Українська Повстанська Армія на Закерзонні. Рейди УПА.

Окрему сторінку історії УПА становить боротьба її бійців на захист українського населення так званого Закерзоння. Що таке Закерзоння? Як народився цей термін. В грудні 1919 р. Верховна Рада Антанти рекомендувала Польщі як її східний кордон умовну лінію, що проходила через Гродно - Ялівку - Немирів - Брест-Литовський - Дорогуськ - Устилуг, на схід від Грубешова, через Крилів і далі західніше Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. З 1920 р. цю лінію стали іменувати лінією Керзона - тодішнього міністра закордонних справ Англії, який під час радянсько-польської війни 1920 р. звернувся із вимогою до Леніна припинити наступ Червоної Армії саме на цій лінії. Давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, які опинилися на польській частині лінії Керзона, з того часу отримали назву Закерзоння.

Взимку 1943-1944 рр. польське підпілля, головним чином Армія Крайова, захоплює ці території. Всіх свідомих українських патріотів польські бойовики знищують фізично, вбиваючи при тому їхніх дружин і дітей, а від решти українського населення вимагають заяв про лояльність і підтримку польського повстанського руху.

Радянський Союз відносно Закерзоння не мав спочатку чітко визначеної політичної позиції. На рубежі 1943-1944 рр. тодішній нарком закордонних справ УРСР О. Корнійчук публічно висунув домагання приєднати до України історичні українські землі - Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Однак, після створення у Любліні у липні 1944 р. польськими комуністами ПКНВ (Польського Комітету Національного Визволення) Сталін вирішив піддобритися до поляків.

У вересні 1944 р. між Радянським Союзом і урядом Польщі було досягнуто домовленості про прийняття лінії Керзона як польсько-українського кордону, отже, про узаконення окупації поляками українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини. Більше того, було прийнято постанову про «добровільне» виселення з цих територій всього українською населення. Така позиція Москви зустріла схвалення на Ялтинській конференції керівників урядів СРСР, США та Великобританії у лютому 1945 р. Після цього 16 серпня 1945 р. СРСР підписав і офіційно опублікував договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та про передбачуване виселення українців.

Таким чином, на польському боці залишалася територія загальною площею 19 500 кв.км, на якій з прадавніх часів проживали українці. У 1945 р. кількість українського населення становила 1 061 920 чоловік. Звістка про цей договір, фактично укладений ще в 1944 р., додала польським шовіністам ще більшої наснаги та ентузіазму до протиукраїнських акцій.

Від рук польських злочинних і військово-міліцейських формувань гинули цілі села. У селі Пісковичі загинуло 720 осіб, у селах Сочина та Березці 250 осіб, Любилиця - 200 осіб, Рахові - 130, Горянці - 135, Малковичах - 150. У церкві села Повлокома було закатовано 365 чоловік. Безумовно, в такій ситуації УПА повинна була стати на захист свого рідного народу. До кривавих польських розправ її діяльність на Закерзонні, особливо на Лемківщині, не мала великої популярності. Тепер місцеве населення, вбачаючи в особі українських повстанців своїх єдиних захисників, надає їм всебічну допомогу. Найбільш уславленими керівниками УПА на Закерзонні були «Рен» (В. Мізерський),»Бродич«(Р. Грубельський), «Хрін» (С. Стебельський), «Бурлака» (В. Щигельський), «Орест» (М. Онишкевич). Незважаючи на свою нечисленність, українські партизани діяли дуже активно і рішуче.

Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р., відділи УПА розгромили понад 20 дільниць польської міліції (Грозьова, Роботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе село, Брусно, Тирява, Сальва), спалили польські села Борівницю та В'язовницю та покарали мешканців тих сіл за неодноразову участь у мордуванні українців, обстріляли гарнізони у містах Конюші, Берендьовичах.

Внаслідок цих акцій польський терор вдалося припинити; з польською антикомуністичною підпільною організацією «Воля і незалежність» було навіть укладено договір про спільні дії. УПА настільки контролювала ситуацію, що від середини травня до серпня 1945 р. існувала на Закерзонні Українська Повстанська Республіка.

