Інші теорії та концепції.

Серед альтернативних теорій виникнення держави також вирізняють іригаційну теорію. Цю теорію пов`язують з іменем німецького вченого К.Віттфогеля. В своїй праці «Східний деспотизм» він пояснює виникнення держави необхідністю побудови гігантських іригаційних споруд в аграрних районах. І дійсно, в перших містах-державах – Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю діяли процеси створення великих іригаційних систем. У зв`язку з цим сформувався прошарок управлінців, які знали як підтримувати роботу цих споруд, забезпечувати судоходство, розподіляти воду, ремонтувати споруди та інші. Ці роботи, на думку Віттфогеля, потребували жорсткого централізованого управління, розподілу і т.п. Ця теорія відображала деякі реальні процеси, які мали місце у східних регіонах, але в дійсності процеси виникнення держави і ведення іригаційний робіт йшли паралельно, хоча створення держави було первинним, оскільки саме держава була здатна вести такі гігантські роботи як побудова зрошувальних систем. Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці.

РОЗДІЛ 2. ПЕРВІСНА ГРОМАДА

2.1 Держава і публічна влада первісної громади: ознаки і відмінності.

Перехід від первісно-общинного ладу до державно-організованого суспільства супроводжується утворенням територіальної громади і розвитком центрів племінного життя — укріплених міст. Склад територіальної громади визначався вже не родинними відносинами, а розселенням в одній місцевості, сусідством. З цього моменту територія стає важливим фактором у процесі формування державності.

Перехід від родоплемінного самоврядування до державного керування тривав сторіччями і проходив через ряд етапів. Однією з перехідних форм була військова демократія, у якій були вже зачатки військово-насильницького придушення. Ці і подібні їм форми являли собою політичну організацію суспільства. Традиційна родоплемінна організація була вже не в змозі ефективно врегулювати тертя і конфлікти, усе більш дестабілізувалися традиційні порядки. У результаті суспільна влада і система норм родоплемінного суспільства випробували кризу і поступово руйнувалися. Об'єктивна реальність вимагала пошуку інших механізмів регуляції, якими стали право і держава.

Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. Разом з їхнім поділом змінюється характер влади.

Наприклад, у німецьких племенах у часи Цезаря і Тацита всі їхні члени обробляють землю, пасуть худобу, беруть участь у військових походах, ходять на народні збори. Пізніше, до V-VI ст. н.е., коли завойовники-германці розселилися на великих територіях, положення змінилося. Війни велися тепер десь далеко, багато общинників не бажали брати участь у далеких походах. Це викликало чисельний ріст дружини, зайнятої насамперед війною. Збільшується число наближених короля, серед них виділяються служителі культу — духівництво. Таким чином, общинники, що раніш займалися всіма справами соціуму, силою речей примушуються займатися чимось одним. Сполучення військових і господарських функцій стає усе менш можливим. У результаті подібної спеціалізації з'являється значна група людей, що не бере участь у створенні матеріальних цінностей. Вони воюють, виконують судові і поліцейські функції, тобто все те, що присуще державі, як утіленню вже не суспільної, а державної влади.

Однак суспільний характер влади і керування, що існувало у роді, зникло не відразу. Поява майнової нерівності зі спадкуванням майна дітьми (у противагу роду). усе приватне звертання військовополонених у рабів і т.д. відноситься до того періоду історії, коли первісна демократія трансформувалася у військову демократію - особливу й останню форму древнього народоуправління. Ця форма містила в собі військового вождя, рада вождів і народні збори. І хоча роль народних зборів і інших суспільних інститутів у цей період була ще дуже значна, органи родового ладу почали поступово влаштовувати свої характерні риси. У цей період древньої історії, держава на відміну від соціальної організації первісно-общинного ладу мала наступні ознаки:

1. Установа особливої публічної влади, що уже не збігається безпосередньо з населенням.

2. Поділ даної держави по територіальних одиницях.

3. Стягування податків з населення й одержання від нього позик для змісту апарат державної влади.

4.Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава на відміну від державної організації влади характеризується єдиною територією, з проживаючим на її території населенням, і владою, що поширюється на населення, що проживає на даній території.

2.2 Походження права. Особливості права і соціальних норм первісної громади.

Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливого прошарку людей, що не роблять матеріальних чи духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення даного прошарку людей особливими правами і владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податків, позик; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, які захищали територію і суспільство від нападу.

Про появу ознак державної організації суспільства і витисненні їй первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Воно виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним воно розвивається й удосконалюється.

Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічною) владою, що є ознакою держави. Будучи нерозривно зв'язаним з державою, право в силу тих же причин, що і держава, з'являється у світі і під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.

До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли з'явилися групи, шари і класи зі своїми власними, суперечними один одному і протиборчими інтересами.

Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства і на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах — регуляторах суспільних відносин, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Таким регулятором стало право.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ЮРИДИЧНІ ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ПРАВА У РІХЗНИХ НАРОДІВ СВІТУ

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

— загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

— суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

ВИСНОВОК

В ідеалі держава повинна служити кожний людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти і розвивати свої здібності і дарування, тому що людина – вища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною і державою більш складні і суперечливі. Століттями між людиною і державою складалися відносини відчуження і ворожнечі. Для раба і підданого рабовласницька і феодальна держава виступала як далека і ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язку перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму, відносини між людиною-громадянином і державою круто міняються. Громадянин стає носієм прав і обов’язків, що додають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати і гарантувати ці права і обов’язки.

На розвиток цивільних прав і обов’язків великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і воль людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи в незалежний суд. Правда, основ ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, що перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної і національної дискримінації.

Конституція України закріпила такі взаємини людини і держави, що у цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищеною від сваволі і насильства, відчувала своє достоїнство і виступала, як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону і захист прав особистості.

У Конституції України підкреслюється, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи, посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.