Позичковий процент як форма доходу та фактори, що його визначають

Позичковий відсоток - це плата за капітал, тобто за гроші, позичені для ведення бізнесу. Для кредитора він виступає як плата за ризик неповернення грошей, а для позичальника - це плата за право користуватися грошовими ресурсами в даний період часу. Сучасна економічна теорія розглядає відсоток як ціну капіталу, незалежно від того, хто його отримує: власник позичкового чи фізичного капіталу. Пояснюється такий підхід тим, що в сучасних умовах, коли акціонерна форма капіталу стала панівною, доходи від акціонерного капіталу виступають як відсоток грошового капіталу.

Відсоткова номінальна ставка - це ціна, яку сплачує позичальник кредиторові за надані в користування кошти і виражається в незмінних грошових одиницях. Реальна відсоткова ставка - це номінальна ставка, скоректована на темп інфляції. Щоб розрахувати реальну відсоткову ставку, слід від номінальної ставки відняти відсоток інфляції.

Розмір відсоткової ставки залежить від таких факторів:

- обсягів грошового капіталу;

- загального стану економічної кон'юнктури;

- попиту і пропозиції на ринку капіталу;

- сезонності умов виробництва;

- середньої норми прибутку у підприємців;

- темпів інфляції;

- співвідношення між внутрішнім і зовнішнім державним боргом та ін.

Вона розраховується як сума сплати за позику, поділена на суму позиченого капіталу, виражену у відсотках:

Позичковий відсоток = сума сплати за позику/ сума позиченого капіталу*100%

Представники різних напрямків економічної думки по-різному підходять до проблеми визначення відсоткової ставки. Так, Дж.Кейнс стверджував, що відсоткова ставка визначається співвідношенням попиту і пропозиції на гроші. Пропозиція — це величина стала, оскільки її регулює Центральний банк, а попит визначаєтьсябажанням купувати певні споживчі блага та заощаджувати гроші, вкладаючи їх у цінні папери. Альтернативною формою збереження багатства є вкладення грошей у виробництво й отримання прибутку.Операції на фондовому ринку зумовлюють вирівнювання норми доходу від усіх фінансових активів і визначена таким чином єдина відсоткова ставка є ринковою ставкою відсотка. Прихильники класичної економічної теорії вважають, що ставка відсотка визначається продуктивністю (попитом на інвестиційні ресурси) та ощадливістю (пропозицією заощаджень). Графічна точка перетину кривих заощаджень та інвестицій є рівноважною ставкою відсотка.

83. Циклічність економічного розвитку. Причини економічних циклів

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Економічний цикл характеризується чергуванням підйому і спаду рівня економічної ефективності впродовж декількох років. Економічні цикли можуть суттєво відрізнятися один від одного тривалістю та інтенсивністю. Однак, усі вони мають одні і ті ж фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення.

На рис. 9.3 відображений ідеалізований економічний цикл. Розгляд починається з вершини циклу, коли в економіці спостерігається повна зайнятість і виробництво працює на повну або майже повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

У наступній за вершиною фазі спаду виробництво і зайнятість скорочуються, але ціни не знижуються, вони падають лише тоді, коли спад великий і тривалий, тобто коли виникає депресія. Найнижча точка спаду характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають дещо пожвавлюватися. Фаза спаду переходить у фазу пожвавлення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає аж до повної зайнятості. У міру того, як пожвавлення в економіці посилюється, рівень цін може почати підвищуватися доти, доки не виникне повна зайнятість і виробництво не почне працювати на повну потужність.

Причини економічного циклу

Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і пропозицією (І. Фішер).

84. Заробітна плата як дохід найманих працівників.

Заробiтна плата як соцiально-економiчна категорiя, з одного боку, є основним джерелом грошових доходiв працiвникiв, тому ii величина значною мiрою характеризує рiвень добробуту всiх членiв суспiльства.
Заробiтна плата як елемент ринку працi є цiною робочоi сили, а також статтею витрат на виробництво, що включається до собiвартостi продукцii, робiт на окремому пiдприємствi.
Вiдповiдно до Закону Украiни «Про оплату працi» заробiтна тата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразi, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працiвниковi за виконану ним роботу.
Як важлива соцiально-економiчна категорiя заробiтна плата в ринковiй економiцi має виконувати такi функцii: вiдтворювальну; стимулюючу; регулюючу; соцiальну.
Сьогоднi заробiтна плата виконує iншi функцii, а саме: збереження зайнятостi, запобiгання безробiттю цiною заниження заробiтноi плати; забезпечення соцiальних гарантiй; збереження попереднього статусу, пов'язаного з попереднiмробочим мiсцем; стримування iнфляцii; перерозподiл зайнятих по галузях i сферах економiки; поширення нелегальноi дiяльностi та вторинноi зайнятостi; посилення мобiльностi робочоi сили.

