Ідейно-художня своєрідність поеми «Дизертир» Федьковича.

Найжахливіша картина злиденного життя селянства показана в одному з найкращих творів «Жовнярського» циклу — в поемі «Дезертир» (1868 р.). Це один з найсиль-ніших творів Федьковича, де так глибоко й виразно показано життя наймита-сіромахи, викрито причини, що породжують несправедливість і трагічне існування тисяч людей. Сирота Іван, працюючи в глитая на протязі восьми років, крім сліз, злиднів та важкої праці, нічого не знав. Але згодом Іванові вдається придбати хатину і одружитися. В нього вже двоє дітей. Та на цьому його життя обривається. Івана забирають в солдати.

Солдатчина була куди гіршою за найтяжчу роботу у глитаїв. За всяку дрібницю солдата карали «буками» (били киями), проганяли «вулицею» (через стрій солдат), ставили у великі морози на варту босими, коли ноги примерзали до холодного каміння. Таких же жахливих знущань зазнав і герой поеми «Дезертир» наймит Іван.Солдатське життя Івана стає ще більш нестерпним, коли з дому надходять звістки, що діти ходять холодні й голодні «попід чужі двері, хліба прося», а за несплату податків війти продали хату. Іван не витримує цього і тікає додому. По дорозі його ловлять і заковують в кайдани як дезертира.Тяжкої кари зазнав Іван, його судять «пани неситі». В словах Івана на судовому процесі розкривається сумна картина невимовної експлуатації наймитів поміщиками, які людей у «плуг упрягали».

Івана проганяють «вулицею», і «червона, як дрібний жемчуг», полилася кров у сіромахи. Після цієї розправи його повертають назад у військо. Дізнавшись, що діти повмирали з голоду і що жінка теж помирає, він кінчає життя самогубством. Звичайно, як розповідає далі поет, ксьондзи наймита Івана, що своєю кров’ю тільки «браму цисарську закривавив», записують у пекло, бо ж рай їм самим потрібний.

Поема «Дезертир» дає глибоке і всебічне уявлення про гніт, якого зазнавав сотні років народ Західної України. Разом з тим вона є гнівним соціальним протестом. Тут поет виступає як палкий захисник прав свого народу.

Тепер, коли брати по крові і по класу Західної України навіки звільнилися від польських панів, які, за виразом Федьковича, «за талери продають народи і душі», поема «Дезертир», як і інші твори народного поета, викликатимуть ще більшу ненависть і огиду до проклятого минулого українського народу. У вірші „Дезертир“ український поет не засуджує жовніра, який біжить з війська додому, щоб старій неньці „дрівець врубатоньки“ і хату їй нагріти. Тему дезертирства Ю. Федькович висвітлює в гуманістичному плані: „цісарський стрілець“ свій синівський обов’язок перед одинокою матір’ю ставить вище за військовий. в " Дезертирі" засвідчено передусім філософське, художньо-метафізичне бачення людини, а замість публіцистичного елемента набагато ширше розгорнуто ліричний.

Специфічний фабульний матеріал для поеми дала Федьковичеві сама дійсність. Дезертирство було поширеним явищем в австрійській армії. Мотиву дезертирства письменник приділяє увагу на початку 60-х років у вірші " Дезертер", оповіданні " Штефан Славич". У поемі " Дезертир" драматичний, багатозначний випадок утечі з війська Федькович піднімає до високого поетичного узагальнення.

Поема пройнята яскравим, багатогранним протиставленням двох сфер життя. Сплетені автором воєдино, опозиційні лінії витворюють ширшу, узагальненішу опозицію: розкутому духовному життю та особистості, яка починає усвідомлювати його світ із незрозумілим Богом, байдужою долею, корисливими й лихими людьми, світ, що немилосердно нівечить будь-які світлі задуми індивіда. З великою поетичною виразністю зображує Федькович трагедію безправної людини, для якої ніщо не може стати порятунком. Федькович першим в українській літературі прийшов до безпосереднього художнього втілення ідеї протистояння людини й мілітаристської експлуататорської держави — одного з головних конфліктів нового часу.

Сама концепція героя — простолюдина, наділеного гостротою відчуття й великою силою переживання, але водночас позбавленого значної глибини суб'єктивного самоусвідомлення, героя, який виступає насамперед об'єктом впливу тих чи тих обставин, іде від сентименталістських уявлень. Ними зумовлені й співчуття в авторському ставленні до героя, й поява у творах ідеї, що розуміння життя героєм, його вимоги елементарного задоволення своїх духовних потреб, його, зрештою, гідність переросли те образливе становище, в якому він перебуває.

Як особистість герой " Дезертира" загалом невиразний (хоча зображений докладніше, ніж герой " Новобранчика"). Попри всі індивідуальні подробиці (насамперед у зворушливих епізодах взаємин Івана зі своїми малими дітьми), герой поеми є радше типовим знаком, що репрезентує безправну людину, зокрема буковинського селянина; навколо цього знака організовано складну систему авторських роздумів, апеляцій, концептуальних паралелей, ліричних одкровень. Відтак головна сфера розкриття особистісного первня міститься не в образі героя, а в загальній, власне авторській, позиції.

Позначена поема й романтичними рисами — в спробі контрастного емоційного складності влаштування світу. Ця поетична концепція певною мірою витлумачує загальну пасивність героя Федьковичевої поезії, відчуття ним непомірності й практичної неможливості здійснення будь-яких змін. Іншою гранню розкривається вона в мотивах " люби — згуби" та смертельної спокуси (в ряді інших творів поета). З нею ж пов'язане фігурування в поемі образу — поняття долі та розгортання проблематики теодицеї.

" Дезертир" належить до тих творів Федьковича поемного жанру (серед них також — " Свекруха", " Новобранчик", " Мертвець"), крізь які проходить — і цим додано нових значень художньому узагальненню твору — пристрасний авторський роздум про Бога. За цим образом стоїть і християнсько-релігійне розуміння верховної сутності, й закономірність природи та людської історії, й увесь світ у своїй претензії мати сенс та певну доцільність.

Ідейно-художня своєрідність ліричних творів Глібова «Журба», «Моя веснянка», «Не плач, поет»

Поезія Л. Глібова " Журба" — перлина української лірики

Леонід Глібов любив Чернігівщину, часто приїжджав помилуватися краєвидами, поблукати старенькими вулицями, відпочити на березі річки Снов. Під час одного з таких приїздів він замислився над тим, що ще недавно по цій землі ходив Тарас Шевченко, писав, малював, а сьогодні його вже нема. Так народилася поезія " Журба", яка була покладена на музику М. Лисенка і стала улюбленою піснею кількох поколінь " Стоїть гора високая".

У поезії автор описав лагідну, ніжну теплу пору року — літо. Вона так само чудова, як і молодість, та ліричний герой засмучений. Він розуміє, що скоро прийде осінь і нагадає, що щасливі дні промайнули, молодість минула. Від цього болить серденько у героя, тяжко йому на душі:

А болить воно від усвідомлення, що природа змінна, але вічна. Пройдуть холодні осінні дощі, прошумлять снігові заметілі і знову землю уквітчає зеленню та квітами весна. Життя ж людини скороминуче, до неї ніколи не повернеться юність, ніколи їй більше не пережити щастя молодості, ніколи не зустрітися з дитинством.

Поезія " Журба" — це свідчення не тільки великого ліричного таланту Леоніда Глібова, а й патріотизму, мудрості, глибокого знання українських народних образів-символів. У цій поезії є і верба — символ весни і самої України, і гора — символ висоти людського духу, і річку, яка символізує плинність часу, початок і кінець людського життя. " Журба" витримана Глібовим у стилі народної пісні. І змістом, і духом вона близька до народного мелосу. " Завдяки глибокій життєвості, яскравій емоційній виразності, винятковій мелодійності звучання, — писав Б. Деркач, — вона за життя поета стала народною піснею".

Подібні гострота й вагомість теми притаманні одному з ранніх віршів — «Моя веснянка» (переосмислення типово «веснянкових» мотивів). Скарги героя на особисте життя виражені тут із залученням реалій, що потенціально мають громадянське звучання, а рельєфність зображення долі в постаті подорожнього чоловіка рішуче виводить цей образ на авансцену твору, концентруючи на собі головну увагу (що й давало дослідникам підстави розглядати вірш як відгук на селянську реформу 1861 p.). Трактування поетом дійсності в цьому та деяких інших творах виявляє певну міру його тяжіння до народницької орієнтації в тогочасній українській літературі.

«Засни ж і ти, перо моє, засни!», — у відчаї звертається до себе поет, чия «душа квилить і серце мліє». Проблему творчості в тіснотних обставинах «ночі» окреслено у вірші «Не плач, поет!». Твір, наскрізь іронічний за своєю назвою і загальним тоном і в такий спосіб протиставлений обивательській громадській думці, обстоює право митця порушувати конфліктні, а не тільки розважальні теми.