Тематика та жанрова своєрідність середньовічної літератури

Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності (Тіт Лівій, Светоній, Таціт, Плутарх) та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені.

В історії середньовічної літератури чітко виокремлюються такі групи явищ:

- художня словесність племен, що безслідно зникли (галли, готи, скіфи тощо);

- літератури Ірландії, Ісландії тощо, що пережили лише тимчасовий розквіт;

- література майбутніх націй — Франції, Англії, Німеччини, Іспанії, Київської Русі;

- література Італії, яка послідовно виросла з традицій доби пізньої античності і завершилася творчістю Данте. Це також вся латиномовна література, включаючи твори Каролінзького Відродження першої половини 9 століття у Франції та Оттонівського Відродження 10 століття у Священній Римській імперії.

- література Візантії.

Окремо розглядають середньовічні літератури народів Сходу, хоча вони мають певні паралелі і взаємовпливи з європейською середньовічною літературою. Своєрідним «містком» між двома культурами у середні віки була Візантія.

За тематикою можна виділити такі типи:

«література монастиря» (релігійна);

«література родової общини» (міфологічна, героїчна, народна);

«література лицарського замку» (куртуазна);

«література міста».

Релігійна література

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

Особливості клерикальної літератури

1) дидактичність (повчальний моралізований настановний характер);

2) проблематика – пропаганда аскетизму (відмова від земних чуттєвих задоволень), пропаганда опису загробного життя, ствердження верховної влади церкви;

3) звеличення церкви над мирянами.

Жанри

1) житія святих (головна мета – прославити релігійний погляд);

2) легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму);

3) гімни;

4) видіння загробного життя (видіння потойбічного світу використовують, щоб залякати грішників, Великим грішникам показують видіння пекла. До праведників приходили видіння райського життя);

5) псалми.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

Лицарська література

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).

Міська література

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.