Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.






Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Беньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сторони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь.

І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Москва. Старшина Ю. Немирич у " Маніфесті до володарів Європи" (1658 р.) звинувачував царську адміністрацію у порушенні положень Березневих статей 1654 р. щодо української автономії, в підтримці опозиційних сил і партій, а отже, й у роздмухуванні міжусобної війни, в постійній загрозі збройного втручання в " малоросійські" справи, у спробі накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що " московити" виношують намір "...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству", а в листі до герцога Адольфа Іоана, брата шведського короля Карла X Густава, від 11 жовтня 1658 р. зазначав: " Московити звалили на нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу".

Разом з тим на рубежі 1657—1658 рр. окреслився новий аспект у зовнішньополітичній діяльності Івана Виговського, що зумовлювався поверненням до Речі Посполитої. Як відомо, така політика зародилася під час міжусобної війни, потаємно спровокованої Москвою, яка оволоділа й Литвою і змушувала Річ Посполиту виконати необережно дану раніше обіцянку, про те, що польський уряд на найближчому сеймі ухвалить рішення, згідно з яким рід Романових буде визнаватися наступником католицької Речі Посполитої. Український гетьман побоювався такої комбінації. До гетьмана доходили чутки, що і Швеція шукала порозуміння з Москвою і вже зробила певні кроки до таємного з нею договору. Юрій Любомирський, один із найконсервативніших тодішніх польських політиків, визначив справжню причину цього повернення Виговського до Польщі. Гетьман розумів, що взаємини з Москвою зайшли в глухий кут і для виходу з цього становища шукав опори, намагаючись спочатку допомогти Польщі встановити добрі стосунки з сусідніми державами, а в нагороду за це сподівався, що польський уряд з вдячності дасть йому змогу об'єднати всі українські землі.

Такий фінал десятилітньої боротьби для багатьох українців і справді видавався надзвичайно невигідним вирішенням польсько-українського питання, проте це рішення випливало тепер із зовсім іншого тлумачення того, що відбувалося. Традиційна політична засада польської шляхти, що визначала гегемонію Польщі на неволі українського народу, була вже деяким анахронізмом і втратила свою силу. Тепер той, хто мав серйозний намір врятувати Річ Посполиту, не міг і думати про союз з Україною без ширших, автономно політичних поступок. Для польських патріотів тільки така позиція видавалася єдиним порятунком. Отже, в результаті десятилітньої війни відбулися зміни у сфері політично-національних стосунків і, врешті, ворожі сторони дійшли до порозуміння.

У самій польській короні проекти союзу з великим задоволенням зустріла дрібна волинська, подільська і брацлавська шляхта, яка протягом 10 років вагалася в непевності двох впливів і весь тягар війни переносила на собі. Як за Б. Хмельницького, так і за І. Виговського для неї не настали ліпші часи, і вона терпіла ще більші утиски від польських і українських військових постів, що стояли у бойовій готовності в межиріччі Горині й Случа. У своїх благальних листах вона звертається, з одного боку, до гетьмана з проханням взяти їх під опіку і забезпечити спокійне життя, а, з другого, — просить відомого в Польщі з давніх зв'язків із козаками за Б. Хмельницького Станіслава Беньовського якнайшвидше довести до кінця дану угоду. Вороже настроєна до цієї угоди була лише литовська шляхта. На початку 1658 р. гетьман І. Виговський відрядив львівського купця Т. Томкевича з листами до короля та інших сановників з повідомленням про намір порозумітися з Річчю Посполитою. Томкевич мав доручення усно засвідчити " покору" гетьмана під час зустрічі з королем. Водночас гетьман відрядив посольство до хана з пропозицією поновити договір, який в минулому мав з Кримом Б. Хмельницький. При цьому він поставив вимогу, щоб після підписання договору татари приєдналися до його виступу проти Москви. Хан погодився з цією вимогою і уповноважив Карач-бея підписати угоду.

Які ж фактори Івана Виговського змусили розірвати стосунки з Москвою і повернутися до підданства польському королеві? Виявлені в джерелах документи, на думку В. Степанкова, не дають однозначної відповіді на це непросте питання. Однак важко погодитись з тією думкою, що гетьман одразу ж почав реалізацію задуманого плану об'єднання з Річчю Посполитою або що " непереможні обставини" штовхали його в " обійми Польщі". Ситуація була значно складнішою, і її не можна зводити лише до дії тих чи інших обставин. Джерела не засвідчують того, що Виговський з самого початку виношував якісь попередні плани щодо участі Війська Запорозького у війні Речі Посполитої проти Москви.

