Відновлення Української Народної Республіки. Утворення Західно-Української республіки. Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Після падіння влади Скоропадського Директорія та створений 26 листопада 1918 р. уряд УНР під головуванням В. Чеховського (УСДРП) зіткнулися з надто тяжкими проблемами внутрішньої і зовнішньої політики. Так, у галузі внутрішньої політики потрібно було організувати владу та створити віддані УНР збройні сили; у галузі зовнішньої політики – знайти вихід із того становища, в яке потрапила Україна після відступу австро-німецьких військ і початку війни на різних фронтах.

Організація влади розпочалася відразу ж після зайняття Києва (14 грудня 1918 р.). Складність полягала в тому, що Директорія перебувала між двох вогнів: з півночі загрожували більшовики, які переконували маси, що Директорія “запродалася капіталістам”, а з півдня - інтервенти Антанти, котра схилялася до ідеї “єдиної і неділимої”. Ідеології більшовизму та влади Рад Директорія УНР протиставила трудовий принцип влади: влада належить трудовим Радам, обраним робітниками, селянами, трудовою інтелігенцією. Її центральні органи мали створити Трудовий конгрес, обраний без участі поміщиків і капіталістів. Це дало підставу антиукраїнським колам, які впливали на представників Антанти, звинувачувати Директорію в “більшовизмі”. Тим більше, що Директорія своєю декларацією від 26 грудня 1918 р. відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу селянам поміщицької землі без викупу. Крім того, в середині української демократії не вщухали незгоди і розбрат. Так, розходження в поглядах на форму влади спричинило розкол й у провідних партіях: в УСДРП “фракція незалежних соціал-демократів” виступила за радянську форму влади, в УПСР “центральна течія” висловилась за владу “трудових рад”.

Ще на початку грудня 1918 р. ситуація в Україні різко погіршилася. УНР опинилася в оточенні ворожих або неприхильно-нейтральних сил. На заході виник Польський фронт. З півночі і північного сходу наступали більшовики. На півдні набирала сили добровольча армія Денікіна. З Одеси й Миколаєва загрожував франко-грецький десант з частинами російських добровольців. На південному заході, на правому березі Дністра, стояли румуни, які ще в березні 1918 р. захопили Бессарабію, а в листопаді – Буковину. Проти кожної з цих сил молода держава мусила тримати збройну оборону. Найбільшими з цих фронтів були протибільшовицький і протипольський, на яких зосереджувалася основна увага.

Спроба Директорії порозумітися з Москвою (січень 1919 р.) не вдалася. Серед уряду і політичних партій дебатувалися дві концепції: з більшовиками проти інтервенції Антанти чи з Антантою проти більшовиків. Лідером першої течії був Винниченко, другої – Петлюра. Остаточно прийнявши протибільшовицьку орієнтацію, Директорія спробувала увійти в порозуміння з представниками Антанти.

Москва, як і в 1917 р., застосувала тактику “допомоги радянському урядові України”, створеному у Москві 17 листопада 1918 р. Тоді ж утворено командування протиукраїнського фронту. Рада цього ж фронту на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіним, В. Затонським на початку грудня 1918 р. повела з Курська військові операції проти УНР, формально не оголошуючи війни. Після низки безуспішних нот уряду УНР до радянського уряду Москви (31 грудня; 3, 4, і 9 січня 1919 р.) Директорія була змушена оголосити йому війну.

Становите ускладнювалося відсутністю у Директорії регулярної військової сили, за винятком декількох формувань, що залишилися з часів гетьманщини. Повстанські загони охоче виступили проти Скоропадського, але були ненадійною силою; до того ж, часто піддавалися більшовицькій агітації.

До найбільших повстанських угрупувань в Україні в період другої українсько-більшовицької війни належали загони Махна на Катеринославщині (Гуляй-Поле), Григор’єва на Херсонщині, Ангела на Чернігівщині, Зеленого (Д. Терпила) на півдні Київщини, Шепеля на Літинщині (Поділля) та ін. У протибільшовицькій війні Директорія спиралася, передусім, на Запорізький корпус та окремий загін (з 3 грудня 1918 р. корпус) січових стрільців Є. Коновальця.

До червня 1918 р. ініціатива належала більшовикам: українське військо лише оборонялося. Впродовж грудня 1918 р. їм вдалося зайняти Лівобережжя і підступити до Києва. Тут більшовикам суттєво допомогли українські отамани, зокрема, Махно, котрий у розпалі боїв захопив Катеринослав, та Зелений, що очолив повстання на півдні Київщини і відрізав північне крило українсько-більшовицького фронту від південного. Внаслідок цих повстань український уряд 5 лютого 1919 р. змушений був покинути Київ.

Надії на порозуміння з Францією не виправдалися, бо та вимагала, щоб українська армія влилася в російську, і не визнавала національних прав України.

Тим часом вихід з уряду соціалістів на чолі з В.Винниченком створив йому в масах славу “буржуазного”. До того ж створення власної регулярної армії просувалось вкрай мляво. Фронт розпадався під впливом більшовицької пропаганди, державний апарат руйнувався, вояки дезертирували, серед отаманів панувало свавілля. Начальники військ шукали виходу в більшовицьких гаслах, щоб паралізувати їх вплив на населення.

Червоні війська скористалися послабленням Директорії і продовжили наступ. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена радянська влада. Наступ радянських військ розгорнувся і на півдні.

За таких умов Директорія вирішила створити новий уряд на чолі з соціалістами, сподіваючись, що він матиме вплив на українські маси. 9 квітня 1919 р. у Рівному був створений Уряд на чолі з Б. Мартосом (УСДРП) із членів УСДРП, УПСР і представника Галичини. У відозві до народу зазначалося, що уряд “не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави”. Уряд сповіщав про свої заходи щодо зміцнення демократичного ладу і рішуче виступив проти всякого роду порушників громадського порядку.

Але й цього разу декларації розминулися з реальністю. Українським політикам не вдалося об’єднати національні сили в єдиний фронт.

Найголовнішими причинами поразки Директорії були вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини, які негативно впли­вали на розвиток подій в Україні, і неспроможність Директорії створити стабільні та ефективні політичні й економічні умови розвитку Української держави.

На відміну від УНР на західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух. Серед населення монархії Габсбургів розгорнувся рух за утворення національних самостійних держав. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), президентом якої став Євген Петрушевич.

ЗУНР ухвалила низку законів: про державну мову (15 лютого 1919 р.) – державною проголошувалась українська мова з правом національних меншостей зноситися з урядом і адміністрацією на місцях своїми рідними мовами; про шкільництво (13 лютого); про громадянство (8 квітня); про земельну реформу (14 квітня).

15 квітня вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР.

Але найважливішим актом, який встигла здійснити ЗУНР, був славнозвісний Акт злуки 1919 р.

1 грудня 1918 р. у Фастові підписано “Передвступний договір між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. Після того як Директорія встановила свою владу у Києві, 3 січня 1919 р. у Станіславові було ухвалено злуку ЗУНР з УНР.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві відбулося урочисте проголошення Акту злуки. З цієї нагоди Директорія видала Універсал, в якому, зокрема, зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастя робочого народу”.

Вже 2 лютого Директорія змушена була відступати з Києва
під тиском більшовицьких військ. Незабаром під її владою залишився
тільки невеликий клаптик української території навколо Кам’янця-Подільського.

Які причини поразки ЗУНР? Серед них можна назвати і помилки, допущені урядом та військовим командуванням, і відсутність єдності між ЗУНР і УНР, і слабку соціальну політику, яка зумовила пасивність значної частини народних мас. Але головна біда ЗУНР полягала у тому, що в неї були надто сильні зовнішні вороги, а союзників практично не було. Міжнародна ситуація загалом виявилася несприятливою, а власних ресурсів було замало для відсічі інтервентам. За цих умов історичні шанси вистояти були для ЗУНР мізерні. Цей досвід ЗУНР мав величезний вплив на формування національної свідомості українського народу, увійшов у його історичну пам’ять, став прикладом для наступних поколінь. І нарешті, саме в ті часи остаточно утвердилася в свідомості українців ідея національної єдності України.