В цей же час закінчилась добровільна «репатріація». Взимку 1944 р. до СРСР виїжджали справді бажаючі. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл Дуклянського поясу, жителі холмських сіл, оточених польською етнічною більшістю та члени і симпатики Компартії, московофіли. УПА вела пропагандистську кампанію проти масового виїзду, роз'яснюючи, що репатріацію польського населення із західноукраїнських земель не можна аж ніяк порівнювати із виселенням мешканців Закерзоння - з їхньої споконвічної батьківщини. Керівники Москви і Варшави, зустрівшись з відмовою українського населення Закерзоння від добровільного виїзду, вирішили перейти до примусового виселення всіх українців. Для підготовки цієї акції польський уряд висилає восени 1945 р. на Закерзоння військові частини, завдання яких було очистити територію від УПА.

Примусове виселення починається 1 вересня 1945 р. Польські війська оточували села, силоміць виштовхували людей з помешкань, і під дулами кулеметів конвоювали їх до кордону, або до залізничних станцій. За інструкцією селянам давалось не більше двох годин на збір. Та, як свідчать численні очевидці, і ця умова не виконувалася. Збір, як правило, тривав півгодини. Голих, босих людей вивозили з їхніх насиджених місць, туди, де чекав голод, холод, бездомність. На територію УРСР було вивезено близько 500 тисяч українців. УПА всілякими засобами чинить опір насильникам. Її дії були спрямовані на знищення і пошкодження шляхів сполучення - підрив мостів, залізничних колій, залізничних станцій та ліквідацію переселенських комісій. Знову наведемо факти.

1-го вересня 1945 р. на шосе Белз-Варяж вбито 19 польських міліціонерів. 15 вересня 1945 р. знищено міст на шосе Кропиця-Будомир, того ж дня розгромлено міліцейську дільницю в Новій Греблі. 18 вересня 1945 р. пошкоджено міст на шосе Любачів-Рава. 19 вересня 1945 р. знищено міст біля села Верхрати. 20 вересня 1945 р. висаджено в повітря мости на шосе Чесанів-Брусно і Горнець - Брусно, залізничний міст на шляху Олешни-Суховоля і два мости біля с. Тимці. 22 вересня 1945 р. зруйновано залізничну колію на дільниці Любачів-Ярослав та Олещичі-Нова Гребля. 25 вересня 1945 р. в с. Млинах розстріляно трьох членів переселенської комісії. 5 жовтня 1945 р. відділи УПА захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль-Забужжя. Станції та всі вагони, призначені для вивозу населення, знищено, а людей відправлено додому.

На Бузі висаджено в повітря два мости, ліквідовано дільницю польської міліції в Кристинополі. 26 грудня 1945 р. бійці УПА обстріляли з гранатометів м. Перемишль.

Характеризуються активністю дії УПА в 1946 році. Особливої уваги заслуговує бій за місто Бірча, що його польське командування перетворило у свою збройну базу. 6-7 січня 1946 р. загін повстанців на чолі з командиром Коником атакував місто, у якому перебувало тоді 1500 польських і радянських солдатів. Місто було взято штурмом. Противник втратив 70 вбитими і понад 150 пораненими, тоді як з боку повстанців було поранено 22, а загинуло 23 бійці, серед них і безстрашний командир Коник.

20 березня 1946 р. курінь Хріна атакував велике селище Яселко, де зібралися відділи польських прикордонних військ і державної безпеки з усієї околиці. Противника було цілком розгромлено. 79 військовослужбовців, в тому числі 12 офіцерів було взято в полон. В захопленому польському архіві знайдено детальну характеристику на кожного з полонених; на підставі цих даних 20 полонених звільнено, решту, які «уславились» знущаннями над українським народом, розстріляно. Здобуто 2 міномети і 120 мін, 8 кулеметів, 79 гвинтівок (з них 15 снайперських), 40 автоматів, 20 пістолетів, 37 пар коней, відібраних поляками в українських селян та велику кількість білизни, взуття й уніформи.

22 березня 1946 року відділ Дідика вчинив партизанську акцію в селі Кам'янка. Повстанці знищили приміщення державної безпеки, міліції та залізничну станцію з 40 вагонами, призначеними для вивозу переселенців. 23 березня 1946 р. втекла при появі УПА польська охорона у с. Радомиць.

26 березня 1946 р. загін Хріна розгромив у Височанах, Кожушному, Шавнім загін польської міліції чисельністю 180 чол.

28-31 березня 1946 р. на польсько-словацькому кордоні відділи Хріна розгромили польські прикордонні застави, взявши в полон 150 солдатів.