У 1658 р. у Гадячі І. Виговський підписав угоду з представниками польської держави. Згідно з нею Українська держава об'єднувалась з польською. У соціально-економічній сфері вона передбачала відновлення тих форм феодального землеволодіння, що існували до початку національно-визвольної війни поневолення селян і міщан, а також повернення панів до їхніх маєтків. Козакам, " як людям рицарським", підтверджувалися усі права і вольності. Вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції, здобували дозвіл на " виробництво напоїв". За гетьманським клопотанням щонайбільше по сто козаків з кожного полку могли здобути шляхетство. Разом з цим вони мали право жити лише в тих місцях, де були до 1648 р. Для карбування грошей з зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню.

В українських землях, згідно з договором, відновлювалися всі права православної церкви (куди " сягає мова народу руського"). Римська церква на території Руського князівства діставала однакові права з православною. Щодо унії, то в одних випадках передбачалося її збереження, в інших — вона підлягала ліквідації не лише в Україні, айв Литві та Речі Посполитій. Уніатам давали змогу вибрати віросповідання — грецьке чи римське. Щодо освіти, то дозволялося відкрити дві академії (з такими ж правами, як і краківська) і не обмежувалось відкриття середніх шкіл та друкарень.

Зміст угоди свідчить, що вона, по-перше, узаконювала розподіл українських земель на дві частини і унеможливлювала їх об'єднання в межах національної держави. По-друге, докорінно змінювала чинний політичний устрій Української козацької держави і зводила нанівець її автономію. Уряд князівства втрачав самостійність у проведенні внутрішньої політики і позбавлявся права на зовнішню політику. Зрозуміло, що козацька рада втрачала функції верховного законодавчого органу. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації національного адміністративно-територіального устрою — полко-во-сотенного. По-третє, угода передбачала ліквідацію створеної в ході війни моделі соціально-економічних взаємин. Козацтво відходило на другий план, оскільки основне місце тепер посідала шляхта. Відновлювалися велике і середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпацтва та інші форми визиску населення. По-четверте, реалізація угоди погрожувала вибухом народного повстання — адже основна маса населення не могла миритися з втратою своїх завоювань. По-п'яте, угода ознаменувала розрив договору 1654 р. з Москвою і несла загрозу втягнення руського князівства у війну з Москвою, в якій довелося б захищати не стільки національні інтереси, скільки інтереси Литви і Речі Посполитої.

Звісно, немає ніяких підстав оцінювати Гадяцький трактат як якусь визначну пам'ятку української і польської політичної думки. Його основні положення (за В. Степанковим) запізнилися принаймні на сто років. Можна було б говорити про їхнє прогресивне значення під час підписання Люблінської унії, і то за умови, коли б усі українські землі об'єднувалися в межах Руського князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: " Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська? "

Звичайно, прихильники відповідали: " Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійносте!, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподрлима...".

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!

Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося " заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віл енський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьєв знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців"

Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова-Ростоцького захопили в полон " полковника могилівського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані " на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її у куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання - за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: " Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська? "

Звичайно, прихильники відповідали: " Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійності, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподолима...".

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!

Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося " заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віденський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьев знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців.

Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова -Ростоцького захопили в полон " полковника могил І. Виговського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані " на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її У куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій тогочасного світу? Безперечно, Україна з її величезним потенціалом мала всі шанси для досягнення незалежності. Єдина причина, яка заважала цьому, — внутрішній розбрат, неспроможність об'єднати всі національні сили у моноліт.

