Система оподаткування Запорізької Січі

Податкова система Запорізької Січі одночасно включала до свого складу: традиційні, характерні для нашого народу фіскальні інструменти з минулого; запозичені елементи; оригінальні, що були лише в козацькій державі, доходні статті. Її основними складовими були військовий оклад, мито, господарська частина та кладове, торговельні акцизи („торгове”), куфовий збір, податок із шинків, подимне, руга та роговщина.

Провідне місце в структурі державних доходів того часу посідали прямі податки – подимне, військовий оклад, господарська десятина, медове, які сплачували переважно міщани та селяни. Козаки майже не сплачували податків. Оподаткування по суті замінялося військовою службою. Цікаво, що на Січі заохочували бездомне й безшлюбне існування: одружені козаки сплачували більші податки, ніж холостяки і, як наслідок, – одружені запорожці були значно біднішими, ніж січові.

Поряд з прямими формами оподаткування широкого застосування набули кошові домени і регалії, що передбачали поширення фіску на промислову експлуатацію рибальських і мисливських угідь, землі зимівників хуторів тощо. На початкових етапах становлення козаччини важливими джерелами фінансового забезпечення поточних потреб військово-господарського характеру були воєнні трофеї, а також допомога з боку Польщі, а після 1648 р. Гетьманщини та Росії.

Запорізька Січ мала свою власну податкову систему, на формування якої Росія мала досить незначний вплив. Система оподаткування формувалася під впливом тенденцій розвитку фіскальних інститутів за Києворуської, литовської та польської доби в Україні.

Податкова система Запорізької Січі одночасно включала до свого складу: традиційні, характерні для нашого народу фіскальні інструменти з минулого; запозичені елементи; оригінальні, що були лише в козацькій державі, доходні статті. Її основними складовими були військовий оклад, мито, господарська частина та кладове, торговельні акцизи („торгове"), куфовий збір, податок із шинків, подимне, руга та роговщина.

Основними доходами козацької скарбниці були: доходи від експлуатації земель (на хуторах та зимівниках), мисливських і рибальських угідь; військова здобич; допомоги та плати за послуги від польського короля та російського царя; судові штрафи; орендна плата за крамниці і вантажні човни (дуби), що належали куреням; плата за перевезення через річки (мостове); податки.

Після довготривалої визвольної боротьби українського народу проти польського уряду (1648-1654 рр.) козацька старшина на чолі з гетьманом намагалася відродити українську державність, створити свою фінансову і податкову системи.

Для впорядкування фінансової системи в цей час була запроваджена одна з вищих особливих посад у старшинській адміністрації - генеральний підскарбій. Особа, яка її займала, відповідала за стан фінансів козацького війська, розподіл натуральних і грошових податків, встановлювала мито, очолювала скарбову канцелярію тощо.

Розміри та порядок сплати податків пропонувалися шафарем та старшиною і ухвалювалися козацькою радою, про що потім видавалися грамоти. Саме грамоти і були тогочасними законодавчими актами козацької держави.

Одним з джерел прибутків державного скарбу універсалами Хмельницького були встановлені загальні податки, якими обкладалося все населення. Постійні податки називалися „поборами", надзвичайні - „стацією". Міщани і селяни сплачували стацію (податок, який йшов на утримання війська) та податок з промислових прибутків.

Значну питому вагу у доходах бюджету козацької держави складали різні види мита. Вони поділялися на привізні та вивізні.

Поповнення казни відбувалося за рахунок трьох основних джерел податків: прибутків за перевіз товарів із сусідніх країн транзитом через запорозькі землі („мостові", „мито"); прибутків від торгівлі і доходів від оподаткування мешканців.

Немалу частку військових прибутків становив „димовий", який ще називали подимний податок, який запорізькі козаки збирали з так званих „сиднів", що вважалися підданими січового товариства. Цей податок був постійним і тимчасовим. Постійний до 1758 року обмежувався 1 крб. з родини, але з 1758 до 1770 року уже становив 1 крб. 50 коп.

Основним податковим доходом скарбниці коша був військовий оклад, що сплачувався одруженими козаками, які платили за сім'ю, і їх називали „гніздюками" або „сиднями".

