Освіта і наука України на етапі встановлення незалежності.

Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних, російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл, підготовки нових кадрів науковців і викладачів.

Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології, філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із соціальними та економічними змінами.

Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.

1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна " История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є " відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.

Водночас в анонімній " Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.

У 1842-1843 рр. була видана " Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки " Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано " Літопис Самовидця", " Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.

У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.

XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав на подальші історичні події.

В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав щодо народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи стало істотним чинником і показником національно-культурного відродження в Україні.

Українська етнографічна наука була започаткована працями Г. Калиновського (" Описание свадебных украинских простонародных обрядов", яка вийшла у Петербурзі 1777 р.) та Я. Маркевича (перший том енциклопедії українознавства " Записки о Малороссии, ее жителях и производстве", 1798 р.). Розквіт активності щодо збирання скарбів народної культури припав на початок ХІХ ст. І з цього часу збирання і вивчення етнографічного матеріалу стали однією з домінуючих сфер діяльності української інтелігенції.

Основи української фольклористики було закладено збіркою М. Цертелєва " Опыт собрания старинних малороссийских песен" (1819 p.). Вивчення народної творчості продовжив М. Максимович, якому належать змістовні збірки " Малороссийские песни" (1827 p.), " Украинские народные песни" (1834 р.), " Сборник украинских песен" (1849 р.). Плідно працював у цьому напрямі І. Срезневський, який 1831 р. видав збірки народних пісень, а також поезій харківських поетів " Український альманах". їх своєрідним продовженням була збірка " Запорожская старина", шість випусків якої з'явилися протягом 1833-1838 pp. У Львові 1833 р. В. Залеський оприлюднив збірку галицьких пісень.

П. Куліш не обмежував свої пошуки лише фольклорним матеріалом, а намагався різнобічно висвітлити народне життя і побут. Матеріал збірки " Украинские народные предания", на жаль, забороненої цензурою, було використано в розширеному вигляді в " Записках о Южной Руси" (1856-1857 pp.).

Значним явищем в українській етнографії стала публікація результатів діяльності етнографічної експедиції під керівництвом П. Чубинського, яка у 1869-1870 pp. досліджувала правобережну Україну. Матеріали експедиції з'явилися у 1872-1877 pp. під назвою " Труды этнографическо-статистической экспедиции в западноруський край, снаряженной Русским Географическим обществом. Юго-западный отдел".