Для християнства

Зав’язки оригінальної творчості. Переклади й переробки, що були досі предметом нашого розгляду, мали велике значення в житті українського народу. Книги Св. Письма, писання святих отців церкви, збірники релігійного характеру поширювали й закріплювали християнську віру, впливали на народний світогляд, на моральні й етичні погляди народу. Життєписи святих, ідеали, які вони висували, без сумніву, причинювалися до витворення аскетичних уподобань, до постання монастирів та до розвитку чернечого життя. Література повістей та апокрифів дала багато фантастичного матеріалу, який народ використав на свій лад у піснях і казках. Крім цього, під впливом перекладів, спираючися спершу на чужі взірці, стали й українці писати свої власні оригінальні твори, які дали основу під дальший розвиток української літератури.

Перші прояви та перші зав’язки оригінальної літературної творчості давніх українців бачимо подекуди вже в перекладах і переробках. Не все перекладено дослівно. Українські перекладачі робили часом зміни й переробки відповідно до свого розуміння, смаку, уподобання, — словом, вносили вже до літератури перекладів власну оригінальну творчість. Після того лише приступили до самостійної літературної праці. Чим далі ми входимо в глибину століть, тим слово «література» має ширше значення. Його поняття розтягається й на такі писання, як проповіді, життєписи святих, релігійні повчання, які сьогодні є вже поза межами літератури у вузькому розумінні слова, чи то поза межами красного письменства.

Не всім творам староукраїнської літератури судилося дійти до наших часів. Те, що дійшло до нас, — це тільки одна частина давньої творчості. Багато давніх рукописів утратилося в часі татарського лихоліття, в добі першої Руїни. Разом із занепадом монастирів, у яких головно процвітала літературна праця й де головно зберігалися книги, втратилося також багато творів давнього письменства. Все-таки те, що дійшло до нас, є свідоцтвом розмаху, творчої сили й таланту давніх письменників.

Цей розмах оригінальної творчої праці, що його виявили деякі письменники в домонгольській добі, заслуговує на тим більший подив, коли зважити, що круг освіти, який давали тодішні школи, не був широкий. Школи були головно при кафедральних церквах і при монастирях. Є звістки, що деякі з князів дуже пильно дбали про науку. Так, про Володимира Великого говорить літописець, що він казав збирати дітей дружинників і давати їх у науку. Такі самі звістки маємо про Ярослава Мудрого. Одначе наука зводилася тільки до читання, писання, рахунків, деколи грецької мови. Тільки зрідка подибуються люди, що досягли вищого літературного рівня й засвоїли кращий спосіб вислову.

Письменників із прикметами вищого стилю, що дбали про красу вислову і в тій цілі послуговувалися порівняннями, поетичними образами та багатими засобами візантійського красномовства, причислюють історики літератури до т. зв. вищої школи. Тих, що писали просто й ясно, дбаючи про зміст, а не про форму, називають письменниками нижчої школи. До письменників вищої школи належить у першу чергу митрополит Іларіон. Крім нього, треба ще сюди причислити Клима Смолятича й Кирила Турівського.

Митрополит Іларіон. Іларіон був священиком у Берестові, близько Києва. Там вишукав собі печеру, в якій проводив час у пості, молитвах і побожних співах. У Берестові мав свій літній двір князь Ярослав Мудрий. Великий князь звернув свою увагу на Іларіона, його побожність, чесний характер та його освіту і вплинув на єпископів, щоб вони вибрали Іларіона митрополитом у Києві в 1051 р. Був це перший випадок, що українець засів на митрополичому престолі, бо досі це місце займали греки.

Про Іларіона словами високої похвали згадує літописець. «Бе, — каже він, — муж благ, книжен и постник».

Іларіон полишив твір «Слово про закон і благодать». Він має теологічний, догматичний характер. Автор розуміє під законом Старий Завіт, під благодаттю — Новий, порівнює обидва Завіти й виказує, що Старий був тільки слугою Нового, його тінню. У кінцевій частині «Слова» містить «Похвалу князеві Володимирові», в якій хвалить Володимира Великого за те, що просвітив Україну світлом християнської віри. Твір закінчує молитва, в якій автор просить, щоб Бог не кидав нового стада.

У «Похвалі» говорить Іларіон, що кожний край хвалить того свого вчителя, що просвітив його світлом християнської віри. Хвалить Рим Петра й Павла, Азія — Іоана Богослова, Індія — Фому, Єгипет — Марка. Треба також українцям прославити великого князя української землі Володимира Великого, що не в невідомій землі панував, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях землі. Потім славить автор князя Володимира, прирівнюючи його заслуги до заслуг Константина Великого. Хвалить також Іларіон Володимирового сина Ярослава Мудрого, що не тільки не зменшив діла свого батька, навпаки — поширив його, будуючи церкви, прикрашаючи їх. При кінці звертається до князя Володимира з проханням, щоб устав із гроба, глянув на добутки своєї праці — на розвиток християнства, на багатство Києва — й подякував Богові.

Закінчує «Похвалу» патріотична молитва: «Тебе взиваємо, правдивого Бога, до Тебе, що живеш на небі, очі наші підносимо, до Тебе руки наші здіймаємо, молимося Тобі: зглянься на нас, бо Ти Добрий, чоловіколюбний, помилуй нас, взиваючи грішників до каяття і на Страшному Суді не відлучи нас від тих, що стоять по правиці, тільки наділи нас щасливістю праведних. І як довго стоїть світ, не наводи на нас напасті спокус, не віддавай нас у руки чужинців, щоб не назвали Твоєго города городом зайнятим, а Твоє стадо — зайдами на своїй землі та щоб не сказали в чужих країнах: де є їхній Бог? Не зсилай на нас ні турбот, ні голоду, ні наглої смерті, вогню, потопу, щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай, багато милуй, мало рань, а милосердно лікуй; мало смути, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умилосердься, бо Твоя є сила милувати й спасати. Тому й продовжи ласку Твою для людей Твоїх: прожени ворогів, покори країни, вкороти голод, наших володарів зроби пострахом для сусідніх країв, посели городи, церкву свою розбудуй, своє добро збережи, мужчин, жінок і молодців вибави. Всіх, що в роботі, в полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, в голоді і спразі і наготі, — всіх помилуй, усіх потіш, усіх розрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну».

Іларіон виголосив свій твір, як догадуються, в Десятинній церкві в роковини смерті Володимира Великого. Його «Слово» є свідоцтвом не лише його високої освіти, його начитаності, але й його великого таланту. Іларіон знає всі засоби візантійського красномовства, які опанував якнайкраще, вміє використати їх, і використати з почуттям міри, й ужити їх для своєї цілі. Щоб виказати, наскільки вище стоїть Новий Завіт у порівнянні із Старим, вживає автор символічні образи, порівняння, протиставлення (Старий Завіт — місяць, Новий — сонце, Старий — невільниця Агар, Новий — вільна Capa).

Одначе найкращою прикметою твору, що свідчить про національну свідомість автора, про його щиру, гарячу любов до батьківщини, це є та гордість, що він — син української землі, гордість, що диктує йому слова, які виблискують золотими літерами: «Не в невідомій землі панував, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях світу».

Кирило Турівський. Клим Смолятич. Подібно до Іларіонового «Слова», всі прикмети вищого стилю мають писання Кирила Турівського, якого звали «другим Золотоустим». Кирило Турівський походив із міста Турова (нар. бл. 1130 р.). Замолоду вступив у монастир. Згодом став єпископом у Турові. Крім проповідей і повчань, писав також молитви. У творах Турівського бачимо такі самі засоби візантійського красномовства що й у Іларіона, тільки нема в нього того таланту й почуття міри. Твори Кирила Турівського так переповнені прикрасами — образами, порівняннями, притчами, приповідками, драматичними діалогами, що вони затемнюють головну думку. Ось як зачинає автор свою проповідь на Провідну неділю: «Сьогодні сонце пишається, підіймається вгору й радісно зогріває землю; встало бо нам із могили сонце правди — Христос — і спасає всіх тих, що вірують у нього. Сьогодні місяць зійшов із вищого ступеня й віддає честь більшому світилу: вже старий закон із суботами й пророками скінчився, як засвідчує Св. Письмо, і віддає честь Христовому законові з неділею. Сьогодні гріховна зима скінчилася через каяття, і лід невірства розтанув через пізнання Бога: і так зима служби ідолам закінчилася завдяки апостольській науці й Христовій вірі, а лід Фоминого невірства розтопився через показання Христових ребер. Сьогодні весна пишається, оживляючи земні істоти: бурхливі вітри, тихо повіваючи, годують плоди, земля живить насіння та родить зелену траву. Весна — це є добра Христова віра... бурхливі вітри — гріховні задуми, що завдяки каяттю перетворилися в чесноти...»

Образ розбудження життя в природі під впливом променів весняного сонця служить авторові прикладом для вияснення стану людської душі, що будиться й відроджується до нового життя під впливом євангельської науки. В писаннях Турівського часто можна найти відгомін думок і стилістичних досягнень візантійських проповідників та богословів. Найкращими його творами є молитви, в яких простими словами дає він вислів своїм гарячим релігійним почуванням. Є в них щирість, ніжність і поєтичний лет.

До ряду письменників вищої школи слід причислити й Клима Смолятича. Смолятич був другим українцем, що засів на митрополичому престолі в Києві. Його вибір був причиною великого заколоту, бо відбувся проти волі патріарха. Літопис говорить про нього, що «був книжником і філософом, якого не було на українській землі». Полишив Послання до смоленського священика Фоми, що походить із часів 1147 — 1154 рр. Твір Смолятича цікавий тим, що в ньому находимо спробу оборони вищого стилю. Священик Фома робив докір Смолятичеві за те, що послуговується у своїх листах до князя Ростислава різними стилістичними прикрасами, що спирається на писання грецьких поетів і філософів: Гомера, Арістотеля, Платона. У своєму творі, що є відповіддю Фомі, боронить Смолятич вищий стиль, кажучи, що навіть Христос послуговувався при виголошенні своєї науки образовим поясненням, а саме притчами.

Феодосій Печерський. Письменниками нижчої школи називають дослідники українського письменства тих авторів, що писали просто й ясно, не дбаючи про поетичні прикраси та вважаючи своєю головною ціллю навчити чогось читача. Найвизначнішими з-поміж них є Феодосій Печерський, Яків Мніх, Нестор і Володимир Мономах.

Один із письменників тієї школи, а саме Феодосій Печерський, у великій мірі причинився до розвитку чернечого життя на українських землях, зокрема до розвитку Печерського монастиря.

Про початок цього монастиря, що в культурному житті України відіграв дуже визначну роль, розказує літописне оповідання ось що. Коли князь Ярослав Мудрий поставив Іларіона митрополитом у Києві, його печера, яку він викопав собі над Дніпром, полишилася пустою. По кількох літах зайшов сюди чоловік із города Любеча. Бог вложив у його душу думку піти на Афонську гору. Там звидів він різні монастирі і в одному з них просив ігумена, щоб постриг його в ченці. Ігумен сповнив його прохання й дав йому ім’я Антоній. Потім сказав йому: «Йди знову в Україну, й нехай буде з тобою благословення Святої Гори». Антоній вернувся в Україну, перебував у різних монастирях, але ні одного не злюбив. Став шукати місця, де міг би жити на самоті. Так знайшов над Дніпром Іларіонову печеру. В ній замешкав. Їв сухий хліб, пив воду, молився, постив і розширював свою печеру. Слава про його побожне життя розходилася широко, й до нього стали сходитися люди та просити благословення й молитов. Прийшов і київський князь Ізяслав ураз із дружиною. Згодом став св. Антоній приймати тих, що бажали разом із ним вести чернече життя. Вони розширили печеру, поробили келії, утворили церковцю. Коли число їх збільшилося, Антоній наставив їм ігуменом Варлаама, а сам перенісся на іншу гору. «Жийте, — казав братчикам, — окремо, а я хочу бути сам-один...»

За часів ігумена Варлаама число монахів зросло. Завдяки св. Антонієві вони отримали від князя Ізяслава гору, побудували велику церкву, прибрали її іконами, поставили монастир і зробили огорожу. Від тієї пори став монастир зватися Печерським. Коли Варлаам став ігуменом у монастирі св. Димитрія, св. Антоній на прохання братчиків наставив їм ігуменом Феодосія. Феодосій народився у Василеві (сьогодні Васильків) на Київщині між 1035 і 1038 рр. Молоді літа провів у Курську, куди переїхали його батьки. Про нього розповідає літописець Нестор, що вже хлопцем вирізнявся від інших дітей: не любив забав, читав книжки, виявляв нахил до чернечого життя. Кількома наворотами тікав із дому, щоб поступити до монастиря. Вкінці прийняв його св. Антоній до себе. Як ігумен Печерського монастиря, поклав Феодосій великі заслуги для його розвитку. Передусім зорганізував чернече життя, завів у ньому лад і ввів студитський устав, який роздобув в одного монаха, що приїхав із Греції з митрополитом Георгієм. Устав був суворий: вимагав дуже строгих постів, довгих молитов, точного розкладу й перебігу занять на кожну днину й усунення приватного майна. Власним прикладом старався Феодосій заохотити ченців до аскетичного життя: сам рубав дрова, носив воду, виконував тяжку фізичну працю. Виявив також відвагу, коли гострими словами докоряв князеві Святославові за те, що він прогнав свого брата Ізяслава з Києва.

Попри ці заслуги, які поклав Феодосій для розбудови Печерського монастиря, має він іще заслуги на літературнім полі. Письменником зробило його вивищення на становище ігумена. Феодосій став писати повчання «для братії». У них простими, але теплими й ніжними словами заохочував ченців до аскетичного життя, взивав до витривалості в обітах, велів ходити до церкви, вирікатися світських приман, стерегтися лінощів. Феодосією Печерському приписувано також деякі інші писання, але нема певних доказів, що саме він їх написав. Великим ділом його життя було те, що заложив при монастирі бібліотеку. Це зробило Печерський монастир осередком літературного життя.

Яків Мніх. Про монаха Якова, якого вважають автором двох життєписних творів, не маємо певних звісток. Було кілька монахів того імені. Одного з них призначив св. Феодосій своїм наступником. Цей і мав написати «Пам’ять і похвалу князеві Володимирові» і життєпис Бориса й Гліба. В першому творі хвалить автор Володимира Великого і княгиню Ольгу. Володимира порівнює з цісарем Константином Великим, княгиню Ольгу — з царицею Єленою. У другому описує мученицьку смерть Бориса й Гліба. В оповіданні є описи й образи великої драматичної сили, які роблять враження. Борис на прохання батька вирушає з Ростова проти печенігів. Але не стрічається з ними. В повороті довідується про смерть батька та про задуми брата Святополка. В розпуці й жалобі по батькові, у тривозі й непевності про власну долю рішається здатися на Божу волю. Тим часом Святополк схиляє до себе людей дарунками й велить Путиші й вишгородським мужам убити Бориса. «Якщо, — каже, — ви обіцяли покласти за мене голови, підіть знайдіть мого брата, підшукайте догідну пору й убийте його». Борис затримується над рікою Альтою. Його дружинники радять йому, щоб він ішов до Києва і сам сягнув на престол свого батька. Але Борис відкидає їхню раду. «Я, — говорить, — не підійму руки на свого брата, що заступає мені батька». У великому смутку й тузі він молиться, зітхає, плаче гіркими сльозами й співає побожних пісень. Чути тупіт коло шатра. Вдираються посланці Святополка і без жалю забивають його. З молитвою на устах віддає мученик душу Богові. Також і Гліб дізнається про недугу батька. Дорогою через Смоленськ вибирається до Києва. За Смоленськом доходить до нього звістка від Ярослава: «Не йди до Києва; батько вмер, а Бориса вбив Святополк». Човни Гліба зустрічаються з човнами вбивників. Злочинці перескакують до його човна. У руках тримають мечі, що виблискують, наче вода. Веслярам весла випадають із рук, і всі зі страху деревеніють. Гліб зі сльозами в очах благає вбивників: «Не губіть мене, милі й дорогі браття, не губіть мене! Я не зробив вам ніякого лиха». Але вони не слухають. Нещасний кличе батька, матір, братів, молиться. Горясір дає знак. Кухар Торчин убиває Гліба. Чиста, пахуча жертва несеться до Бога.

У життєписі звертає автор більшу увагу на душевні переживання обох братів, на їхні думки й почування, ніж на опис самих подій. Тим і відрізняється твір Якова від інших життєписних пам’яток.

Нестор. Про життя й мученицьку смерть Бориса й Гліба полишив іще твір монах Нестор. Є він також автором життєпису св. Феодосія. Про життя самого Нестора відомо нам, що прибув до Печерського монастиря скоро по смерті св. Феодосія (після 1074 р.), за ігумена Степана, який прийняв його і постриг у ченці. В першому творі («Читання про життя й погублення блаженних мучеників Бориса й Гліба», що постав між 1081 — 1088 рр.) оповідає Нестор не тільки про життя й смерть, але також про чуда обох мучеників. Кращим і цікавішим є другий його твір — життєпис св. Феодосія. Хоч автор спирався в ньому на візантійські взірці, зокрема на житіє Сави Освяченого Кирила Скитопольського, все-таки виявив у ньому безсумнівний літературний талант. Нестор мав також уложити чи остаточно зредагувати найдавніший український літопис.

У життєписі св. Феодосія підкреслює Нестор між прикметами його вдачі покору. Розповідає, як одного разу Феодосій зайшов до князя Ізяслава. Була вже пізня пора, й князь по довшій розмові наказав того відвезти додому. Візник, що побачив св. Феодосія у скромнім простім одягу, думав, що це якийсь убогий монах, тому просив його пересісти з воза на коня. «Ти, — казав, — кожен день святкуєш, а я працюю. Зробімо так: я ляжу на возі, а ти сідай на коня». Феодосій із покорою сів на коня. Коли задрімав, зліз із коня й ішов пішки. Зійшли ранні зорі. Стали їхати дорогою вельможі, бояри, впізнавали Феодосія й низько кланялися йому. Коли це побачив візник, дуже налякався. Але Феодосій звелів дати йому їсти, наділив дарунками й відіслав додому.

З інших прикмет Феодосія цінує Нестор сміливість виступу, що проявилася в його докорах князеві Святославові, коли той прогнав із Києва свого старшого брата Ізяслава. Говорить про це ось як: «Тоді отець наш Феодосій наповнився Святим Духом і став йому докоряти, що не по правді зробив і незаконно засів, коли прогнав старшого брата. Так-то він докоряв йому, раз пишучи й посилаючи листи, іншим разом — переказуючи через вельмож, які до нього приходили. Після того написав до нього довгий лист із докорами в словах: «Голос крові твого брата голосить на тебе до Бога, як Авеля на Каїна», і, приводячи як приклад багатьох інших давніх гонителів і братовбивників, послав листа. Коли князь прочитав лист, розсердився дуже, загримів на праведного, неначе лев, і кинув лист до землі. Від тієї пори рознеслася звістка, що блаженного присуджено на заслання...»

«Повчання Володимира Мономаха». З багатьох причин дуже цінною пам’яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха дітям». Князь Володимир Мономах — одна з найвизначніших постатей у княжих часах — був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок і до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина Мономаха. На київському престолі панував від 1113 до 1125 р. й полишив по собі світлу пам’ять як розумний князь і добрий організатор. Написав «Повчання дітям», з яким тісно в’яжеться лист до князя Олега. Мономах просить у ньому Олега відіслати йому тіло сина Ізяслава.

Зміст «Повчання дітям». У ньому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; й нарешті життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Спираючись на Св. Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої — сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само, сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити «Господи, помилуй», ніж думати якусь нісенітницю. У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього та про повинності доброго господаря. Наказує помагати бідним, брати в опіку вдовиць й сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Велить додержувати присяги, шанувати священиків, ченців, старших, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів. Радить синам самим виконувати усі обов’язки на війні, самим усе пильнувати, ні на кого не покладатися. Гостя треба шанувати, відки не прийшов би, бо гість розносить славу по світу — добру або лиху. Жінку треба любити, але не давати їй влади над собою. «Що вмієте, — закінчує автор свої вказівки, — того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...» У третій частині розказує про різні пригоди й небезпеки у своєму житті, із яких вийшов цілий і здоровий. Говорить це тому, щоб вияснити, що нема чого людям лякатися й тривожитися, бо без Божої волі ніщо не діється. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги; лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його в ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом із конем. Все-таки Бог стеріг і хоронив його.

При писанні «Повчання» користувався Володимир Мономах «Завітами дванадцятьох патріархів» і такими статтями, як «Повчання синам Ксенофонта» та «Повчання синові Феодори», що ввійшли у збірник князя Святослава.

У світлі рад і вказівок «Повчання» на весь зріст стає перед нами постать самого автора. Являє він собою ідеал християнського лицаря на взір тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій — хрест. Лицарська його вдача проявляється в тих його радах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати невигоди воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, то знову, коли згадує про свої походи проти половців та пригоди на ловах. Поруч із тим є він прикладом доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовицями й сиротами, що за святий обов’язок уважає бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії. Мимохіть насувається порівняння його постаті з постаттю Карла Великого, як вона виходить у старофранцузькій «Пісні про Роланда».

Печерський Патерик. Твори письменників «нижчої школи» своїм змістом у великій частині належать до пам’яток агіографічного письменства, якого головною темою є життя й подвиги святих. Такими творами є писання монахів Якова і Нестора, оповідання про життя св. Антонія, перенесення мощів св. Миколая. Найвизначнішим пам’ятником цього саме роду літератури на українському ґрунті є Печерський Патерик, що постав на взір грецьких патериків. Є це збірка оповідань про життя й чуда святих ченців, що проживали в Печерському монастирі. Печерський Патерик був найпопулярнішим твором староукраїнського письменства.

В основу Патерика лягли писання Симона, Полікарпа й «Слово про перших ченців Печерського монастиря», автором якого вважають Нестора. Симон був володимиро-суздальським єпископом у 1214 — 1226 рр. Написав Послання до Полікарпа, в якому нагадує йому, по що прийшов у монастир, і радить позбутися сміливих мрій і честолюбних забаганок. Для прикладу, яким повинно бути його життя, подає автор життєписи визначних печерських монахів. Збірку оповідань Симона доповнив монах Печерського монастиря Полікарп новими оповіданнями й надав своєму творові форму Послання до Акиндина. Згодом поставали нові редакції Патерика, з яких найважливіша «касіянівська» редакція 1465 р., зладжена на доручення крилошанина Касіяна. Сьогодні думають, що форма листів, яку бачимо в Патерику, є тільки літературною формою. Цю форму прийняли Симон і Полікарп від візантійських письменників. Їхньою метою було вславити Печерський монастир, підкреслити його велике значення як осередка давньої культури. Для пізнання духовного життя в давній Україні Печерський Патерик має першорядну цінність. З нього дізнаємося, хто вступав у монастир, як жили ченці в монастирі, чим вони займалися, які були взаємини між князем та монахами, які були монастирські маєтки, хто ними завідував, які чесноти чернечого життя вважалися найкращими тощо. Друком вийшов Патерик у 1635 р. в польській мові заходом Сильвестра Косова, у 1661 р. — в церковнослов’янській мові.

На характер оповідань, що ввійшли до складу Печерського Патерика, кинуть світло два приклади.

Маляр Алімпій. Молодого Алімпія віддали батьки в науку іконного малярства. Він допомагав у роботі грецьким митцям, що малювали образи в церкві Печерського монастиря за князя Всеволода Ярославича та ігумена Никона. В часі тієї роботи побачили всі, як ясним блиском засвітився образ Пресвятої Богородиці. І не могли глядіти на ясне сяйво й попадали ниць. І ось із уст Пресвятої Богородиці вилетів білий голуб, перелетів до уст Спасителя і там зник. Потім знову вилетів із уст Спасителя, сідав на образах святих і зник за намісним образом Пречистої. Хотіли його зловити, але ніде не було драбини. Тим часом голуб ізлетів знову й заховався в уста Спасителя. І знову світло, ясніше від сонця, освітило всіх. Попадали ниць і поклонилися Господові. З ними був Алімпій, що бачив діло Св. Духа.

Після того Алімпія пострижено в ченці Вмів він прегарно малювати й прикрашати ікони. Працював із замилуванням, з любові до Бога. Відновлював даром образи до різних церков і не відчував утоми. Днями працював, вночі молився і співав пісні. Одного разу побожний чоловік доручив йому намалювати ікону. Але Алімпій занедужав і не міг працювати. Чоловікові, що питав його про ікону, сказав: «Не приходь до мене й не докучай. Ікона в день празника стане на своєму місці». В навечір’я пр’азника Успіння знову прийшов побожний чоловік і докоряв Алімпієві, що образ не готовий. На докори відповів Алімпій: «Чи неможливе це для Бога ікону своєї Матері словом намалювати?..» Після відходу чоловіка ввійшов у кімнату світлий молодець і зачав працювати. Алімпій подумав, що розгнівався на нього власник жони і прислав іншого маляра. Але надто скоро працював молодець, надто скоро поступала робота вперед. До трьох годин образ був готовий. Коли настав вечір, не було ні молодця, ні ікони. Тим часом власник ікони цілу ніч провів без сну, у смутку, що не заслужив на ласку. Коли рано ввійшов у церкву, побачив образ на своєму місці. Злякався, побудив рідню й челядь, і всі пішли до церкви. Там побачили ікону, що ясніла, як сонце. Потім пішли разом із ігуменом до преподобного Алімпія. Ігумен запитав: «Отче! Хто це намалював ікону?» Той відповів: «Ангел намалював її і ось тепер стоїть і хоче мене забрати». По тих словах віддав Богу душу.

Григорій Чудотворець. Григорій вийшов раз до Дніпра по воду. Тієї самої днини прийшов сюди князь Ростислав Всеволодович. Задумав він іти походом проти половців і бажав отримати благословення Печерського монастиря. Коли княжі дружинники побачили старця, стали з нього сміятися. Але старець пророчим духом бачив їхню близьку смерть і став їх взивати до каяття, бо «всі ви у воді помрете враз із вашим князем...» Князь Ростислав розгнівався, велів зв’язати старцеві руки й ноги та кинути його в воду. Старець потонув. Третього дня знайшли його в келії. Одяг його був мокрий, лице ясніло, і сам був неначе живий. Князь Ростислав із усією дружиною потонув у річці, як це передбачив св. Григорій.

«Ходіння ігумена Данила». Подібно до Печерського Патерика, улюбленим читанням давніх українців було «Ходіння ігумена Данила». В часах, у яких ширилася на українській землі християнська релігія, поширився також звичай відвідувати місця, в яких жив та продовжував свою науку Христос. Таких людей називали паломниками, бо вони привозили зі Святої Землі на пам’ятку пальмові галузки. Деякі з них описували свої враження з подорожі в книжках, які називано також «паломниками» або «странниками», чи «ходіннями».

Найціннішою пам’яткою тієї галузі творчості є паломник ігумена Данила, що відбув свою подорож за панування Святополка II. Ігумен Данило походив із Чернігівської землі або був ігуменом в якомусь монастирі на Чернігівщині, бо прирівнює ріку Йордан до ріки Снов, яка пливе у Чернігівській землі. У Палестині пробув понад два роки, від 1106 до 1108 (дехто думає, що 1112 — 1113), коли там королем був Балдуїн. Опис почав Данило від хвилини, як відплив із Царгорода. Його дорога йшла через Ефес, береги Лікії, Кіпр до Яффи. З Яффи прибув до Єрусалима й замешкав у монастирі св. Сави. Дуже докладно описав Єрусалим та його околиці. Завдяки такому точному описові його твір переложено в наукових цілях у XIX в. на мови грецьку, німецьку й французьку. Описи місцевостей оживив Данило деякими апокрифічними переказами й легендами, як оповіданням про вогонь, що сходить з неба й запалює світло на Господнім гробі. Дуже цінним є твір Данила завдяки ясній, виразній національній його свідомості та прив’язанню й любові до батьківщини. «Что хощеши, ігумене руський?» — питає його король Балдуїн. Данило відповідає: «Княже мой! Господине мой! Молю ти ся Бога діля і князей діля руських, повели ми, да бих і аз поставил своє кандило на гробі святім всея Руськия земля». Те що Данило ставить світло на Господнім гробі не тільки від себе, за свої гріхи, а від усієї української землі, приносить честь його імені. Із описів краєвидів примітний краєвид з-над берегів ріки Йордану:

«Йордан ріка тече бистро, а береги має з того боку вельми круті, з цього боку пласкі. А вода його мутна й солодка дуже, і не можуть напитися досита ті, що п’ють цю святу воду; а ця вода здорова для тих, що п’ють її; не болить нічого від неї. В усім Йордан схожий на ріку Снов, так само широкий та глибокий, і вельми круто та швидко тече; оболоння має, як і ріка Снов; а завглибшки чотири сажні посередині самої купелі, як я сам переконався і змірив, бо перебрів на другий бік Йордану і багато походив по тім Йорданськім березі. Завширшки Йордан є як ріка Снов при усті. А є багато дерев на Йорданському березі превисоких, неначе верби, але це не верби; вище купелі неначе лози — багато її на березі Йордану, але це не наша лоза, а інша... І є тут тростини багато, і багато звірів живе, і свиней диких тут безліч, і багато пардів; є тут і леви по той бік Йордану, в камінних горах тут і родяться.

Інші гори є під тими горами, білі дуже, і ті є близько Йордану. І тут є місце оподалік на два достріли від Йорданської ріки, лицем до сходу, де пророк Ілія був взятий на огняній колісниці на небо. І тут є близько потік Ілії, наповнений водою, а вода холодна й солодка. Тут є і печера св. Іоана Предтечі Христового, коли жив тут у цій святій печері. А тут близько є ще друга печера, де жив пророк Ілія з учеником своїм Єлисеєм. І все те бачив я своїми грішними очима. І подобив мене Бог тричі бути на Йордані, і в сам праздник хрещення води був я на Йордані з усією моєю дружиною, і бачили ми благодать Божу, що сходила на воду Йорданську, і багато народу приходить тоді до води зі свічками, і всю ніч буває спів та свічок горить безліч. Опівночі буває хрещення води, бо тоді Дух Святий сходить із неба на Йорданські води, і гідні люди добре бачать, як сходить Святий Дух, а всі народи того не бачать, тільки всякому чоловікові буває велика радість у серці. Коли ж священики занурять чесний хрест і промовлять: «Во Йордані крещащу ти ся, Господи», тоді всі люди вскакують в Йордан, хрестяться в річці, як і Христос опівночі хрестився від Іоана».