Поняття характеру. Фактори формування характеру

Характер – це сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої дійсності й самої себе.

Термін „характер” (від грецьк. – „риса”, „прикмета”, „відбиток”) уведений для позначення цих властивостей людини другом Арістотеля –Теофрастом, який у „Характеристиках” описав з позицій мораліста 31 тип людських характерів – людей хвалькуватих, базік, нещирих, нудних у розмові, улесливих та інших. Пізніше філософи й психологи засадовими стосовно пояснень і класифікації людських характерів робили або особливості будови та функцій тіла, або морально-етичні особливості суспільних стосунків людей, або їхні розумові властивості й досвід.

Характер найбільше пов’язується з темпераментом, котрий, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму його вираження.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина поводитиме себе за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення. Художня література дає прекрасні описи поведінки людей з різними характерами. Історія знає багатьох політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, натомість особи з негативними рисами характеру або слабохарактерні спричинили його занепад.

Основні риси типового характеру

Носієм характеру є людина. Риси її характеру позначаються на діяльності, стосунках, способах дії в найширшому їх розумінні – в сім’ї, трудовому колективі, в управлінні виробництвом, державою.

Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці є однією з найістотніших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності або ж у зневазі до праці й працівників. Важливі риси у ставленні до праці – акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах і зумовлюються суспільними умовами життя, які складаються історично й розкриваються в колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей, властиві значна варіативність за змістом та формою їх виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу і духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, причому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних контактах. Оцінне ставлення до людей виявляється в різному змісті рис характеру та різній формі їх прояву. Схвалення та осуд, підтримка та заперечення виявляються у ввічливій, тактовній, доброзичливій формі або ж формально, улесливо, а то й брутально, грубо, іронічно, саркастично, образливо.

Ставлення до інших виявляється залежно від обставин та характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Позитивними рисами характеру культурної людини є справедливість, дотримання слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість. Засадові стосовно них – гуманістичні моральні якості людей, ідейні переконання, прогресивні прагнення.

До негативних рис характеру належать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до безпідставного кепкування та глузування, причіпливість, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб’язковість, мізантропія. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкуванню в праці.

Ставлячись до вчинків і поведінки інших, людина формує власні риси характеру за аналогією чи протиставленням. Ставлення до самої себе – позитивне або негативне – залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої сили колективу, державі, свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.

Разом з тим, деяким людям притаманні негативні риси: нескромність, хвалькуватість, кар’єризм, гординя, самовпевненість тощо.

Формування характеру – це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки.

Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним упливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості й передусім праця як середовище суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання і самореалізації. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру.

Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню. Виховання організовує обставини життя й спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом із тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок та рис її поведінки.

На певному, достатньо високому етапі розвитку особистості починають діяти самовиховання й саморегулювання процесу становлення характеру. Сформовані в процесі виховання потреби, ідеали, установки особистості стають, підґрунтям її вимог як до зовнішніх умов життя, так і до самої себе. Вона сама починає організовувати своє життя та виховувати себе, керуючись при цьому власними і суспільними ціннісними орієнтирами. Повною мірою здатність до самовиховання характеру виявляється тоді, коли особистість набуває життєвого досвіду, оволодіває засадами психологічної культури, ко­ли у неї формується світогляд і остаточно складаються ідеали, відповідно до яких вона починає свідомо планувати своє життя й визначати в ньому своє місце.

Дослідженнями формування характеру доведено, що особливо дієвими чинниками є самостійність і самодіяльність у праці, навчанні. При цьому необхідно поставити юнака чи дівчину в такі умови, за яких вони могли б виявити колективізм, мужність, витримку, працьовитість. Але буде великою помилкою, якщо виховання в колективі нівелюватиме індивідуальні якості особистості. В колективі потрібно розкривати й зміцнювати кращі риси характеру кожного члена колективу, формувати яскраву індивідуальність.

Успішне формування рис характеру потребує єдності виховних заходів сім’ї, школи та соціального середовища, громадськості.

4. Поняття акцентуації характеру. Типи акцентуацій

Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією. Розглянемо найхарактерніші прояви акцентуації, як-от: застрявання в стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні „букви”, хоча це й шкодить справі, у міркуванні типу „коли б чого не трапилося”.

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість; де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне: „це неможливо”, „я цього не розумію”. За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу, їхні реакції на вчинки свої або інших людей є загострено емоційними, афективними.

„Тривожні характери” в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість, здатні сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, втекти від нього, якщовін чимось погрожує.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин. Уважають, що аутизм підлітків більше властивий інтровертованим особистостям.

Екстравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

Питання для самоконтролю

1.Що являє собою темперамент? Назвіть його основні типи.

2. Які особливості спілкування носіїв різних типів темпераменту Ви можете назвати?

3. Розкрийте фізіологічне підґрунтя темпераменту згідно з ученням І. П. Павлова.

4. Чи можна за бажанням змінити тип темпераменту?

5. Уявіть, що Ви керівник фірми і набираєте працівників. Осіб якого типу темпераменту Ви б хотіли бачити на посадах секретаря, референта, водія транспорту, агента з реклами, бухгалтера, охоронця?

8. Проаналізуйте відмінності між темпераментом і характером людини.

9. Для чого необхідно вивчати характер людини?

10. Чи можна вважати, що соціальний чинник справляє вирішальний уплив на формування характеру?

11. Чи можна погодитися з твердженням, що деякі риси характеру можуть передаватися спадково?

Лекція 7

Основи психології спілкування

Мета: розширити уявлення про спілкування, його психологічну сутність, роль у житті людини.

План

1. Поняття про спілкування в психології.

2. Функції, форми і засоби спілкування. Вербальне і невербальне спілкування.

3. Бар’єри спілкування.

4. Особистість у суспільстві та колективі. Особистісні й соціальні ролі.

5. Феномен лідерства в психології

Література

1. Загальна психологія: Хрестоматія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – К.: Каравела, 2007. – С. 500 – 554.

2. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – К.: Центр навч. літ., 2008. – С. 111 – 125.

