Я. Грицак

Нариси історії України. Формування модерної української нації (XIX-XX ст.)

ВСТУП

Розділ 1. НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ.

ІНТЕҐРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАД РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

РОСІЙСЬКІ ТА ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ в Україні 1820-1830 РР.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО: УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ НА НОВУ ІМПЕРСЬКУ ІДЕОЛОГІЮ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

ВІД СТАРОЇ ДО НОВОЇ УКРАЇНИ

Розділ 2. ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений проект.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У 1860-1880-Х РР.

ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.

МІЖ МІСТОМ І СЕЛОМ: МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗДАТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ

Розділ 3. У ВОГНІ ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ: 1914-1921

ЩО ТАКЕ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

ВЕЛИКА ВІЙНА

ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА

ЗУНР: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА МІЖ СЯНОМ І ЗБРУЧЕМ

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ: ВІДРОДЖЕННЯ РЕСПУБЛІКИ

БІЛЬШОВИЦЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНИ

ЧОМУ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ?

Розділ 4. ВЕЛИКА ПАУЗА

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1920-і: ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 1930-і: ДЕСЯТИЛІТТЯ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПІД КОЛЕСАМИ ІСТОРІЇ

ЗАХІДНА УКРАЇНА У МІЖВОЄННУ ДОБУ: ПОВОРОТ НАПРАВО

СПАДЩИНА МІЖВОЄННОЇ ДОБИ

Розділ 5. МІЖ ДВОМА ТОТАЛІТАРИЗМАМИ

ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА РАДЯНИЗАЦІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ, 1939-1941

УКРАЇНА В ПЕРШІ МІСЯЦІ РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ

НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ

ПИТАННЯ КОЛАБОРАЦІЇ: СПРОБА ОЦІНКИ

ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПОВСТАНСЬКИЙ РУХИ

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ ВІЙНИ (літо 1943 - весна 1945)

БАЛАНС ВТРАТ І ЗДОБУТКІВ

Розділ 6. УКРАЇНА, 1945-1985: НОВА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

УКРАЇНА У 1945-1953 рр.: КІНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОЇ ДОБИ

1953-1972: ВІДРОДЖЕННЯ КОНТРОЛЬОВАНОГО АВТОНОМІЗМУ

1972–1982: ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ

ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ І НАЦІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

УКРАЇНА 1945 - 1985 рр.: ПРОПАЩИЙ ЧАС?

ВІД ЧОРНОБИЛЯ ДО САМОСТІЙНОСТІ

ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ВСТУП

Один із сучасних теоретиків дослідження націоналізму сказав, що національні історики мають таке саме відношення до будівничих нації, що і селяни, які вирощують мак, до торгівців опіуму: в обидвох випадках перші постачають другим сировину. Українські історики переважно постачали своїм співвітчизникам гіркий наркотик. Український письменник і політичний діяч Володимир Винниченко після прочитання чергового фраґменту “Історії України-Руси” Михайла Грушевського, записав у своєму щоденнику:

“Читати українську історію треба з бромом, – до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нешасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування... Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його оддадуть... Ні, ні, української історії... без брому, без валеріанки або без доброї дози філософського застереження не можна”[1].

Історія, яку тримає у руках шановний читач, можна назвати “історією без брому”. Її підставовою тезою є ствердження принципової нормальності української історії. Це не означає, що вона має на меті замінити гіркий наркотик солодким. Українство було і залишається пораженим тяжкими хворобами. Нормальність української історії полягає у тому, що всі ці хвороби не є смертельними, а вони є радше хворобами росту національного організму.

Українцям вдалося перетворитися у модерню націю у винятково несприятливих обставинах. Якщо прийняти, що нація має відрізнятися спільною мовою, історичною пам’яттю, конфесією, то ні одна із цих характеристик не підходить повністю до України: трохи менше половини українського населення розмовляє зараз російською мовою, історична пам’ять значної його частини практична знищена, й тут змагаються між собою за впливи зразу декілька церков. На протязі всієї новітньої історії українці підпадали під сильний асиміляційний тиск. Окрім втрат, спричинених асиміляцією, вони зазнали безпосередніх величезних біологічних втрат, які за своїми масштабами можна порівняти хіба що з єврейськими[2]. Якщо взяти сумарну кількість жертв двох світових війн, репресій, колективізації та голодів 1921-1923 р. та 1932-1933 р., то виходить, що у 1914-1945 рр. в Україні загинули майже кожний другий мужчина і кожна четверта жінка[3].

Українці перебували у меншості серед населення найбільших міст й індустріальних центрів України. Їхня національно свідома еліта була дуже малочисельною і переважно культурницького спрямування і не могла успішно виконувати роль національного проводу через брак політичного та господарського досвіду. Якщо додати до того майже абсолютну незацікавленність найбільших світових держав українською справою, то стає зовсім не зрозумілим, як наприкінці ХХ ст. українцям вдалося проголосити свою політичну самостійність й утворити життєздатну та досить стабільну державу?

