Репресії 30-х років. Боротьба з українським буржуазним націоналізмом.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша – 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга – 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя – 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

1929-1931 рр.

Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. – 1, 4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.

Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року.

По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в “музеї атеїзму”, як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.

Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне “світле майбутнє”.

Органи ДПУ вдарили по українській інтелігенції, особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. У червні 1929 р. ДПУ розстріляло у Харкові колишнього генерал-хоружного армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх у організації націоналістичного підпілля. У липні того ж року почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації – Спілки визволення України.

У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах.

Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв – зі смертними вироками.

1932-1934 рр.

Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Його причини остаточно не з’ясовані. Одні вважають, що голод був спланований Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на “шкідників” – передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-агараників у тому, що вони спеціально “прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.” У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула (“за списком”) справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так наприкінці 20-х – на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізація потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був класовий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільшилась кількість “молодих інженерів”.

1936-1938 рр (так званий Великий Терор).

Голодомор 1933 р. збігся в часі (звичайно ж, не випадково) з другою хвилею масових репресій, спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших регіонах масові репресії проти партійних активістів розгорнулися в 1937 р., то в Україні початок був покладений уже в 1933 р. Українських комуністів треба було покарати за “націонал-ухильництво”, яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали.

У 1933 р. в Україну прибув П.Постишев, а ДПУ республіки очолив В.Балицький; спільними зусиллями вони організували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Сфабриковано справи “Української військової організації” (УВО), “Польської організації військової” (ПОВ), “Блоку українських націоналістичних партій”. Заарештовано О.Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним зв’язані.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі “боротьбистів”, за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М.Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7 – 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес “боротьбистів-2”).

Терор 1937 – 1938 рр. охопив цілий Радянський Союз, усі нації та соціальні групи. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х років вони, в основному, були спрямовані проти непманів, “куркулів”, старої інтелігенції, то у 1395 – 1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії охопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників. Здається парадоксальним, що винищували “своїх” – провідних діячів партії та держави, знаменитих воєначальників. Але нічого дивного в цьому не було: “стара гвардія”, яка пройшла підпілля, царські репресії, громадянську війну і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячого класу, оплоту тоталітарної системи з “батьком народів” на вершині бюрократичної піраміди. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і рівно служила “вождю”.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР.

Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників).

Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам’яті людства під назвою Великого Терору.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільстві. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.