Зіткнувшись з таким могутнім опором, польський уряд вирішив тимчасово припинити акцію виселення. 15 червня 1946 р. він проголошує процес «репатріації» українців з Закерзоння закінченим і визнає решту населення, що залишилося, поляками. Проте це був лише тимчасовий маневр, спрямований на перегрупування сил. Весною 1947 р. на Закерзоння прибув відомий польський воєначальник К. Сверчевський, щоб на місці вивчити ситуацію і розробити новий план бойових дій проти УПА. Однак 28 березня 1947 р. на шосе біля Балигородовом і Тісною у бою з українськими повстанцями під командуванням Хріна польський генерал загинув. Йому було влаштовано у Варшаві помпезний державний похорон з участю представників СРСР та інших союзників.

Через два місяці після цієї події, 28 травня 1947 р., у Варшаві було підписано договір про спільні військові дії Польщі, Чехословаччини й СРСР проти УПА. Ще раніше польський уряд розпочав горезвісну операцію «Вісла» з метою остаточного примусового виселення чверті мільйона українців, які ще залишилися на Закерзонні.

Операція «Вісла», за задумом її авторів, крім іншого, повинна була допомогти комуністам завоювати симпатії польських шовіністичних кіл. Це був час завзятої політичної боротьби після виборів у січні 1947 р., коли комуністи програли вибори і мусіли фальсифікувати їх результати.

Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехи вислали одну гірську бригаду, а поляки - моторизований корпус. Загальне командування здійснював маршал Польщі Роля-Жимерський за допомогою Міністра внутрішніх справ Радневича. Армія спрямовувалась, в першу чергу, проти повстанців Лемківщини й Перемишльщини. Ці землі були відрізані від польської території смугою міліцейських частин. Польські війська почали повне виселення звідси всього, не лише українського, але й польського населення. Поляків виселяли тому, що інколи вони сприяли українським повстанцям. Ветеран УПА Д. Бесараб, який кілька років партизанив на Лемківщині, пригадував, як польські селяни з місцевим ксьондзом допомагали їм провіантом, ганьбили вояків Армії Людової за те, що «вони мають державу, а все одно є розбійниками».

Українське населення транспортувалось під посиленим ескортом на так звані «земє одзискане» (повернуті землі польські) у Південну Прусію та Сілезію. Здебільшого їх розселяли по селах малими групами з метою якнайшвидшої асиміляції. Їх кількість не мала перевищувати 10 процентів польської людності; заборонялось безпосереднє сусідство переселенців з колишніми земляками.

Крім того, українцям діставалися найчастіше зовсім розграбовані або знищені колишні німецькі господарства і так звані «чвораки». Це були фільварковані бараки з чотирьох господарів, часто зі спільним подвір'ям, нерідко без вікон і дверей, інколи без даху, а то й без стіни. Причому даремно було б їм покладатися на яку-небудь допомогу з боку місцевої влади. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП рийняло рішення про утворення концентраційного табору для українського населення у Явожному.

Він був збудований на базі філіалу колишнього нацистського табору в Освенцімі. В рамках операції «Вісла» в ньому було ув'язнено 4 тис. українських жінок, дітей та людей похилого віку.

Через деякий час вся Лемківщина, Перемишльщина і Ярославщина перетворились у безлюдну пустелю: все цивільне населення цього регіону було виселене. Після цього розпочалося прочісування лісів. Відділи УПА чинили мужній опір, та їхнє становище стало надзвичайно важким, не лише з причини величезного насичення краю ворожими військами, але й з огляду на повне обезлюднення території, що надзвичайно ускладнювало продовольчу проблему, до того ж у новій ситуації, коли відділи УПА перебували в безупинних маршах.

Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбу УПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому головнокомандувач УПА Р. Шухевич вирішив припинити збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прорватися на Захід, решта - перейти на територію СРСР. Так, наприклад, вдало відступили на територію Галичини загони Рена і Хріна.

У своїй збройній діяльності командування УПА часто використовувало таку форму боротьби, як рейд. Восени 1944 р. відбулося кілька рейдів українських партизанів у Білорусію. Головною метою була спроба налагодити контакт з білоруськими військовими силами, які під проводом партії білоруських націоналістів - Білоруського Національно-демократичного об'єднання вели боротьбу проти Сталіна і його режиму. В середині квітня 1945 р. загони УПА вирушають у рейд до Польщі і Литви.

