Кримінальна відповідальність експлуатації дітей

Коли дитина перетворюється на предмет торгівлі, сексуально експлуатується дорослою людиною за оплату грошима або іншими матеріальними цінностями, то така дія у сучасному міжнародному праві кваліфікується як злочин, серйозне порушення прав дитини і називається комерційною сексуальною експлуатацією людини[2]
У сучасній світовій злочинній практиці склалася ціла система торгівлі дітьми та їх втягування у комерційну сексуальну експлуатацію. Тому законодавство всіх країн світу створює закони, які захищатимуть дітей від незаконної праці, і ті фігуранти повинні підлягати кримінальній відповідальності відповідно до закону.

Торгівля людьми, як грубе порушення прав людини, незважаючи на зусилля державних органів, міжнародних та неурядових організацій, залишається однією з найгостріших проблем в Україні. Система освіти має великі можливості щодо попередження торгівлі людьми. Педагогічний процес значною мірою зумовлюється змістом освітніх предметів, який сприяє оволодінню знаннями про людину та суспільство, про права людини. Особлива роль тут належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, правознавству, суспільствознавству, літературі (українській та світовій), філософії, соціології, політології тощо.[4]

Згідно з положеннями Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року та Конвенції «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, дитина унаслідок фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. До одних з основних засобів такого захисту міжнародне співтовариство відносить визнання права дитини на захист від економічної експлуатації, примусової праці, виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку здоров’ю, бути перешкодою в одержанні освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному або соціальному розвитку (ч. 1 ст. 32 Конвенції «Про права дитини», ч. 1 ст. 1 Конвенції «Про примусову чи обов’язкову працю», ст. 10 Міжнародного пакту «Про економічні, соціальні і культурні права», статті 1, 3. Конвенції «Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці № 182»).[1]

Розвиток світового суспільства дає підстави стверджувати, що головним чинником регулювання відносин є міжнародні акти, які самі по собі виконують роль стабілізатора існування людства.

Одним із головних актів є міжнародно-правові акти в галузі захисту прав людини. Їх прийнято називати наріжними блоками побудова цивілізованого суспільства. Деякі науковці дають визначення цим актам як міжнародним стандартам в галузі права людини. Слід відмітити, що згадані міжнародно-правові документи відіграють важливу роль в галузі розвитку суспільної свідомості і практики захисту прав і свобод дітей. Вони забезпечують правову основу необхідну для захисту осіб, що не досягли 18-літнього віку.

Конституція України гарантує охорону дитинства, отримання дітьми належної освіти, забороняє експлуатацію дітей та інше. Охороні прав дітей підпорядковані також галузеві закони, положення яких і вибудовуються з урахуванням нормативів Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН), Міжнародної Організації Праці (далі – МОП), Дитячого Фонду Організації Об’єднаних Націй (далі – ЮНІСЕФ). Разом з тим, стан дотримання прав дітей викликає занепокоєння. Особливо неприйнятною є експлуатація дітей. Вона не лише позбавляє дитину можливості гармонійно розвиватися, отримати освіту. Вона шкодить її здоров’ю, призводить до захворювань, в кінцевому результаті впливає на якість життя. Статистика щодо дитячої праці свідчить про значний масштаб її поширення.[1]

Так, за даними Державного комітету статистики України, у 2006 році виявлено понад 400 тисяч дітей, котрі працюють, з яких 97 тисяч –

з найуразливішої групи віком від семи до дванадцяти років. Кількість дітей, зайнятих важкою фізичною працею, сягає 18 % від всіх працюючих. Значна частина з них працює у сільському господарстві, на виробництві та будівництві, 3 % з них отримали травми або професійні захворювання. Кількість дітей, які працюють постійно під час навчального року і не відвідують школу, становить понад 40 тисяч. Тому держава повинна всіма можливими засобами протидіяти цьому явищу.[2]

Одним із таких засобів є кримінально-правова охорона дітей від експлуатації. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей передбачена в статті 150 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Проте така охорона належною мірою не забезпечує дітей від експлуатації. Якщо передбачених ст. 150 КК України злочинів зареєстровано: в 2002 р. – десять, в 2003 р. – сімнадцять, в 2004 р. – дев’ять, в 2005 р. – двадцять дев’ять, в 2006 р. – п’ятнадцять, за І півріччя 2007 р. – дев’ять, то кількість обвинувальних вироків, винесених за ст. 150 КК України у період з 2003 – перше півріччя 2007 рр., складає лише вісімнадцять. Отже, кримінально-правова охорона дітей від експлуатації недостатня.

