Доходи населення в країнах Заходу

У результаті масштабного перерозподілу розрив у доходах різко скорочується. Так, у США кінцеві доходи верхнього дециля перевищують доходи нижнього дециля у 5, 5 раза, Великобританії - у 4, 1 раза, Німеччині, Канаді та Японії - у 3, 7 раза, Швеції- у 2, 7 раза2. Такий перерозподіл передбачає, що прибутковий податок з населення і податок на прибуток корпорацій будуються за прогресивною шкалою, тобто чим більший дохід суб'єкта, тим більша його частина відраховується у бюджет. Причому в країнах, де в тому чи іншому варіанті склалося соціальне ринкове господарство, верхня планка цих податків сягає 50%.

Слід мати на увазі і те, що в процесі перерозподілу ВВП беруть участь великі корпорації, які не тільки сплачують податок на прибуток, а й відраховують значні суми в пенсійний фонд, а також у фонди соціального та медичного страхування. Тому старі люди одержують пристойні пенсії, безробітні, багатодітні сім'ї та одинокі матері - вагомі допомоги, а застраховані працівники та члени їхніх сімей мають змогу користуватися найкваліфікованішим медичним обслуговуванням, зокрема, робити винятково складні й дорогі операції. Факти засвідчують, що обмежена соціальна диференціація є прийнятною для переважної більшості населення високорозвинутих країн і не створює надмірної соціальної напруженості.

Необхідно бодай коротко зупинитися на шведському досвіді. В основі шведської моделі " демократичного соціалізму" лежить соціалізація сфери розподілу національного доходу шляхом більш активного й масштабного, ніж в інших розвинутих країнах, використання податково-трансфертного механізму. Зокрема, податок на прибуток великих корпорацій у Швеції становить близько 70% балансового показника. Отже, у розпорядженні компаній залишається тільки 30% чистого прибутку, оскільки добра половина його використовується з метою інвестицій, доходи акціонерів та менеджерів істотно обмежені. Решта прибутку зазнає функціональної соціалізації- використовується в інтересах найманих працівників, членів їхніх сімей та представників малого бізнесу. Високий податок на прибуток дав змогу державі повністю забезпечити безплатну вищу освіту, безплатну охорону здоров'я (включаючи безплатні ліки). Держава надає громадянам безплатне комфортабельне житло або повністю компенсує орендну плату і дотує широке коло споживчих товарів, забезпечуючи їхню доступність для сімей з обмеженими доходами.

Характерним є і те, що пенсії за віком не залежать від стажу роботи й величини зарплати працівника в період його активної трудової діяльності, тобто пенсія виплачується людині не як колишньому працівникові, а як громадянину Швеції. Постійна структурна перебудова економіки неминуче веде до вивільнення частини працівників, але безробіття вкрай мале, бо держава влаштовує людей, котрі втратили роботу в стагнуючих галузях, на підприємства швидкозростаючих галузей з високими технологіями або сервісного сектору, де зайнято 67% загальної кількості працівників. Очевидно, що таке розв'язання проблеми безробіття вимагає підвищення кваліфікації або перекваліфікації працівників, і держава оплачує пов'язані з цим затрати.

Соціалізація сфери розподілу привела до двох головних результатів. По-перше, зменшилася соціальна диференціація населення внаслідок перерозподілу первинних доходів: як уже зазначалося, розрив у кінцевих доходах верхнього і нижнього децилів становить у Швеції 2, 7 раза, тобто є меншим, ніж у будь-якій іншій високорозвинутій країні. По-друге, на думку шведських економістів, особливо соціал-демократів, вона привела до декомодації(" розтоварювання") робочої сили, що дістає прояв у зниженні ролі зарплати і, відповідно, ринку праці в життєзабезпеченні сімей. Так, у 1995 р. частка зарплати в задоволенні потреб шведських сімей становила лише 35%, а частка бюджету, або соціальних трансфертів та безплатних послуг, - 65%3.

Переважна частина населення досі підтримувала політику соціалізації, про що свідчить той факт, що протягом ряду десятиліть майже безперервно при владі перебували представники Соціал-демократичної робітничої партії Швеції[9, c. 66-68].

Зрозуміло, шведську модель не слід ідеалізувати. В останні роки виразно проявилися її недоліки:

1. Значна частина працівників орієнтується на соціальні трансферти й безплатні послуги, а тому працює не на повну силу; зокрема, дестимулюючу роль відіграють високі лікарняні допомоги, які до того ж видаються без особливих труднощів.

2. Висококваліфіковані спеціалісти, воліючи мати доступ до нових, нестандартних товарів та послуг підвищеної якості, що не входять до широкого, але все ж таки обмеженого кола дотованих державою товарів та послуг, змушені продавати свою робочу силу за кордоном за ринковою ціною. Інакше кажучи, відбувається втеча умів та робочих рук. М. Портер зазначає, що шведська зрівнялівка гальмує зростання попиту на нові, природно - найдорожчі товари і послуги, й тим самим звужує їхній ринок.

3. Прагнучи знизити податки, а також відрахування до різних фондів (пенсійного, соціального та медичного страхування), великі корпорації почали переводити свої активи в зарубіжні філії (дочірні компанії), що помітно знижує конкурентоспроможність шведської економіки.

4. Нарешті, масовий приплив іммігрантів, що набувають прав громадянства, викликав невдоволення значної частини населення.

Перелічені моменти можуть зумовити крах або ж згасання шведської моделі і перехід до широко опробуваної моделі соціального ринкового господарства, отже, до принципового підвищення ролі ринку, насамперед ринку праці, й обмеження державного втручання у розподільчі процеси. Ознакою такого згасання є поразка Соціал-демократичної робітничої партії Швеції на виборах 2006 p., глибинною основою якої слугує входження в постіндустріальну стадію розвитку, тож зниження частки та впливу класу промислових робітників - головної електоральної опори цієї партії[5, c. 6].

Досвід Швеції, безперечно, заслуговує на глибоке вивчення. Я поділяю думку дослідника, котрий вважає шведську модель, попри всю обмеженість її історичної ефективності, єдиним у світі гуманним та успішним експериментом з реалізації соціалістичної ідеї. Дуже ймовірно, що деякі елементи останнього можуть бути з успіхом використані в наших умовах.

Тепер звернімося докладніше до проблем України, яка скопіювала плоску шкалу прибуткового податку, встановлену в Росії. Хоч би яким був дохід суб'єкта - 100, 1000 або 100000 дол., він сплачує в бюджет 15%. Захисники плоскої шкали стверджують, що прогресивний прибутковий податок змусить підприємців утікати в тінь, приховувати свої доходи, ухилятися від сплати податків. Але практика показує, що чим багатша людина, тим важче вона розлучається зі своїми грошима, тим активніше шукає можливості не сплачувати податок. І тому плоска шкапа прибуткового податку - аж ніяк не панацея, бо вона не змінює менталітет нової буржуазії. Поряд з тим саме ця шкала є однією з основних (коли не головною) причин обмеженості видатків бюджету на соціальні цілі.

Низькі пенсії переважної частини літніх людей, що не покривають прожиткового мінімуму, поставили цю категорію громадян на межу виживання: якщо їм не можуть або не хочуть допомагати діти чи інші родичі, вони змушені перебиватися випадковими доходами, аж до пошуку порожніх пляшок і картону в смітникових контейнерах...

Найважливішим негативним наслідком бідності є те, що малозабезпечені сім'ї не в змозі дати своїм дітям добре виховання (їх " виховує" вулиця) та освіту, бо шлях на платні відділення престижних вищих навчальних закладів, чиї дипломи високо котируються, а отже, відкривають перспективу дістати добре оплачувану роботу, для цих дітей, як правило, закритий, За таких умов сім'я орієнтує дитину не на те, щоб стати культурною, всебічно ерудованою людиною, з належним соціальним статусом, а на те, щоб мати надійний окраєць хліба. Тому багато здібних дітей з бідних сімей не можуть реалізувати свої можливості, лишаються за бортом. Так бідні продукують бідних, а багаті – багатих.

Разом з тим в Україні є чимало мільйонерів (у доларовому еквіваленті) і навіть декілька мільярдерів, які менш за все переймаються інтересами незахищених верств населення, Таким чином, нагромадження суспільного капіталу в країні має полярну форму.

Природним чином, гранично низькі соціальні трансферти й обмежені пільги ведуть до того, що розрив у кінцевих доходах найбагатших і найбідніших у нашій країні майже не відхиляється від розриву в початкових доходах. Елементарний життєвий досвід підштовхує до висновку про те, що розрив кінцевих доходів в Україні перевищує розрив первинних доходів у розвинутих демократичних країнах, включаючи США, де, як уже зазначалося, він становить майже 16 разів.

