І * 4 По

450

Глава 12

Основи цивільного права України

451

майна державних підприємств; відчуження майна, що є кому­нальною власністю; приватизація земельних ділянок; здійснен­ня підприємницької діяльності. Об'єктами права приватної влас ності згідно із законодавством є: жилі будинки, квартири, пред мети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери або майно споживчого чи виробничого призначення, результати інтелектуальної творчості (твори на­уки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки тощо).

У державній власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України. Оскільки держава є специфічним суб'єк том права власності, то реалізація нею повноважень власника полягає в наданні нею права вирішувати, хто і як забезпечува­тиме використання благ, що належать державі, а також в особ­ливих засобах здійснення державою своїх правомочностей влас­ника. Ці функції держави визначають як управлінські.

Державна власність може виникати з первісних та похідних способів, але у держави також є і свої специфічні способи, не притаманні іншим власникам. До таких способів належать стяг­нення податків та інших зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, безгосподарське майно, безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури, а також розширене відтворення на державних та казенних підприємствах.

Суб'єктами права комунальної власності є відповідні тери­торіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах. Оскільки районні і обласні ради виступають як органи місцевого само­врядування, то Конституція не передбачає створення комуналь­ної власності на рівні районів і областей. Територіальні грома­ди сіл, селищ, міст і районів у містах можуть об'єднувати об'єк­ти своїх прав власності з виникненням у них спільної власності і передачею цих об'єктів до управління районних і обласних рад. При цьому територіальні громади не втрачають свого права влас­ності і не виникає права власності районів чи областей. Змінюється лише правовий режим комунальної власності і

орган, який уповноважений нею управляти. Об'єктами права комунальної власності є будь-яке майно, яке необхідне для за­безпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно. Спільна власність — це не форма права власності, а лише особливий режим існування відомих форм власності. Відноси­ни спільної власності можуть виникати за участю різноманіт­них суб'єктів права власності — фізичних осіб, юридичних осіб, держави і громад. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні і розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей сто­совно об'єкта права. Але розпорядження своєю часткою в спільному праві кожен із співвласників може здійснювати са­мостійно, без згоди інших, а лише з дотриманням вимоги зако­ну щодо права переважної купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками.

Право спільної власності може бути двох видів — часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені і суміс­на спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце лише коли про це прямо не заборо­нено законом.

Захист права власності — є одною зі складових поняття охо­рони права власності. Захист права власності — це застосуван­ня судовими органами в разі порушення прав власника сукуп­ності відповідних правових засобів, передбачених у цивільно­му законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється у такі спосо­би: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стяг­нення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випад­ках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Всі перераховані вище способи можна розділити на рече-во-правові, зобов'язально-правові та особливі способи захисту

15*

452

Глава 12

Основи цивільного права України

453

До речево-правових способів належать віндикаційний та не-гаторний позови.

Віндикаційний позов — це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фак­тично позбавлений володіння; щоб майно, що належить влас­никові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного май­на, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке на­лежить йому на праві власності; позивач і відповідач не знахо­дяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього май­на. Позивачем за віндикаціиним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем — фактичний володілець цього майна, незаконність володіння якого повинна бути дове­дена в суді, оскільки існує презумпція законності володіння. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добро­совісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло поза їхньою волею (загублено, викрадено), а недобро­совісні — у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від доб­росовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовіс­ного набувача власник вправі витребувати повернення і відшко­дування всіх доходів, які особа отримала або повинна була от­римати від цього майна, а від добросовісного — лише за час, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність володін­ня. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов — це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, корис­тування та розпорядження майном. Позивачем виступає влас­ник майна або його титульний володілець. Відповідачем є осо­ба, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому. За

допомогою негаторного позову можна здійснювати захист пра­ва власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негатор­ний позов не може бути пред'явлений після припинення про* типравної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою тре­тьої особи.

Іншими речовими правами є права на чуже майно. їх видами є:

—право володіння;

—право користування (сервітут);

—право користування земельною ділянкою для сільськогос­
подарських потреб (емфітевзис);

—право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право володіння чужим майном — це фактичне утримання у себе майна особою, яка не є його власником. Така особа може володіти чужим майном на підставі договору з власником або на підставі, встановленій законом (наприклад — право притри-мання). Сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, природних ресурсів, іншого нерухомого майна для за­доволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іна­кше (наприклад, сервітут може належати власникові чи воло­дільцеві сусідньої ділянки для проходу на свою територію).