3. Немов Р. С. Психология. – М.: Просвещение, 1995. – С. 512 – 601.

4. Психология: Учебник для технических вузов /Под общ. ред. В. Н. Дружинина. – СПб: Питер, 2000.– С. 349 – 381.

5. Степанов О. М., Фіцула М. М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2005. – С. 71 – 79.

6. Столяренко Л. Д., Столяренко В. Е. Психология и педагогика для технических вузов. – Р-н-Д: Феникс, 2001. – С. 453 – 463.

1. Поняття про спілкування в психології

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюва­тись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування – явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у:

ü змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності);

ü засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні);

ü суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування.

За змістом, спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об’єктивні й суб’єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння і навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування – це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування – у його нерозривному зв'язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою

Ø виникнення й розвитку контактів між людьми;

Ø передавання необхідної інформації;

Ø взаєморозуміння та

Ø узгодження дій.

Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися

Ø повідомлення нових знань, наприклад:

– роз’яснення вчителем понять,

– пояснення сутності певних явищ, процесів;

Ø інформування про події, що відбуваються;

Ø обгрунтування певних положень;

Ø побудови гіпотез тощо.

Спілкування може бути засобом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-якими іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі котрих вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї людини для іншої, виявляються їхні симпатії й антипатії. У художній літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психологічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проникнення у внутрішній світ людини, її почуття через зовнішні прояви. Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інформації, ніж вимовлене слово.

Важливий уплив на характер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особистості, її манера, колорит, використовувані засоби.

2. Функції, форми і засоби спілкування. Вербальне і невербальне спілкування

Функції спілкування.

Найважливіші функції спілкування виділяють, аналізуючи його роль на індивідуальному рівні суспільного буття людини. У характеристиці спілкування здебільшого виділяють три класи функцій: інформаційно-комунікативні, регулятивно-комунікативні й афективно-комунікативні.

До інформаційно-комунікативних функцій належать процеси формування, передавання і прийняття інформації. Під час формування вирівнюються відмінності у вихідній інформованості людей, що вступають у спілкування. На етапі передавання значень спілкування є інформуванням, інструктажем, навчанням тощо. На рівні прийняття реалізується прагнення індивідів зрозуміти один одного. Тут спілкування спрямоване на оцінювання досягнутих результатів (згода, незгода, порівняння поглядів).

Щодо цього класу функцій існує багато ще не з’ясованих питань, наприклад, як відбувається трансформація сприйнятого зорового образу в мовне повідомлення і, навпаки, як у людини, що сприйняла мовне повідомлення, ця інформація трансформується в зоровий образ.

Регулятивно-комунікативні функції безпосередньо пов’язані з регулюванням поведінки. Завдяки спілкуванню людина має змогу регулювати не тільки свою поведінку, а й поведінку інших людей, разом із тим відчуваючи регулятивні впливи з їх боку. Відбувається взаємне узгодження дій. У взаємному регулюванні формуються і виявляються властиві спільній діяльності особливості (сумісність людей, їх узгодженість у діях), взаємно стимулюється й коригується поведінка. З цим класом функцій пов’язано наслідування, навіювання, переконання та ін.

Афективно-комунікативні функції характеризують емоційну сферу людини. Усе багатство емоцій людей виникає і розвивається в умовах їх спілкування. Потреба в спілкуванні часто виникає у зв'язку з бажанням змінити свій емоційний стан. Специфічною особливістю спілкування є груповий емоційний стан.

Аспекти спілкування

Залежно від характеру діяльності, в процесі якої відбувається спілкування, від сфери громадського життя і дистанції спілкування між індивідами може переважати якийсь один аспект. Кожен із них характеризується певним набором прийомів. Проте існують й універсальні прийоми спілкування, застосування яких є ефективним у різних сферах життєдіяльності людини: привітність, тактовність, щирість, почуття гумору, значущі для будь-якого виду спільної діяльності. Це означає, що соціально-психологічна підготовка людей повинна бути спрямована передусім на розвиток саме універсальних складових спілкування. Однак ці прийоми є необхідними, але недостатніми для успішності спілкування. Труднощі в задоволенні потреби в спілкуванні через незнання адекватних контексту прийомів можуть сприяти появі шкідливих звичок, наприклад, куріння, вживання алкоголю, як засобів, що ніби знімають напруженість.

Вербальне і невербальне спілкування. Існує дуже багато засобів передавання інформації партнеру зі спілкування. До них належать мовлення, паузи в мовленні, якість голосу, тональність, жести, міміка, пантоміміка, сміх, контакт очей у візуальному спілкуванні тощо. Їх поділяють на дві групи – вербальні (словесні) й невербальні.

Вербальна (словесна) комунікація. Одним із основних засобів людського спілкування є мова – система словесних знаків, що використовуються як форма існування, засіб засвоєння і передавання суспільно-історичного досвіду людства.

Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розуміють одне одного та взаємодіють, її розуміє як комунікатор (той, хто повідомляє інформацію, кодуючи її в словах), так і реципієнт (той, хто приймає повідомлення й декодує його). Якщо комунікатор і реципієнт використовують різні системи кодування, вони не можуть добитися взаєморозуміння та налагодити спільну діяльність. Типовим прикладом такої неспроможності є біблійна легенда про вавілонську вежу, яку не вдалося побудувати через „змішування мов”.

Як засіб нагромадження і передавання суспільного досвіду мова виникла в процесі праці ще в період становлення людини. Для передавання інформації спершу вживали членороздільні звуки, за якими закріплювалося певне значення. Нині завдяки мові люди мають змогу обмінюватися найрізноманітнішими думками й опановувати найскладніший досвід.

Процес практичного використання мови для спілкування називається мовленням. Мовлення – вербальна комунікація, засобом якої є слова.

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного й писемного мовлення.

Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог та монолог.

Діалог – найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цього мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаєморозуміння між партнерами. Діалог є скороченим мовленням. У ньому широко використовують немовні засоби, оскільки предмет розмови відомий співрозмовникам. Значний вплив на його зміст мають особливості ситуації (контекст).