Зречення І. Виговським гетьманської булави. Москва блискуче скористалась з внутрішньої нестабільності України. Надалі московські політики діяли переважно політичними та провокаційними методами, розпалюючи внутрішні конфлікти і розтягнувши процес знищення козацької державності майже на 100 років. Війна 1658—1669 рр. засвідчила, що військова перемога ще не означає перемоги політичної. Але, попри всі негативні наслідки, ця війна показала всьому світові українську силу та волелюбність. Українці довели, що зможуть підняти зброю і проти " єдиновірних братів", якщо ті будуть намагатися накинути їм невільницьке ярмо. Із середини 1659 р. розпочинається швидке політичне падіння гетьмана, зумовлене головним чином оприлюдненням в Україні Гадяцької угоди в редакції, ратифікованій польським сеймом. Сенатори вилучили з неї будь-які натяки про незалежну Українську державу, погодившись лише на автономію Наддніпрянщини. Немилосердно обкраєна таким чином при ратифікації угода була абсолютно нежиттєздатною. Добре усвідомлював це й І. Виговський, який, ознайомившись із її варіантом, привезеним Перетятковичем, з гіркотою зауважив " Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз". Остаточна редакція Гадяцького договору стала переконливим свідченням краху політики гетьмана Івана Виговського. Протягом серпня-вересня 1659 р. відбувається не лише масовий перехід населення Лівобережної України на бік Москви, а й Виговський втрачає підтримку правобережної старшини, яка була його опорою в роки гетьманства. Саме в середовищі останньої визріває план здійснення " двірцевого перевороту", в результаті якого гетьманська булава переходить до Юрія Хмельницького. У цей критичний момент один за одним від І. Виговського починають відвертатися полковники, що перед цим були прихильниками польської орієнтації, навіть нобілітовані, зокрема, ніжинський полковник Василь Золотаренко, Тиміш Цицюра та інші. Вони відновлюють стосунки з Трубецьким і Шереметьєвим, намагаються прислужитися московському урядові, і кожний мріє про гетьманську булаву. Насправді польський уряд прагнув звести до мінімуму поступки, зроблені 6 вересня. І. Виговський одразу погодився зменшити козацький реєстр до 80 тис. осіб і вивести українські залоги з межиріччя Случі й Горині. Відправивши 8 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжує похід до московського кордону. Проте козаки й значна частина старшини виступали проти війни з Москвою, і Виговський змушений припинити наступ і розпустити військо. Як уже зазначалося, цим скористався московський уряд, який у другій половині жовтня відрядив в Україну війська під командуванням князя Г. Ромодановського. До нього почали приєднуватися козаки й старшини, невдоволені гетьманом. Виговський опинився у складному становищі. Після невдалої спроби захопити Київ, він, за ухвалою старшинської ради, був змушений відрядити посольства до київського воєводи і царя, засвідчуючи вірність Москві. Лише з прибуттям обозного коронного А. Потоцького з 4—5 тис. жовнірів, а також дізнавшись про допомогу татар, І. Виговський У другій половині грудня вирушив у похід на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. У середині січня 1659 р. під час переговорів з московським послом Ф. Байбаковим він рішуче відхилив розпорядження Москви скликати генеральну раду для обрання гетьмана, після чого вирушив спочатку до Миргорода, а звідти до Зінькова. І. Виговський надав право татарам брати в ясир вороже налаштованих до нього жителів міст і сіл й розпорядився розпочати переселення на Правобережжя жителів Полтавського і Миргородського полків. Ймовірно, на початку березня під Зіньковим він зібрав старшинську раду для обрання посольства до сейму з метою затвердження укладеної угоди. В угоді було зазначено низку нових " пунктів", реалізації яких мало домагатися посольство у Варшаві. Передбачалось входження до складу Руського князівства Волинського, Подільського і Руського воєводств, на території якого всі посади повинна була обіймати православна шляхта. Надані без згоди гетьмана привілеї, права й посади мали бути скасовані. Кількість Війська Запорозького встановлювалася у 60 тис. осіб, причому козаки мали право жити на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Щодо релігії була висунута вимога ліквідувати унію та передати православним відібрані кафедри, ігуменства, монастирі, церкви, шпиталі і семінарії. У названих воєводствах заборонялося перебувати єзуїтам. У перших числах вересня посольство на чолі з Т. Носачем виїхало до Варшави, а І. Виговський відрядив чотири полки на чолі а Г. Гуляницьким до Конотопа і сам повернувся до Чигирина. Можливо, що саме в цей час, страхуючи себе на випадок невдалого завершення переговорів з Польщею, він спрямував посольство і до Стамбула, засвідчуючи готовність прийняти підданство Порти. Як і треба було сподіватися, польський уряд відхилив привезені козаками " пункти". До гетьмана було відряджено К. Перетяткевича з листами, в яких поляки вимагали відмовитися від цих пунктів. Хоча на скликаній у 20-х числах квітня обмеженій старшинській раді Виговський і спромігся переконати її учасників у необхідності поступитися, проте його авторитет настільки похитнувся, що навіть батьки не приховували свого розчарування і на знак протесту покинули двір сина. 12 травня уточнений текст угоди у найневигіднішому для України варіанті було ратифіковано. Територія князівства обмежувалася лише Брацлавським, Київським і Чернігівським воєводствами, а чисельність козаків — тридцятьма тисячами осіб. Унія залишалася. Православні мали право обіймати посади урядників лише в Київському воєводстві, а у Брацлавському і Чернігівському — поперемінно з католиками. Не увійшло застереження про необов'язкову участь Війська Запорозького у можливій війні Речі Посполитої з Москвою. Щоб якось загладити неприємне враження від змісту договору, старшині зробили подарунки: гетьман одержав Любомильське й Барське староства, частина старшин дістала маєтки, а понад 30 осіб нобілітовано (надано шляхетство). І все ж, як засвідчили події, договір залишився " мертвим паперовим документом". Різко погіршилося становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмельницького. На початку вересня в його таборі під Германівкою вже налічувалось близько 10 тис. козаків. І. Виговського покинули найближчі прибічники. Щоб урятувати ситуацію, він спішно прибув під Германівку і скликав так звану чорну раду, на якій доручив Верещаці й Сулимі ознайомити присутніх з умовами Гадяцького договору. Однак козаки, не вислухавши їх до кінця, зчинили галас, звинувачуючи гетьмана в ігноруванні інтересів України. Рятуючи своє життя, І. Виговський покинув козацький табір і подався під захист польських хоругов А. Потоцького. Козаки почали домагатися його зречення від влади, і після тривалих переговорів гетьман був змушений повернути булаву й бунчук. В останніх числах вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом України Ю. Хмельницького. Отже, дворічне гетьманування І. Виговського відзначалося різким загостренням соціально-політичної боротьби з вкрай негативними наслідками для справи досягнення Українською державою незалежності та об'єднання в її межах усіх етнічно-українських земель. Спалах цієї боротьби був зумовлений " новим" курсом гетьмана, який продемонстрував своє політичне банкрутство. Його трагедія як державного діяча полягала не у відсутності політичних здібностей, а, по-перше, у нерозумінні того факту, що на території козацької України утворилася самобутня держава, яка за політичним устроєм і характером соціально-економічних взаємин суттєво відрізнялася від сусідніх країн і, по-друге, в ігноруванні перспектив розвитку козацької України як суверенної держави. За словами І. Крип'якевича, у внутрішній політиці гетьман знехтував здобутками " національної революції, що знайшли свій вислід у козацькім устрої, — він намагався змінити його і створити шляхетську Україну — на зразок шляхетської Польщі". Вихований у дусі шляхетської демократії, І. Виговський повністю ігнорував основні принципи соціально-політичного ідеалу козацтва і з небувалою короткозорістю злегковажив його становими інтересами, що призвело до політичної катастрофи. Стрімкому наростанню соціальних суперечностей сприяло те, що гетьман не зважав на соціально-економічні здобутки селянства, пішов на відновлення шляхетського землеволодіння і довоєнних форм визиску народу. Усе це й роздмухувало вогнище громадянської війни, яку згодом успішно " використовували для себе Польща і Московщина для ліквідації української державності". Оцінюючи діяльність І. Виговського, підтримуємо думку, висловлену в українській історіографії, про те, що немає підстав характеризувати його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес " Руїни" Української козацької республіки. Опинившись без " татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти " князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. " Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою. Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори з Москвою, жертвуючи " зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.

