Жіночі прикраси XІХ –XХ століть

Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали зйомні прикраси. Це здавна відомі діадеми, підвіски, браслети, сережки тощо — привізні та місцевого виробництва. їх охоче використовували як жінки, так і чоловіки, хоча з часом прикраси стали

привілеєм жіночого костюма.

Зйомні прикраси протягом віків виконували захисну функцію — амулетів, талісманів, оберегів. Ця традиція виявилася настільки стійкою, що навіть у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетичними втілювались і

релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, образок, узагалі були

символами християнської віри. Разом із тим благородні матеріали дорів-

нювалися до засобів грошового обігу, і прикраси з них виступали показ-

никами майнового статусу. Бажання надати прикрасам більшу матеріальну

вартість часом порушувало їхню художню цілісність; створення дешевих

копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості.

Та все ж основне призначення традиційних ювелірних виробів зводиться головним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна

художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які відшліфову-валися народними майстрами протягом століть.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства

побутували вушні прикраси (сережки, каблучки) та велика група шийних та

нагрудних виробів. Останні, що складалися з багатьох компонентів,

гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковими в оформленні всього

комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну

рівновагу та довершеність. Зйомці прикраси були продукцією місцевих

ремісників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських яр-

марках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські

«коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки. тощо — збирали протягом поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії.

На Львівщині сережки-ковтки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує й дотепер. Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й молодиці — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні.

Найбільше поширення мали невеликі дуті каблучки або площинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На

Полтавщині вдягали так звані тіявочки (у вигляді кільця), уточки (кільце

з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим чер-

воним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з блакитним або

червоним камінцем посередині. До сережок часом кріпили привіски — бовти,

теліпони. На Харківщині сережки виробляли у вигляді розширеного спереду

кільця з прикріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й довгими

підвісками, що імітували намистини. На Чернігівщині осередками виготов-

лення металевих ювелірних виробів були Ніжин, Батурин, Глухів, Березна.

1.4. Намисто – найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас

Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Археологи знаходили металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин або й цілих разків, яким понад кілька тисяч років.

Найдавнішою складовою жіночих нагрудних прикрас, поширеною по всій Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою, так і способами носіння. Найбільше цінувалося намисто з дорогих

природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти.

У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція прикра-шатися намистом із плодів — клокічкою.

Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в

таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто.

Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінка-

ми. Більш дешеві коралі — це нарізані у формі трубочок маленькі циліндри-

ки — так зване колюче намисто. Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді

овалів чи барилець; високо цінувалися разки з великими намистинами у центрі.

На Правобережжі такі намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кіль -

кість разків коралевого намиста (до 25) та характер обробки свідчили про

про добробут жінки. Крім того, кількість разків була пов'язана і з певними

особливостями вбрання. Так, на території, де була поширена вишивка на комірі поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість

разків менша, ніж там, де вишивки не було (Лівобережжя).

На Полтавщині навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно прикраси. Кінці кількох разків коралевого намиста зв'язували докупи. Часом до них кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні шнури, які закінчувалися великими китицями (Правобережжя), або прив'язували одну-три кольорові стрічки (Лівобережжя), котрі зав'язувалися на шиї та котрі зав'язувалися на шиї та звисали по спині.

Коралевому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або прозоре. Під час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на молодій не було ніякого намиста. Після 30 років жінки частіше відмов-

лялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років. Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірвати; на свята, ідучи до церкви або «на

музики», всі груди завішували різнокольоровим намистом. Добре коралеве

намисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого»

бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких

намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя.

На Чернігівському Поліссі частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину, іноді у поєднанні з коралевим намистом.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. Залежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося й відоме нам

Гуцульське намисто з різнокольорового скла, яке спеціально завозилося з

Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. У різних місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX— на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і широко використовувалось як прикраса сучасного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і

штучних матеріалів, на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині та Поділлі побуту-

вали шийні прикраси з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову

або волосяну нитку, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометрич -

ний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги

або опліччя і мали локальні особливості форми, способу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих ви-робів - силянки, сильованки, силенки, а від переплетення ниток між собою — плетенки, плетінки.

Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги нази-валися гердани, герданики, герданки, гарди, крайки, ланцки, драбинки, ряд-ки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерунчасті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних областей, також на Правобережжі

Дніпра під назвою лучка.

У Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або чер-

воного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або так званими бов-

тунцями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним великим дукачем із багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. На Гуцульщині збереглися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді нанизаних мідних хрестиків. Крім того, гуцули широко використовували намисто з рівнобарвного венеціанського скла, а також прикраси, плетені з бісеру (силянки, гердани).

В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з

золотих і срібних монет. Зокрема, він відомий в Західній Україні. Дукачі ж у власному розумінні цього поняття більш характерні для Лівобережжя: Чер-

нігівщини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити нами-

сто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: ком-

плекс прикрас включав намисто з монет, яке облягало шию, а нижче, на гру-

дях, на червоній стрічці красувався центральний медальйон — дукач.

Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими металевими буси-нами, котрі разом із ланцюжком і хрестиком композиційно зрівноважували великі металеві дукачі. В західних областях дукачі часом замінювали метале-вими чи фініфтяними іконками або хрестиками.

Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетьманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщи-ні ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що сво-єю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

Із стародавніх часів в Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто.

Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок.

Висновки до І розділу:

1. Одяг становить важливу складову частину духовної і матеріальної культури народу. Він виконує різні функції: практичну, захисну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну, національну.

2. У роботі розглянуто питання про походження жіночих прикрас та історію розвитку від найдавніших часів до сьогодення.

3. Прагнення прикрасити себе, житло, предмети побуту завжди було одним з виявів художнього смаку, можливостей творчого підходу до звичайних речей. Людина з давніх-давен мала потребу прикрашати себе і оточуючі речі. Прикраси використовували як амулети, талісмани, обереги. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та нагрудні прикраси. І сьогодні, як ніколи цей інтерес пробуджується і розвивається.

4. Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Тому було поширене коралове, бурштинове, гранатове, скляне намисто.

ІІ РОЗДІЛ. МЕТОДИКА ВИКОНАННЯ РОБІТ ПО ВИГОТОВЛЕННЮ ЖІНОЧИХ ПРИКРАС

2.1. Розробка рішень по виготовлення жіночих прикрас

Вибір теми дипломної роботи був обумовлений актуальністю використання українських народних традицій та культурної спадщини у одязі та аксесуарах.

Створення виробу декоративно - прикладного мистецтва – складний творчий процесс, який потребує пошуку гармонії композиції, кольорів та ма-

теріалів.

Виготовлення бісерних виробів в Україні має тривалу традицію, однією з яскравих сторінок якої є бісерні прикраси, тому у виборі теми роботи ми зупинились саме на цьому унікальному матеріалі для творчості.

Перш, ніж починати роботу по виготовленню завдання, ми спланували та

здійснили кілька підготовчих етапів.

1. Організаційно-підготовчий етап:

- формулювання проблеми;

- визначення завдань для виконання проекту;

- робота з інформаційними джерелами;

- створення банку ідей і пропозицій;

- аналіз і систематизація інформації;

2. Конструкторсько-технологічний етап:

- розробка ескізного малюнка виробу;

- вибір матеріалів, інструментів, обладнання;

- вибір та виконання технологічної операції;

- організація робочого місця;

- контроль якості.

Робота потребує елементарних знань про колір та його властивості, а також вплив форми на сприйняття кольору. Колір – це результат відо-браження світла від поверхні предмета і сприйняття частини відображеного світла зоровим апаратом людини. Колір являється одним із найважливіших композиційних засобів в декоративно-прикладному мистецтві.

Знання властивостей кольору дуже важливо при роботі з бісером. Не дивлячись на простоту кожної окремої бісеринки, зібрані разом, вони не зберігають чистий природний колір. Основними причинами зміни предметного кольору є: посилення чи послаблення сили світла, зміни джерела освітлення (сонячне чи штучне), суміщенні і накладанні кольорів відносно спостерігача. Просвічуючись чи відображаючись одна в одній, бісерини зачаровують переливами кольорів. Заслуга цього належить вмінню гармонійно підібрати кольори.

На основі аналізу сучасної практики роботи з бісером розроблено реко-мендації гармонійного поєднання кольорів.

На основі задуму, який виник при роботі з джерелами, ми перейшли до розробки ескізів.

У нашому завданні колорит – невід´ ємна частина композиції. Навіть хорошу намальовану річ можна повністю зруйнувати не відповідному загаль-

ному задуму колоритом, неправильним розподілом та об´ єднанням кольорів.

Виконуючи ескізи, ми врахували гармонійне поєднання кольорів.

Поєднання кольорів може бути тональним або контрастним.

Тональне поєднання передбачає підбір відтінків одного кольору від світлого до темного.

При виконання ескізного малюнку ми використовували українську традиційну кольорову гаму.

Колірна гама, яку ми обрали для майбутнього виробу, привертає увагу, робить прикраси привабливими за рахунок кольорового оформлення.

2.2. Виконання роботи по виготовленню завдання.

Після виконання ескізів втілення ідеї потребує знання технології та техніки виготовлення виробів з бісеру.

Технологічна послідовність виготовлення виробу:

• добір бісеру за розміром і кольоровим поєднанням;

• виготовлення деталей виробу;

• з’єднання деталей між собою;

• прикріплення деталей до основи виробу;

• оформлення готового виробу.

Для виготовлення виробів з бісеру використовують різні основи жилку, нитку, дріт. Перевагами бісерного плетіння на дротяній основі є можливість надання виробам об’ємної форми. Цьому сприяє основа, яка гнучка і піддатлива у роботі.

При виготовленні виробів з бісеру на дротяній основі використовують техніки: низання петельками, дугами, та паралельного плетіння.

Нізаніе - технологія бісероплетіння, при якій бісеріни набирають лише на один (робочий) кінець нитки і тільки за допомогою цього кінця нитки ведуть подальшу роботу; другий кінець нитки залишається вільним і в роботі не бере участь. У техніці бісерного нізанія можуть виконуватися різні види виробів з бісеру: широкі і вузькі, щільні й ажурні (кулони, ланцюжки, намиста, кольє, коміри і т.п.).

Розрізняють такі види нізанія: поздовжнє, поперечне, кутове, кругове.

Поздовжнє низание - низание вироби з бісеру здійснюється у всю його довжину. Вибирається потрібна довжина виробу і виконується на цю довжину, а потім, виріб наплетается в ширину. На цьому принципі, наприклад, побудована, техніка плетіння «огалала».

Поперечне низание - найбільш поширений варіант плетіння бісерних виробів, при якому низание здійснюється в довжину при відносно постійною ширині. Іноді ширина може варіюватися протягом всієї довжини виробу. Готовий виріб при поперечному Нізаніе має звичайно вид сітки, що складається з окремих ромбів, кіл, квадратиків і пр.

Кутове низание - вид нізанія, який використовується для отримання виробів або його бісерних елементів у вигляді куточка. При такому способі нізанія зазвичай спочатку виконується одна половина вироби, а потім робота перевертається і виконується друга половина вироби в дзеркальному відображенні. Найчастіше цей спосіб нізанія використовується для створення кулонів і кольє.

Кругове низание - елементи виробу ніжутся по колу; в готовому ж вигляді елемент може мати вигляд кола, багатокутника, трикутника (в залежності від використовуваного способу плетіння).

Плетіння - технологія бісероплетіння, при якій в роботі використовуються одночасно два робочих кінця нитки (плетіння здійснюється двома і більше голками).

Висновки до ІІ розділу

Традиційні художні ремесла і промисли - це своєрідна пам'ять народу яка зберігає його духовний досвід та єднає минуле із сьогоденням і майбуттям. Вони розвивались віками і можуть вдосконалюватися, завдяки знанням і вмінням багатьох поколінь майстрів, що передають їх молодим.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1 Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів: Світ, 1993

2. Білан М.С., Стельмащук Г.Г. Український стрій. – Львів: Світ, 2011

3. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі, 1970

4. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Народна творчість та етнографія. 1976.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. – К.: Оберіг, 1993.

6. Данилевська Н.О., Ткач М.М. фольклорно-етнографічний портрет українського села. К.: Український Центр духовної культури, 2000.

7. Врочинська Г. Українські народні жіночі прикраси ХІХ - початку ХХ століть. 2008.

8. Захарчук-Чугай Р. Українське народне декоративне мистецтво: навч. посіб. /. Р. В. Захарчук-Чугай,. Є. А. Антонович. – К.: Знання, 2012.

9. Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України XX століття. У пошуках «великого стилю». — К.: Либідь, 2005

10. Косміна О.Ю. Українське народне вбрання 2006

11. Лащук Ю.Л. Народне мистецтво українського Полісся / Ю.Л. Лащук. – Львів: Каменяр, 1992.

12. Матейко К.І.Український народний одяг, 1977

13. Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України. К.: Либідь, 1993.

14. Павлюк С. П., Горинь Г. Й., Кирчів Р. Ф. Українське народознавство: Навч. Посібник. – Львів: Фенікс, 1994.

15. Пономарьов А. П., Артюх Л. Ф., Косміна Т. В. та ін. Українська минувшина: етнографічний довідник – 2-е вид. К.: Либідь, 1994.

16. Скляренко В.М., Шуклінова А.С., Сядро В. В. Українські традиції та звичаї. – Харків: Фоліо, 2006.

17. Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців. Київ: Наукова думка, 1993.

18. Собко Л.Ф. Технологія бісерного плетіння на дротяній основі. - Липовець, 2012.

19. Толочко П.П. Історія української культури. - Київ, 2001. Том 1.

20. Успенська М. Бісер: крок за кроком. – Харків: Книжний клуб, 2005