Монолог – мовлення однієї людини у формі розповіді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується заздалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Монологічне мовлення вимагає ретельного добирання слів, чіткої побудови речень, строгої логіки та композиційної завершеності. На відміну від діалогу монолог потребує спеціальної підготовки.

Писемне мовлення – процес спілкування з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів. Воно сформувалося значно пізніше за усне, внаслідок потреби в спілкуванні людей, що перебувають на відстані й рознесені в часі. Писемне мовлення виникло з піктографії (малюнкового письма) і кіпу (вузликового письма). Подолавши стадії ідеографічного письма (повідомлення передавалось за допомогою символічних малюнків) та звукового письма цілими словами чи складами, воно перетворилося на буквене письмо, яким користуємося нині. Писемне мовлення є найзручнішим і найдосконалішим засобом передавання нагромадженого досвіду наступним поколінням. Тому йому ставлять особливі вимоги. Оскільки читач сприйматиме написаний текст пізніше (можливо, через століття), то писемне повідомлення повинне бути розгорнутим, а думки в ньому викладені чітко, точно, логічно.

Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу заздалегідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої підготовки до діяльності, механізмом мовного мислення. Оскільки людині відомий предмет її думки, внутрішнє мовлення дуже скорочене, в ньому рідко використовують іменники.

Змістовий аспект спілкування реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. Основним засобом спілкування у людському суспільстві є мова. Оскільки будь-яке повідомлення не залишає людину байдужою, то в спілкування завжди включені емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовленнєві висловлювання, утворює особливий, невербальний аспект обміну інформацією – невербальну комунікацію.

Невербальна комунікація. До невербальних засобів комунікації належать зовнішність людини, міміка, жести, просторове розміщення співрозмовників, сміх, сльози, обмін поглядами, шкірно-м’язовий контакт, обмін предметами, фотографіями, малюнками та ін. Ці знакові системи доповнюють, а іноді й замінюють слова. Невербальні засоби широко використовуються для спрямування і підсилення мовленнєвого висловлювання.

Неабияке значення в спілкуванні має зовнішність людини, яку утворюють фізіогномічна маска, одяг, манери.

Фізіогномічна маска – основний вираз обличчя, який формується протягом життя під упливом думок, що переважають, почуттів, ставлень, її коригують зачіскою, косметикою тощо.

Одяг нерідко є свідченням професійної належності. Стиль одягу викликає у партнера зі спілкування очікування певної поведінки. Так, військова форма є підставою для сподівання, що партнер – дисциплінована людина. При встановленні контакту зовнішність людини має велике значення. На її основі складається перше враження, яке часто визначає подальший розвиток стосунків.

Динамічний аспект спілкування виявляється в міміці та жестах.

Міміка – динамічний вираз обличчя в певний момент спілкування.

Жест – соціально сформований рух, що передає певний психічний стан. Він з’явився раніше, ніж вербальні засоби. Уже маленька дитина за допомогою жестів виражає свої потреби, бажання і ставлення.

Жести людини дуже різноманітні. Вони бувають комунікативними (замінюють мовлення у спілкуванні й можуть виконувати самостійну функцію, наприклад, піднімання при зустрічі руки задля привітання); жестами підкреслення (супроводжують мовлення і посилюють його вплив); модальними (слугують для вираження оцінки чи ставлення до ситуації, наприклад, вертикально піднятий великий палець руки означає високу оцінку).

Міміка та жести розвиваються як суспільні засоби комунікації, хоча деякі елементи є природженими. Суспільна залежність їх виражається в тому, що в різних культурах ті самі жести і вирази обличчя мають різне значення. Наприклад, вертикальне похитування головою українець сприйме як ствердження, а болгарин – як заперечення.

На результат спілкування впливає міжособистісний простір, тобто дистанція між партнерами, їх розташування. Виявилося, що чим тісніші стосунки між людьми, тим на меншій віддалі один від одного вони розташовуються в процесі спілкування. Дистанція спілкування залежить від національності, соціального статусу, віку партнерів тощо. Дуже близька, як і надто віддалена, дистанції негативно позначаються на спілкуванні.

В американській психології виділяють чотири дистанції спілкування між партнерами: інтимна (до 0, 5 метра), міжособистісна (0, 5 – 1, 2 метра), соціальна (1, 2 – 3, 7 метра) і публічна (3 – 7 метрів і більше). Змінюючи дистанцію, можна посилювати чи послаблювати вплив на партнера. Правильно вибрана дистанція створює сприятливі умови для спілкування.

3. Бар’єри спілкування

Спілкуючись, кожна людина намагається так вибудувати свою поведінку, щоб вона відповідала рольовим очікуванням партнерів. Попри це, нерідко рольова поведінка створює особливі рольові бар'єри, що перешкоджають встановленню довірливих стосунків між людьми чи навіть призводять до виникнення міжособистісних конфліктів. Соціальна значущість конфліктів різна й залежить від цінностей, які покладено в основу міжособистісних стосунків.

У спільній діяльності конфлікти виникають унаслідок предметно-ділових суперечностей і розбіжностей в особистих інтересах. Конфлікт, що виникає на основі предметно-ділових суперечностей, як правило, не спричиняє розриву міжособистісних стосунків. Причиною неприязні або ворожнечі між людьми можуть бути суперечності у сфері особистих (прагматичних) інтересів або невдало підібрані засоби спілкування з партнером. Психологи розробили вже багато програм, спрямованих на попередження і розв’язання конфліктів та використання їх як джерела конструктивної активності.

Взаємодіючи, люди послуговуються різними способами впливу на партнерів. Найпоширенішими серед них є зараження, навіювання, наслідування і переконання.

Зараження – передавання суб’єктом свого емоційного стану іншому індивідові. Воно спостерігається під час паніки, масових психозів.

Навіювання характеризується вибірковим упливом на конкретну людину, яка некритично сприймає інформацію.

Наслідування виявляється в повторенні людиною зразків поведінки, що демонструє її оточення. Прикладом наслідування є дотримання моди.

Переконання – вплив на партнера зі спілкування за допомогою доказів і аргументів.