Українська традиційна (дорадянська й еміґраційна) історіографія давала досить просту відповідь на це питання: українська нація виводиться ще з часів Київської Русі і змогла перетривати всупереч усім незгодам. Внаслідок політичних репресій українська національна ідентичність була придушена, але вона ніколи не зникала. Українці зберігали свою прив’язанність до мови, релігії, народних звичаїв, традиційних занять і т.д. Відповідно до цієї логіки, у 1991 р. вони довели свою спроможність до самовиявлення, як тільки політичні обставини дали таку можливість[4].

Але таке зведення явища модерного українства до “українськості”, зрозумілої в одвічних мовно-лінґвістичних термінах, дуже звужує розуміння українського історичного процесу. Так, схема Грушевського, яка доводила відрубність української історії і яка стала каноном для української нерадянської історіографії, зводила українську історію XIX ст. до культурно-національних процесів серед українців у складі Російської й Австрійської імперії [5]. Внаслідок такого підходу, писав видатний український історик Олександр Оглоблин,

“широка й повноводна ріка історичного процесу переходила у вузький, хоч і сильний і швидкий потік, за межами й осторонь якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. Й що головне, українська національно-визвольна революція ХХ століття й віродження української державности з’являлися не як наслідок історичного розвитку України в XIX столітті, а як ніби щось припадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути або навіть взагалі не могло б бути; а в кращому разі, як наслідок і витвір українського національно-культурного руху попередньої доби”[6].

Подібним чином традиційна українська історіографія не в стані пояснити, звідки взявся феномен 1991 р. Бо якщо “етнолізувати” українську історію ХХ ст., то українська держава якщо мала б і виникнути, то лише в межах території між західним кордоном Української РСР та правим берегом Дніпра з додатком Чернігівської, Сумської і Полтавської областей – більшість населення українських земель на Сході і Півдні піддалася сильній русифікації і втратила свою етнічну самобутність. До серпня 1991 р. український рух міг мобілізувати під свої прапори не більше третини всього населення України. Як же тоді пояснити, чому не лише абсолютна більшість українців, але й значне число неукраїнців в Україні під час референдуму 1 грудня 1991 р. проголосувало за її самостійність?

Зрозуміло, що українська нерадянська історична наука не була однорідною. На відміну від народницької школи Володимира Антоновича і Михайла Грушевського, що ототожнювали українську націю з народом й етнічно-мовними критеріями, т.зв. державницька школа розширила це поняття соціально і територіально, поклавши в його основу політичний критерій – лояльність тих чи інших громадян до ідеї української держави[7]. Але її слабкою стороною було звуження предмету української історії до діяльності українських національно свідомих еліт. Цей недолік мав би менше торкатися народницької школи, яка вслід за Грушевським проголошувала народ альфою й омегою історичного процесу. Однак відсутність специфічних методологічних прийомів, які дійсно дозволяли б студіювати настрої мас, привело до того, що наміри досліджувати історію “народу” так ніколи і не були зреалізовані.

У результаті одним із найслабших місць традиційної української історіографії було писання історії “зверху вниз”. Доповнити цей підхід дослідженнями історичного процесу “знизу вгору” спробували розвинути українські історики у добу національного відродження 1920-х рр. у Радянській Україні[8]. Ці спроби не могли бути цілковито успішними через певний примитивізм і догматичність підходів та брак відповідних конкретних досліджень, але зате вони намітили загальні контури майбутньої теоретичної будови. Ця споруда так ніколи і не була здвигнута з тої причини, що більшість істориків цього покоління, як марксистів, так і немарксистів, стали жертвою масових радянських репресій у 1930-х рр.

У теоретичному відношенні пізніша радянська історіографія становила дивну суміш інтернаціонального марксизму з великодержавним російським націоналізмом. Очевидно, що такий підхід особливо шкідливо позначився на інтерпретаціях української історії. Схема Грушевського була оголошена “ворожою” і “реакційною”, а вся історія Україна трактувалася як реґіональний варіант російської історії. Головною темою радянської історіографії був показ “віковічних” прагнень українців з великим російським народом. Всі події і постатті української історії, що не вкладалися у цю схему, підлягало нещадному осудженню або ж повному замовчуванню[9]. Що ж до майбутнього українців, то їм відводилася роль “зблизитися” і “злитися” з іншими соціалістичними націями (малося на увазі у першу чергу “злиття” з російською нацією, бо ніхто не твердив про зближення українців з естонцями, грузинами чи узбеками) у єдиному тілі нової історичної спільності – “радянському народові”.

Радянська історіографія виявилася права щодо можливості русифікації та “радянизації” значної частини українського населення. Однак вона не могла передбачити, що ті ж самі українці, які на перший погляд виявилися таким піддатливим матеріалом, у 1991 р. своїм рішенням жити політично самостійним життям заб’ють останній цвях у домовину Радянського Союзу.

Хоча марксизм, за всіма ознаками, став пройденим етапом в розвитку історичної науки, залишається тільки жаліти, що тут, у Україні, він не спричинився до досліджень у галузі економічної історії (як це мало місце у повоєнній польській та угорській історіографіях), ані відіграв тієї ролі, якою він у 1960-80-х рр. відзначився на Заході у виробленні теорії дослідження націотворчих процесів[10].

Більшість істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори. Колишні історики КПРС стали фахівцями з політичної історії України, завзяті критики Грушевського оголошують себе прихильниками його народницької схеми, борці з “буржуазним націоналізмом” займаються історією національно-визвольних змагань. Про рівень їхніх праць краще скромно промовчати. Гірше, однак, що своєю масовістю вони створюють враження, ніби вся національна історіографія є нецікавою, сірою і кон’юнктурною.

Честь сучасної української науки спасає менш чисельна і перважно молодша за віком група істориків. В офіційному радянському табелі про ранґи вони займали найнижче місце, працюючи на скромних посадах в академічних інститутах, архівах і бібліотеках, а деякі взагалі були позбавлені можливості працювати і друкуватися через свої “націоналістичні погляди”. Вони зберегли вірність традиціям історичної школи Володимира Антоновича та Михайла Грушевського, яка найбільше ваги клала на працю з історичними джерелами. У пост-радянських умовах вони зробили неоціниму заслугу щодо збільшення кількості документального матеріалу, яким може оперувати українська наука.

Але захоплення археографічною діяльністю створює нову диспропорцію у розвитку історіографії, коли є багато фактографічних праць, і майже відсутні ширші узагальнення. Наукова активність цієї групи істориків спрямована на відновлення того стану в українській історичній науці, в якому вона перебувала перед радянськими репресіями. Український еміґраційний історик Борис Крупницький охарактеризовував цей стан такими словами:

“Пошана до факту, перебрана від Антоновича та Грушевського, приводила до якогось знеохочення займатись ширшими висновками. Обережність у висновках, доведена до скрайности... стримувала від синтетичних спроб... Це було таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала... кампанію проти “причинкових” дослідів і “причинкових” істориків, що все пишуть “до”, а не “про”... Аналіза вела вперед, а синтеза мовчала”[11].

Подолання цієї односторонності української історіографії стало головним завданням для повоєнних поколінь українських істориків на еміґрації. Зрозуміло, ще українська повоєнна еміґраційна історіографія не була однорідною ані за теоретичними напрямками, ані за рівнем софістикації. Але та її частина, що інтеґрувалася у західний науковий світ, критично переоцінила головні постулати традиційної історіографії і ліквідували ізольованість та відставання української історичної науки від світової, застосовуючи нові методики досліджень. Найбільшою заслугою цих істориків є вписування історії формування української нації у загальне русло європейського історичного процесу. Щодо історії XIX-XX ст. то беззаперечними лідерами тут є дві фіґури – покійного Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984)[12] та теперішнього гарвардського історика Романа Шпорлюка[13]. Наслідком цих змін стала поява в останні роки на Заході нових синтез української історії[14] та обговорення цих проблем на сторінках престижних наукових видань[15].

Падіння Радянського Союзу й утворення незалежної української держави видозмінило політичну й академічну кон’юктуру, в якій велися ці дискусії. Це відобразилося перш за все у майже повному зникненні марксистського напрямку та виходу української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державницьку школи. Українська історія перестає бути переважно заняттям істориків українського походження. Дуже розширилися інтелектуальні горизонти історіографії – появилися дослідження, які намагаються вписати окремі сюжети української історії в рамки модних пост-модерністичних і пост-колоніальних аналітичних підходів. Це не підважує і не знецінює старих інтерпретацій, а радше показує, що українська історія стала дуже динамічною ділянкою.

Ця книжка написана, власне, з цією метою – сконфронтувати український історичний матеріал XIX-XX ст. з найновішими теоріями й інтерпретаціями, що появилися внаслідок зміни наукової і політичної кон’юнктури. На жаль, авторові не вдалося оминути численних спокус, на які підштовхує сама тема книжки – новітня історія України. Найпершим і найочевіднішим є гріх вибірковості. Ця книжка не трактує абсолютно всього, що відбувалося на українських землях. Вона присвячена головним чином одній великій проблемі – творенню модерної української нації. Зрештою, в автора не було великого вибору. Оскільки українська історіографія зосердилося в останні роки на цій темі, тяжко підсумовувати науковий доробок у вивченні інших проблем української історії. Увага до цього процесу цілком природня і породжена гострою суспільною потребою: адже цей процес продовжується далі, і від його результатів залежатиме доля мільйонів людей не тільки в Україні, але й у Східній, ба – у всій Європі.

Оскільки історик вимушений описувати події, які так чи інакше зачіпають інтереси мільйони людей, від нього важко чекати безсторонності. Один з найкращих спеціалістів з історії Центральної і Східної Європи англійський історик Норман Девіс сказав якось, що “добрі історики повинні признаватися у своїй обмеженості. Найгіршими істориками є ті, що уявляють себе вільними від будь-яких упереджень”[16].

Автор цієї книжки признається, що він не байдужий до предмету свого дослідження. Політичні уподобання автора лежать явно й однозначно лежать на боці української самостійності. Серед усіх політичних партій та течій, які коли небудь діяли на території України і добивалися визнання її політичних і культурних прав, він є прихильником традиції т.зв. демократичного націоналізму, розвинутої у писаннях і діяльності кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка, Грушевського, ідеологів українського повстанського і правозахисного рухів, ліберальної української еміґрантської інтеліґенції та центристських громадсько-політичних діячів часів горбачовської перебудови і української незалежності після 1991 р.

Приналежність до цієї традиції ставить перед кожним щонайменше дві вимоги. Першою є визнання права на існування інших політичних течій та їхнього внеску у творення модерної України. Сучасна Україна не є творенням виключно національно свідомої і ліберально мислячої інтеліґенції; не менш важливим був внесок як крайньо лівих (комуністичних), так й крайньо правих (інтеґрально-націоналістичних) сил, а також чисельної і політично часто неозначеної армії чиновників, офіцерів та ін. службовців, до якої традиційна історіграфія ставилася як до “колоніальної” або “окупаційної”. Так само не можна трактувати її лише як результат дії одних лише українських мас, забуваючи про присутність на українських етнічних землях впродовж усієї історії інших національних груп. Кожна з цих течій і народів зробили свій внесок в “український проект”, часто не усвідомлюючи цього та переслідуючи цілковито відмінні цілі. Визнання цього факту має надзвичайно важливе не лише наукове, але й політичне значення – співучасть у такому проекті у минулому передбачає перебрання відповідальності за його результати у майбутньому для всіх тих, хто проживає на території України, без різниці національності і політичних уподобань.

Інша вимога приналженості до ліберальної традиції передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини. Зокрема, це стосується проблеми національної вини. У сучасних історичних працях часто можна надибати на тезу, що українці впродовж своєї історії були лише жертвами і не були відповідальними за ті насильства, які чинилися на їхній території. Правдою є, що українці понесли жахливі втрати від чужоземних режимів і страждали від своїх сусідів, що жили разом з ними на українській землі. Але українці теж завдавали кривди своїм “кривдникам”. Міжаціональні стосунки у минулому були далекими від ідилії, і нерідко представляли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів, коли вчорашня “жертва” жорстоко мстилася своєму “насильнику”.

Представленння національної історії як суцільної мартирології перетворює її у справжню карикатуру. Зрештою, цією хворобою хворіють всі національні пост-комуністичні історіографії у Центральній і Східній Європі. Особливість української ситуації полягає в тому, що українські історики найчастіше займали оборонну, а не наступальну позицію. Їм доводилося відбиватися від звинувачень в українському “расовому” полоножерстві, антисемітизмі і т. п. в умовах, коли за тими оскарженнями стояла сила чужого їм державного апарату, офіційної ідеології та академічного естаблішменту. Як стороні завідомо слабшій їм було дуже тяжко перейти від традиційних виправдань до хоча б часткового визнання національної вини. Після 1991 р. ситуація виглядає зовсім інакшою. Хоча нападки не припинилися, але українська національна історіографія формально має зовсім інший статус, аніж перед цим. Це дає надію на те, що історики покинуть свою оборонну позицію і перейдуть до зрівноваженішого розгляду фактів. Спроможність критичного перегляду національної спадщини та визнання національних гріхів є ознакою великої моральної сили і послужить відновленню довіри до української історіографії в академічному світі.

[1] Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. № 9. С.122.

[2] Ebelhardt P. Przemiany narodoś ciowe na Ukrainie XX wieku. Warzawa, 1994. S. 184.

[3] Krawchenko B. " The Man-Maid Famine of 1932-1933 and Collectivization in Soviet Ukraine", w: " Famine in Ukraine 1932-1933", red. R.Serbyn and B. Krawchenko. Edmonton, 1986. P. 27-43.

[4] Як зразок такої інтерпретації див.: Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.

[5] Грушевський М. Звичайна схема “русскої“ історії й справа раціонального укладу історії Східнього Словянства // Статьи по славяноведению / Ред. В.И. Ламанский. СПб., 1904. С. 298-304. Схема Грушевського в основному охоплювала раніші періоди: у своїй капітальній “Історії України-Руси“ він довів виклад подій до 1650 р. Синтетичний виклад української історії пізнішого часу він подав у своїх більш популярній “Ілюстрованій історії України“. На проблемах історії XIX - на початку XX ст. Грушевський зосередився в останнє десятиліття свого життя (1924-1934), після повернення на Радянську Україну. Тоді він стверджував, що виробив схему цього періоду, “ принаймні в головних рисах“. У його викладі, це була схема українського національно-визвольного руху, який, поєднавшись з соціалістичними рухами Європи і Росії, привів до утворення Української РСР. Див.: Грушевський М. 1825-1925 // Україна. Науковий двохмісячник українознавства. К., 1925. Кн. 6. С. 3-4.

[6] Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року) // Український історик. 1971. № 1-2 (29-30). С.5.

[7] Дослідження істориків цієї школи зосереджувалися головним чином на періодах, коли, як вважалося, українці жили своїм державним життям, або ж збройно боролися за відродження української держави – Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Хмельничини, Гетьманщини. З праць, які стосуються історії України пізнішого періоду, найвідомішими є: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. Т.1. Доба Центральної Ради. Т.2 Українська гетьманська держава 1918 роки. Ужгород, 1930-1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Б.м. [Відень], 1926; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin, 1934.

[8] Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні. Т.1. Харків-Київ, 1931; Слабченко М. Матеріали до соціально-економічної історії України 19 століття: У 3 т. Одеса, 1925-1929; Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні: У 2 т. Харків, 1927-1928; його ж, Історія України в стислому нарисі. Харків, 1928.

[9] Радянська схема української історії найповніше представлена у: Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. Київ, 1977-1979.

[10] Те, що марксистська методологія може дати досить плідні результати у вивченні історії України XIX-XX ст., продемонстрували на еміґрації галицький історик Роман Роздольський та канадський історик українського походження Іван-Павло Химка.

[11] Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України (Збірник статей). Мюнхен, 1959. С.120-121.

[12] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Упоряд. Я. Грицак. – К., 1994.

[13] Найповніше його нова схема української історії представлена у: Шпорлюк Р. “Україна: від імперської периферії до суверенної держави: Міркування щодо утворення, перетворення та припинення існування націй у Східній та Центрально-Східній Європі“ у: “Сучасність“, 1996, № 11, с. 74-85; № 12, с. 53-65.

[14] Szporluk R. Ukraine: A Brief History. – Detroit, 1982; Subtelny, A Ukraine: A History. Toronto, Buffalo, London, 1988 (2nd ed., 1994; український переклаж першого видання: Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991); Magoczi P.R. A History of Ukraine. Toronto, Buffalo, London, 1996; Geschichte der Ukraine, red. F. Golczewski. Gö ttingen, 1993; Joukovsky A. Histoire de l'Ukraine. N. p., 1993; Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. Mü nchen, 1994.

[15] Див. недавню дискусію під заголовком “Чи має Україна свою історію? “ у: Slavic Review. – Vol. 54. – N 3 (Fall 1995). – P. 658-719.

[16] Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // New York Review of Books. 1995. May 25. P. 10.

Розділ 1. НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ

ІНТЕҐРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАД РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Якщо представити собі творення модерної України як велику історичну драму, то найперший її акт почався власне зі збільшення сценічної площі та заміни декорацій. “Стара Україна” і “нова Україна” були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами. Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Політичне влаштування українських земель від часу поділів Польщі аж до першої світової війни залишалося майже незмінним (єдині, але дуже незначні зміни були пов’язані з Наполеонівськими війнами). Однак сильним змінам підлягла сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростання населення. Населення підросійської України зросла з 8, 7 млн осіб 1811 р. до 22, 4 млн осіб у 1897 р. Внаслідок іміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів.

Підросійські землі складали близько 80% української ентічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення. Найвищою частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95%), Правобережжя (88%) і Слобожанщині (85, 9%), дещо меншою – у Степовій (Південній) Україні (71, 5%). В австрійській частині українці становили бл. двох третіх усього населення у Галичині і Закарпаття та трьох четвертих – на Буковині. По обидва боки австрійсько-російського кордону українці становили одну із найчисельніших національних груп, поступаючись тільки росіянам у Російській, та німцям, мадярам, чехам та полякам – в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперіях.

Українці були не лише дуже чисельним, але сконцентрованим у географічному відношенні народом. Під кінець XIX ст. 73% українського населення Російської імперії проживало у межах українського етнічного підсоння – восьми (Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Херсонській, Харківській, Чернігівській) губерніях на північ від Чорного моря. Ще 17% зосереджувалися у межах сусідніх територій, якістановили українське етнічне пограниччя – Бессарабії, Воронезькій, Донській, Ґродненській, Курській, Люблінській, Мінській, Могильовській, Орловській, Сєдлецькій, Смоленській і Таврійській губерніях. Решту 10% українського населення було розсіяним по просторах Російської імперії, але й там вони проживали концентровано. У 1917 р. українські переселенці становили майже 40% населення Далекого Сходу (на т.зв. Зеленому Клині – в Амурській і Приморській губерніях) і 10% населення Сибіру.

У межах кожної держави українці за головними показниками були досить однорідною етнічною групою. Бл. 98% українців у Наддніпрянській Україні були наприкінці православними. Конфесійна однорідність українського населення у Російській імперії була досягнута поступовою ліквідацією Греко-католицької церкви. Спочатку (1796 р.) митрополичий престол був перенесений з Києва до Полоцька, а в 1839 р. уся церква була зліквідована, за винятком Холмської єпархії, що була закрита у 1875 р. Усе греко-католицьке населення були примушене перейти в православ’я. І навпаки – у Галичині та Закарпатті ще до кінця XVIII ст. усе українське населення майже поголовно стало греко-католиками. Єдиним реґіоном, де серед українців співіснували дві церкви, православна і греко-католицька, була Буковина. Православними були автохтонні українці, і вони становили виразну більшість (бл. 70% буковинського населення у 1900 р.), тоді як греко-католики (бл. 4%) були представлені переселенцями з Галичини.

Окрім ентічних рис – мови, народних звичаїв і народної культури – українці з обидвох сторін Збруча були схожими за соціальними характеристиками. Як і більшість т.зв. “недержавних” націй у Центрально-Східній Європі, вони були “селянським” народом. Ще на початку ХХ ст. 93% українського населення у Російській імперії та 91% в Австрійсько-Угорській були селянами. Переважання селян серед соціального складу не було винятково українським явищем. Воно було нормою для більшості народів Центрально-Східної Європи, які аж до першої світової війни залишалися традиційними суспільствами, слабо зачепленими модернізаційними процесами зростання промисловості і міст. Що, однак, становило специфіку українців, білорусів, литовців та ін. “селянських” народів – малочислельність, а то й повна відсутність власної земельної аристократії, чиновників, офіцерів, світської інтеліґенції – тобто інших соціальних верств, які піднімалися понад селянський статус.

Наприкінці XVIII ст. більшість українських селян, як і в Австрійській, так і в Російській імперії, були кріпаками. Але знову ж таки, міра поширення кріпацтва дуже різнилася від реґіону. На Лівобережжі, Слобожанщині та Південній Україні кріпацтво мало набагато коротшу історію і набрало порівняно меншого поширення, аніж у Росії, Білорусії чи на Правобережній Україні. Порівняно невисокою воно було на тих землях, які до кінця XVIII ст. зберігали козацьку військово-адміністративну систему – на Лівобережжі і Слобожанщині. Українські селяни тут були закріпачені щойно у 1783 р. й аж до самої ліквідації кріпацтва становили меншість серед місцевого населення – 30-45%. Приблизно таку ж за чисельністю групу становили тут козаки та їхні потомки, що залишалися поза кріпацьким станом і були переведені на статус державних селян. Найвищий відсоток (75-90%) кріпаків серед селян спостерігався на Правобережжі.

Як і в усій Центральній і Східній Європі, у підросійській Україні етнічні відмінності співпадали з соціальними. Основними катеґоріями російського населення були чиновиники, професори, студенти, військові, купці і ремісники – в основному житті міст. Російське селянство було дуже малочислельним і до середини XIX ст. було представлене головним чином старообрядцями, які з кінця XVIII ст. переселилися у північну частину Лівобережжя. Найменшою частка російського населення була на Правобережжі (хоча вона стала помітно зростати з посиленням політики русифікації після поразки польського повстання 1830-1831 рр.), найбільшою – на Півдні України, де воно було представлене як поміщиками, так і біглими селянами. Згідно задуму Катерини II, Південна Україна (Новоросія) повинна була стати зоною великого соціального експерименту —декретом від 1785 р. вона оголосила, що південні степи не знатимуть кріпацтва: вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами та ін.Спеціальним маніфестом (1762 р.) Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону, обіцяючи їм звільнення від податків та релігійні свободи. Таким чином у Південній Україні появилися компактні поселення інших національностей. Молдавські селяни проживали у західних повітах Херсонської губернії, між Дністром і Бугом. Вздовж берегової лінії Чорного моря тягнулися колонії болгарських і грецьких селян, які втікали сюди від турецької влади. Ще раніше у Новоросію переселилися серби. Їхні поселення зосереджувалися на північно-східних і північно-західних кордонах земель колишнього Запоріжжя. Найбільшу групу чужоземних колоністів становили т. зв. “чорноморські німці”. Їхні поселення були розсіяні невеликими острівками по всіх трьох новоросійських губерніях і ділилися за конфесійним принципом на общини лютеранців-євангелістів, католиків і менонітів.

Після Південної України найбільш етнічно строкатим було Правобережжя. Від Речі Посполитої воно успадкувало надзвичайно чисельну польську або сполонізовану шляхту, що становила 7, 8% населення Правобережної України та 3/8 усього дворянства Російської імперії. Іншим спадком польської держави було єврейське населення. Наприкінці XVIII ст. чисельність євреїв у Правобережній Україні становила 110 тис. чол. (прибл. 3, 5% всього населення). Імперський уряд ввів для євреїв т. зв. “смугу осілості”, заборонивши їм переселятися дальше за територію колишньої Речі Посполитої (відповідно Лівобережжя попадало у зону смуги, а Слобожанщина знаходилося поза нею). Більшість (94%) єврейського населення скупчувалася у містах і містечках, меншість ж – жила в селах або поміщицьких помістях як орендарі, шинкарі та ін. До середини XIX ст. воно зросло у декілька разів і перевищило 10% усього населення, ставши другою (після українців) за чисельністю етнічною групою на Правобережжі.

В українських землях Австрії етнічні відмінності теж накладалися на різниці в соціальному статусі. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці у всіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисельною верствою духовної і світської (з 1840-х рр.) інтеліґенції. Дрібна українська шляхта збереглася лише на українсько-польському етнічному пограниччю, у Перемищині та Самбірщині. Решта шляхетської верстви була засимільована ще у попередні століття.

В австрійській Галичині українці і поляки становили кожен трохи більше 40%, євреї – близько 10% населення. Поляки проживали в основному у західній частині краю, на території між ріками Бяла і Сян. У Східній Галичині їх частка становила бл. 20%. Етнографічна границя між закарпатськими українцями, з одного боку, та мадярами і словаками, співпадала з географічною межою між Карпатами і рівниною. Мадяри та румуни зосереджувалися у містах і рівнинних частинах південного Закарпаття та південної Буковини.

Галичина представляла собою головне місце осідку єврейського населення в Австрійській імперії. У середині XIX ст. тут проживало бл. 70% всіх євреїв Габсбурзької монархії. При цьому єврейське населення було сильніше представлене в українській (східній) Галичині, а Львів довгий час мав найчисельнішу єврейську громаду в імперії (з 1860-х рр. ця роль перейшла до Відня).

У Львові та декількох містах Східної Галичини і Буковини проживали вірмени, які займалися в основному купецтвом і ремісництвом. Колись дуже сильна вірменська міська община на момент приєднання краю до Австрії в основній своїй масі була засимільована польською національністю. Подібна доля спіткала й місцевих німців, які переселилися у ці реґіони ще за часів середньовіччя. Нова хвиля німецького заселення розпачалася у 1780-х рр. Головну масу представляли селяни-колоністи, запрошені переселятися на нові землі австрійським урядом. Ці “карпатські німці” (Karpatensdeutsche) проживали у невеликих сільских поселеннях, що тягнулися вузькою смугою від Львова до Карпат; менша частина мешкала на Буковині (переважно в околицях Чернівців) та у Закарпатті. Іншу частину німецької меншості становили державні чиновники і військові.

Основним змістом політичного життя на українських землях у кінці XVIII - першої половини XIX ст. була їхня інтеґрація у державну систему Російської й Австрійської імперій. Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, вже протягом XVIII ст. поступово втрачала свій напівавтономний статус. Але найвирішальніші зміни сталися починаючи з 1780-х рр. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1835 р. тут було відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831-1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишньої Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було. Імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини. Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. – Харківською губернією).

Ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних і культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, “матір міст руських”, в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX cт. була польська. Інтеграція Правобережжя в Російську імперію почала проходити швидкими темпами лише після розправи з польським повстанням 1830-1831 рр. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм (“Юго-Западным краем”) і підпорядкувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.

На відміну від інших реґіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій осілого життя. Це була територія “Дикого поля”, яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний з характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю цього реґіону була надзвичайна родючість чорноземних степів.Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов’язати цей новий землеробський район з європейським ринком.

Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Завдяки сплетінню сприятливих умов південь України довший час вважався Ельдорадо, де можна було легко і швидко доробитися великого маєтку. Три південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення.

Наплив великих мас населення, не зв’язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Вольнолюбні анархічні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорізьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.

У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурґу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано стутусу окремої провінції (краю).

Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.

Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Зате розвиток торгівлі спричинився до виникнення міст на Півдні України. Вздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадання Бугу у Чорне море – Миколаїв. Найбільше ж значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася, і вже у 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила найбільше місто України, Київ. З середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста в імперії.

З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії на середину XIX ст. досягла вищого рівня розвитку, аніж в Україні. У 1856 р. загальна вартість промислової продукції, виробленої в українських губерніях, становила 26, 1 млн рублів – на 12 млн менше, ніж в одній лише Московській губернії. Так само західноукраїнські землі були відсталим аґрарним краєм. Тут зовсім не існувало великих фабрик і заводів. Відень не спішив вводити велике промислове будівництво з огляду на військово-стратегічне значення краю, що потенційно міг стати зоною воєнних дій у випадку конфлікту з Росією. Єдине велике промислове виробництво – видобуток нафти і земляного воску (озокериту) у районі Дрогобича і Борислава – розпачалося аж у 1850—1860-х рр.

Загалом же, українські землі постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Російської та Австрійської імперій, споживаючи у свою чергу готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями. Постає, однак, запитання: чи російський та австрійські уряди свідомо проводили стосовно українських земель колоніальну політику? Українська нерадянська історіографія переважно ствердно відповідає на це запитання: Україна не могла захистити свою власну промисловість і тому змушена була виробляти сировину. Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію чужоземним купцям, ремісникам і підприємцям, які нерідко користувалися державною підтримкою. Прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату.

Представники протилежної, т.зв. “космополітичної” школи наголошують на тому, що швидке зростання міського населення в Західній Європі в результаті індустріальної революції й урбанізації закріпило за промислово неконкурентоздатною Східною Європою роль постачальника збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів на західні ринки. З цієї причини східноєвропейський реґіон став економічною периферією промислово розвинутих капіталістичних країн. Природні умови України, насамперед її надзвичайно родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства.

Але попри розходження між цими двома точками зору, спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для економічного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише Європи, а й самої Російської імперії.

Особливості соціально-економічного розвитку Центральної і Східної Європи справляли зворотній вплив на місцеве політичне життя. Так, однією з головних причин чеського національного відродження та стабільності чеської демократії було те, що чехи пережили процес національного самоусвідомлення у момент, коли індустріалізація і соціальна диференція чеського суспільства були сильно просунуті вперед. Але приклад чехів є радше унікальним для Центральної і Східної Європи. В інших країнах і реґіонах лідерами різних політичних і національних рухів були верстви, що мали дуже мало спільного як з владою, так і з підприємством. Вони шукали терену для застосування своїх сил, де могли б досягти владу, не будучи капіталістами і бізнесменами. Це було характерно, зокрема, майже для всіх політичних груп, які діяли на українських землях у XIX ст. У цьому відношенні український національний рух вписувався у загальну схему і розділяв ті ж слабкі риси, від яких страждали інші політичні партії і рухи.