Сотня командира Куліша побувала навіть у передмістях Варшави. Влітку 1945 р. курінь «Підкарпатський» під командуванням майора Прута рейдує по Словаччині. Вирушивши із Самбірщини, загін 22 серпня 1945р. переходить польсько-словацький кордон. Розділившись на менші відділи, повстанці проходять через села в районі Межиляборців, Стронкова, Гіральтовців, Пряшева, Сабінова, Бардіїва, Гуменного і повертається до Галичини всередині вересня 1945 р. Стрільці УПА не дозволяли собі ніяких ворожих випадів стосовно місцевого населення. Наприклад, словацька газета «Демократ» 20 вересня 1945 р. писала «останніми тижнями з'явились в північно-східній частині Словаччини озброєні групи (...). До цього часу не було випадків, щоб ці групи допускали насильства над жителями чи майном громадян». Щоб ліквідувати такі рейди УПА, в січні 1946 р. між МДБ СРСР і органами державної безпеки Чехословаччини було підписано таємний договір, за яким дозволяється взаємний перехід кордонів радянськими або чеськими військами для переслідування повстанських частин.

У квітні 1946 р. загони УПА вирушили в новий рейд до Словаччини. Ними керував командир Мирон. Учасники рейду пройшли такими повітами: Гуменне, Бранів, Стронків, Межиляборці, Пряшів, Сабінів, Гіральтовці. Повстанці підійшли аж до міста Кошіце і побували в його передмістях. У зв'язку з цим рейдом у Словаччині було проголошено військовий стан, а з Праги вислано для боротьби з відділами УПА окремі військові частини, з якими українські повстанці мали лише дві невеликі сутички. Словацьке населення поставилося до рейдуючих дуже прихильно, а словацька поліція і навіть чеські війська не шукали зустрічі з українськими повстанцями. Під час цього рейду відділи УПА відвідали 106 сіл, зокрема і українських, провели 11 великих мітингів, 40 зустрічей, 69 розмов з представниками інтелігенції та взяли участь у 8 богослужіннях.

У червні 1947 р., коли починалася велика військова акція трьох держав на Закерзонні, в рейд на польські автохтонні землі вирушає невеликий загін УПА. Завданням рейду було інформувати польське громадянство про характер і мету українського національно-визвольного руху, ширити правду про плани Сталіна і його кліки відносно Польщі. Той факт, що група змогла дійти аж до центральних районів Польщі і повернутися звідти, свідчив про політичний успіх рейду.

Надзвичайно великого розголосу набрав рейд відділів УПА під проводом Бурлаки (Володимира Щигельського) і Бродича (Романа Грубельського) влітку 1947 р. на територію Чехословацької республіки. Обидва відділи намагались прорватися через Чехословаччину на захід. Проти частин УПА було кинуто чехословацькі поліцейські частини і регулярну армію. Бої затягнулися до середини листопада 1947 р. В одній із сутичок поліції вдалося схопити Бурлаку. Його ув'язнили в тюрмі міста Кошіце. 12 лютого 1948 р. партизанський ватажок втікає із тюрми. Проте через деякий час його знову затримують чеські власті і видають Польщі. Польський військовий трибунал засудив Бурлаку до смертної кари. 7 квітня 1949 р. у Жешуві його було страчено. Трагічно склалася доля і Грубельського. Він також був затриманий чеськими поліціянтами, виданий Польщі і розстріляний. Одночасно з рейдами Бурлаки і Бродича по Чехословаччині відходить кілька менших відділів УПА в рейд до Західної Німеччини та Західної Австрії. Цей похід був успішний.

Близько 300 бійців УПА пробилися до Мюнхена. Тоді відбувся рейд і до Угорщини.

Взимку 1947-1948 рр. дві групи УПА під командою Ясеня і Прірви рушили у Східну Прусію. Завдання першої групи полягало в зборі потрібної інформації про цю територію для другого (пропагандистського) відділу. По дорозі туди група під командуванням сотника Прірви вже на території Східної Прусії вступила в бій і вийшла з нього без втрат. Обидві групи пробули в Прусії аж до весни 1948 р., ведучи роз'яснювальну пропаганду та підтримуючи переселене сюди із Закерзоння українське населення.

Влітку 1949 р. відділ УПА під командуванням сотника Хмари відбув у рейд на територію Румунії. Перед походом повстанців забезпечено літературою та листівками надрукованими як по-українськи, так і по-румунськи. Загін перебував на румунських землях два тижні. Проти повстанців було скеровано значні військові сили з мінометами і гранатами. Однак Хмара виявив чудові військові здібності й успішно повернувся з загоном на Батьківщину.

Рейди УПА поза межі України свідчили про те, що Українська Повстанська Армія залишилася міцною і боєздатною навіть після переходу на нові форми боротьби - невеликими відділами.