85.Види підприємств за розміром та їх характеристика

(ПИТАННЯ №64)

Відповідно до господарського кодексу Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.

Суб’єктами мікропідприємництва є:

фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

юридичні особи середня кількість працівників не перевищує 10 осіб та річний не перевищує 2 мільйонам євро

Суб’єктами малого підприємництва є:

фізичні особи кількість працівників не перевищує 50 осіб та річний дохід не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро

юридичні особи - середня ількість працівників не перевищує 50 осіб та річний дохід 10 мільйонам євро, визначену

Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - середня кількість працівників перевищує 250 осіб та річний перевищує 50 мільйонам євро

Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва

86.Зміст поняття «підприємництво». Види підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку.

Найхарактерніші риси підприємця влучно визначив відомий економіст Й. Шумпетер. До них належать:

1) намагання виготовляти нові блага або надавати нові якості благам, що виробляються;

2) прагнення до освоєння нового ринку збуту;

3) використання нових видів сировини або напівфабрикатів, запровадження нових методів виробництва;

4) здійснення відповідної реорганізації виробництва.

Підприємницька діяльність різноманітна. У той же час численні її форми за сферами діяльності можна згрупувати в такі основні види підприємництва:

Виробниче підприємництво спрямоване на виробництво товарів та надання послуг. виготовляють різноманітну продукцію, виконують різні роботи, надають різні послуги — виробничі, побутові, інформаційні, створюють духовні блага тощо. До виробничого підприємництва належать також їдальні, кав'ярні, перукарні, агрофірми і подібні.

До комерційного підприємництва належать торговельні організації та окремі особи, що продають предмети споживання та засоби виробництва.

Посередницьке підприємництво надають посередницькі послуги підприємцям і споживачам. Посередницькі фірми можуть також надавати інформаційні, маркетингові, консультаційні та інші послуги.

Фінансове підприємництво —об'єктом купівлі-продажу тут виступає специфічний товар — гроші, валюта, цінні папери. Агентами фінансового підприємництва є комерційні банки, фондові біржі та громадяни-підприємці.

Страхове підприємництво здійснюють страхування життя, майна й отримують від цього доходи, які вкладають в облігації, акції інших компаній, у державні цінні папери. Отже, вони надають довгострокові кредити підприємствам і державі. З розвитком страхового підприємництва все більшого значення набуває страхування ризику.

87. Інфляція, її причини, види та показники.

Інфляція є знецінення грошей, що виявляється через зрос­тання цін

Інфляція вимірюється динамікою цін. Вона є обернено пропор­ційною величиною до цінової динаміки. Якщо впродовж року ціни зросли на 20 відсотків, то можна сказати, що на такий самий відсо­ток знецінилися гроші.

Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції;

• повзуча—темп зростання не перевищує 10 відсотків річно­го зростання цін;

• галопуюча—темп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;

• гіперінфляція — річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків.

У межах гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття — супер-інфляцію (або супергіперінфляцію), за якої темпи зростання цін ста­новлять 50 і більше відсотків на місяць.

Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є:

1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною.

2. Надмірна мілітаризація економіки.

3. Певна монополізація економіки

4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будів­ництва.

5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малое­фективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.

6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит дер­жавного бюджету.

7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем.

Зовнішні причини інфляції:

1. Зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, упродовж 1992 р. ціпи на нафтопродукти, які заку­повувала Україна, зросли у 300 разів.

2. Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються до­датково випущені національні гроші. Для України та де­яких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана “доларизація” економіки. В Україні замість захисту споживчо­го ринку (як це проголошувалося з моменту його запро­вадження) купоно-карбованець став засобом спустошення і без того мізерного ринку товарів. За цих умов, втратив­ши довіру до купона і щоб зберегти свої гроші від знеці­нювання, частина населення навіть за спекулятивними цінами купувала долари, іншу іноземну валюту.

3. Структурні світові кризи (енергетична, сировин­на тощо), від'ємне сальдо торгового й платіжного ба­лансу.

Крім структурної форми інфляції, виділяють інфля­цію попиту та інфляцію витрат.

Інфляція попиту — форма інфляції, що виникає за зростання по­питу при повній завантаженості виробничих потужностей і повній зайнятості.