Тому і виникає необхідність її вдосконалення. Це і зумовлює нагальну потребу наукової розробки проблем кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей.[3]

«Міжнародно-правове та зарубіжне законодавство про відповідальність за експлуатацію дітей» міститься правовий аналіз норм міжнародно-правових актів: Женевська декларація (1924 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.), Декларація прав дитини (1959 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція ООН про права дитини (1989 р.) та кримінальних кодексів Австралії, Білорусії, Грузії, Литви, Молдови, Німеччини, Республіки Сан-Маріно, Російської Федерації, Франції, Швейцарії, кримінального федерального законодавства США щодо захисту дітей від експлуатації та їх співставлення із відповідними нормами вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність.[39]

Це дало змогу виявити у досліджуваних законах положення щодо кримінальної відповідальності лише за дії, які полягають у залученні дітей до сексуальної експлуатації. В КК України ж наявні заборони як щодо сексуальної експлуатації дітей (ч. 2, 3 ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» КК України; ч. 3 ст. 301 «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» КК України; ч. 3, 4 ст. 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією» КК України), так і щодо економічної, тобто використання праці дітей, які не досягли віку працевлаштування (ст. 150 КК України).[40]
Доведено, що кримінальна відповідальність за сексуальну експлуатацію дітей має передбачатись у ст. 149 КК. В цьому контексті розроблено поняття “сексуальна експлуатація”, яким запропоновано доповнити п. 1 Примітки до ст. 149 КК України: використання діяльності дітей щодо задоволення сексуальних потреб третіх осіб з метою отримання прибутку винними особами.

Формами сексуальної експлуатації вважати всі випадки задоволення сексуальних потреб третіх осіб, при яких прибуток від такої діяльності потерпілої особи отримують винні особи.[75]

Актуальність теми також обумовлена і змінами, що відбуваються в українському законодавстві. Зокрема, це: 1) прийняття 5 березня 2005 р. Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону дитинства”, який встановив, що до найгірших форм дитячої праці належить така з них, як примусова чи обов’язкова праця; 2) ратифікація Урядом України 14 вересня 2006 р. Європейської соціальної хартії, окремі положення якої стосуються захисту дітей від експлуатації; 3) затвердження Кабінетом Міністрів України: 16 червня 2003 р. – Концепції запобігання та викорінення найгірших форм праці дітей; 1 березня 2006 р. – Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006-2008 роки; 11 травня 2006 р. – Державної програми подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки.

Належить зазначити, що проблеми, пов’язані із забезпеченням прав і свобод дітей, розроблялись і раніше. Їм присвячені роботи О.М. Балакірєвої, С.А. Вегери, Л.С. Волинця, І.К. Городецької, В.О. Іващенко, Г.В. Лактіонової, О.П. Петращук, Р.Д. Риндзюнського, М.І. Трофімова, Н.В. Шость, Н.С. Юзікової, О.О. Яременко та інших. Більше того, в останні роки в Україні захищено низку кандидатських дисертацій (М.А. Баймуратова, В.В. Вітвицької, С.Г. Киренка, А.В. Ландіної, Л.В. Левицької, Н.В. Плахотнюка, О.П. Рябчинської, Н.С. Юзікової та інших), у яких досліджувалися проблеми запобігання посяганням на права та інтереси неповнолітніх, на їх моральний та фізичний розвиток, торгівлі ними з метою сексуальної експлуатації, вчинення стосовно них насильницьких злочинів.[76]

Однак, незважаючи на ці наукові праці, комплексного самостійного дослідження проблем кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей на монографічному рівні не проводилося. А між тим, норма про відповідальність за експлуатацію дітей потребує вдосконалення з огляду на вимоги міжнародно-правових документів, українських законодавчих актів. Саме тому аналіз складу злочину, передбаченого ст. 150 КК України, – вимога часу.Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи стали праці П.П. Андрушка, М.І. Бажанова, [77]