Враховуючи, що всього одруженого населення нараховувалося 12 250 осіб, то при оподаткуванні лише в 1 крб. сума податку складала 12 250 крб., а при оподаткуванні в 1, 5 крб. - вона зростала до 18, 375 крб.

Незначна частина козацької скарбниці поповнювалася за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит („індукти", „евекти") та непрямі податки - оплата з млинів, рудень, тютюну, дьогтю, селітри, шинків тощо.

Крім того, казна козацької держави поповнювалася за рахунок військової здобичі, якими були військові трофеї, добуті шаблею та веслом, що носили назву „козацький хліб"; військового окладу - подарунків на користь січової й паланкової старшини, який стягувався з усіх козаків, а також з некозаків (січового підданства); господарської десятини та медового господарства; торгового податку; податку з шинків; куфовий збір тощо.

Господарська десятина та медове справлялися з хуторів, млинів, промислів і пасік. З хуторів і млинів бралася десятина натурою, а з промислів і пасік - грішми (медове). Хоча, щодо деяких видів промислів застосовувалося натуральне оподаткування і не у розмірі десятої частини. Так, від риби, виловленої у Бузі, до козацької скарбниці сплачувалося: три десятки - на полковника, писаря й осавула, чотири десятки - на січового старшину.

Торгове - різновид акцизного податку, який справлявся з крамарів. Як правило, він становив 10 відсотків від вартості товарів, що продавалися на січовому ринку. Однак інколи цей податок застосовувався не у пропорційному, а в фіксованому порядку.

Податок з шинків сплачувався шинкарями та корчмарями які утримували свої шинки в так званих паланках (своєрідних «військових регіонах», що підпорядковувалися полковнику), зимівлях (місцях зимових стоянок козацьких загонів) та на Січі і сплачували скарб за рік від 2, 5 до 5 крб.

За документами січового архіву 1770 року на території, якою володіли запорізькі козаки, нараховувалося понад 370 шинків, що давали прибуток у казну 1 120 крб. за рік.

Куфовий збір - податок зі спиртного. Куфа - бочка з горілкою чи вином. У таких бочках, як правило, тогочасне населення зберігало більшість продуктів харчування. З кожної бочки горілки, привезеної на продаж, належало сплатити одну кварту (близько 1 літра) натурою та один карбованець грішми. З бочки ж вина продавці повинні були віддати на користь козацької скарбниці 1 відро. Пізніше цей податок був розповсюджений на інші продукти харчування.

На утримання православної церкви і духовенства існував окремий вид податку, який називався руга та роковщина.

Існували і інші доходи - так зване безхазяйне, виморочене, конфісковане майно, викуп за полонених і засуджених, судові тарифи.

Таким чином, при формуванні козацької податкової системи використо­вувався досвід Київської Русі та Великого князівства Литовського. Основним джерелом наповнення військової скарбниці були прямі податки, серед яких варто виділити військовий оклад, мита, торговельні акцизи, податок з шинків, куфовий збір та інші. Більшість податків стягувались у натуральній формі.

Додаткова література:

•1. Ярошенко Ф.О., Павленко В.Л. Історія податків та оподаткування в Україні: Навчальний посібник. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. - 240 с.

•2. Нечай Н.В. Нариси з історії оподаткування. К.: Вісник податкової служби України, 2002. - 144 с.

•3. Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія оподаткування: Навчальний посібник. - Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. - 242 с.

Література: [4, 17, 25, 34, 37, 38, 65]

Тема 4. Фінанси України-Гетьманщини (Війська Запорізького городового)

Мета: ознайомитися із економікою Гетьманщини та її торгівельними зв'язками. Проаналізувати бюджетне право і функції фінансової адміністрації. Порівняти державний скарб за гетьманства Б.Хмельницького та склад державного скарбу після Андрусівського миру.

План

1. Економіка Гетьманщини та її торговельні зв'язки

2. Державні фінанси та їх розвиток

3. Державний скарб за Б.Хмельницького

4. Склад державного скарбу після Андрусівського миру

1. Економіка Гетьманщини та її торговельні зв'язки

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Економіка

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, — деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російськ і купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.