Боротьба за утворення та зміцнення Галицького князівства.

Першим українським князівством, яке стало на шлях самостійності, було Галицьке. Події, які відбувалися на галицьких і волинських землях, детально описав відомий український історик І. Крип'якевич у своїй праці " Галицько-Волинське князівство", тому далі виклад матеріалу дається згідно з концепцією цього дослідника і без посилань.

Перед смертю Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові Володимировичу.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з'явилися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, і в їхніх руках опинилися головні міста краю: Перемишль, Звенигород і Теребовль. Ростиславичі належали до " ізгоїв", князів без волостей, їхній батько, Ростислав, деякий час (1064—1066) був тмутараканським князем. Після його смерті Володар Ростиславич намагався здобути батьківське князівство, але був вигнаний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, перебували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його наглядом як небезпечні претенденти на князівські землі.

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства. Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волинських військ, які разом наступали на них.

Київський князь Всеволод Ярославич як " старійшина" між князями бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з'їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль. Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: " Хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, — сказав я, — на половців і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю".

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. За дослідженнями І. Крип'якевича, Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий — Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий — в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, у якій взяли участь інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з'їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода. Ростислав Володаревич і Григорій Василькович не згадуються після 1127 р. Іван Васильович помер 1141 р. Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, Звенигородський князь.

Але, опираючись на успіхи попередників, син Володаря Воло-димирко (1124—1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він був людиною талановитою і заповзятливою, з великою енергією здійснював одну мету — об'єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі швидко померли, і він став спадкоємцем їхніх уділів. У проведенні своїх заходів Володимирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він опирався, були бояри, що складали його близьку дружину.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в XI ст. згадується " галицька сіль": через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, напевне, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною річкою і служив для торгових зв'язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування об'єднаного Галицького князівства.

Загалом політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для періоду перших Ростиславичів, не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні стосунки з київськими князями; найнебезпечніших волинських князів намагався утримати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом останнього десятиріччя свого життя був змушений безперестанку відбиватися від ворожих походів з різних боків. Він був справжнім творцем Галицького князівства, об'єднав розрізнені уділи, своєю енергією і мудрою політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату, добре організовану землю.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера — а свого племінника Івана Ростиславича — до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпат, верхів'я Дністра, Прута, Серета, доходила до Дунаю

та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрієві Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор " Слова о полку Ігоревім" зі словами народної похвали та вдячності: " Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золото-кованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота". Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187—1198). Скориставшися з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими — слабке князівство не могло вижити.