Ефективність спілкування залежить не тільки від засобів упливу на партнера, а й від стилю спілкування – характерного способу встановлення та розвитку контактів. Найпоширенішими є авторитарний, демократичний і суперечливий стилі. Авторитарний стиль характеризується ігноруванням думки партнера й нав'язуванням своїх поглядів. Демократичний стиль пов'язаний із застосуванням таких засобів спілкування, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до повідомлення. Суперечливий стиль – це нестійка тактика спілкування, котра містить елементи різних стилів. Суспільна практика свідчить, що найбільшого впливу на співрозмовника досягають за демократичного стилю спілкування.

4. Особистість у суспільстві та колективі. Особистісні й соціальні ролі

Людина живе, розвивається і діє у групі. У колективі й під його впливом відбувається становлення особистості – складається її спрямованість, формуються суспільна активність, воля, створюються умови для саморегуляції та розвитку здібностей. Проте не кожну спільність людей, у яку входить особистість, можна назвати колективом. Потрібно розрізняти поняття„група” і „колектив”. Групою можна назвати будь-яке об’єднання людей незалежно від того, якого характеру зв'язки виявляються між її членами. Групи можна поділити на великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі й малі групи можуть бути реальними або умовними. Реальні групи – це об’єднання людей на ґрунті реальних стосунків – ділових чи особистісних. Так, реальною групою є учнівський клас, сім’я, коло знайомих тощо.

Умовна група об’єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не підтримують між собою реальних контактів і навіть можуть не знати один одного.

Офіційна (формальна) група створюється як структурна одиниця на основі штатного регламенту, інструкцій та інших документів. Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові стосунки між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного й регулюються певним розпорядником.

Неофіційна група – це спільність людей, що виникла нерегульованим шляхом, стихійно, на грунті спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань чи з інших мотивів. Так, неофіційними є групи осіб, які приятелюють між собою шанувальники туризму, риболовлі тощо.

Референтна (еталонна) група – це реально існуюча чи уявна гру­па, погляди, норми і цінності якої є взірцем для особистості, й за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки. Особистість може бути членом групи, яка водночас постає для неї як рефе­рентна. За цих умов гармонізуються стосунки з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.

Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньоколективних стосунках, ускладнювати взаємини членів групи. Якщо людина належить до кількох референтних груп, це породжує унеї конфліктні стани.

Об’єднання людей у реальні групи може ґрунтуватися на спільності їхньої діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти якихось значущих результатів. Вищою формою організації групи є колектив.

Колектив – це група людей, які об'єднані спільною діяльністю та мають єдині цілі, підпорядковані цілям суспільства.

Істотною ознакою колективу є суспільна значущість цілей і завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля його членів. Це дає підстави розглядати колектив як найважливішу клітинку суспільного організму.

Виконання спільної соціально цінної й особистісно значущої діяльності сприяє встановленню та розвитку колективістських взаємин, формуванню колективізму як особливої якості особистості, що виявляє її солідарність з цілями і програмами діяльності колективу, готовність активно обстоювати їх.

Поведінка людини, що узгоджується з діями колективу і спрямована на їх підтримку, розцінюється як колективістська. Поведінка особистості може бути конформною. Конформність у поведінці виявляється в тому, що людина пасивно пристосовується до оточення, не виробляє власної активної позиції, а намагається поводитися відповідно до думки інших людей, пристосовуватися до їхніх вимог.

Конформізм – це така поведінка людини, яка характеризується зовнішньою відповідністю цілям колективу при внутрішньому розходженні з ними. Взаємовідносини окремих членів у групах і колективах складні й різноманітні. Вони можуть мати діловий характер, коли їх підґрунтям є співпраця, спільна участь у реалізації важливих виробничих справ, праці. Стосунки можуть бути особистісними, коли контакти між людьми встановлюються на ґрунті взаємних симпатій чи антипатій, доброзичливості чи ворожості. Кожна особистість у системі міжособистісних стосунків має свій статус, що визначається її особистісними якостями, популярністю, впливовістю.

Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його високі якості й значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інтересах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, коли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За цих умов його діяльність здійснюється максимально ефективно і найповніше виявляє психологічний потенціал групи.

У колективі за певних обставин часто виникають неофіційні групи, що так само висувають своїх лідерів, як це часто трапляється у шкільних класах. Якщо міжособистісні стосунки у групі підпорядковані загальній меті, то наявність лідерів неофіційних груп не тільки не заважає, а й допомагає колективу розв'язувати поставлені завдання. Якщо ж цілі діяльності окремих угрупувань перестають бути підпорядкованими загальній меті, то колектив, по суті, перетворюється на конгломерат окремих груп, у яких не лише лідери, а й усі члени можуть уступати в антагоністичні міжособистісні стосунки. Педагогу важливо вчасно помічати ці процеси в колективі, щоб запобігати його руйнуванню.

Кожна людина у будь-якій ситуації відіграє якусь роль. Роль – нормативна поведінка, яку оточуючі очікують від кожного, хто виконує певні соціальні функції. Та сама людина в різних ситуаціях виконує різні ролі: вдома це може бути глава сім’ї, у транспорті – пасажир, у лікарні – пацієнт, на підприємстві – робітник і таке ін. Соціальний контроль у процесах взаємодії зумовлюється соціальними очікуваннями такої поведінки від людини, яка б відповідала ситуації та вибраній ролі. Наприклад, від військового очікують, що він виявлятиме дисциплінованість, зібраність у критичній ситуації, сміливість, рішучість і розсудливість.

5. Феномен лідерства в психології

Лідер – особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і визначають напрям та характер діяльності всієї групи.

Лідерство є складним процесом групового розвитку, внаслідок якого диференціюється і вдосконалюється групова структура. Його не можна ні ототожнювати з керівництвом, ні протиставляти йому. За своєю природою лідерство пов’язане з регулюванням неформальних міжособистісних стосунків. Лідерство – процес внутрішньої самоорганізації та самоуправління взаємовідносинами й діяльністю групи на основі індивідуальної ініціативи учасників. Лідерство – здатність упливати як на окрему особистість, так і на групу, спрямовуючи зусилля усіх на досягнення цілей організації.

Без лідера ні одна група існувати не може.

Роль лідера полягає в умінні повести за собою, забезпечити існування таких зв’язків між людьми в системі, які сприяли б розв’язанню конкретних задань у рамках єдиної мети.

На основі експериментальних досліджень діяльності лідерів у малій групі Р. Бейлс переконався, що існує як мінімум два типи лідерів – емоційний та інструментальний.

Емоційний лідер регулює міжособистісні стосунки й створює належний психологічний клімат у групі. Він завжди виступає як порадник і арбітр.

Інструментальний лідер на основі своєї компетенції бере на себе ініціативу і відповідальність при організації та здійсненні певних видів діяльності.

У вітчизняній психології таких висновків дійшли Владислав Шпалінський і Борис Паригін. Так, Паригін уважає, що лідер – це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного керівника у значущій ситуації, щоб організувати спільну колективну діяльність людей та найшвидше й успішно досягти поставленої мети. Він пропонує класифікувати лідерів за змістом діяльності, стилем керівництва і за характером діяльності.

За змістом діяльності лідер може бути натхненником (пропонує програму діяльності), виконавцем (забезпечує виконання запропонованої програми) або натхненником і організатором.

За стилем керівництва лідери бувають авторитарними, демократичними чи такими, що одночасно поєднують обидва стилі.

За характером діяльності лідерів поділяють на універсальних (виявляють постійно свої здібності у різних видах діяльності) та ситуативних (можуть бути лідерами лише в певних ситуаціях).

Авторитарний лідер (керівник) діє одноосібно, незважаючи на думки оточуючих. Основними формами управління, якими він послуговується, є інструкція, наказ, покарання, догана і подяка. Вся інформація зосереджується тільки в нього, а тому підлеглі користуються лише здогадками й чутками. Він придушує будь-яку ініціативу в групі, вважаючи, що „все знає сам”. Тому члени групи не проявляють ні ініціативи, ні творчого підходу під час виконання поставлених завдань. Виявивши помилку в діях підлеглих, авторитарний керівник вдається до висміювання та неконструктивної критики, не пояснюючи, як її можна виправити. За відсутності керівника робота групи сповільнюється або припиняється, оскільки ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

Демократичний лідер (керівник) сприймається членами групи як „один із нас”. За такого керівництва нова інформація стає доступною для всіх у групі. Проблеми також широко обговорюються. Кожен член групи може вільно висловлювати свою думку, яка буде ретельно проаналізована. У своїй діяльності керівник спирається на допомогу групи, при розподілі обов’язків і навантажень максимально враховує індивідуальні особливості й можливості виконавців, заохочує ініціативу та творчий підхід у підлеглих, часто ділиться з групою своїми повноваженнями. Це створює довірливий, спокійний психологічний клімат. Спілкуючись із членами групи, такий лідер переважно вдається до прохань, порад, довірливої інтонації. За його відсутності пильність групи не сповільнюється і не припиняється. Проблеми, які виникають, група розв’язує сама шляхом детального обговорення й прийняття спільного рішення.

Питання для самоконтролю

1. Як пов’язані між собою діяльність і спілкування?

2. Схарактеризуйте роль невербальних засобів спілкування.

3. Чому люди з різних культур відчувають труднощі у виборі засобів невербального спілкування?

4. Яку роль відіграє спілкування у суспільному житті?

5. Що означає комунікативна функція спілкування?

6. Для встановлення ділових відносин у Вас намічена зустріч із партнером. З чого Ви розпочнете її підготовку?

7. Якими є умови ефективності спілкування?

8. Спілкуючись, співрозмовники іноді не можуть дійти спільної думки щодо предмета спілкування. Визначте ймовірні причини, які можуть ускладнювати взаєморозуміння.

Лекція 8

Розвиток особистості. „Я-концепція”. Психологічний захист

Мета: з’ясувати сутність та фактори психічного розвитку людини.

Ознайомитися з явищем „Я-концепції”, розглянути сутність і механізми психологічного захисту.

План

1. Психічний розвиток людини та його фактори.

2. Періодизації психічного розвитку людини.

3. Гетерохронність і сенситивні періоди розвитку.

4. „Я-концепція” як соціально-психологічний феномен.

5. Поняття соціальної адаптації. Психологічний захист.

Література

1. Немов Р. С. Психология. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Кн. 1. – С. 461 – 496.

2. Психология. Учебник для технических вузов/ Под ред. В. Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2000. – С. 285 – 309.

3. Психологія/ За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2003. – С. 134 – 181.

4. Степанов О. М, Фіцула М. М. Основи психології і педагогіки. – К.: Академвидав, 2003. – С. 92 – 97

5. Столяренко Л. Д., Столяренко В. Е. Психология и педагогика для технических вузов. – Р- н-Д: Фенікс, 2001. – С. 228 – 245.

6. Цимбалюк І. М. Психологія. – К.: ВД „Професіонал”, 2004. – С. 32 – 43.

1.Психічний розвиток особистості та його фактори

Розвиток психіки людини неперервний протягом життя, тобто відбувається в процесі всього її онтогенезу – розвитку організму від моменту утворення зародку й до смерті. (Термін „онтогенез” був уведенийнімецьким біологом Е. Геккелем та широко застосовується сучасною наукою).

Між ученими здавна точилися суперечки про природу як самої психіки, так і її розвитку. Це – одна з центральних проблем психології, розв’язання якої визначає і теоретичний, і практичний фундамент цієї науки.

Традиційно спостерігаємо зіткнення двох концепцій. Згідно з однією, „соціологізаторською”, головним фактором психічного розвитку визнавалося середовище, а роль природжених, біологічних факторів заперечувалася. Згідно з іншою, „біологізаторською”, природа є ідеальним творцем, і розвиток іде самостійним шляхом, якому не треба заважати.