Характерно, що в українських статистичних збірниках наводяться численні дані про різницю в доходах сімей залежно від місця проживання (місто, село) та кількості дітей, але немає вірогідних цифр, які би характеризували розрив у доходах крайніх соціальних груп. Наприклад, " Статистичний щорічник України за 2005 рік" наводить такі дані (таблиця 18.13, с 416): грошові затрати 20% найбільш забезпеченої частини населення перевищують затрати 20% найменш забезпеченої частини в 5, 5 раза. Очевидно, що базою грошових затрат є наявні грошові доходи сімей (щодо заощаджень, то вони, звичайно, обмежують поточні витрати, але жодним чином не впливають на величину наявних доходів). Хоча не ясно, про які доходи йдеться (первинні чи кінцеві), але за змістом маються на увазі кінцеві. На перший погляд, наведена цифра кореспондує з різницею у кінцевих доходах крайніх страт у розвинутих країнах (крім США), тобто в Україні вона приблизно в 1, 5 раза вища, що цілком поясненно. Проте, якщо в міжнародній статистичній практиці прийнято зіставляти доходи і витрати верхнього та нижнього децилів, то укладачі збірника зіставляють витрати, а отже, й доходи верхнього та нижнього квинтилів. Ясно, що в цьому разі розрив у витратах (а значить, і в доходах) крайніх страт істотно зменшується, бо порівнюються витрати і доходи не найбагатших і не найбідніших. За допомогою цього нехитрого статистичного виверту ступінь соціальної диференціації в Україні істотно пом'якшується, реальна картина спотворюється.

На моє переконання, щоб зменшити соціальну диференціацію, слід якнайшвидше перейти до прогресивної шкапи прибуткового податку. Більше того, доцільно впровадити селективний податок на розкіш, що його сплачуватимуть лише власники особняків, квартир в елітних будинках, престижних іномарок, а також великих депозитів.

Окремо слід сказати про тарифи на комунальні послуги, які різко зросли внаслідок подорожчання російського газу і тривалого ігнорування об'єктивної потреби в запровадженні енергоощадних технологій та енергоощадного устаткування. Підвищення тарифів часто пояснюють вкрай важким становищем ЖКГ і прагненням зробити цю сферу беззбитковою, що відкриє шлях великому капіталу і дозволить реально здійснити кардинальну реформу комунального господарства. Очевидно також, що початковий імпульс для масштабного припливу великого національного й іноземного капіталу (беззбитковість і бодай мінімальна рентабельність сфери ЖКГ) вирішено забезпечити тільки за рахунок коштів населення. Уряд України, проте, обрав найневдаліший варіант - тотальне підвищення тарифів для всіх категорій платників. Результатом такого підходу будуть не тільки затримки платежів (або відмова від оплати послуг), а й повне зубожіння значної частини населення. Деякі українські керівники лукавлять, наводячи дані про кількість сімей, які одержують житлові субсидії, бо насправді це засвідчує неприпустиму для цивілізованої країни частку бідних і просто злиденних у складі населення.

Як на мою думку, тарифи на комунальні послуги слід диференціювати залежно від обсягу споживаного ресурсу та доходів сімей даної соціальної групи. Характерно, що ці моменти взаємно пов'язані, бо саме багаті не схильні заощаджувати ресурси. Диференціація тарифів забезпечить елементарну соціальну справедливість і дасть змогу одержати реальні гроші на відновлення та розвиток ЖКГ. При цьому основний тягар затрат на забезпечення беззбитковості роботи ЖКГ як умови масштабного припливу інвестицій до цієї сфери ляже на найзаможніших громадян. Інакше розрив у кінцевих доходах ще більше зросте і стане соціально небезпечним.

І нарешті, не можна не згадати про " середній клас", який у розвинутих демократичних країнах, становлячи переважну частину населення, є опорою економічної та політичної стабільності, а його менталітет - підґрунтям суспільної моралі. Деякі автори вважають, що в Україні такий клас уже існує або, принаймні, успішно формується, і відносять до нього сім'ї, де середньодушовий дохід становить від 300 до 1000 дол. на місяць. При цьому не враховується соціальний статус дорослих працездатних членів сім'ї, отже, і спосіб одержання доходу; таким чином, у середній клас включаються не тільки представники малого та середнього бізнесу, висококваліфіковані робітники і фахівці, діячі мистецтв, а й маргінальні групи (тіньові ділки, спекулянти, повії, корумповані чиновники нижчої ланки, корумповані лікарі та викладачі ВНЗ тощо), котрі, прагнучи розбагатіти будь-що, балансують на межі криміналу (або й перетинають її). Природно, вони приховують свої доходи, ухиляються від сплати податків, підривають суспільну мораль, справляють руйнівний вплив на молодь, відбиваючи у неї бажання вчитися і працювати з повною віддачею. Таким чином, в Україні існує не середній клас у загальноприйнятому розумінні, а певний " середній за доходом" прошарок, який діє за власними правилами, нехтує законом та інтересами всієї країни, але найголовніше - самим фактом свого існування перевертає у свідомості молоді всі постулати суспільної моралі про чесний спосіб життя[1, c. 12-13].