T. Шевченко — реформатор української літературної мови 2 страница

Ой рясна, красна в лузі калина.

Святій вечір!

А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);

Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,

Ой не коренем — листом.

Визиває козак дівку не голосом — свистом,

Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).

Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти загинеш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.

Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівняно рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у його ранніх творах:

Тече вода в синє море

Та не витікає;

Шука козак свою долю

А долі немає (І, 14);

Вітер віє, повіває, По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає (І, 26).

Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр.:

Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами, лісами» (1, 103).

Проте подібні приклади використання фольклорної формули поодинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі порівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (І, 23); Старий батько коло неї, Як дуб, похилився (І, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливо літає (І, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над нею Цілу ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов зозуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчуками 3 лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглядає в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (І, 280).

Натяк на використання фольклорного джерела може бути й далеко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки натикається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожидалися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:

Слала зоря до місяця

— Ой місяцю, мій товаришу!

Не заходь та раній мене,

Ізійдемо обоє разом,

Освітимо небо і землю, —

Врадується звір у полі, гість у дорозі (ВП, І, 264).

Але хоч символ в обох піснях однаковий, але в тій, що співає господиня, зустріч зорі із місяцем не справдила надій дівчини, а отже, і в сюжетній лінії драми «Назар Стодоля» можна сподіватися не тільки позитивного, але й негативного фіналу історії кохання.

Дуже ефективним поетичним прийомом є зведення кількох народних символів в єдиний образ. Так, через динамічну ознаку висушувати (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе») перегукуються з народним символом роси («сліз»), яку висушує сонце («радість»).

Освоєння фольклорної цілини — це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-сим воли, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв’язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи, переважно метафори. Ось як, наприклад, використовується слово вітер — символ стихійної сили: Надувся вітер; Як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... (І, 42); Сердитий вітер завива (І, 3); Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля моря одпочить (І, 5); вражають динамізмом метафори із словом орел як символом волі, напр.: А думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є (І, 26); Бандуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати (І, 68). Особливо сильне враження справляють метафори, у межах яких поєднуються два й більше слів-синонімів, стосовних того самого поняття, наприклад, природні сили: Вітре буйний, вітре буйний, Ти з морем говориш (І, 9).

Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: А ти, пречистая святая, Ти сестро Феба молодая!.. Із казарми нечистої Чистою святою Пташечкою вилетіла (II, 284) — символ свободи, незалежності від обставин; Дивися, чорная змія По снігу лізе... Утечу. У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала... (II, 100) — символ безрідності, безпритульності, самоти.

Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України переплелися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв’язками поета з його народом.

Не в усіх творах Т. Шевченка використовується цей третій інтимізуючий засіб. Він, звичайно, відсутній у «Давидових псалмах», у творах, стилізованих під слова пророків. Тут виступає інша символіка — біблійна. Але в поемах на євангельські теми поет теж тяжіє до гранично узагальненого образу, до образу-знака, до символу, притчі, тобто до образів багатозначного смислу ¹.

¹ Див.: Івакін Ю.О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка. — К., 1980. — С. 179.

Не дає, здається, місця для народної символіки і поетичний простір сатиричних поем «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», містерії «Великий льох». Але ж, мабуть, недаремно в поемі «Сон» з’являється зловісна сова, яка «летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами Та байраками» (І, 241), а в поемі «Єретик» одним із центральних є символ моря, в яке впадають усі слов’янські ріки. І не випадково в гостро сатиричному посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним» слово орел — символ вільної людини — ужито з протилежним значенням: І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою (І, 331). І все ж це вже лише відлуння народної символіки, яка пронизувала ранні твори Т. Шевченка, коли він, як сам каже, здатен був на «Тії добрі сльози. І По лилися з Катрусею В московській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі І Оксану, мою зорю, мою добру долю, Що день божий умивали...» (І, 351). Утрата давніх романтичних мрій, розбурханий гнів проти несправедливостей соціального ладу ведуть його музу до суворого реалізму:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою —

І не плачу й не співаю,

А вию совою (І, 352).

