Розвиток культури

В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імперії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що зародилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьменною і далекою від культури.

Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кожних 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричинилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переважно церковно-парафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого селянства.

Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у 1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєними університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні проблеми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та викладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Правобережжі, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними, а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії. Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського населення лише близько 20 °о вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50, а серед робітників Києва і Харкова —аж 60 %.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших — сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів: у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад 60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університетів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з академічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети служать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність, що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після 1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету, відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами українців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті українські курси, що були у Харкові та Одесі.

Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвит кові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов — оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, 1. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. 'Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця» зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.

Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з 1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїнським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку авторів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі представників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.

До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт. та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва» втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.

Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменниківреалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку НечуяЛевицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим військово-бюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.

Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедливість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи, гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би весь світ... щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістичного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема польської та російської.

Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидатніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий, що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними «співомовками», Леонід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, сповнені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він провів більшу частину життя.

З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у творчості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — прозаїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті «Фата Моргана» Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно тому, як художник-імпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття тривожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й паніки. В повісті «Тіні забутих предків» описується реальний і міфічний світ гуцульського села, невпинна взаємоді я між свідомим і підсвідомим у людині.

Лариса Косач-Квітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір'ю була відома письменниця Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя стражданням.

Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь»). У ранніх ліричних збірках Лесі Українки, наприклад, «На крилах пісень» та «Думи і мрії», ще відчувається вплив Т. Шевченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загальнолюдські проблеми. Цей новий підхід виявився в «екзотизмі» її поезії, опертої на теми Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свободою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична поема «Лісова пісня» із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим ідеалом і похмурою дійсністю.

Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письменника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як «Голота» й «Краса і сила», він змальовує життя мешканців провінційних містечок та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш новаторським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штучні) ситуації, як, зокрема, в романі «Зіна». Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у «Мемуарах кирпатого Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, переконанням і волі.

Леся Українка Володимир Винниченко

Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була представлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть українська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування, посіла належне місце серед великих слов'янських літератур.

Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію, він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинником його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р. Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою.

У 1881 р., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічувала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що виступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до ЗО п'єс. Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х роках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Полтавка» 1. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм» І. Гулака-Артемовського.

Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а КарпенкоКарий — ще й драматургом. Провідною «зіркою» українського театру була Марія Заньковецька.

В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношеннях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнятних результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'язаною.