У цій ситуації пропозиція товарів не збільшується, що й призводить до зростання цін.

Інфляція витрат — форма інфляції, яка виникає внаслідок зрос­тання витрат виробництва, які переносяться на ціни товарів, що виготовляються, і оплачуються споживачами або входять у витрати іншого підприємства і спричиняють зростання цін на інші товари.

88. Економічна конкуренція. Місце конкуренції в системі елементів ринку. Умови виникнення конкуренції.

Одним із найважливіших елементів ринкового механізму є конкуренція. Без конкуренції ринкові відносини теоретично уявити неможливо, а практично вони просто не можуть існувати.

Конкуренція-категорія досить суперечлива. Одні економісти стверджують, що конкуренція – це велике благо, інші наполягають на тому, що конкуренція - велике зло для економіки. Отже, треба з’ясувати що таке конкуренція і до чого вона призводить.

Конкуренція (від латинського “concurere’’-зіткнення)- це форма економічних відносин між суб’єктами ринкового господарства, в яких виражається суперництво за найбільш вигідні умови виробництва, продажу, купівлі товару. Конкуренція як економічна категорія-це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найвищих прибутків.

Головною рисою конкурентного ринку є наявність великої кількості незалежно діючих продавців, які пропонують свою продукцію на ринку. Прикладом цього є сільськогосподарські ринки, фондова біржа, ринок іноземних валют та інші. Конкуруючі фірми виробляють стандартизовану, або однорідну продукцію. На конкурентному ринку окремі фірми здійснюють незначний контроль над ціною продукції, вони не впливають на ринкову ціну. Кожна фірма виробляє невелику кількість продукції від загального обсягу виробництва, і тому збільшення або зменшення її випуску не буде відчутно впливати на загальну пропозицію або на ціну продукту. Новостворені фірми можуть легко приєднуватися до галузі, якщо передбачають можливості отримання прибутку, а вже існуючі можуть залишатися в цій справі, навіть якщо вони починають втрачати певну частину доходів. Оскільки частка кожної фірми у загальному обсязі пропозиції незначна, окрема конкурентна фірма не може впливати на ринкову ціну, яка встановлюється на основі сукупного попиту та пропозиції. Конкурентна фірма не має цінової політики, тобто здатності регулювати ціну. Фірма може лише пристосуватися до ринкової ціни, яку вона повинна розглядати як дану величину, що визначається ринком. Конкурентний продавець –це, швидше, той, хто погоджується з ціною, ніж той, хто диктує ціну. Продавці конкурують між собою з приводу виробництва товарів, необхідних для споживачів. Всіма засобами вони намагаються привернути покупця до себе, щоб скоріше реалізувати свої товари. А це можливо насамперед через зниження цін. Той з продавців, хто не хоче або не може знизити ціни на товари, програє. Суперництво між продавцями і покупцями вигідне для всіх: і для виробників, і для споживачів. Воно дозволяє поставити на ринок потрібні товари, оскільки виробники розуміють, що в разі незадоволення потреб споживачів, це зроблять їх конкуренти. Одночасно виробники намагаються працювати ефективно, знижуючи витрати і збільшуючи обсяг виробництва, що обумовлює економію ресурсів, зниження цін і підвищення життєвого рівня людей. А багаті люди-це багата держава. Отже виграє і економіка, і суспільство в цілому. Покупці також конкурують між собою і, звичайно, виграють ті, хто має більше грошей і може заплатити високу ціну.

Умови, в яких відбувається конкуренція, економісти називають структурою ринку. Структура ринку-це кількість покупців і продавців на ринку та їх можливості.

Як і чому виникає конкуренція? Оптимального становища на ринку господарюючі суб’єкти досягають в результаті отримання ними економічної самостійності. Тобто коли вони отримують право володіння, користування, розпорядження виробленою продукцією. В той же час економічна самостійність породжує прагнення виділитися серед рівних, довести свої переваги, утвердити своє панування, забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток і т. д. Це породжує між економічно самостійними й відокремленими господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка й отримала назву конкуренції. Суть конкуренції проявляється і в тому, що вона, з одного боку, створює такі умови, за яких покупець на ринку має безліч можливостей для придбання товарів, а продавець-для їх реалізації. З іншого боку, в обміні беруть участь дві сторони, кожна з яких ставить свій інтерес вище інтересу партнера. В результаті і продавець, і покупець при укладанні угоди повинні йти на взаємний компроміс при визначенні ціни, інакше угода не відбудеться, а кожен з них понесе збитки. Неодмінною умовою конкуренції є незалежність суб’єктів ринкових відносин від певних вищих і зовнішніх сил. Ця незалежність проявляється, по-перше, в можливості самостійно приймати рішення про виробництво або про купівлю товарів та послуг; по-друге, у свободі виборів ринкових партнерів. У процесі конкуренції господарюючі суб’єкти контролюють один одного. Конкуренція є головним інструментом врегулювання пропорцій суспільного виробництва в умовах ринку.

Окремі конкурентні підприємства стикаються у своїй діяльності з кривою попиту, яка є зовсім еластичною. Окрема фірма не може збільшити ціну, обмежуючи обсяг випуску і не потребує вона і нижчої ціни, щоб збільшити обсяг продажу. Якщо єдиний виробник збільшує або зменшує випуск за незмінних обсягів виробництва на всіх інших конкуруючих підприємствах, то це не впливає суттєво на загальний обсяг пропозиції і ринкову ціну. Крива попиту на продукцію є в той же час кривою доходу.

Валовий доход визначається множенням ціни на відповідну кількість продукції, яку фірма може продати. Граничний доход-постійна величина, оскільки він збільшується на постійну суму з кожною додатковою проданою одиницею. Тобто граничний доход-збільшення валового доходу.

В умовах чистої конкуренції ціна товару постійна і для окремої фірми, додаткові одиниці можуть бути продані без зниження ціни продукту. Граничний доход постійний в умовах чистої конкуренції, бо додаткові одиниці можуть бути продані за постійну ціну.

Сутність конкуренції глибше розкривається у дії відповідного закону-закону конкуренції.

Закон конкуренції –об’єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між відособленими товаровиробниками (у їх суперництві й боротьбі за найвищу результативність виробництва), з одного боку, і споживачами їх продукції - з іншого боку, внаслідок чого підприємці змушені знижувати витрати виробництва, покращувати якість товарів і послуг тощо.

Його дія для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва й систем заробітної плати тощо.

Конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму. Тому не випадково Шумпетер визначив конкуренцію як суперництво старого з новим, тобто з новими технологіями, новими формами організації, новими товарами.

Позитивні наслідки конкуренції.

ü Сприяє розвитку НТП

ü Примушує економити ресурси, сприяє зниженню цін

ü Веде до покращення якості продукції й обслуговування споживачів

ü Вирівнює норму прибутковості і рівень з/п у всіх сферах економіки

Негативні наслідки конкуренції.

ü Створює умови для безробіття, інфляції та банкрутства окремих підприємців

ü Веде до збільшення диференціації доходів і створює умови для їх несправедливого розподілу

ü Сприяє виникненню економічних криз

ü Виступає важливим фактором монополізації економіки.

89. Роль держави у захисті конкуренції. Антимонопольне законодавство.

Для захисту конкуренції, для боротьби з монополіями державою розробляється антимонопольна політика.

Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених державними органами багатьох країн світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного антимонопольного законодавства.

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. Реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб здійснювати за діяльністю монополії державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя дійшов висновку, що поява монополій потребує державного втручання.

Головна ціль цього втручання полягає в захисті і збереженні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції. Отже, основними цілями антимонопольної політики держави є обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бизнесу, захист прав споживача.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

ü попередження створення монополій;

ü обмеження використання монопольної влади.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні.

Антимонопольна політика держави передбачає застосування антимонопольного законодавства для боротьби з виникненням монополістичних тенденцій в економіці.

Антимонопольне законодавство інколи називають малою конституцією ринкової економіки. Саме антимонопольне законодавство встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємця від антиконкурентних дій суб’єктів ринку, сприяє і творенню ринкового середовища і його головної рушійної сили — конкуренції.

Використовуючи свою монопольну владу, фірми перешкоджають конкуренції, завищують ціни на свою продукують умови тощо. Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонуванню ринку в світі сформувалось антимонопольне законодавство.

Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об’єднань у нових формах (групові монополії), вертикальних структурах (об’єднання фірм, пов’язаних виробничою і технологічною залежністю).

Отже, узагальнивши захисні заходи від монополізму, які проводяться в країнах з сформованою ринковою економікою, можна виділити наступі:

1.Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об’єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції за цінами.

2.Одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.

3.Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавством і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям.

4.Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що він в змозі встановити своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в більшості країн законодавство регулює й це питання. Для цього виділяються різні критерії монополізації ринку.

90. Монополія: економічна суть, види, наслідки.