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво.

Пам’ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. – Слобідській Україні (до 1765 р.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов’язувалася з пам’яттю про козацьку державу – Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Інкорпорація нащадків старшини у склад російського дворянства не проходила гладко. Довший час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця постава була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання “Нового уложення” (кодекса дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, потомок старого козацького роду з Полтавщини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави. Іншим палким протестом проти російської неволі була “Ода на рабство”, написана Василем Капністом після введення кріпацтва на Україні. Виходець із дворянської сім’ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Пруської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. Після того, як у 1785 р. російська імператриця Катерини II звільняла дворян від обов’язкової державної і військової служби, опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово вигасають. У Питанням надання дворянських титулів з 1797 р.стала займатися спеціально утворена у С.-Петербурзі комісія – Геральдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе автономістами “патріотами рідного краю”. Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів, царські укази та ін., щоб довести, що старшинські титули офіційно визнавалися як Польщею, так і Росією. Робота Геральдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства, а тим самим послужила поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Діяльність лідерів автономістського руху – Романа Марковича, Тимофія Калинського, Михайла Милорадовича, Василя Полетика (син Григорія), Адріяна Чепа, Василя Чарниша, Федіра Туманського – була наснажена почуттям локального патріотизму. “Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою”, – писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив’язаність до минулого і критичне відношення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла I, відомого зі своєї опозиції до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло I відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр I, хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж таки зберіг її особливі правові норми. Що ж до питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії, як у випадку Наполеонівських воєн 1812 р., польського повстання 1830-31 рр. чи Кримської війни 1853-1855 рр. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали це питання “під сукно”, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті “История Русов” – першій більшій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Вона була віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження у склад Російської держави (1654).

“История Русов” закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони однак не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Автономісти відчували себе представниками нації, яка приречена уступити з історичної сцени. У цьому їх мала переконувати та легкість, з якою прозходила асиміляція української провідної верстви.

Інкорпорація козацької старшини у склад російського дворянства відкривала шлях для службової кар’єри. Існування Київської академії, Чернігівської і Переяславської колегії зумовлювало той факт, що нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині. Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу. Там вони легко находили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв’язками і протекцією. На початку XIX ст. росіяни скаржилися, що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори.

Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави – Російської імперії. Між цими двома патріотизмами – “малоросійським” і “великоросійським” – для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже на протязі XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар’єру, стояв вибір – Україна чи Росія, та у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше – провінція чи імперія? Переваги возз’єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Україна, Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами – польською Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип “малороса”, який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень і т.п., з відданою службою Російській імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім’ї козацького походження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин – української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі різниці між “автономістами” і “малоросами”, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми “старої України”. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її із правлячими верствами. У простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі.

Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили зі Заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природнім і невід’ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі – німецького, італійського, польського та ін. Україна безпосередньо зіткнулася з французькими впливами під час Наполеоновських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник – австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими партіотичними почуттями. Але в той же час воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу (“Наполеоніду”), що, однак, не заважало в неодиноких випадках виражати свою симпатію до французького імператора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтащини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб “Бонапарт зруйнував Росію”; у переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров’я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости “за республіку”.

Окрім впливу французької революції, іншим сильним збудником для кристалізації культурних та політичних вимог українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції, як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе погірдливе ставлення до народної культури як дочогось завідомо нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричиняється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, де кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу порушувало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Європейські романтики особливо захоплювалися українською народною культурою. Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим здавалися їм втраченим раєм, Аркадією. Українські сюжети, у першу чергу пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків. Авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими відомими європейськими поетами. Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішимз посеред усіх слов’янських народів. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: “Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя”.

Концепції Гердера та европейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв – зрусифікований грузин, який жив в Україні і став українським патріотом – видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, добачав в українському фолькльорі “незіпсуту” патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна. Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, два українські будителі, первісно належали до російської школи, зневажливо дивилися на все українське і думали лише “мовою Пушкіна”. Обидвоє, один у Новгород-Сіверську, другий – у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідська Україна, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина, був відкритий університет. Харківський університет став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-30-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він віддав “Український альманах” – збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-38 рр. – шість випусків “Запорожской старины”. Він нав’язав контакти з чеськими будителями, які у той час вели перед у справі слов’янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

Романтичний напрямок в українській літературі аж до 1830-1840 рр. співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератури, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно розуміння класиків, народна мова надавалися лише для творів, написаних “низьким” жанром бурлеску і травестії (як “Енеїда” Котляревський). І лише з приходом романтиків українські пооети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ’яненко став засновником української прози. Один ізпізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських літераторів писати у рідній мові – право, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах “Ластівка” був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна “История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

РОСІЙСЬКІ