С п и с о к в и к о р и с т а н и х д ж е р е л

1. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека /

Н. Д. Арутюнова. — 2-е изд., испр. — М.: «Языки

русской культуры», 1999. — І–ХV. — 896 с.

2. Аскольдов-Алексеев С. А. Концепт и слово /

С. А. Аскольдо__

Слово концепт походить від латинського conceptus, що в перекладі означає «думка, уявлення, поняття» і первинно застосовувалося як термін логіки та філософії []. За іншою версією, автором якої є В. Колесов, під концептом мається на увазі «не conceptus (умовно передається терміном “поняття”), а conceptum (“зародок”, “зернятко”), з якого й виростають у процесі комунікації всі змістові форми його втілення в дійсності» [4; 1].

На нашу думку, друге тлумачення є переконливішим, оскільки точніше відбиває сутність поняття «концепт» у контексті художньоі літератури. Мовознавці сходяться на думці про те, що термін «концепт» слід використовувати для «репрезентації світоглядних, інтелектуальних та емоційних інтенцій особистості, відображених у її творіннях – текстах [5; 269].

Одним із перших, хто ввів цей термін у науковий обіг, був відомий вчений С. Аскольдов. У своїй статті «Концепт і слово», яка вперше була опублікована ще у 1928 р., учений визначає концепт як мисленнєве утворення, яке заміщує нам у процесі мислення нескінченну безліч предметів одного й того ж роду [9; 94].

У 90-х роках XX ст. термін «концепт», що співіснував разом із іншими подібними до нього термінами, такими як «лінгвокультурема», «логоепістема», «міфологема» тощо, – виявився найбільш придатним до наукового вжитку [5; 269]

З огляду на розмаїття трактувань концепту, методів його дослідження та способів репрезентації, єдиного підходу до розв’язання проблеми концепту в літературознавстві не вироблено і тепер [5; 269].

У сучасній лінгвістичній науці загальновизнаними є три основні підходи до розуміння концепту, які базуються на такому положенні: концепт – те, що називає зміст поняття, синонім смислу. Прибічники такого підходу (Ю. С. Степанов та ін.) при трактуванні концепту надають перевагу передусім культурологічному аспекту, розуміючи всю культуру як сукупність концептів і відношень між ними. При такому осмисленні терміна «концепт» значення мови експлікується як другорядне, що виступає лише допоміжним засобом. Ю. Степанов відзначає семантичну місткість концепту, зумовлену

його структурою: «З одного боку, до неї (структури) належить усе, що

належить будові поняття, з другого боку, у структуру концепту входить усе

те, що і робить його фактом культури – вихідна форма (етимологія); стиснута

до основних ознак змісту – історія, сучасні асоціації, оцінки і т.ін.» [12: 41].

Ядром концепту є стрижневе слово, смислова домінанта, що у процесі

осмислення «обростає» новими семами, які в тексті реалізуються через мовні

одиниці (слово, словосполучення, речення) [4; (7)].

Представники іншого підходу до аналізу концепту (А. Д. Шмельов [25]) основним засобом формування змісту концепту висувають семантику мовного знака. З цих же позицій підходить до трактування концепту М. Ф. Алефіренко, який також постулює семантичний підхід до концепту, розглядаючи його як одиницю когнітивної семантики [1].

На думку прихильників третього підходу (Д. С. Лихачов [10] та ін.), концепт є результатом зіткнення значення слова з особистим і загальнонародним досвідом людини, тобто є посередником між словами і дійсністю.

Спільним для трьох підходів є утвердження безперечного зв’язку мови і культури, а розходження зумовлені різним баченням значення мови у формуванні концепту. Об’єкти світу стають «культурними об’єктами лише тоді, коли уявлення про них структуруються етномовним мисленням у вигляді певних «квантів» знання – концептів» [5, ел. рес.].

Визначаючи важливість кожного з підходів до розуміння концепту, найбільш актуальним для нашого дослідження ми вважаємо третій підхід [5; 269]. Вагомий внесок у розбудову поняття «концепт» зроблено М. Шварц. На думку дослідниці, мовну концептосферу складають «концепти-категорії і концепти-символи (або ідіоконцепти)» [цит.за: 16: 82]. Категоріальні концепти вербалізуються як лексичними, так і граматичними засобами; культурні ж – лише лексичними, оскільки їм притаманний характер субстанції, яка, у свою чергу, може осмислюватися і конкретно, і абстрактно [5; 270].

Чимало дослідників визнають наявність у концептів певної структури, яка також є основою для їх класифікації. На думку Й. А. Стерніна [21], внутрішня організація концепту не може трактуватися як жорстка структура, подібна до значення слова, пов’язаного з активним динамічним значенням концепту в процесі мислення.

Й. А. Стернін виокремлює три структурні типи концептів: однорівневий, багаторівневий і сегментний. До складу однорівневого концепту увіходить лише чуттєве ядро, фактично – один базовий шар. Таку структуру, на думку дослідника, мають багато концептів у свідомості дитини. Багаторівневий концепт містить, як правило, декілька когнітивних шарів, які різняться ступенем абстракції, відображеним у них, і послідовно нашаровуються на базову основу. Сегментний концепт являє собою базовий чуттєвий шар,

оточений кількома сегментами, рівноправними за ступенем абстрагованості

[5; 270].

Для аналізу літературного твору необхідне розуміння художнього концепту.

У сучасних когнітивних дослідженнях художньої семантики для концептів, вербалізованих у художньому творі, існують терміни “текстовий концепт” [4] і “художній концепт” [7]. Термін “художній концепт”, уведений науковцем С. О. Аскольдовим-Алексєєвим (1870­1945) [2], який поділяв концепти на художні (в мистецтві) і пізнавальні (в науці), на нашу думку, є більш доцільним для позначення концепту як одиниці авторської свідомості, що реалізується саме в художніх текстах, а не у текстах будь-якого функціонального стилю [10].

Індивідуально-авторські (художні) концепти також мають мовну репрезентацію, але кількість таких репрезентацій обмежена середовищем їхнього існування і реалізації: окремим художнім текстом або кількома творами одного автора, творчістю одного письменника або кількох авторів, одним літературним жанром або цілим напрямом, епохою [10].

У сучасних лінгвокогнітивних дослідженнях існує декілька підходів концептуального аналізу художнього тексту, спрямованих на визначення художніх концептів, основними з яких є:

виокремлення набору ключових слів тексту (або текстів) (Л.Г. Бабенко, Ю.В. Казарін [2: 59-61], О.В. Мазепова [4], Л.О. Чернейко [11]) й аналізу їх лексикографічних тлумачень та сполучуваності у контекстах;

виділення ключових контекстів, визначення їх тематичних ліній та ідентифікація серед мовних засобів тематичних домінант та аналізу контекстуальних зв’язків цих домінант – смислових релятів (В.Г. Ніконова [7: 188-195]).

Останній підхід традиційно вважається вдалішим, оскільки дозволяє залучити у процес не тільки лексикографічні експлікації, але й всю глибину контекстів, які, своєю чергою, на основі інтуїтивного осмислення, значно розширюють гаму потенційних значень [11].

Отже,