Сучасна психологія розвитку відмовилася від протиставлення біологічних і середовищних (соціальних, культурних) факторів на користь розуміння важливості тих та інших у психічному розвитку людини. Про їхню органічну єдність свідчать, зокрема, дані лонгітюдних досліджень психогенетики – допоміжної психологічної дисципліни.

У розпорядженні сучасної психології наявний значний обсяг знань про розвиток людини, починаючи з пренатального (внутрішньоутробного) періоду. Цей процес розглядається як проходження нею низки стадій – сутнісних зміну характеристиках індивіда, що реорганізують його поведінку. Відповідно до концепції американського вченого Дж. Флевелла, стадії розвитку відповідають таким критеріям:

– стадії виділяються на основі якісних змін. Вони пов’язані не стільки з можливістю робити щось більше і краще, скільки з тим, щоб робити це інакше. Наприклад, дитина спершу починає пересуватися повзком, а потім учиться ходити. Це якісно новий тип пересування, тому цей аспект моторного розвитку є однією з характеристик стадії розвитку;

– перехід від однієї стадії до іншої відзначається чималою кількістю одномоментних змін різних аспектів дитячої поведінки. Так, коли діти вчаться говорити, це передбачає насамперед розуміння символічного значення слів. Та водночас вони починають застосовувати у грі символічні властивості об’єктів, уявляючи, що стілець – це машина, а лялька – людина тощо. Таким чином, на цій стадії спостерігається значне поширення ефекту освоєння психологічних функцій;

– переходи між стадіями звичайно відбуваються дуже швидко. Наочним прикладом є стрімке збільшення розмірів тіла підлітка.

Психологи, які приймають концепцію стадійного розвитку (Ж. Піаже, З. Фрейд, Л. Виготський, Д. Ельконін, Е. Еріксон та інші), далеко не в усьому згодні один з одним. Проте вони визнають, що стадійність розвитку не виключає, а швидше передбачає неперервність цього процесу. Більше того, неперервність процесу розвитку і забезпечує наступність на різних стадіях.

2. Періодизація психічного розвитку людини

Розвиток людини індивідуальний. У її онтогенезі реалізуються як загальні закономірності розвитку представника роду людського, так й індивідуальні особливості розвитку кожної людини.

Кожна людина має унікальні варіації генетичних програм та унікальні обставини, в яких ці програми реалізуються. Таким чином, у розвитку людини можна розглядати універсальні й індивідуальні закономірності життєвого циклу, формування психічних властивостей і становлення психіки в цілому. Однією із закономірностей розвитку людини є його циклічність. Періодизація психічного розвитку – це спроба виділити загальні закономірності, яким підпорядковується життєвий цикл людини.

Розвиток має складну часову організацію. Цінність кожного року й навіть місяця життя людини має різне значення, що визначається насамперед тим, яке місце цей часовий діапазон посідає в циклі розвитку. Так, відставання в інтелектуальному розвитку на шість місяців для дворічної дитини є серйозним показником неблагополуччя, тоді як у шість років це вже буде тільки незначним відставанням у розвитку, а в шістнадцять – уважатиметься неістотним.

Споконвіку люди намагалися певним чином класифікувати вікові періоди. Ось деякі з цих класифікацій.

Давньокитайська класифікація

Молодість до 20 років

Шлюбний вік до 30 років

Вік виконання суспільних обов’язків до 40 років

Пізнання власних оман до 50 років

Останній період творчого життя до 60 років

Бажаний вік до 70 років

Старість від 70 років

Класифікація віку життя за Піфагором (VІ ст. до н. е.)

Період становлення 0-20 років (весна)

Молода людина 20-40 років (літо)

Людина в розквіті сил 40-60 років (осінь)

Стара і згасаюча людина 60-80 років (зима)

Традиційний поділ життєвого циклу за Ж.Годфруа (1992)

На сьогодні життєвий цикл традиційно поділяється на чотири великіперіоди, кожен з яких складається із трьох своєрідних стадій.

3. Гетерохронність і сенситивні періоди розвитку

Розвиток є гетерохронним, тобто нерівномірним як по відношенню до різних психічних процесів, так і до окремих аспектів індивідуального розвитку людини. Скажімо, процесам сприйняття властиві ранні строки розвитку, тоді як розвиток естетичного сприйняття людини відбувається в зрілий період її життя.

Гетерохронність може проявлятися також у розбіжності між фізичним, хронологічним та психологічним віком; спостерігаються також нерівномірності розумового, соціально-психологічного й емоційного аспектів розвитку. Наприклад, інтелектуально розвинена доросла людина може демонструвати соціально неадекватні форми поведінки, властиві підлітковому вікові.

Гетерохронність розвитку пов’язана зі сенситивними періодами розвитку. Сенситивний період – це часовий діапазон, максимально сприятливий для розвитку тієї чи іншої функції, тієї чи іншої здібності людини. Наприклад, сенситивним періодом у розвитку мовлення є вік від 1, 5 місяця до трьох років. Це не означає, що мовленнєва функція не розвивалась ні до, ні після цього віку. Але саме в цей період дитина повинна мати досвід мовленнєвого спілкування, підтримку і заохочення дорослих у її мовленнєвих спробах, бажання виразити свої почуття мовленнєвим способом.

4. „Я-концепція” як соціально-психологічний феномен

Свідомість людини зорієнтована не тільки на відображення зовнішніх об’єктів – вона може бути спрямована на пізнання себе (внутрішнього світу, діяльності). Усвідомлення людиною самої себе як особистості (своїх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця й ролі в суспільстві) називають самосвідомістю.

Самосвідомість дає змогу осмислити свої дії, почуття, думки, мотиви поведінки, своє місце в суспільстві. Її об’єктом є сама особистість. Завдяки їй людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Через самопізнання людина здобуває певні знання про себе. Спочатку вони постають як ситуативні образи власного „Я”, котрі виникають у конкретних умовах діяльності й спілкування. Потім ці образи поступово інтегруються у цілісний, адекватний, суб’єктивний образ свого „Я”. Результатом самопізнання є створення „ Я-концепції ” особистості.

Термін „Я-концепція” з’явився в науковому обігу на межі ХІХ та ХХ ст. у зв’язку з уявленнями про дуальну природу людини як суб’єкта, так і об’єкта пізнання. Американський психолог В. Джемс (1842 - 1910) першим запропонував ідею Я-концепції й зробив істотний внесок у її розроблення. Згідно з Джемсом, глобальне „Я” (особистість) містить у собі два аспекти: емпіричного об’єкта, що пізнається суб’єктивною оцінюючою свідомістю. „Я” як об’єкт містить у собі чотири аспекти: духовне „Я”, матеріальне „Я”, соціальне Я, тілесне Я. Ці аспекти утворюють для кожної людини унікальний образ, або сукупність уявлень про себе як особистість.

Формується Я-концепція в процесі життєдіяльності, водночас упливаючи на розвиток, діяльність і поведінку особистості як установку щодо себе.

Я-концепція розглядається сучасною психологією як динамічна система уявлень людини про себе, на основі котрої вона вибудовує взаємовідносини з іншими людьми.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивний – уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, у якому відображається ставлення до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);

3) поведінковий – прагнення завоювати авторитет, підвищити свій статус і намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.

Унаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з іншими людьми в особистості виникає множина образів „Я”, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розрізняють „Я-минуле”, „Я-реальне”, „Я-ідеальне”, „Я-фантастичне” й ін. „Я-реальне” – це уявлення людини про себе в даний момент. „Я-ідеальне” – уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність між „Я-реальним” та „Я-ідеальним” є могутнім стимулом для роботи особистості над собою.

Становлення „Я-концепції” особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на ставлення особистості до себе.

Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка, що формується у порівнянні своїх якостей із відповідними якостями інших людей як оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей та якостей.

За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною й неадекватною. Неадекватна самооцінка у свою чергу поділяється на завищену та занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка здатна спричиняти внутрішні конфлікти особистості. Завищена самооцінка часто викликає протидію оточуючих, що породжує озлобленість, підозрілість, агресію й призводить до розриву міжособистісних стосунків. Дуже низька самооцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціативності.

Самооцінка виконує регулятивну та захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов’язана вона з рівнем домагань.

Рівень домагань – це прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Формуючись на основі самооцінки, він є важливим внутрішнім чинником саморозвитку й самореалізації особистості. Залежно від самооцінки, він теж може бути адекватним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можливості. При завищеному рівні домагань індивід береться розв’язувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає невдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцінки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом пов’язана самоповага. Будучи важливим компонентом образу „Я”, вона визначає відношення домагань людини до того, на що вона претендує. Термін „самоповага” не визначають, а використовують у побутовому розумінні як компонент самосвідомості, у котрому виражається бережливе та шанобливе ставлення до власного „Я”. Особистість завжди характеризує піклування про себе.

На думку В. Джемса, самоповагу можна представити формулою „самоповага = успіх: домагання”. Для збереження самоповаги людина в одному випадку повинна виявити більшу активність, аби досягти успіху, що є непростим завданням. В іншому – знизити рівень домагань, за якого самоповагу буде збережено навіть за незначного успіху. Другий шлях є одним із випадків психологічного захисту свого образу „Я”, причому захисту пасивного.

5. Поняття соціальної адаптації. Психологічний захист

У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля реалізації потреби бути повноцінною особистістю часто вдаються до психологічного захисту.

Психологічний захист – регулятивна система, яку особистість використовує для усунення психологічного дискомфорту, переживань, що загрожують „Я-образу”, і яка зберігає його на бажаному й можливому за певних обставин рівні.

Захисні механізми вступають у дію, коли особистість за певних умов не може досягти поставленої мети. Ці механізми можуть бути менш зрілими (заперечення, витіснення, регресія) та більш зрілими (проекція, ідентифікація, раціоналізація, заміщення, сублімація, гумор тощо.

Заперечення – намагання людини не сприймати повідомлення, яке її хвилює і може призвести до внутрішнього конфлікту.

Регресія – поверенення до онтогенетично більш ранніх, інфантильних стратегій поведінки (плаксивість, демонстрація безпорадності).

Витіснення – спосіб уникнути внутрішнього конфлікту, вилучивши зі свідомості неприємну інформацію.

Проекція – неусвідомлене перенесення своїх власних бажань і переживань, у яких людина не хоче зізнатися собі через їх соціальну неприйнятність, на інших людей.

Ідентифікація – ототожнення з реальним чи вигаданим персонажем з метою приписування собі бажаних якостей.

Раціоналізація – псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б утратою самоповаги (як у байці Езопа „Лисиця і виноград”).

Заміщення – перенесення дії з недосяжного об’єкта на такий, якого можна досягти.

Сублімація – пертворення енергії інстинктивних прагнень у соціально прийнятні способи діяльності (художньої, винахідницької, професійної).

Гумор – зниження напруженості за допомогою апеляції до гумористичних виразів, розповідей, анекдотів.

Дія захисних механізмів спрямована на збереження внутрішньої рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що загрожує системі наявних цінностей.

Важливим процесом узгодження внутрішніх домагань із соціальними вимогами є соціальна адаптація – процес ефективної взаємодії із соціальним середовищем. Вона співвідноситься із соціалізацією – процесом взаємодії із соціальним середовищем, в ході якого індивід оволодіває механізмами соціальної поведінки і засвоює її норми, що мають адаптивне значення. Стан взаємин особистості й групи, коли особистість без тривалих зовнішніх та внутрішніх конфліктів продуктивно включається до провідної діяльності, задовольняє основні соціогенні потреби, йде назустріч рольовим сподіванням, які виявляє щодо неї група, переживає стан самоствердження та свободи виявлення творчих здібностей, називається соціально-психологічною адаптованістю.

У ситуації, де відчувається наявність зовнішніх і внутрішніх бар’єрів, адаптація здійснюється за допомогою вже згаданих захисних механізмів. Там же, де таких бар’єрів немає, адаптація відбувається за допомогою конструктивних механізмів (пізнавальних процесів, цілеутворення, цілепокладання, конформної поведінки).

