Ержавний устрій козацтва.

Запорозьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найширшою участю козацьких мас в управлінні. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх зв'язків. Рада обирала кошового отамана або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французький інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: " Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана".

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. З'явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформляв найголовніші січові справи.

Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона змінювала місце розташування, але завжди була у добре захищених природою місцях: після Хортиці (1552— 1557) — на о. Томаківці (60-ті рр. XVI — 1598); на о. Базавлук (1593—1638) і на Микитиному Розі (1638—1662). Кожна з них мала укріплення — високі й міцні вали, по яких ішов дерев'яний частокіл" а також башти з бійницями для гармат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, крамниці тощо. У центрі був майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширювалася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче від Хортицької Січі, простягався Великий луг — низинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. козаки вклинювалися вглиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси. Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували " на волості" і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося безліч промисловиків, які протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козацького гурту приймали всіх охочих. Після ствердної відповіді на питання " У Бога віруєш? " і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість прагнула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблівському, Кальниболоцькому чи будь-якому іншому. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та представники з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров'ї. Спочатку полки називалися за ім'ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі осіб у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто скидали їх і обирали власних. За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві з центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.