Поет упевнений у тому, що «не вернуться знову його літа молодії й веселеє слово». Але залюбленість у запашний народний вислів, в пісенно-фольклорні переливи часто обриває гостро викривальні інвективи і веде Кобзаря в садок вишневий коло хати, і знов «дівчина заручена Калину сажає» (І, 386), і знов бачить він, «як у Дніпра веселочка Воду позичає» (II, 8). Здається, що Т. Шевченко відпочиває в фольклорі. Він настільки проникся народнопісенними мотивами, образами й символікою, що його власне самовираження зливається з народним. Тоді від сатири він повертається до лірики, яку можна назвати не індивідуальним, а усталено-народним самовираженням. Так народжуються Шевченкові пісні типу «Ой стрічечка до стрічечки», «Та не дай, господи, нікому», «Якби мені черевики», «Ой я свого чоловіка», «Закувала зозуленька», «Ой не п’ються пива, меди» та ін. У своїх віршах-піснях, стилізованих під народні, він широко використовує не тільки народну символіку, але й властивий фольклорові паралелізм:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися (І, 388).

У 1858 році П. Куліш разом з «Неофітами» одержав від Т. Шевченка дві «пісні». «Пісні твої дуже гарні, — пише він в листі до Т. Шевченка. — Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені знакома». Т. Шевченко відповідає йому:

«Заграй мені, дуднику,

На дуду:

Нехай своє лишенько

Забуду», —

оце тільки не моє, а то вся пісня моя». Наведений уривок («Заграй... забуду») є строфа з відомої жартівливої побутової пісні «Ой ходила дівчина бережком...» ¹ Очевидно, вона весь час спадала поетові на думку, бо ще в 1852 р. лист до Ф.М. Лазаревського він починав епіграфом:

¹ Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 34.

Заграй мені дуднику на дуду —

Нехай свого лишенька забуду.

Далі текст листа починався з народного прислів’я: «Сироті на чужині і сухар хлібом стане. То так і мені оце ваше письмо» ¹.

¹ Піпьгук І. Шевченко і фольклор // Літературна критика. — 1936. — № 4. — С. 75.

Тема взаємозв’язку Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна. До неї обов’язково доведеться повернутися і при розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов’янських поетів, і навіть при розкритті значення для творчості поета церковнослов’янського джерела. І все ж найголовніше в цій темі — це народнопоетичний символізм, який у принципі доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку літературної мови, використовується не завжди.

Друге джерело Шевченкової мови, як про це йшлося, — історичні свідчення. Вітчизняна історія вливалася у світ почуттів малого Тараса із вуст його діда:

Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла... (І, 144).

Звичайно, ні дитинство, ні юність, проведені в неволі, не були найкращою порою для знайомства майбутнього поета зі світовою і вітчизняною історією. Але літа, проведені у Вільні, а згодом у Петербурзі, не минули марно. Адже для того, щоб після визволення у 1837 р. читати «Історію хрестових походів» К.-Ф. Мішо, роман Ж.Ж. Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції...», історичні твори Е. Гіббона, Й. Лелевеля, треба було мати уявлення про історію людства. А після визволення до послуг молодого художника була бібліотека його улюбленого вчителя К. Брюллова, величезна книгозбірня книгопродавця і видавця О.П. Смирдіна й, мабуть, університетська бібліотека.

Вітчизняну історію Т. Шевченко, за непрямими свідченнями, почав вивчати за «Історією держави російської» М. Карамзіна, виданої в 1816—1829 рр., хоч пізніше, оволодівши першоджерелами, він називав цього історика «придворним історіографом». Така оцінка в основному збігається із ставленням до М. Карамзіна з боку декабристів — попередників громадсько-політичних рухів 40-х років XIX ст. Ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, юний художник виконав малюнок «Смерть Олега, князя деревлянського», сюжет якого, очевидно, навіяний картинним зображенням цієї події у творі М. Карамзіна. Книжку М. Польового «Історія князя Італійського, графа О. Суворова, генералісимуса російських військ» (СПб, 1843) він ілюстрував, а отже, знав її чудово.

Т. Шевченко не міг оминути увагою «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видану 1822 р. Далі, очевидно, були рукописи козацьких літописів, «Історії Русів», які в 20-30 роках ходили по руках; пізніше, перебуваючи на засланні, Т. Шевченко, як відомо, неодноразово звертався до своїх друзів з проханням надіслати йому здійснені на той час видання цих творів.