§ 8. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги нова Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що грома­дянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріаль­них інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інте­лектуальної діяльності. За Конституцією України кожний гро­мадянин має право на результати інтелектуальної, творчої діяль ності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

454

Глава 12

Основи цивільного права України

455

Право інтелектуальної власності — це право особи на резуль­тати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодек сом України. Право інтелектуальної власності становлять осо­бисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) май­нові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законом.

Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

До об'єктів права інтелектуальної власності належать.

—літературні та художні твори;

—комп'ютерні програми;
компіляції даних (бази даних);

—виконання;

—фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення;

—наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Сцб ектаму права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, вико­навець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору Особистими немайновими правами інтелектуальної влас ності є:

а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,
винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

б) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інте­
лектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репу­
тації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

в) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності,
встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності нале­жать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випад­ках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелекту­альної власності можуть належати іншим особам. Особисті не­майнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (пе­редаватися), за винятками, встановленими законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є:

а) право на використання об'єкта права інтелектуальної влас­
ності;

б) виключне право дозволяти використання об'єкта права
інтелектуальної власності;

в) виключне право перешкоджати неправомірному викорис­
танню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі
забороняти таке використання;

г) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені
законом.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нор­мальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть відповід­но до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а та­кож використовуватися в інших цивільних відносинах.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чин­ними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

§ 9. Зобов'язальне право

9.1. Загальні положення про зобов'язання

Зобов'язання — це правовідносини, в силу яких одна огоба (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кре­дитора) певну дію — передати майно, отримати гроші тощо, або

456

Глава 12

Основи цивільного права України

457

утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від бор­жника виконання його обов'язку. Цивільно-правове зобов'язан­ня — це такі правовідносини, в яких управомочена особа діє як кредитор, зобов'язана особа — як боржник.

Об'єктом зобов'язальних відносин є конкретні блага, заради яких між суб'єктами виникають юридичні зв'язки.

Підстави виникнення зобов'язань — це певні юридичні факти або їх сукупність, з настанням яких правові норми пов'язують виникнення зобов'язальних відносин між кредитором і борж ником. Зобов'язання виникають:

—з договорів та інших правочинів (в тому числі з двосто­
ронніх чи багатосторонніх договорів), передбачених законом, а
також із правочинів, хоч і не передбачених законом, але які йому
не суперечать;

—у результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських
пропозицій, створення творів науки, літератури та мистецтва та
інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

—внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної
шкоди іншій особі;

—внаслідок інших юридичних фактів.

Значна більшість зобов'язань є договірними. Крім того, зо­бов'язання можуть виникати з договорів, які хоч і не передба чені чинним законодавством, але не суперечать йому. Це досить актуально в наш час, коли законодавець не встигає законодавчо врегульовувати всі відносини, які виникають у товарно-еко­номічній сфері.

У деяких випадках виникає необхідність заміни сторін у зо­бов'язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги (це-сія), а заміна боржника — переведення боргу. Уступка вимоги здійснюється укладенням договору між первісним і новим кре­дитором. Згода боржника на це не вимагається, йому лише по­відомляють про зміну кредитора. На відміну від цесії, переве­дення боргу має місце лише за згодою іншої сторони, тобто кре­дитора. Адже він зацікавлений у належному виконанні зобов'язання. Ці дії оформлюються укладенням правочину. Якщо основний правочин був укладений в письмовій формі, то така ж форма вимагається і для уступки вимоги чи переведення боргу.

Виконання зобов'язань — це здійснення його сторонами по­кладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, на­лежним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділово­го обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному та своє­часному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відпо­відно до умов угоди та вимог закону, а за відсутності таких вка­зівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов'язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов'язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов'язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання — це порядок виконання, ви­значений нормативними актами чи договором.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений строк. Якщо строк не визначено, то зобов'язання повинно бути викона­не на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов'я­зання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги, якщо інший строк не випливає з закону, договору чи суті зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкоду­вання збитків, а також інші способи забезпечення виконання зо­бов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), за­става, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпе­чуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена зако­ном чи договором сума, яку боржник повинен передати креди­торові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'я­зання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми не­своєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочен­ня виконання. Право на неустойку виникає незалежно від на-

458

Глава 12

Основи цивільного права України

459

явності у кредитора збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання.

Застава — зобов'язання, за яким кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переваж­но перед іншими кредиторами цього боржника. Заставою може бути також забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. За новим Цивільним кодексом України передбачені такі види за­став: іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у во­лодінні заставодавця або третьої особи; заклад — застава рухо­мого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом, до третьої особи; інші види застав, які перелічені в законі України «Про заставу».

Порука — зобов'язання, за яким поручитель повинен перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині, яка не виконана.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, яке передаєть­ся кредиторові боржником у рахунок належних з нього за дого­вором платежів на підтвердження його виконання. Якщо основ­не зобов'язання не виконане з вини сторони, яка дала завдаток, сума не повертається, а якщо з вини особи, яка отримала завда­ток, то вона повинна повернути подвійну суму завдатку.

Гарантія — це субсідіарне зобов'язання, що видається бан­ком, іншою фінансовою установою, страховою організацією, за яким відповідний банк (гарант) гарантує перед кредитором (бе-нефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обо­в'язку.

Притримання — це правовідносини, за якими кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, має право притримати її у себе до моменту належного виконання зобов'язання боржником щодо цієї речі (оплата речі, відшкоду­вання витрат за її утримання). Але до кредитора, який притри­мує річ у себе, право власності на неї не переходить. Право на притримання речі може бути передано третій особі, вказаній боржником.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належ­ним чином. Припинення зобов'язання на вимогу однієї з сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або за-

коном. Зобов'язання може бути також припинене за таких підстав:

— надання відступного (припиняється за згодою сторін внас­
лідок передання боржником кредиторові відступного (грошей,
іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання
відступного встановлюються сторонами);

— зарахуванням — зобов'язання припиняється зарахуванням
зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а
також вимог, строк виконання яких не встановлений або визна­
чений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за зая­вою однієї із сторін. Не допускається зарахування зустрічних вимог:

а) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю;

б) про стягнення аліментів;

в) щодо довічного утримання (догляду);

г) у разі спливу позовної давності;

ґ) в інших випадках, встановлених договором або законом;

— за домовленістю сторін — зобов'язання припиняється за
домовленістю сторін або за домовленістю сторін про заміну пер­
вісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сто­
ронами (новація). Новація не допускається щодо зобов'язань
про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­
дженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших
випадках, встановлених законом;

— прощенням боргу — внаслідок звільнення (прощення бор­
гу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не по­
рушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;

— поєднанням боржника і кредитора в одній особі;

— неможливістю виконання — неможливістю його виконан­
ня у зв'язку з обставиною, за яку кожна із сторін не відповідає
(форс-мажорні обставини);

— смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи
(боржника чи кредитора) — зобов'язання припиняється смер­
тю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його осо­
бою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зо­
бов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нероз -

460

Глава 12

Основи цивільного права України

461

ривно пов'язаним з особою кредитора. Зобов'язання припи няється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредито ра), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-пра­вовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридич ної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконай ня з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (нена­лежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

а) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмо­
ви від зобов'язання, якщо це встановлено договором або зако­
ном, або розірвання договору;

б) зміна умов зобов'язання;

в) сплата неустойки;

г) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Збитками є:

—втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або
пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила чи
мусить зробити для відновлення свого порушеного права (ре­
альні збитки);

—доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних
обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Моральна шкода полягає:

—у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа за­
знала у зв'язку з каліцтвом та іншим ушкодженням здоров'я;

—у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї
чи близьких родичів;

—у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

—у приниженні честі, гідності та ділової репутації фізичної
чи юридичної особи.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не вста­новлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо

вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо на­лежного виконання зобов'язання.

У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сто­рона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Од­ностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторо­ну від відповідальності за порушення зобов'язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повно­му обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягують­ся з боржника.

Особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відпо­відальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Договором або законом може бути передбачена поряд із від­повідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідаль­ність іншої особи. До пред'явлення вимоги особі, яка несе суб-сидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимо­гу до основного боржника.

Боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, зав­дані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку ви­конати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено догово­ром або законом.

У разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке вна­слідок прострочення втратило для нього інтерес, або передання відступного боржник звільняється від обов'язку виконати зо­бов'язання в натурі. У разі відмови кредитора від договору борж­ник звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі.

Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кре­диторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушен­ням зобов'язання, доказується кредитором.

462

Глава 12

Основи цивільного права України

463

9.2. Загальні положення про договір

Договір — це домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обо­в'язків. Під ним також розуміють взаємне погодження волі двох або більше сторін, спрямоване на досягнення передбачуваного договором юридичного результату

Договори можуть бути як публічними, так і договорами при­єднання. Публічними договорами вважаються договори, в яких підприємець не має права віддавати перевагу одній особі перед іншою. Всі умови договору повинні бути однаковими для всіх осіб, які бажають укласти публічний договір. У договорі при єднання обмежується воля споживача у погодженні змісту до­говору. Той, хто приєднується, може виразити свою волю лише на стадії укладення договору, тобто дати чи не дати згоду на його укладення.

