, щоб до кінця з’ясувти сутність поняття „людина”, варто повернутися до античної філософії.

Відомий поет Стародавньої Греції Евріпід говорив, що в світі багато дивних див, та найдивніше з них – людина. Унікальне творіння природи, суспільства і самої себе – ось що таке людина – найдивніше з дивних див – з її неповторністю, з багатоманітними біологічними рисами. З давніх давен філософи прагнуть розкрити суть людини, її світ, зміст, її життя. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. Загально визнано, що людина – продукт біологічної еволюції. Виділення людини з тваринного світу – настільки грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Адже мова йде про створення такого виду живих істот, усередині якого з певного моменту припиняється процес видоутворення і починається творча еволюція людства зовсім іншого типу. Та передісторія людства досі залишається такою ж загадковою і таємничою, як і виникнення життя. І справа тут не просто в нестачі фактів. Справа ще в нових і нових відкриттях, що хитають основи теорій [8; 470].

Суть людини в тому, що людина – істота розумна, людина – істота, яка має самосвідомість, людина – істота моральна і вільна та ін. Поняття дюдини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного свту, є її біологічна структура, а також загальні пряви соціальної суті: свдомість, мова, здатність до праці і творчрсті. Анропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості – революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню прблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв’язані сторони одного за природою процесу – антропосоціогенеза, що тривав майже 3- 3, 5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся „писана історія” [3; 168].

У з’ясуванні загального змісту анторпосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більше механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза – комплектність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше – мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності – праця – уже за походженням є колективною, спільною діяльністю [9; 256].

Отже, можна зробити наступний висновок, що людина - це:

вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (homo sapiens);

осблива – розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот;

- характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини [5; 289].

Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчути себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил [8; 471].

ІІ. Буття людини та його цінності

Людина є щось більше, ніж вона знає про себе. Людина є щось більше, ніж вона є.

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. За словами Хайдеггера, це самоочевидність, яку саму по собі бачити не можна.

За буття нами править не тільки наявне, але й відсутнє. Саме відсутність є для нас більш відчутною. Вона, як правило, пов’язана з негативними емоціями.

Це спонукає нас до активного витіснення з нашого буття відсутності, заміни її на наявність.

Відсутність — представництво небуття в бутті — завжди лишається з нами. Вгамована на якийсь час, вона знову і знову, послідовно й настирливо засвідчує свою присутність у нашому бутті. Отже, присутність відсутності в людському бутті є певною формою буттєвості. Це — потреби. Різноманітні за своїми джерелами та спрямованістю, потреби пронизують усе людське буття.

Потреба існує у складі людського буття, підтримує певний рівень його інтенсивності, якщо має перспективу на своє задоволення. Інакше вона згасає, випадає з буття, часом разом із своїм носієм.

Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний.

Повноправним представником світу можливостей виступають саме здатності, а засоби задоволення потреб, власне, тільки опосередковують їх пов’язаність з потребами.

Саме як носій небувалих у природі здатностей людина й являє собою особливий рівень буття. За висловом Ясперса, це самобуття. Саме здійснення людського буття уможливлене органічним поєднанням суто людських здатностей — здатності до праці, до мислення, до спілкування, до творчості, до свободи тощо.

Людина не могла б бути дійсним утіленням можливого, якби можливе не сягало своїм корінням буття як такого. Ще Арістотель відкрив потенційне буття. Він дійшов висновку: „Нове не може виникнути ні з існуючого, ні з неіснуючого”.

З появою людини буття збагатилося на абсолютну можливість — можливість відкривати, підсилювати й реалізовувати будь-які можливості. Якщо ця можливість справді абсолютна, то в ній є місце й позитивному, й негативному. [4; 169]

Серед основних форм буття розрізняють:

буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей і специфічне людське буття;

буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття[6; 187].

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність – це значущість чогось для людини [5; 290].

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (варто згадати, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані „критичні ситуації”) досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтири, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. До людських цінностей відносять моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та інші. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна віднести:

насамперед найвищу цінність – саме людське життя, визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб);

із такого визнання органічно випливає, у значенні другої за важливістю цінності, право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинкак? Навряд чи слідує переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а, по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подоланням меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності [5; 291].

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи:

зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально;

внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя;

свбода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій;

свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

Бувають такі характери проявів свободи:

негативний характер свободи (або негативна свобода): „свобода від чогось” (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.)

вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів:

позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти „відмички” до її розв’язання та замінити їх [5; 292].

ІІІ. Суспільний характер людського буття

На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це — буття іншої людини. Й коли це дійсно „зустріч”, а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами, взаємне збагачення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як співбуття.

Ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.

Істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об’єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності. [4; 232]

Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел — від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротестантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської школи. Незабаром з’ясувалося, що поняття комунікації є надзвичайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності.

Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей.

Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними далеко не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Багато частіше і старіше вони пов’язані між собою через обмін.

Людина виявляється суцільно оточеною речами і знаками — продуктами діяльності інших людей. Її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому — суцільним співбуттям з іншими людьми.

Безпечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство. Отже, і буття людини в остаточному підсумку є, згідно з марксистською традицією, суспільним буттям. [4; 233]

Ця логіка, як і в екзистенційній традиції, за свій вихідний пункт має індивідуальне буття. У марксистській традиції суспільство розглядається як остаточний гарант достотного співбуття людей —як абсолютний їх посередник, як суб’єкт сукупної діяльності, виробництва й відтворення. Це також і система відносин і зв’язків, в якій здійснюється життєдіяльність індивідів.

В античності терміном, відповідним до українського „суспільство”, позначали спочатку родинний союз, а потім товариство співспадкоємців або деяку спільноту, як виникає на грунті торговельної угоди. Суспільство мислиться як об’єднання людей на грунті безпосередніх зв’язків між ними — родинних, родинно-майнових або викликаних добровільним узгодженням інтересів.

У класичний період розвитку античної цивілізації суспільство було гарантом держави.

З виникненням великих державних утворень держава стає провідним началом суспільного життя й підпорядковує собі суспільство аж до його майже повного зведення до форм організації суто приватного життя. Щоправда, з виникненням християнських общин, а потім і розгалуженої церковної організації суспільство знаходить новий грунт для свого відродження і зміцнення. Й надалі вся історія середньовіччя пройнята боротьбою світської та церковної влади. Це була нова, відповідна до нових соціально-історичних і культурних умов форма взаємодії суспільства та державного начала.

Коли мислителі Нового часу (Гоббс, Локк, Руссо) намагалися побудувати на суто раціональних засадах теорію держави, здатну обґрунтувати права на владу нового класу буржуазії, вони звернулися до ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування їхнього громадського життя. Суспільна угода — це стало ідейним стрижнем ідеології Просвітництва. Тим самим було заявлено право людей як самочинних суб’єктів самим улаштовувати своє громадське життя. Було відроджене і саме поняття громадянина як відповідального члена соціального цілого, який переймається спільними турботами та інтересами.[4; 235]

Громадянське суспільство і держава в їх взаємодії складають смислову структуру суспільства як соціального цілого, як реального вияву й ствердження співбуття людей. Поняття громадянського суспільства за своїм змістом близьке до поняття суспільства, як його розуміли в античності. Це певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносять у них свою ініціативу й свою відповідальність. Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідам простір для самореалізації поза державними структурами. Понад те, воно сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять підтримують і коригують діяльність державного організму. В смисловому плані громадянське суспільство виступає як достотне співбуття, а отже, дійовий механізм укорінення людини в бутті взагалі.[4; 236]

Поняттям „індивід” позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві унікальні і неповторні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті і яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому не можна прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного і загального в індивіді часто позначають висловами: „типовий індивід”, „дуже своєрідний індивід” і т. ін.[5; 288].

Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує прирродне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом індивід виник в історії не випадково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, споживання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші елементи нерівності, та приватна власність остаточно розколола цілісність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї відмінності від інших, насамперед як суб’єкта приватної власності. Індивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб’єкт сім’ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм власним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається у широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад, буржуа ХVІІІ століття повністю ототожнює себе з усіма проявами громадянського суспільства) – до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід розвивав і зміцнював свою особливість – складової цілісної природи індивіда як окремої людини [8; 472].

Індивід являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують вже її як сусупільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов’язані, являють собою природну основу його здібностей. Ці здібності – вельми важлива умова високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати ролі, наприклад, пам’яті чи музичного слуху індивіда у певних сферах людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності можуть розвиватися у процесі пізнання (у тому числі і навчання) та практичної діяльності. Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту (тобто як результат напруженої праці) [7; 462].

Отже, з усього вище сказаного можна зробити висновок, що індивід – це:

одиничний представник роду і стоїть у ряді таких понять: рід – вид – індивід;

носій якихось важливих рис, притаманних родові загалом [5; 289];

соціальний атом, який виник в прцесі історичного розвитку [8; 472].

Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Поняття „індивідуальне” виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж „соціальне”, навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.

В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів — до класового, національного, групового тощо.

Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису.

Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий „центр симетрії”. Це — індивід.

Спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Коли вони перетнуться й у своїй взаємодії утворять нову буттєву форму, отоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація — прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.

Свого повного вигляду індивідуальне набуває в індивідуальності. Цим поняттям позначають людину як носія неповторних рис, які за своїм змісто переростають прості ознаки несхожості. Це притаманні окремій людині вміння, звички, особливості поведінки, які визнаються іншими людьми як значуща відмінність.

Індивідуальність — це на обов’язково втілення якихось виняткових здатностей і здібностей людини, хоча саме це й мислиться насамперед як її головна ознака.

Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття. Індивід не може цього здійснити через свою „примірниковість”. Він „такий, як усі”, й тому не може бути смисловим центром відношення „людина-світ”. Потрібно бути індивідуальним втіленням соціального, осереддям його смислової трансформації, щоб вибудувати свій світ.

Людське співбуття здійснюється за умови наявності в ньому виміру індивідуального, а тим самим і соціальне породжується лишень у присутності індивідуального.

Певні реальні якості людського індивіда характеризує поняття „особа”. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форма носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особа включають три найважливіші моменти:

в першому значенні особа – це суб’єкт та об’єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією харакеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на яридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх соціальних повноважень та ін.;

по-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про „сіреньку” особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.;

нарешті, по-третє, особа постає як людська „самість”, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особи такої „самості” (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною і неповторною у своїх характеристиках і уявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини [4; 288-289].

Отже, суть унікальності особи становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значуща, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи – це одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Сучасний європейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що „особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній”. Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності – я така [2; 215].

Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною формою організації людського буття.

Висновки

Людина — єдина істота, яка знає, що вона є. (Ясперс)

Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності – праця – уже за походженням є колективною, спільною діяльністю [9; 256].

Людське суспільство – багате різноманітністю індивідуальних людських істот, живих і активних діючих елементів історичного процесу. Як не велика сила суспільного, що розвивається, саме людина, справді жива людина – ось, хто творить все те, чим володіє, і те все, за що бореться. Історія не є якась особлива особа, яка користується людиною як засобом для досягнення своєї мети. Історія не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету. Суть людини як суб’єкта всіх видів діяльності проявляється завдяки взаємодії з іншими суб’єктами, а також з власним середовищем проживання – суспільством.

Життєве призначення людини — бути особистістю.

Справді достотне людське співбуття має бути зорганізоване згідно з принципом солідарної особистості.

У соціальному бутті людина формується, і набуває змісту проблема її свободи, автономії, відносної незалежності від суспільства.

Поняття вихідних цінностей людського буття позначає не стани чи властивості речей самих по собі, а їх якісні прояви щодо людини.

Список використаної літератури.

Арсеньев А.С. Философские основания понимания личности. – Москва, 2001. – 247 с.

Гуревич А.С. Философия антропологии. – Москва, 2001. – 485с.

Людина та її дійсність: філософсько-антропологічні дослідження. – Львів, 1997. – 237 с.

Нестеренко В. Г. Вступ до Філософії: Онтологія Людини. — Київ, 1995. — 335 с.

Петрушенко В.Л. Філософія: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих учбових закладів освіти I – IV рівнів акредитації. – Київ: Каравелла; Львів: Новий світ – 2000, 2001. – 448 с.

Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Київ: Академія, 2001. – 576 с.

Філософія. Навчальний посібник/За заг. ред. І.Ф. Надольного. – Київ, 1999. – 624 с.

Філософія. Підручник/За заг. ред. Горлача М.І. – Харків, 2000 – 672 с.

Філософія. Підручник/За заг. ред. Заїченко Г.А. – Київ: Вища школа, 1995. – 455 с.

Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – Київ, 2000. – 272 с.

Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. – Київ, 2000. – 218 с.