Конструктивні механізми дозволяють адекватно реагувати на зміну соціальних умов життя, використовуючи можливість здійснювати оцінювання ситуації, аналіз, синтез і прогноз подій, антиципацію наслідків діяльності.

Російський психолог М. І. Бобнєва (1933 – 1996) виділила наступні механізми адаптації:

– соціальна уява – здатність розуміти свій досвід і визначати свою долю, подумки вміщуючи себе в реальні рамки цього періоду розвитку суспільства, й усвідомлювати свої можливості;

– соціальний інтелект – здатність помічати і відзначати складні відносини та залежності в соціальному середовищі;

– реалістична спрямованість свідомості;

– орієнтування на те, як має бути.

Ці механізми сприяють узгодженню особистого й соціального, зняттю суперечностей між ними, усувають і попереджують внутрішні та зовнішні конфлікти, здатні істотно порушити внутрішню рівновагу особистості, негативно вплинути на її „Я-концепцію”.

Питання для самоконтролю

1. Що таке онтогенез?

2. Як співвідносяться соціальне та біологічне в розвитку особистості?

3. Чи є будь-які суперечності рушійною силою психічного розвитку особистості?

4. Назвіть періодизації психічного розвитку. Схарактеризуйте найбільш доцільну з вашої точки зору класифікацію людського життя.

5. Назвіть найвідоміші періодизації когнітивного (інтелектуального) розвитку людини.

6. Що є основними складовими життєвого плану?

7. Що таке свідомість?

8. Як співвідносяться свідомість і самосвідомість?

9. Що таке „Я-концепція”?

10. Дайте характеристику структурних компонентів самосвідомості.

11. Що таке психологічний захист?

12. Що спільного між соціальною адаптацією та соціалізацією?

Частина ІІ. Завдання для тестового контролю знань студентів з курсу „Психологія”

ТЕМА: ПСИХОЛОГІЧНА НАУКА, ЇЇ РОЗВИТОК ТА СУЧАСНИЙ СТАН

1. Якого з цих етапів розвитку психології в дійсності не було:

а) психологія як „наука про душу”;

б) психологія як „наука про свідомість”;

в) психологія як „наука про поведінку”;

г) психологія як „наука про мислення”?

2. З якої мови походить термін „психологія”:

а) грецької;

б) римської;

в) латинської?

3. Складовими психічного життя не є:

а) пізнавальна діяльність;

б) психічні стани;

в) психічне відображення;

г) індивідуально-психологічні властивості.

4. Скільки етапів психологічного дослідження:

а) один;

б) два;

в) три;

г) чотири?

5. Цілеспрямованим, планомірним вивченням особистості на основі сприйняття її дій у різних природніх умовах є:

а) експеримент;

б) контент-аналіз;

в) спостереження;

г) метод вивчення продуктів діяльності.

6. Система питань, адресованих великій кількості людей, – це:

а) анкета;

б) бесіда;

в) метод вивчення продуктів діяльності;

г) психологічний тест.

7. За пропонованим описом визначте метод дослідження:

Людину вміщують в ізольовану кабіну, в спеціальному шоломі закріплюють прилади, за допомогою яких досліджуються біоструми мозку під впливом різних подразників чи за різного стану організму. Досліджуваний перед проведенням досліду одержує відповідну інструкцію. Всі отримані показники фіксуються точною апаратурою:

а) психологічні тести;

б) природний експеримент;

в) метод вивчення продуктів діяльності;

г) лабораторний експеримент.

8. Збір даних у процесі спілкування за спеціально складеними програмами – це:

а) анкета;

б) бесіда;

в) метод вивчення продуктів діяльності;

г) психологічний тест.

9. Можливість дослідника не втручатися в перебіг психічних процесів є достоїнством:

а) природного експерименту;

б) лабораторного експерименту;

в) методу вивчення продуктів діяльності;

г) опитування.

10. За пропонованим описом визначте метод дослідження:

На основі дитячих малюнків експериментатор установлює особливості сприймання дітьми предметів; ретельно аналізує письмові роботи школярів і, зіставляючи дані з результатами інших експериментів, робить висновки про особливості індивідуального стилю діяльності дітей:

а) психологічні тести;

б) природний експеримент;

в) метод вивчення продуктів діяльності;

г) лабораторний експеримент.

Тема: Основні галузі психологічного знання. Інженерна психологія

1. Яка з галузей психологічної науки займається діагностикою та усуненням психологічних проблем конкретних людей чи людських спільнот:

а) загальна психологія;

б) прикладна психологія;

в) практична психологія?

2. Яка з галузей психологічної науки займається вивченням загальних психологічних проблем людини як су’єкта професійної діяльності:

а) загальна психологія;

б) прикладна психологія;

в) практична психологія?

3. Яка з галузей психологічної науки розглядає факти, які наука не здатна ні пояснити, ні остаточно відкинути:

а) парапсихологія;

б) прикладна психологія;

в) практична психологія?

4. Яка галузь психології вивчає закономірності взаємодії людини з технікою:

а) загальна психологія;

б) інженерна психологія;

в) педагогічна психологія?

5. В інженерній психології не використовують методи:

а) психології;

б) фізіології;

в) соціології;

г) педагогіки.

6. Наука, що розв’язує проблеми створення оптимальних для підвищення продуктивності праці умов виробництва, називається:

а) педагогікою;

б) ергономікою;

в) логікою.

7. Предметом вивчення інженерної психології є:

а) вивчення закономірностей взаємодії людини з технікою з метою її використання в надійному і безпечному режимі праці;

б) вивчення закономірностей розвитку й проявів психічних явищ та їх механізми;

в) навчально-виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

8. Базовою для всіх галузей психологічної науки є:

а) загальна психологія;

б) соціальна психологія;

в) інженерна психологія.

9. Галузь психології, завданням якої є не проведення наукових досліджень, а адаптація наукового знання для широкого загалу, це –

а) парапсихологія;

б) прикладна психологія;

в) практична психологія

г) популярна психологія.

10. Яка з галузей психологічної науки займається вивченням загальних психологічних проблем, зумовлених певним соціальним статусом:

а) загальна психологія;

б) прикладна психологія;

в) практи