Наприкінці XIX сторіччя ринок чи ледве не вперше за свою багатовікову історію розвитку зіштовхнувся зі складними проблемами. Виникла реальна загроза для функціонування конкуренції (цього необхідного атрибута ринку). На шляху конкуренції виникли істотні перешкоди у виді монополістичних утворень в економіці.

Що являють собою монополістичні утворення? Якщо звернути увагу на промислове виробництво, то це окремі великі підприємства, об’єднання підприємств, господарські товариства, що виробляють значну кількість продукції певного виду, завдяки чому займають домінуюче положення на ринку; одержують можливості впливати на процес ціноутворення, створюючи вигідні ціни; одержують більш високі (монопольні) прибутки.

Отже, головною ознакою монопольного утворення (монополії) є заняття монопольного становища на ринку. Останнє визначається як домінуюче положення підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару.

Монопольне становище є бажаним для кожного підприємця або підприємства. Воно дозволяє їм уникнути цілого ряду проблем і ризиків, зв’язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку, концентруючи в своїх руках визначену господарську владу, вони мають можливість з позицій сили впливати на інших учасників ринку, нав’язувати їм свої умови. Можна вважати, що вони нав’язують своїм контрагентам, а іноді і товариству свої особисті інтереси.

Монополія походить від грецьких слів “mono”-один і “poleo”-продаю. Для неї характерні наступні ознаки:

Монополія-це ринок, на якому тільки одна фірма є єдиним виробником продукту;

Продукт монополії не має близьких замінників. Покупець повинен купляти продукт у монополіста або обходитися без нього;

Монополіст може займатися або не займатися рекламою та діяльністю по стимулюванню збуту у залежності від типу пропонуємої продукції;

Монополіст призначає ціну, впроваджує контроль над нею;

Існування монополій залежить від існування бар’єрів для вступу. Перешкоди повинні існувати, щоб утримувати нових конкурентів від вступу в галузь, якщо монополія збирається продовжувати своє існування.

Як єдиний виробник товару, монополіст перебуває в унікальному становищі. Коли монополіст вирішує підвищити ціну продукту, йому нема чого турбуватися про конкурентів, які, понизивши ціну, можуть захопити більшу частину ринку. Монополіст тримає ринок у своїй владі і повністю контролює обсяг випуску продукції призначеної для продажу.

Негативними наслідками монополізму є те, що він руйнівно впливає на ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. Монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що кількість товарів зменшиться, бо підвищуючи ціни, монополія отримає той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків.

Гальмуючи стимули використання досягнень НТП, монополія робить економіку надзвичайно марнотратною, стримує її інтенсифікацію. Там, де панують монополії, ціни втрачають ринкову гнучкість, недостатньо реагують на коливання попиту і пропозиції, характеризуються невисокою еластичністю.

91. Форми власності та організаційні форми приватних підприємств

Залежно від основних форм власності (приватна, колективна, державна) розрізняють такі організаційні види підприємств –

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Одноосібне володіння - підприємство, в якому майно належить одному суб'єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

Товариства, як правило, - це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості їхніх членів. Кількість членів товариства, які особисто беруть участь у їхній роботі, відносно невелика.

Акціонерне товариство — комерційна організація, статутний капітал якої розділений на визначене число акцій, що засвідчують права та обов'язки учасників товариства (акціонерів) створюються в формі публічних або приватних товариств.

Товариство з обмеженою відповідальністю — підприємство, яке має статутні фонди, які поділені на частки (паї), розміри яких визначаються установчими документами. Учасники ТОВ не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів

Товари́ ство з додатко́ вою відповіда́ льністю — товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

По́ вне товари́ ство — товариство, всі учасники якого проводять спільну підприємницьку діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном

Команди́ тне товари́ ство — товариство, в якому разом з одним чи більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).

92. Макроекономічне регулювання. Цілі макроекономічної політики.

Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.

До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;

2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.

4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.

6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

93. Економічне зростання, його типи, фактори .

Податкова система – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків відповідних суб’єктів та об’єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законом розвитку та функціонування економічної системи. Складові податкової системи – податкова структура (виражає комплекс взаємозв’язків між окремими типами (прямі, непрямі та ін.) та видами податків і податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства й економічних законів). Об’єкти оподаткування-заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різні види майна (будинки, земля, споруди, автомобілі, цінні папери та ін.), спадщина й дарування. Основними принципами сучасної податкової системи є: 1) ефективність, що визначається регулюючою і стимулюючою функціями податків; 2) справедливість – передбачає недоцільність і неможливість перекладання податкового тягаря на бідні верстви населення і навіть частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших верств населення; 3) корисність – стягнені з працівників через податкову систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних витрат; 4) оптимальне співвідношення міжекономічною ефективністю і справедливістю, що передбачає недоцільність надмірного перерозподілу національного доходу через податковий механізм (оскільки це гальмувало б інвестиції) або вилучення із зарпл. таких податків, які підривали зацікавленість безпосередніх працівників у зростанні продуктивності праці; 5) витрат на управління податковою системою мають бути мінімальними, саме управління повинно ґрунтуватися на раціональних законах, а механізм оподаткування – бути зрозумілим для основної маси платників; 6) стабільність та економічна обґрунтованість податків; 7) посилення стимулюючої та регулюючої функції за розгортання НТР, впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництві. Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так:

ü за формою оподаткування – прямі і непрямі;

ü за об’єктом оподаткування - на доходи від споживання і на майно;

ü залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки – загальнодержавні та місцеві;

ü за способом стягнення – розкладні та окладні.

Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі – встановлюють безпосередньо щодо платника, це податки на їхні доходи та майно. Непрямі – це податки на споживання, тобто на товари та послуг. Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд зарплати, майнові податки, в тому числі податки на власність.

Соціальні внески справляються з метою формування фондів соціального страхування – пенсійного, з безробіття тощо.

Функції податків: фіскальна, соціальна, регулююча.

Фіскальна функція полягає у формуванні ресурсів держави.

Соціальна функція полягає у регулюючій спрямованості збору та розподілу податків, застосуванні пропорційного, прогресивного, регресивного, пільгового оподаткування.

Регулююча функція полягає у встановленні і зміні системи оподаткування, визначення податкових ставок, наданні податкових пільг.

96. Кредитно-грошова політика держави: кейнсіанський і монетаристський підходи

В основі кейнсіанського напряму стабілізаційної політики лежать думка, що управління податками, державними витратами, обсягом бюджетного дефіциту та пропозицією грошей дає можливість управляти динамікою сукупного попиту, а через нього і динамікою реального обсягу виробництва. Головним засобом впливу на підтримання обсягів виробництва, а отже, і забезпечення макроекономічної рівноваги, є сукупний попит. Вони вважали, що для розширення грошового попиту необхідна така кредитно - грошова політика, за якої потрібні заходи з регулювання відсоткових ставок, стримуючи їх зростання під впливом фінансування державних витрат. Для цього повинні використовуватись такі важелі, як управління обліковою ставкою, банківськими резервами та операціями на відкритому ринку. Ще однією умовою ефективності політики регулювання попиту є наявність недовантажених виробничих потужностей.

У другій половині 1970-х років умови економічного розвитку різко погіршилися: кейнсіанства стабілізаційна політика усунути ці негативні явища не змогла на противагу цій теорії звявилась нова яка одержала назву монетаризму.

Прибічники монетаризму вважають, що головною причиною нестабільності економіки є розлади у функціонуванні грошового обігу. Головний вплив на економіку з метою стабілізації цін та зайнятості і забезпечення економічного зростання потрібно здійснювати шляхом контролю грошової системи через такі її складові, як грошова маса, рівень та структура відсоткових ставок і інших, що впливають на доступність кредиту. Визначається за необхідне суттєве обмеження бюджетних витрат і зміна їх структури. Одночасно відбуваються зміни у податковій системі, спрямовані на зменшення масштабів оподаткування фірм і корпорацій та перерозподіл доходів фізичних осіб через систему прогресивного оподаткування.

Отже, на противагу кейнсіанській політиці, що грунтується на стимулюванні ефективного попиту, насамперед податково-бюджетними засобами при допоміжній ролі кредитно-грошової системи, монетаристи пропонують насамперед різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки з метою її стабілізації.

97. Функції центрального і комерційних банків.

У сучасних умовах центральний банк виконує наступні функції:

1. Емісійний центр готівкового обороту – ця функція полягає в тому, що центральні банки володіють монопольний правом на випуск банкнот.

2. Валютний центр.:

акумулює золотовалютні резерви; здійснює валютне регулювання, тобто регулювання платіжного балансу і валютного курсу; представляє всю країну в міжнародних і регіональних валютно-фінансових організаціях.

3. Банк банків і розрахунковий центр. Центральні банки більшості країн безпосередньо не вступають у фінансові відносини з підприємствами та населенням, а забезпечують касове, розрахункове та кредитне обслуговування кредитних установ, переважно комерційних банків, для яких центральний банк:

є кредитором останньої інстанції; виступає у ролі посередника у міжбанківських розрахунках; здійснює контроль або нагляд над банками; є дослідницьким та інформаційним центром.

4. Орган банківського регулювання та нагляду.

використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

ухвалення положень, що регламентують діяльність банків;

застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності банківської системи і на проведення ефективної монетарної політики.

Основними функціями комерційних банків є:

акумуляція та мобілізація грошового капіталу; посередництво в кредиті; проведення розрахунків і платежів у господарстві; створення платіжних засобів; організація випуску і розміщення цінних паперів;

консультаційне обслуговування клієнтів.

Однієї з важливих функцій комерційного банку є посередництво в кредиті, що вони здійснюють шляхом перерозподілу коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств і грошових доходів приватних осіб.

98. Безробіття як наслідок порушення макроекономічної рівноваги. Рівень безробіття

Безробіття – це відсутність робочих місць для осіб, які бажають та в змозі працювати.

Безробітні, у визначенні Міжнародної організації праці (МОП), — це особи у віці 15 -70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості). які одночасно задовольняють трьом умовам:

не мають роботи (прибуткового заняття),

шукають роботу або намагаються організувати власну справу,

готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів.

Кількість безробітних - це абсолютний показник безробіття, що вказує на його розміри.

Відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення – це відносний показник безробіття, що показує його поширеність і називається рівнем безробіття.

Причини безробіття
1. Глибокі структурні зрушення в економіці
2. Спади і кризи в економіці
3. Упровадження нових технологій
4. Нерівномірне розміщення продуктивних сил
5. Зміни в демографічній структурі населення
6. Сезонні коливання рівня виробництва окремих галузей економіки

Виділяють такі типи безробіття:

Фрикційне безробіття - викликане добровільним бажанням працівника змінити місце роботи. Це з цілому прогресивне явище, держава допомагає їм влаштуватися шляхом підбору вакантних місць.

Структурне безробіття - пов'язане із змінами в структурі суспільного виробництва (згортання галузей, зникнення професій). Таким безробітним потрібно перекваліфіковуватися.

Природне безробіття - фрикційне та структурне разом. Цей тип безробіття присутній на всіх фазах циклу, в тому числі і на «пік». Воно вважається нормальним.

Циклічне безробіття - викликане циклічним спадом виробництва. З цим видом безробіття держава бореться шляхом макроекономічних заходів. Різновидами циклічного безробіття є змушена неповна зайнятість, приховане безробіття.

Безробіття веде до відставання рівня виробництва від потенційного рівня, що описується законом Оукена:

якщо фактичний рівень циклічного безробіття перевищує природний рівень на 1 %, то відставання обсягу виробництва від потенційного рівня складає 2, 5%.

99.Зайнятість як соціально-економічна категорія.

Зайнятість населення — це участь працездатного населення в суспільному виробництві. До зайнятого населення, згідно із ЗУ " Про зайнятість населення", належать:

— працівники, що працюють за наймом на всіх підприємствах, незалежно від форм власності і господарювання;

— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою

— назначені на оплачувані посади в органах державної влади, управління або в громадські організації;

— особи, що проходять професійну підготовку з відривом від виробництва;

— працюючі громадяни держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Особи працездатного віку, які працюють, а також незайняті громадяни, що бажають трудитися і активно шукають роботу, належать до категорії “економічно активного населення”. Особи, що зайняті іншою корисною діяльністю або просто не бажають брати участі у суспільному виробництві, належать до “економічно неактивного населення”.
Кількість зайнятих характеризується рівнем зайнятості, який можна розрахувати двома способами:
1. Частка зайнятих у загальній чисельності населення

Рз = Чз / Чнх 100%

де Рз — рівень зайнятості, %;
Чз — чисельність зайнятого населення, відповідно до балансу трудових ресурсів, осіб;
Чн — чисельність населення, відповідно до балансу трудових ресурсів, осіб.
2. Частка зайнятих в економічно активному населенні

Рз = Чз / Чеан × 100%

де Чеан — чисельність економічно-активного наслення, осіб.

100. Глобалізація як основна сучасна тенденція розвитку світової економіки

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від англ. “globe” – земна куля) – складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби.

Вперше наукове використання терміну глобалізація ввів американський науковець Т. Левітт у 1983 р. З того часу ця категорія отримала значного поширення в науковій літературі.

Існують різні визначення терміну глобалізація, а саме:

Глобалізація – тривалий процес інтеграції національних економік світу з метою розв’язання глобальних проблем людства.

Глобалізація – складне явище взаємозалежності економік, що виникає у зв’язку з обміном товарів і послуг та потоками капіталів.

Глобалізація – процес, завдяки якому досягнення, рішення і діяльність людей в одній частині земної кулі справляють значний вплив на окремих людей і їхні спільноти в усіх частинах світу.

Глобалізація – сукупність викликів і проблем сьогодення.

Глобалізація – процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Причини формування глобалізаційних процесів:

- процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

- науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

- загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.

Основні ознаки процесу глобалізації:

- взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

- фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

- послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

- розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

- створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

- тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

102.Теорія ринкової економіки А.Сміта. Закон «невидимої руки ринку».

Учення про " невидиму руку ринку" — механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб'єктів господарювання за умов ринкової конкуренції. Трактуючи ринковий механізм як " очевидну і просту систему звичайної свободи", А. Сміт стверджував, що ринкова економіка влаштована таким чином, що індивід (економічна людина), який " має на увазі лише власний інтерес... переслідує лише власну вигоду... невидимою рукою спрямовується до мети, що зовсім не входила до його намірів... Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити".
Таким чином, стихійні об'єктивні закони ринкових сил спонтанно забезпечують пріоритетність суспільних цінностей і спрямовують зусилля окремих індивідів, які не думають про сприяння суспільній користі, у русло загальних інтересів. Саме завдяки вільній конкуренції підприємців і через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішим чином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.
Обґрунтування економічної політики держави, заснованої на принципі " lai88ez faire". Досліджуючи " природний порядок" як теоретичну модель економіки вільного підприємництва, А. Сміт приділяв велику увагу аналізу передумов ефективної дії " невидимої руки" ринку. Він розумів, що переваги ринкової економіки реалізуються лише за умови існування системи стримувань та противаг досконалої конкуренції, включення у певні інституційні рамки вільної гри економічних інтересів. Вчений писав про те, що переваги ринкового механізму саморегулювання виявляються за умов, коли " кожній людині, доки вона не порушує законів справедливості, дозволяється цілком вільно діяти на свій розсуд у власних інтересах і конкурувати своєю працею та капіталом із працею та капіталом будь-якої іншої особи й цілого класу". Виходячи з того, що вільна гра ринкових сил не має порушуватися ніякими зовнішніми факторами, А. Сміт вороже ставився до будь-якої монополії, яка " є великим ворогом доброго господарства", зводячи нанівець чудові властивості " невидимої руки". " Монополісти, — писав учений, — підтримуючи постійну недостачу продуктів на ринку і навмисне не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свої товари набагато дорожче від природної ціни й піднімають свої доходи... значно вище від їхньої природної норми". Відтак А. Сміт засуджував виключні привілеї торговельних компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, які, на його думку, обмежували конкуренцію та мобільність ресурсів.

103.Внесок Ж. Б. Сея в соціально-економічну науку

Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб´ єктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:
Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. " Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, — писав учений, — становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією" 1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання. Прихильність до концепції економічного лібералізму, практичний досвід та глибокі теоретичні знання знайшли відображення у праці вченого " Трактат з політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства", яка була опублікована у 1803 р. Книга Ж.Б. Сея привернула увагу громадськості й була помічена Наполеоном, який проводив політику жорсткого протекціонізму та всебічного регулювання економіки. Перший консул запросив ученого до себе і запропонував автору доопрацювати твір у дусі урядової політики. Але Ж.Б. Сей відмовився пропагувати політику, яку він уважав згубною для Франції. Результатом цього стала багаторічна опала вченого та заборона перевидання трактату. Залишивши на деякий час економічні дослідження, Ж.Б. Сей відкрив текстильну мануфактуру на якій налагодив роботу передової англійської техніки. Він одночасно виконував обов´ язки механіка й управляючого. Це сприяло покращанню матеріального становища вченого і збагатило його економічні уявлення щодо природи і сутності підприємництва. У 1812 р. він повернувся у Париж і здійснив друге видання " Трактату з політичної економії", яке побачило світ у 1814 р. — після падіння Наполеона та реставрації Бурбонів. Книга принесла Ж.Б. Сею не лише реабілітацію, але і славу. Вона була перекладена багатьма мовами і залишилась основною науковою працею, французького дослідника. У цей період за дорученням уряду Ж.Б. Сей відвідав Англію з метою вивчення досвіду бурхливого економічного розвитку. Отримані вченим враження від поїздки та зустрічей з британськими економістами, зокрема з Д. Рікардо, знайшли відображення у праці " Англія та англійці" (1814), у якій Ж.Б. Трактуючи корисність як " здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що " виробництво не створює матерії, але