 

Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр. Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку. Протягом 60-х—першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців (" Вольностей Війська Запорозького"): Сіверським Дінцем вони діставалися до Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення межиріччя Сіверського Донця й Дону вихідцями а Правобережжя Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумовило ліквідацію в державі монархічної форми правління й остаточне утвердження республіканської. Протягом 1659—1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республікансько-олігархічну. Після смерті Б. Хмельницького помітні зміни сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. держава з унітарної перетворилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна складалася з трьох державних утворень — Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошовим, власними органами влади, збройними силами тощо. Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним; однак утворювалися й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицькнй полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р. відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, але виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків. Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога. Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в наступні роки Руїни залишався таким самим. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П. Дорошенка вона збиралася понад характеризувати Його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес " Руїни" Української козацької республіки. Опинившись без " татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти " князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. " Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою. Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори в Москвою, жертвуючи " зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім. Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр. Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку. Протягом 60-х—першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців (" Вольностей Війська Запорозького"): Сіверським Дінцем вони діставалися до Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення межиріччя Сіверського Донця й Дону вихідцями з Правобережжя. Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумовило ліквідацію в державі монархічної форми правління й остаточне утвердження республіканської. Протягом 1659—1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республікансько-олігархічну. Після смерті Б. Хмельницького помітні зміни сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. держава з унітарної перетворилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна складалася з трьох державних утворень — Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошовим, власними органами влади, збройними силами тощо. Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним; однак утворювалися й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицькнй полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р, відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, але виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків. Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога. Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в наступні роки Руїни залишався таким самим. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П. Дорошенка вона збиралася понад 10 разів. У Лівобережному гетьманстві генеральні ради скликалися рідше. Водночас гетьмани й старшини прагнули не допускати чорних рад — військових рад козацтва, що збиралися з ініціативи рядових козаків. Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана, який очолював державний апарат. З кінця 50-х рр. виразно окреслилося намагання генеральних старшин і полковників, як, до речі, урядів Росії й Польщі, обмежити його повноваження. Старшині вдалося було у 1659—1662 рр. контролювати дії Ю. Хмельницького, звівши його роль до слухняного виконавця рішень старшинської ради. З огляду на це, наступні власники булави, особливо П. Дорошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович, повели рішучу боротьбу за відновлення прерогатив гетьманської влади, запровадження принципу передавання її в спадок. Ці зусилля коштували влади й свободи Д. Многогрішному, а також І. Самойловичеві. Збільшувалося й значення старшинської ради, яка регулярно збиралася й вирішувала всі важливі поточні справи життя держави. Вона була трьох типів: рада гетьмана з генеральною старшиною; збори генеральної старшини з участю полковників та окремих полкових старшин; з'їзд, в роботі якого брали участь усі старшини, вище духівництво, бурмістри, війти. Керівні посади обіймала генеральна старшина. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Без змін залишалося судочинство. Розпад козацької України негативно позначився на її збройних силах, оскільки призвів не лише до їх розподілу, а й до участі у братовбивчій боротьбі. Безупинні воєнні дії зумовили величезні втрати. На початок 70-х рр. чисельність козаків Лівобережного гетьманства становила 30 тис осіб, Правобережного — близько 10—12 тис. осіб, Запорожжя — 3—4 тис. осіб. Як і раніше, армія складалася з піхоти, кінноти й артилерії. У 60-х — першій половині 70-х рр. окреслилося зростання ролі кінноти. Нелегка служба, зубожіння спричиняли неспроможність і нехіть козаків її виконувати, тому гетьмани вдаються до створення підрозділів із найманців. Зокрема, І. Виговський домігся від Польщі права мати 10-ти-сячне наймане військо, П. Дорошенко формував полки " серденят", а Д. Многогрішний у 1668 р. створив із добровольців компанійський кінний полк. Успішно діяла створена ще Б. Хмельницьким розвідка. Один із шляхтичів у листі від 27 червня 1671 р. підкреслював, що П. Дорошенко знає про найменшу справу, що діється у Варшаві. " Тому слід остерігатися Русі, яка перебуває при королівському дворі, бо то великі зрадники, хоч постійно серед нас перебувають". З кінця 50-х рр. уряди Москви й Варшави почали посилено втручатися у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо повстання 1664—1665 рр. ліквідувало залежність Правобережного гетьманства від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. йшов процес звуження прав українських органів влади й паралельного формування московських. Для цього 1662 р. царський уряд створив Малоросійський приказ, який від його імені давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральних старшин і полковників, не дозволяв самостійних стосунків з іншими державами, а також перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Його представники постійно перебували в столиці гетьманства, брали участь у роботі генеральної ради. Суттєво змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпочалося впровадження воєводської системи правління. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, вони й далі втручалися в діяльність українських органів влади. У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця — Січ — у 1652 р. перемістилася з Микитиного Рога до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлика і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Б. Хмельницького повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. вагомішою стала роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. 31658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, що лише формально підлягало владі гетьмана, а насправді проводило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу, в якій кожен міг відчути себе рівноправним членом єдиного " братства" запорожців, вабили тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних стосунків та сприяла збереженню завоювань національно-визвольної війни. У цьому, як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польсько-шляхетського панування, спроби звести нанівець автономію козацької України, грабіжницьких походів кримських і ногайських татар, походів турецької армії, виявлялося прогресивне значення Запорожжя. З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, послаблювали центральну владу, вносили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичні пориви соціальних низів. Політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, яка ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних руйнували підвалини держави. Важливим чинником, який суттєво впливав на розвиток соціально-економічних стосунків у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653, 1654 рр.; поляками й татарами — у 1664—1655 і 1664—1665 рр.; турками й татарами у 1674 р.; голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до жахливого спустошення — було втрачено до 90 % населення. Не без підстав Я. Собеський назвав землі гетьманства " страхітливою пустелею". Зауважимо, що в небагатьох поселеннях, які вціліли, разом із українцями жили євреї, поляки й представники інших національностей. Відносно меншими виявилися втрати населення Лівобережної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658—1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельницького в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Миргородському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок переселенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. " Вся цьогобічна Україна, — писав С. Величко, — що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". Щодо Запорожжя, то є підстави твердити про збільшення чисельності його жителів.

Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал