Структура наукового тексту

Саме з аналізу плану роботи, власне її побудови (вступної, основної, заключної частин), починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин), чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою» [21]. Пильної уваги потребує передмова, вступ, післямова, анотація і її відповідність змісту рукопису, доречність епіграфів, посвят. Посилання на джерело, список використаних джерел, рекомендована література, порядок розміщення довідкового апарату та посилань у тексті [21]. Наявність і повнота в майбутньому оригінал-макеті допоміжної частини видання (додатків, бібліографічних описів, покажчиків, глосаріїв, посторінкових зносок, змісту) також залежність від редактора, його тісної співпраці з автором. Зазначені складові тексту, як правило, редагуються після завершення роботи над основною частиною оригіналу. Можуть також перебувати у роботі паралельно. Це ж стосується і службової частини видання (авантитулу, розгорнутого титулу, звороту титулу, колонцифр, колонтитулів). Опрацьовуючи текст основної частини, редактор завжди має пам’ятати, що будь-яка внесена тут правка має автоматично відбитися у службовій чи допоміжній частині. Найперше це стосується змісту, написів на колонтитулах [13, с. 27].

Мова наукового і довідкового текстів має бути чіткою, точною, ясною. На особливу увагу редактора заслуговує відстеження у текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні певного терміна подавалося його пояснення, вказувалося на етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл і дисциплін, вживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання – це науковий текст) [13, с. 29].

Таким чином, редактор, працюючи над структурою наукового тексту повинен поліпшити її шляхом: систематизації зібраного матеріалу, дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту, чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного, строгої логіки викладу, написання серйозних узагальнень, вироблення самостійних висновків, виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних «не за темою». Пильну увагу приділити передмові, вступу, післямові, анотації і її відповідності змісту рукопису, доречність епіграфів та посвят.

32. Проблеми мовностилістичного вдосконалення наукового тексту.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Ред́ актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).

Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95

3.1 видання Документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, мі­стить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нор­мативних документів щодо їхньо­го видавничого оформлення і по­ліграфічного виконання Примітка 1. Під документом слід ро­зуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним лю­диною способом для передавання в часі та просторі. Примітка 2. Видання, що поряд з дру­кованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має су­провідну допоміжну інформацію (дис­кети тощо), зветься комбінованим

Наукове видання Видання результатів теоретичних і (чи) експериментальних дослід­жень, а також підготовлених на­уковцями до публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних текстів.

Медіа-лінгвістика – нова галузь філології, що системно аналізує різні типи медіа-дискурсу, зокрема, дискурс газет, радіо, телебачення та Інтернету, з позицій когнітивно-комунікативної парадигми філології. У медіа-лінгвістиці інтегровано теорії стилістики, комунікативної та когнітивної лінгвістики, що необхідно для створення нового підходу до аналізу систем масової комуніка- ції, які наразі стрімко розвиваються. Завдяки технологічному прогресу прин- ципи створення і сприйняття медіа-текстів радикально змінюються, що вима- гає наукового осмислення механізмів функціонування медіа-дискурсу як осо- бливої мисленнєво-комунікативної мовленнєвої діяльності комунікантів, за- фіксованої медіа-текстом.

Медіа-лінгвістика як наука.

Три напрямки медіа-лінгвістики: медіа- стилістика, медіа-когнітивістика, медіа-дискурсологія. Специфіка стиліс- тики медіа-дискурсу: фасцинативна стратегія адресата і стилістичні засоби її реалізації. Медіа як комунікація. Непряма комунікація як “змістовно ускладнена комунікація. Точка відліку – інтерпретація сказаного адреса- том. Репрезентативна, експресивна, апелятивна функції комунікації. Моделі комунікації (кодова, інференційна, інтеракційна). Кодова мо- дель: інформація передається в закодованому вигляді від адресанта до ад- ресата. Конвенції співвідносять мовну одиницю зі значенням. Адресат де- кодує інформацію. Можлива наявність шуму й перешкод у каналі зв'язку. Неідентичність коду на вході й виході, наявна у медіа-дискурсі. Інферен- ційна модель: комунікант реалізує свій намір за допомогою висловлень. Висловлення мають прагматичне значення. Експліцитно й імпліцитно ви- ражені частини значення у медіа-дискурсі. Принцип кооперації. Інтерак- ційна модель комунікації: демонстрація смислів адресантом та їхня інтерп- ретацію адресатом. Навмисно й ненавмисно передана інформація у медіа- дискурсі. Поведінкові аспекти комунікації. Теорія мовленнєвих актів (Дж. Остін, Дж. Серль). Локуція, іллокуція, перлокуція. Антропоцентричний погляд на мови медіа. Недоліки теорії мовленнєвих актів. Гомогенні й модулярні концепції індиректності, реле- ванті для аналізу медіа-дискурсу. Теорія імплікатур (Г. П. Грайс). Експліцитно й імпліцитно виражена пропозиція. Закономірність комунікації: «Твій комунікативний внесок на певній стадії діалогу має відповідати обопільно прийнятним цілям або на прямкам цього діалогу». Дискурсивні максими. Конвенціональні і дискур- сивні імплікатури у медіа-дискурсі. Медіа-дискурс. Мотиви, стратегії і тактики дискурсу (О. С. Іссерс, Т. А. ван Дейк). Теорія когнітивної метафори (Дж. Лакофф). Метефора як одна з форм концептуалізації. Поняття “концепт”. Понятійні та ціннісні особливості вербалізації концептів у медіа-дискурсі.

Науко̃ вий стиль мо̃ влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

Основні ознаки:

· ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень,

· логічна послідовність і довідність викладу,

· узагальненість понять і явищ,

· об'єктивний аналіз,

· точність і лаконічність висловлювань,

· аргументація й переконливість тверджень,

· однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

· докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

· значною кількістю наукової термінології,

· наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

· оперуванням абстрактними, переважно іншомовними словами,

· уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

· залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

· здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивноїлексики,

· наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової аболітерної нумерації),

· наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

· специфічною монологічністю текстів,

· переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

33. Особливості редагування суспільно-політичної літератури.

Редагування - це складова частина видавничого процесу, творча робота редактора спільно з автором над рукописом твору в цілях поліпшення його змісту і форми, підготовки до поліграфічного відтворення та випуску у світ.

Редагування - процес творчий і багато в чому залежить від типу видання. Кожна нова рукопис вимагає від редактора нових підходів, нових рішень, нових ідей.

Редагування – це виробничий процес опрацювання повідомлень у ЗМІ. Види: нормативне і творче (Загальне редагування, Партико).

Ред́ актор — (від лат. redactor «перегоняючий») особа, яка робить редагування (складає, перевіряє і виправляє зміст) видання (книги, журналу, газети тощо).

Видання. Основні види. Терміни та визначення. ДСТУ 3017—95

3.1 видання Документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, мі­стить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам Державних стандартів, інших нор­мативних документів щодо їхньо­го видавничого оформлення і по­ліграфічного виконання Примітка 1. Під документом слід ро­зуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним лю­диною способом для передавання в часі та просторі. Примітка 2. Видання, що поряд з дру­кованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має су­провідну допоміжну інформацію (дис­кети тощо), зветься комбінованим

До суспільно-політичним текстам ставляться виступи державних, партійних і громадських діячів; публікації міжнародних, урядових і громадських організацій; статті, присвячені боротьбі за мир, розрядці міжнародної напруженості, скорочення і обмеження озброєнь, національно-визвольному руху, економічним відносинам і т. д.

Характерною особливістю суспільно-політичного тексту є те, що він виступає не просто як деякий змістовне ціле, т. Е. Не тільки несе інформацію про які-небудь події або проблеми, але також виконує і інші функції.

Суспільно-політичний текст - це, насамперед, вираз певної точки зору з даного питання. Він покликаний створити деякий умонастрій, спростувати ті чи інші погляди, зміцнити прихильність яким-небудь принципам, зламати упередження. Іншими словами, громадсько-політичний текст призначається для агітаційно-пропагандистського впливу на аудиторію [1].

Як зазначає А. В. Федоров, суспільно-політичній літературі притаманна полемічність, пристрасність тону, і специфіка стилю полягає тут у злитті елементів наукової мови і різних засобів емоційності та образності [2].

У творах суспільно-політичної літератури кошти синтаксису відіграють активну роль, вони характеризуються такими особливостями:

а) відсутністю довгих складних речень.

б) чіткістю побудови фрази, абзацу, ланцюги абзаців.

в) параллелизмами (а також синонімами), що слід прізнать.частним, але характерним проявом стислості стилю,

г) повторення важливих за змістом слів, словосполучень, пропозицій, які економно та ефективно виділяють відповідну думку.

У жанровому плані суспільно-політичні матеріали вельми різноманітні. Ми поділяємо точку зору Е.В.Чубуковой, классифицирующей їх на 3 групи [3]:

1) документально-ділові матеріали (конституції і законодавчі акти, статути, статути партій, дипломатичні документи - ноти, декларації, комюніке, договори і т. п.).

2) інформаційно-описові матеріали (інформаційні замітки, довідкові матеріали, історичні описи і образи, статті оглядового характеру з нагоди якої-небудь події, проблемно-тематичні статті і т. п.).

3) публіцистичні статті у вузькому сенсі слова (полемічні статті, памфлети, мови і т. п.).

Для документально-ділових матеріалів характерно велика кількість спеціальної термінології, використання реалій, вживання особливих стійких зворотів мови (кліше). Інформаційно-описові матеріали містять терміни, реалії, цитати, лексику і вирази, пов'язані з поточними політичними собитіямі. В публіцистичних матеріалах (у вузькому сенсі слова) використовуються крилаті слова, вислови.

Таким чином, документально-ділові матеріали в більшій кількості, ніж інформаційно-описові та публіцистичні містять спеціальні терміни. Специфіка стилю останніх полягає у злитті, з одного боку, елементів наукової мови, і, з іншого, різних засобів емоційності та образності. Для інформаційно-описових матеріалів показовим в області лексики є поєднання загальновживаної лексики з термінологією.

Що стосується складу лексики текстів суспільно-політичного змісту, то ми розрізняємо дві підсистеми - суспільно-політична лексика та суспільно-політична термінологія.

Під СПТ ми розуміємо слова або словосполучення, співвідносні в суспільній свідомості з конкретними поняттями суспільно-політичному житті; СПТ емоційно нейтральні і нерухомі. СПЛ включає в себе емоційно забарвлені лексичні одиниці, що виконують ідеологічну функцію.

У тематичному плані СПЛ і СПТ вельми різноманітні. Тексти суспільно-політичного змісту включають в себе лексику і термінологію, що ставиться до військової сфери, дипломатії, виборчою системою, державному управлінню, економіці, громадської діяльності і т. Д. Істотно відзначити при цьому, що класифікація СПЛ і СПТ збігається в багатьох аспектах.

Метою редагування є трансляція («перетворення») повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція передбачає:

— контроль повідомлення на основі встановлених суспільством норм і його відповідне виправлення, тобто його унормовування з метою підвищення ефективності сприйняття;

— «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;

— «прив'язування» повідомлення до конкретних умов акту його сприймання (часу, місця, обставин тощо);

— оптимізацію повідомлення за низкою параметрів, тобто його творче удосконалення.

Редакторський аналіз (РА) — це процес оцінювання текстів і пошуку засобів вдосконалення.

Редакторський аналіз - це критика, звернена насамперед до автора.

Мета її - вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису.

Це - докладний розгляд тексту, потрібний і самому редакторові, оскільки визначає його дальшу роботу з підготовки твору до оприлюднення.

Завдання та правила РА:

Другий аспект роботи редактора над текстом - практична реалізація висновків, які зроблено внаслідок редакторського аналізу, тобто правка тексту.

Основні її завдання - усунення огріхів, які виявлено під час редакторського аналізу тексту й не виправлено під час авторського його доопрацювання, надання творові належного політичного звучання, ідейне його збагачення, досягення виразності та ясності кожного формулювання, перевірка фактичного матеріалу, усунення хиб структури, мови й стилю, проведення редакційно-технічного опрацювання рукопису.

У теорії та практиці редагування традиційно наголошують на таких основних правилах виправляння тексту:

1. Правка є доречною тільки тоді, коли її потрібність можна довести. Редактор має в разі потреби пояснити, чому він прийняв те чи інше рішення. При цьому докази на кшталт " звучить", " не звучить", " не подобається" тощо, звичайно, не можна визнати переконливими.

2. Правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатися усувати всі (навіть дрібні) хиби одразу.

3. Всі виправлення треба вносити якнайретельніше; вони повинні легко читатися й займати на сторінці щонайменше місця.

У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: правку-вичитування, правку-скорочення, правку-доопрацювання та правку- переробку.