У 40-ві роки посилюється загальна наукова увага до історії України, вивчаються і видаються історичні джерела, зокрема в «Архиве Юго-Западной России, издаваемом для разбора древних актов...» (ч.1-8. К., 1859-1914).

У 1845-1847 рр. співробітником цієї комісії — художником, збирачем фольклорних та етнографічних матеріалів був Т. Шевченко. Його безпосереднє завдання полягало в змалюванні історичних та архітектурних пам’яток, але ця праця відкривала поетові ще й можливість всебічного ознайомлення з джерелами історії своєї батьківщини. Отже, якщо наприкінці 30-х — на початку 40-х років поет заклав фундамент своїх історичних знань, то з середини 40-х років він не тільки вивершив цю будівлю, але й став історикомпрофесіоналом. На цей час припадає і його особисте знайомство з такими відомими істориками, етнографами і фольклористами, як М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, що не могло не позначитися і на розширенні кола його історіографічних інтересів, і на об’єктах його поетичного оспівування, і, природно, на мові.

Центральною постаттю поезії «Іван Підкова» («Виправа на Царград») був молдавський господар, який до 1577 р. перебував у запорізькому війську. Про нього Шевченко міг довідатися з «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського та із «Запорізької старовини», виданої І. Срезневським у 1833-38 рр. Цей же збірник послужив йому відправним пунктом і при створенні поезії «Гамалія». У листі до Ф.Н. Корольова Т. Шевченко писав: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші, і за Старину запорізьку... Лежу оце п’яті сутки та читаю Старину, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там, бачите, є дечого такого, що аж губи облизуєш» (І, 558). У другому листі до цього ж адресата поет прямо називає твір, який йому навіяла «Запорізька старовина»: «Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему» (І, 558). У поемі «Тарасова ніч» історичні події передані так, як їх засвідчила усна народна творчість і як через неї вони були сприйняті й відтворені М. Гоголем і К. Рилєєвим. Є.П. Кирилюк уважав, що деякі фактичні дані Шевченко взяв із рукописної «Історії Русів» ¹.

Історична правдивість поеми «Гайдамаки» базується насамперед на історичних піснях і оповіданнях про коліївщину. «Поет воїстину народний, — писав М. Рильський, — Шевченко все своє творче життя пройшов пліч-о-пліч з піснею, вона була його доброю і мудрою розважницею, вона окриляла його в «казармі нечистій, вона провідною зорею сяяла йому в глухій миколаївській Росії» ².

¹ Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. — К., 1964. — С. 69.

² Рильський М.Т. Передмова до книжки: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 2.

Та разом з тим у поемі «Гайдамаки» помітне бажання Т. Шевченка подати картину цілої епохи. Відповідно до цього «надзавдання» в «Гайдамаках» використовуються фольклорні мотиви, фольклорна образність, але все ж переважає авторська оцінка історії, а звідси й його індивідуальний стиль. Він зливає воєдино найрізноманітніші художні прийоми: епос, лірика і драма, інтимне і громадське, прозаїчне і героїчне, вірш і проза схрестилися в одну цілість.

Треба зауважити, що між історичною піснею, усним переказом і історичним документом стоїть ще одне мовне джерело: давня індивідуальна художня творчість. Наскільки знав її Т. Шевченко? Можна припускати, що від часу його роботи в Археологічній комісії йому доводилося знайомитися з такими текстами. У другій половині XIX ст. збирачі фольклорно-етнографічних записів не гребували й уривками з давніх прозових і віршових творів на історичну тематику. І цілком слушно, тому що індивідуальні вірші не тільки збігалися з описом козацького геройства в думах, але й відбивали їх ритмічний склад, характер римування. Пор. уривок з вірша «На потреб Сагайдачного» з думою про Хмельницького і Барабаша:

Каторги едины палилъ,

другія потопилъ;

Много тогды зъ неволЂ хрыстіанъ свободилъ,

За што Богь

з воинством его благословилъ (ИПМН, 129);

Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами (ИПМН, 5).

Чи не вперше звернув увагу на нуртування творчих сил у давній українській поезії І. Франко. В «Студіях над українськими народними піснями» він зауважив: «Там, де вперед не видно було нічого, або добачувано було лише стару мертвечину, язиковий макаронізм та несмачні панегірики, тепер, при ближчім досліді, можна завважити певний розвій, боротьбу різних течій, різнорідні змагання, спупеневе вироблення мови й віршової форми, проби письменства, близького до життя й його інтересів» ¹.

¹ Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 248.

У записах Шевченка, зокрема в його альбомах 1846 р., засвідчено великий інтерес насамперед до історичної пісні: тут аж три записи пісень про Палія. Згодом вони стануть поштовхом до створення його Орської поезії «Чернець» (1847 р.). Однією з улюблених народних дум була для поета «Дума про пирятинського поповича Олексія», яку він згодом поряд із «Думою про Марусю попівну Богуславку» вмішує як матеріал для читання в своєму «Букварі южноруському» (1861 р.). За зразком думи про поповича він створює власний варіант, що є складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник»).

Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у деяких усталених формулах, зокрема в переліку ознак службового становища людини, відомої своїми заслугами перед вітчизною. Так, у багатьох думах побутує формула «козак лейстровий, писар військовий». І. Франко висловлював здивування, чому в думах про Хмельницького і Барабаша це означення поширюється на Богдана, хоч він не був реєстровим козаком. Алогічність приписування Хмельницькому цих ознак зніметься, коли читач переконається, що «козак лейстровий, писар військовий» — готова формула, що прикладається до багатьох історичних і неісторичних постатей. В староукраїнських віршах перелік заслуг оспівуваного героя також здійснюється через сполучення «Іменник + прикметник»:

И ти Чигирине, місто Україны, не меншую славу

Теперъ въ собі маєшъ, коли оглядаєшъ въ рукахъ булаву

Зацного Богдана, мудрого гетмана, доброго молодця,

Хмельницького чигиринського давного запорозця (ИПМН, 140).

Т. Шевченко переймає ритм думи, як спеціальний стилізуючий засіб нанизує сполучення «іменник + прикметник» у характеристиках дійових осіб (типу лицаря старого, брата військового), використовує військову й батальну лексику тих часів (гармата, ножі обоюдні, шаблюка, ратище, самопал, рушниця-гаківниця та ін.; козак, запорожці, отаман, гетьманщина, есаул, обоз, табор, полковник, товариші запорожці та ін.), вдається до сполучень іменників за типом прикладок (батьку-отамане, пани-брати, брати-отамани, козацтво-товариство) і парних дієслів-синонімів (стогне-плаче, плачерида, квилить-плаче, в’ються-гнуться та ін.).

Складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник») є дума, яку співає Степан, повернувшись із турецької неволі. Окремі строфи думи написані в нехарактерному для неї коломийковому розмірі (У неділю вранці-рано Синє море грало; Товариство кошового На раді прохало — І, 284), але більшість — це нерівноскладові рядки з об’єднуючою їх дієслівною римою:

На морі синьому

За островом Тендром потопали,

Пропадали...

Один потопає,

Другий виринає

Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

— Нехай вам, товариство, бог допомагає! —

І в синій хвилі потопає,

Пропадає (І, 285).

Елементи такої ритміки є й у інших, не стилізованих під думи творах. Пор. у «Гайдамаках»:

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає (1, 85);

у «Гамалії»:

Ой заграй, заграй синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,

Та на сей бік за нами (І, 199);

під думний лад повністю стилізовано вірш «У неділеньку святую...»:

І одномасне, одностайне

Громада вибрала гетьмана —

Преславного Лободу Івана,

Лицаря старого,

Брата військового (II, 138).

У поемі «Царі» є ще стилізація під російські билини:

Не із Литви йде князь сподіваний

Ще незнаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами (II, 74).

До нанизування сполучень іменник + прикметний Т. Шевченко вдається нечасто і тільки у випадках стилізації тексту під народну думу, напр.:

Тоді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили (І, 285).

Зв’язок між синтаксичними структурами старої української літературної мови і синтаксисом Шевченка виявляється в тому, що мовна свідомість поета формувалася під впливом цієї багатої змістом і формою літератури. Він спершу всотав її в себе, а згодом витворив небачений до того в українській культурі органічний сплав суто народного матеріалу з давньою літературною формою. З народної мови поет широко вводить в літературну еліптичні конструкції. Одна з найпоширеніших форм еліптичності у Шевченка — це опущення підмета. Пропуск підмета нерідко поєднується в поемах та віршах «з характерною для Шевченкової поезії згущеною присудковістю, завдяки чому розповідь набуває особливого лаконізму, динамічності і розмовної виразності» ¹.

¹ Чамата Н.П. Типи віршової інтонації // Творчий метод і поетика Т. Шевченка. — К., 1980. — С. 437.

Увага читача вже приверталась до того факту, що з плином часу змінювався Шевченків синтаксис. Народна оповідь з переважанням паратактичних конструкцій над гіпотактичними замінювалася характерною для літературної мови складною системою взаємозалежності слів і словосполучень для вираження найскладніших часових, локальних, об’єктних, цільових, причинових і допустових відношень. Звичайно, відповідні синтаксичні засоби можна знайти і в народнорозмовній мові, але у Шевченка вони представлені в такому згущенні, як це було характерно для старої української літературної мови.

Отже, не тільки слова на означення давніх реалій брав Шевченко із староукраїнської мови. Він узяв звідти одну з найголовніших форм вираження думки — відшліфований синтаксис.

Чим глибше знайомився Шевченко з історичними джерелами, тим менше лишалося романтики в його творах на історичну тематику. Уже згадувалося про те, що в листі до Ф.М. Корольова поет дякує йому за надіслану «Запорожскую старину», яка дала йому поштовх до створення «Гамалії». «Де Ви викопали стільки скарбів?» — запитував у її видавця І.І. Срезневського М.В. Гоголь у листі від 6 березня 1843 р. — Усі думи і особливо повісті бандуристів сліпучо гарні! З них тільки 5 були мені відомі раніше, а інші для мене новина» ¹. Але згодом, коли читач став одержувати дедалі більшу кількість безпосередніх фольклорних записів, він став сумніватися в достовірності ряду текстів цієї збірки ². Очевидно, переоцінена сучасниками й історична достовірність подій, описуваних в «Истории Русов». І. Франко називав цей твір дуже пізнім і майже наскрізь фантастичним ³.

¹ Айзеншток И. Неизданные письма Т.Г. Шевченко // Литературное наследство. — М. — Т. 19-21. — С. 567.

² Драгоманов М., Антонович В. Исторические песни малорусского народа. — К., 1875. — Т. 1. 6. XVII—XXXII; Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. // Вестник Европы. — 1874. — № 12. — С. 573-629.

³ Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 26.

Справді, цілий ряд документів, які наводяться в цьому політичному памфлеті, і за мовою і за стилем належить, очевидно, до пізніх фальсифікатів.

І. Франко скептично ставиться й до тих документів, якими ілюструються козацькі літописи кінця XVII — початку XVIII ст.: «Величко майже на кожнім кроці діяльності Хмельницького подає просторі листи та універсали, в яких аж надто пробивається стиль і тенденція радше мазепинщини, як Хмельниччини» ¹.

¹ Франко І. Студії над українськими народними піснями. — С. 62.

Уже йшлося про те, що з 1850 р. Шевченко просить своїх друзів, щоб вони прислали йому літописи С. Величка і Г. Кониського (тобто «Историю Русов», неправильно в той час авторизовану). Він їх одержав не пізніше 3 листопада 1854 р., оскільки дякує О. Бодянському: «Спасибі тобі ще раз за летописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» (VI, 92). Але якщо раніше сюжети його окремих творів збігалися з тими ідилічними картинами, які подавалися в «Истории Русов», то пізніше подібні мотиви в його творчості зникають зовсім. Так, початок його вірша «Ще як були ми козаками» (1847-1848) чи не повністю відповідав поетичній тональності початку «Истории Русов»:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата (11, 33).

Цей же мотив повторюється в поезії «Буває, в неволі іноді згадаю...» (1850 р.):

- Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

А ж поки третій Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас... (II, 233).

Очевидно, давніми спогадами про «Историю Русов» навіяні й поезії «Чернець», «Хустина», що потім були конкретизовані, виправлені після повторного читання. Відголоски цієї ж теми відчуваються в поемі «Швачка», у віршах «Ой чого ти почорніло...», «У неділеньку святую», «Заступила чорна хмара». Усі вони були написані у 1848 р., тобто ще до повторного знайомства Т.Г. Шевченка з «Историей Русов» і козацькими літописами. Після 1845 р., тобто після прочитання історичних джерел, поет до вітчизняної історичної тематики не повертається, отже, немає підстав для твердження, нібито мова козацьких літописів кардинально позначилася на його мовно-образних засобах. Основою історичної лексики у творах поета є все ж таки народна пісня й дума, яка, проте, не була відгороджена стіною нерозуміння від староукраїнської поезії.

Особливе місце в лексиці і фразеології Т. Шевченка посідають церковнослов’янізми, що в сучасних дослідженнях не розглядаються як окремий лексичний шар, відмінний від давньоруського і староукраїнського.

Церковнослов’янська мова приходила до українського селянина різними шляхами: через церкву, через колядки і щедрівки, через культову книгу; в Україні, як і в Росії, церква тримала в своїх руках і розум і душу селянина. Не так багато книжок для читання було в нього. Якщо й удавалось йому здобути початкову освіту, то і підручником, і вчителем життя був для нього псалтир (скільки разів, бувши школярем, малий Тарас читав його над померлими!), або ще четьї-мінеї. Барвиста поетика псалмів, їхня малозрозуміла, таємнича лексика відкладалися в свідомості своєрідними кліше, які відбивалися і в мові сільського грамотія. Псалтирем оборонялися від сил зла, у ньому шукала захисту принижена душа.

Різдво і Новий рік не обходилися без колядки й щедрівки. Багато з них перегукувалися з веснянками, купальськими піснями, але в основі багатьох колядок все ж таки лежав відомий євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про трьох царів і трьох пастухів, які привітали Діву Марію з новонародженим, про звірство царя Ірода, який, прагнучи знищити немовля з царського коліна, наказав вирізати всіх новонароджених дітей. Оскільки подібні сюжети народ знав у їх церковнослов’янському оформленні, багато церковнослов’янських слів або й цілі церковнослов’янські речення потрапляли в колядки, напр.:

От, прекрасний граде Вихліїме!

Отверзи врата їдема (К. Зв., 219);

Царіє! Вдарте во струни,

Возіграйте, князі во труби!

Христос раждається — славіте,

Язици, розумійте,

Яко c нами Бог (К. Зв., 220).

Нерідко траплялися випадки, коли церковнослов’янське слово в народній колядці змінювалося до невпізнання. Тільки за змістом можна здогадатися, що усла (вусла) — це гуслі:

Вдарте в усла сьміло (К. Зв., 220);

Прийми вусла, Давиде (220).

Бувають і такі загадки, суть яких з’ясовується тільки при старанному текстологічному аналізі, напр.: От лошоті мордо скоті (К. Зв., 239), тобто Бог во плоті между скоті; Злута, лима, смирно воздаймо (239), тобто Злато, ливон, смирну воздаймо; Пастерія на смиренно тайно (240), тобто Пастирії на свирілі поють. Аг. Кримський зауважував, «що церковнослов’янізми наших колядок стають для розуміння новітніх колядників усе важчими і важчими, а через те навіть і чисто українські стихи в колядках обертаються в щось покалічене, аж безглузде. Та от і відомая «нова рада» перевернулася в якусь «навереду» (№ 43); а ще замість «Богъ на землю сниде» співають «бо на землю сніг іде» (№ 46) (236). Але це йдеться вже про колядників 20-х років XX ст. Що ж до Шевченкових сучасників, то вони переважну більшість церковнослов’янських слів розуміли, що давало їм можливість спонтанно творити свої варіанти колядок. Варто також згадати, що вихідним матеріалом різдвяних пісень були й давньоукраїнські художні твори, зокрема різдвяні шкільні драми. Ось типовий приклад «ВЂрши воскресению Христову», яка, безперечно, давала текстовий матеріал для варіювання колядок: