Розвиток національного руху.

Воєнне протистояння обох імперій, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо навпіл національно свідоме українство. Щоб зберегти себе і своїх однодумців, деякі провідники українського національного руху спішили публічно продемонструвати свою лояльність до державних режимів. Більше того, розраховували розв'язати " українське питання" військовою силою.

На сторінках редагованого українським соціал-демократом Симоном Петлюрою журналу " Украинская жизнь", що видавався у Москві, було опубліковано маніфест " Війна і українці". В ньому висловлювалася повна підтримка політики царського уряду війни до переможного кінця. І запевнялося, що українці виконають " свій обов'язок громадян Росії". Інший лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко, навпаки, налагодив у Катеринославі нелегальне друкування відозв із гаслами " Геть війну! Хай живе автономія України! " Найпоміркованішу позицію зайняла Рада Товариства українських поступовців (ТУП). Прийнята нею у вересні 1914 р. постанова пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету.

Угруповання політичних емігрантів з Наддніпрянської України у Львові вважало Російську імперію головним ворогом українства. Це були колишні діячі УСДРП (Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов) та " Української соціал-демократичної спілки" (Маріян Меленевський (Басюк) та Олександр Скоропис-Иолтуховський). Як тільки розпочалася Перша світова війна, вони заснували " Союз визволення України" (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією, головна мета якої полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Здійснення цієї мети, як підкреслювалося у програмі СВУ, було в інтересах не тільки українського народу, а й народів Центральної та Західної Європи: адже Українська держава стала б могутнім бар'єром проти російсько-імперської експансії на захід. СВУ головну ставку робив на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну знищити Російську імперію.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Женеві, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, здебільшого з діячами обох фракцій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

1915 р. діячі СВУ з членів УСДРП, " Спілки" та соціал-демократії Буковини і Галичини почали видавати у столиці Болгарії — Софії — газету українською мовою " Робітничий прапор". Велику агітаційно-пропагандистську роботу розгорнув СВУ у таборах військовополонених. Німецькі й австро-угорські власті задовольнили прохання СВУ про організацію окремих таборів для військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як поневолювача і гнобителя українського народу.

На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався до Відня, а потім — до Берліна, розгорнув велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями, друкували статті не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. А головне — налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведською мовами багатьох десятків науково-популярних брошур з істричного минулого та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ — " Кобзар" Тараса Шевченка, праці корифеїв української історіографії Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Федора Вовка, вченого-географа Степана Рудницького, публіциста Михайла Лозинського, письменника Богдана Лепкого та ін. Надруковано також низку праць Михайла Грушевського, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно.

Різко критикувала своїх колег по партії невеличка група " лівих** українських соціал-демократів — Левко Юркевич, Оксен Лола та Петро Дятлов. Свої погляди на вирішення " українського питання" вони висловлювали на сторінках україномовного місячника " Боротьба", який як " орган Закордонної організації УСРДП" видавали у Лозанні (Швейцарія). Тут обстоювалася вимога автономії України у складі демократичної Росії, засуджувався " український сепаратизм*' у програмі СВУ, викривалися загарбницькі щодо України плани " австро-німецького імперіалізму".

Що ж до головних українських партій Галичини (соціал-демо-кратичної, національно-демократичної і радикальної), то вони з перших днів світової війни об'єдналися у Львові у " Головну українську раду** (ГУР), яку через рік перейменували на " Загальну українську раду" (ЗУР). " Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України! " — так закінчувався маніфест ГУР до українського народу, опублікований 5 серпня 1914 р. Маніфест підписали відомі суспільно-політичні та культурні діячі Кость Левицький, Михайло Павлик, Микола Ганкевич та ін.