Договори розрізняються за різними критеріями. Цих видів договорів залежно від критеріїв є безліч, але можна виділити кілька основних.

За розподілом прав і обов'язків договори можуть бути одно­сторонніми та двосторонніми (такий поділ має ті самі ознаки, що й одностороннє та двостороннє зобов'язання). Поряд із ними існують також і багатосторонні договори, але на відміну від дво сторонніх, учасники в цьому випадку об'єднуються для досяг­нення спільної мети.

Договори можуть бути оплатними та безоплатними. Безоп­латні договори не компенсують дії однієї сторони відповідними матеріальними діями іншої сторони. А оплатні мають таку ма­теріальну компенсацію.

Іноді договори укладаються за згодою на користь сторін або за згодою на користь третіх осіб.

Вони також поділяються на реальні та консенсуальні. Реаль­ними вважаються договори, права і обов'язки в яких виникають з моменту вчинення певних дій, а якщо такі права та обов'язки виникають з моменту досягнення згоди - такі договори вважа­ються консенсуальними.

Договори можуть бути основними та попередніми. Основний договір може існувати самостійно. Попередній договір завжди передбачає інший договір, з яким він пов'язаний.

Нинішня економічна ситуація спричинює ситуацію, коли не всі договори є класичними представниками того чи іншого виду договорів. Багато з них за своєю юридичною природою є комп­лексними, які поєднують в собі ознаки кількох видів договорів. Такі договори називаються змішаними. До них застосовуються правила тих договорів, елементи яких містяться в даному дого­ворі.

Змістом договору є право і обов'язки сторін, які визначають­ся в умовах договору Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнута згода за всіма істотними умовами.

Істотними умовами є такі:

—щодо предмета договору;

—які мають обов'язковий характер внаслідок закону;

—суттєві для цього виду договорів;

—вносяться додатково за заявою однієї із сторін.

Предметом договору є те, з приводу чого укладається договір.

Укладення договору може складатися з двох стадій — пропо­зиції укласти договір (оферта) та згоди прийняти пропозицію (акцепт).

Оферта має місце тоді, коли вона адресується конкретній особі і має вказівки на всі основні умови договору і намір особи, яка надіслала оферту у разі позитивної відповіді, бути зобов'язаною договором з адресатом. Відповідь особи про прийняття умов офер­ти називається акцептом. Але оферта не завжди повністю задо­вольняє адресата, і він у відповіді може запропонувати свої умо­ви для укладення договору. Такий акцепт з новими пропозиці­ями стає новою офертою і тепер інша сторона повинна відреагувати на пропозицію. Якщо нова оферта не отримала ак­цепту, це означає відмову в укладенні договору. Договір вва­жається укладеним з моменту одержання акцепту особою, яка надіслала оферту у визначений офертою строк для відповіді або протягом нормально необхідного для цього часу, зважаючи на засоби зв'язку, через які було передано пропозицію.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором чи законом. До­говір може бути змінено або розірвано на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, але лише за рішенням суду (істотним є таке порушення стороною дого-

464

Глава 12

Основи цивільного права України

465

вору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона знач­ною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розір­ваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

Окремими видами зобов'язань є такі:

—договори про передачу майна у власність: купівля-продаж;
поставка;

—контрактація сільськогосподарської продукції; міна; дару­
вання; рента; довічне утримання (догляд);

—договори про передачу майна у тимчасове користування:
найм (оренда); прокат; лізинг; позичка;

—договори про виконання робіт: підряд; побутовий підряд;
підряд на проектні та пошукові роботи;

—договори про надання послуг: перевезення, зберігання,
страхування, доручення, комісія тощо.

9.3. Договір купівлі-продажу.

Загальні положення про купівлю-продаж

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) пе­редає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'я­зується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну гро­шову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який с у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути й майнові права. До до­говору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-про­дажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосо­вуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право за­стави, право довічного користування тощо). У разі невиконан­ня цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У разі вилучення за рішен­ням суду товару у покупця на користь третьої особи на підста­вах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодува­ти покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначе­ний договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночас­но з товаром передати покупцеві його приналежності та доку­менти (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосу ються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання по­купцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановлени­ми законом.

466

Глава 12

Основи цивільного права України

467

Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за при­значенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

—пропорційного зменшення ціни;

—безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

—відшкодування витрат на усунення недоліків товару
Покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли

він має право вимагати заміни товару або має право відмовити­ся від договору купівлі-продажу

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобо­в'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначаєть­ся для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобо­в'язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.

9.4. Поставка

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму