Людина і суспільство у філософії франкфуртської школи

XVI. НЕОГУМАНІЗМ

Людина і суспільство у філософії Франкфуртської школи

Quot; Одномірне суспільство" Г. Маркузе

Е. Фромм: бути людиною

Філософія прагне до виокремлення помежових основ будь-якого знання, враховуючи і знання про суспільство. Сучасна філософія намагається з'ясувати основні шляхи розвитку соціуму, нові орієнтації та екзистенціальне самовизначення людини в ньому. Головна увага сьогодні акцентується на гуманістичному принципі: людина — завжди людина, а суспільство — тимчасове. Усвідом­лення цього повинно позбавити соціального теоретика від захоплення методами проектування і моделювання, що було і залишається принципом абстрактного підходу й міркувань. Найвищим і кінцевим об'єктом соціальних ідеалізацій є індивід, цілісність і неповторність якого не підлягає ніякій критиці, але індивід ідеалізаціями не вичерпується. Завжди є гуманітарний залишок, який не може бути розчленований і перетворений на догматичну конструкцію. В процесі ідеалізації не можна губити ін­дивіда, тому в сучасних соціофілософських концепціях передбачається ряд гуманістичних пропозицій і передба­чень, які фіксують реальне багатство особистісних інтенцій, бажань, волевиявлень. Вони й складають канву життєвого самоздійснення індивіда в суспільстві. Ана­ліз і осмислення соціальних теорій, що реалізуються в досвіді творчих ініціатив, підводить до поняття мож­ливих дій: що може, що не може і що не повинна робити людина в суспільстві.

Ключові слова

неомарксизм, «негативна діалектика», самовідчуження, інтелектуальна технологія, «одномірна людина», ієрархія цінностей

А. Поп

Людина і суспільство у філософії франкфуртської школи

У 30-х роках XX ст. група німецьких філософів - М. Горкгаймер (1895-1973 pp.), Т. Адорно (1903-1969 pp.), Г. Маркузе (1898-1979 pp.) у пошуках відповідей на питання, пов'язані з глибокою кризою суспіль­ства того періоду, звернулась до вчення К. Маркса. Назвавши своє вчення неомарксизмом, вони водночас заявили про необхідність розроблення нового марксизму. З 60-х років XX ст. виникає друге покоління франкфуртців - Ю. Габермас, К. Оффе та ін. Основні погляди представників Франкфуртської школи репрезен­товано в ряді популярних теорій.

В основі вчення Франкфуртсь­кої школи лежить концепція «не­гативної діалектики». Її голов­ний теоретик Т. Адорно висло­вив своє ставлення до філософсь­ких поглядів Гегеля, К'єркегора, Ніцше, Гайдеггера, Маркса. Він поділяє категорії на діалектич­ні та «антидіалектичні». Вихід­ним пунктом побудови «негатив­ної діалектики» стала критика категорії «тотожності». Адорно вважає, що гегелівське розуміння то­тожності буття та мислення як «примирення протилежностей» непра­вильне, оскільки між ними є відмінність, «нетотожність».

Тільки «нетотожність» допомагає зрозуміти «негативність» ціло­го, його конкретність. Він критикує Маркса за його розуміння «за­перечення заперечення» як збереження, утримання в бутті (пізнанні) старого. Революція — не перетворення, а загибель (ці поняття - синоніми), тому Адорно висуває шлях реформ і просвітництва для тотального вирішення всіх суперечностей. Для врятування людської ци­вілізації від екологічної катастрофи потрібно примиритися з при­родою на основі усвідомлення цієї катастрофи.

На противагу Марксу, який виводив відчуження із соціально-еко­номічних умов розвитку суспільства, представники Франкфуртської школи шукали його в самій людині. Адорно вважав, що відчуження випливає із самовідчуження, а воно споконвічне. Відчуження про­являється в різних життєвих відношеннях суб'єкта зі сві­том, в яких він стає спусто­шеним, відстороненим від по­сідання влади та володіння іншими індивідами. Цінності, норми, установки цих індивідів він усвідомлює як протилежні його інтересам (від несхожості до несприйняття та ворожості).

Центральне місце в системі соціальних ідей Франкфуртсь­кої школи займає «критична теорія суспільства». її ініціа­тор М. Горкгаймер ставить два основних завдання: відмовитись від ідеалістичного розуміння істо­рії і відмовитись від «економічного детермінізму» історичного матеріалізму; орієнтуючись на антропологічну філософію, завер­шити розроблення концепції передісторії людства.

Автори «критичної теорії суспільства» вбачають вихід із суспіль­них суперечностей у соціально-технологічному реформуванні сус­пільства, заснованому на «інтелектуальній технології». Відмежо­вуючись від екстремізму, Ю. Габермас розробляє ідеї свободи особис­тості та комунікативної діяльності. Умова звільнення людини — досягнення раціонального співвідношення науково-технічних можли­востей суспільства і ціннісних орієнтацій особистості, відроджен­ня єдності знання та інтересу, інтелекту та дії.

У «Діалектиці Просвітництва» М. Горкгаймер і Т. Адорно виявля­ють апорію: розум епохи Просвітництва несе свободу, але разом з тим поневолює людей і приносить нову форму міфічного осліплення, регресію мас. Науковий розум лише на перший погляд життєвий, а насправді він є лише інстру­ментом.

Пізніше М. Горкгаймер поба­чив звільнення людини від усіх лих у релігії, а Т. Адорно - в мистецтві. Традиційні діалекти­ка і філософські теорії розгля­дають тотожне й ідентичне. Негативна діалектика і критич­на теорія є досвідом осягнення індивідуального, нетотожного, неідентичного. В цьому відношенні показовим є твір мистецтва: він створюється за законами раціонального конструювання, але в есте­тичному досвіді немовби переступає свої матеріальні межі і стає неспівмірним з ним. Неспівмірність твору мистецтва долає («поїдає») його власну раціональність.