Місія журналіста: будувати сенси

Проф. Йосип Лось, Львівський національний університет ім. І. Франка

Місія журналіста: будувати сенси

Відтоді, як Волтер Ліппман (Wolter Lippman) обгрунтував теорію стереотипів як стійких емоційних образів (книга «Суспільна думка» - «Publik Opiniоn», 1922 р.), в царині мас-медіа утвердилися начебто справдешні постулати, дотримання котрих гарантує ефективність журналістики. Йдеться про усі міжнародні документи, починаючи від Загальної Декларації прав людини (1948), Всесвітнього Конгресу МФЖ у Гельсінки (1986), Кодексу етичних норм Товариства професійних журналістів (1996), Софійської Декларації ЮНЕСКО (1997) (Див. докладно: Фонд защиты гласности. Проффессиональная этика журналистов. Т.1. Документы и справочные материалы. – Москва. – 1999. – 439 с.). Однак маємо усі підстави поставити під сумнів апріорність деяких положень. До них належать такі орієнтири:

1. Хто володіє інформацією – володіє світом;

2. Мас-медіа – четверта влада;

3. Попит породжує пропозицію;

4. Журналіст неодмінно повинен бути об’єктивним;

5. Інформація – товар;

6. Оперативність інформації – над усе;

7. Незалежність медійної сфери гарантує неупередженість суджень;

8. Мас-медіа – посередник між владою і суспільством;

9. Критика – неодмінний чинник впливу на масову свідомість;

10. В умовах ринку слід постійно дбати про рейтинг;

11. Опінієтворча і масова преса – неодмінна умова демократії.

Аксіомне сприйняття цих теоретичних і практичних орієнтирів у сучасних умовах мультимедійності не дозволяє концептуально вирішити проблемно-складну тему спрямування творчої особистості на Істину в ії високому значенні. Журналіст повинен слугувати саме їй, інформуючи і пояснюючи. Причому не тільки ерудиційно, а й духовно. «Почути, пізнати – це вже початок дії: РУХ ДУМКИ, РУХ СЕРЦЯ, РУХ ВОЛІ» (Іван Павло II. Переступити поріг надії. – Київ-Львів. – 1995. – С.107). Наголошуємо на цьому з очевидної причини – наведені вище мислительні, емоційні, врешті орієнтаційні стереотипи переважно зорієнтовані на те, щоб «замордувати» слова-поняття-цінності: Бог, батьківщина, нація, віра, сім’я, патріотизм, обов’язок, милосердя, правда, любов, справедливість, національні культури, солідарність. Під виглядом «політичної коректності», «толерантності», «свободи самовияву» та інших понять-амеб цілеспрямовано формується стан звичаєвої гангрени, нігілістичної чуми, культури тимчасовості. Чи не варто принагідно пригадати думку Сенеки: «Немає рабства ганебнішого, ніж рабство добровільне» - «Nulla servitus turpior est guam voluntaria”?

Отож спробуємо докладніше розібратися з деякими стереотипами, НАВ’ЯЗАНИМИ нам упродовж останніх століть з метою УЗАКОНИТИ тотальну систему маніпуляції, передовсім у «цивілізованих» країнах, «передових» системах. Насамперед про «апріорні» положення: хто володіє інформацією – володіє світом; інформація – товар; попит породжує пропозицію; масс-медіа – четверта влада.

Від початків імперіалістичного облаштування світу правлячі кола, скажімо, Римської, Османської, Російської, Британської, Австро-Угорської, Французької, Німецької та інших імперій, а також усі тоталітарні режими контролювали інформаційну сферу, накидали загалові своєї та інших країн вигідну їм версію подій, практично повністю орієнтувалися на окупацію свідомості людей, народів, аби запанувати над світом чи, принаймні, певним регіоном, вишколювали вірних пропагандистів чітко зорієнтованої політики – і все ж не «заволоділи світом». Вони, щоправда, залишили донині злоякісні стереотипи у масовій свідомості. Тепер маємо переконливі свідчення того, як «великі промови історії», статті публіцистів-концептуалістів, згодом радіопередачі, телепрограми потрясали світом, на певний час змінювали біг діянь, чи напрям людського мислення. Цей мега-енциклопедичний світоглядний спадок в цілому вивчено, тобто класифіковано, систематизовано й концептуалізовано. У контексті журналістики можемо назвати антологію у чотирьох томах «Великі промови історії», упорядковану і видану редакцією польського тижневика «Політика» (Wielkie mowy historii. Tom 1. Od Mojzesza do Napoleona; Tom 2. Od Lincolna do Stalina; Tom 3. Od Hitlera do Eisenhowera; Tom 4. Od Kennedy’ego do Ratzingera. – Warszawa. - 2006), двотомну монографію російського професора Миколи Волковського «Історія інформаційних воєн» (Волковский Николай Лукьянович. История информационных войн. В 2 частях. – С.-Петербург. - 2003), фундаментальний посібник шотландського вченого Олівера

Томсона «Історія пропаганди» (Thomson O. Historia propagandy. – Warszawa. - 2001).

До «прання мізків» мас володарі інформації залучали представників творчої сфери. Інформація на всіх етапах історичного розвитку була об’єктом боротьби. Від прадавніх часів, коли, за свідченням фахівців, монархи, вожді, королі, державна і партійна бюрократія постійно удосконалювали технологію взаємодії з масами, впливу на них, від першої пропагандивної війни Риму проти Карфагену, аби не тільки усунути, але й фізично знищити конкурента (згадаймо сумнозвісне закінчення усіх промов Катона Старшого – Ceterum cenceo Kartaginem delendam ecce – Опріч того, я вважаю, що Карфаген повинен бути ліквідований, що й було зроблено, та ще й знищено унікальні духовні скарби), від упорядкованої інструкції Сунь-цзи «Трактат про військове мистецтво» до «інформаційної війни» (цей термін утвердився на рубежі ХХ-ХХ1 століть) контроль над розповсюдженням інформації переважно був тотальним. А більшовизм і нацизм абсолютно підпорядкували собі світоглядну сферу, флагманами якої були щоденні газети “Правда» і «Фелькішер беобахтер», контролюючи інформацію – з метою переінакшити мислення усіх громадян задля своїх злочинних експериментів і поневолення інших народів.

Під час Другої світової війни йшлося вже не тільки про повне підпорядкування населення міфологемам, а й про цілковите фізичне знищення противника. Відомий український публіцист і вчений Сергій Грабовський відтворив у газеті «День», з нагоди 70-річчя перемоги Червоної армії під Сталінградом, цінності та ідеали цього періоду, виражені у творчості найпопулярнішого сталінського пропагандиста Іллі Еренбурга. Мовою оригіналу наведено такий витяг зі статті розрекламованого письменника і публіциста, опублікованої на початку Сталінградської битви у «Красной звезде»: «Можно все стерпеть – чуму, голод, смерть. Нельзя стерпеть немцев. Нельзя стерпеть этих олухов с рыбьими глазами, которые презрительно фыркают на все русское… Нет сейчас ни книг, ни любви, ни звезд, ничего, кроме одной мысли: убить немцев. Перебить их всех. Закопать. Тогда уснем. Тогда вспомним про жизнь, про книги, про девушек, про счастье… Мы поняли: немцы – не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье… Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать… Если ты убил одного немца, убей другого…» (Грабовський Сергій. Сталінградські міфологеми Путіна. – День. – 2013. – 5 лютого).

Медіальні дарвіністи різними засобами і формами (радіо, газети, листівки та ін.) безперестанку закликали до масового кровопускання. Журналіст Максим Соколов на сторінках газети «Известия» відтворює елементи нацистської пропаганди: «В 1941-м и последующих годах германское правительство обращалось напрямую к советским гражданам с призывом «Бей жида-большевика, морда просит кирпича!», а равно и с более сдержанным «Сдавайтесь! Вы уже не раз испытали на себе сокрушительную силу германских наступлений», или даже совсем лирическим «Будешь дома, будешь в хате и с женою на кровати».

Мало що змінилося й під сучасну пору. Один приклад: приводом для написання коментаря «Винахідник Пулітцеровського велосипеду» стала настанова через газету «The New York Times» тричі лауреата Пулітцеровської премії оглядача Томаса Фрідмана новопризначеному державному секретареві США Д. Керрі – «Порушуйте усі правила» (Break All the Rules). Малося на увазі, що потрібний «радикально новий підхід» - апелювати до народів зарубіжних країн навпростець, обминаючи лідерів. «Народ підвищує голос, лідери панікують. Ми повинні використати це у своїх інтересах», - стверджує Фрідман, підкреслюючи, що в епоху соціальних мереж це не мрія, а реальність (Соколов Максим. Изобретатель Пулитцеровского велосипеда. – Известия. – 2013. -11 февраля).

Тепер рідко хто пам'ятає чи знає, що 24 червня 1941 року саме провідна американська газета вмістила на видному місці першої сторінки таку заяву сенатора Гаррі Трумена, опісля президента США: «Senator Harry Truman, Democrat of Missouri, suggested that the United States help which ever side seemed to be losing. «If we see that Germany is winning we ought to help Russia and if Russia is winning we ought to help Germany and that way let them kill as many as possible…» -«Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, а якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, нехай вони вбивають якомога більше… (The New York Times. - Tuesday. June 24. 1941).

До честі деяких істориків, журналістів, завдяки їхнім свідченням на основі архівних даних, спогадів і т. ін. маємо можливість відновити історичну правду. Один з останніх прикладів – книга британського історика Річарда Готта «Британська імперія» (Richard Gott. Britain’s Empire), докладну характеристику котрої знаходимо у газеті «Гардіан» (The Guardian). Зіставлення свідчень підданих імперії з офіційною британською історіографією переконує у фальшивій пропаганді, переінакшенню фактів англійською пресою, відбілюванні колонізаторів з їх ідеологемами про «культурницьку, цивілізаційну» місію. «Малий великий міф» розвінчано (Див.: Forum. – 2011. – 14-20. 11). До слова: на часі - відважитися перестати послуговуватися міфами про російську, радянську імперії журналістам престижного російського журналу «Наш современник», виданням інших країн, які володіли колоніями.

Принагідно зазначимо, що вже після Першої світової війни стався перелом у способі мислення. Коли Вільфред Оуен (Wilfred Owen) у вірші “Dulce et decorum est» писав, що формула «як солодко і славно вмирати за вітчизну» вже застаріла, це не було лише реагуванням на загрозу окопів. Появилася нова якість – чітко виражене неприйняття війни. Апологети старого вояка, коментатори Кіплінг і Теннісон, здавалось би, відходили у тінь. Історія, рівно ж художня творчість, публіцистика дають багатий матеріал для зіставлень.

Такий приклад: одна з найавторитетніших у світі англійських опінієтворчих газет «Файненш таймс» (Financial Times. – 28. 03. 2003) вмістила повчальну статтю Яна Даллі (Jan Dalley) «Поети в окопах». На прикладі ХХ століття з'ясовано, що у всіх збройних конфліктах найактивнішу участь брали поети, письменники, піснярі, фотомитці, художники. У двадцятих роках розвинулася нова форма творчості, що здомінувала усе століття – воєнний фільм. Досьогодні залишається класичним коментарем на тему страждань, що їх спричиняє війна, фільм «На заході без змін» (1930) за романом Еріха Марії Ремарка, німецького ветерана окопів. Газета наводить також приклади з Громадянської війни в Іспанії, адже вона стала імпульсом для нового етапу творчості Ернеста Гемінгвея. Поїхавши на Іберійський півострів як корреспондент, він вийщов далеко поза рамки своєї журналістської місії. «Його багатий доробок – не тільки літературний (Гемінгвей підготував два документальні фільми, десятки статей, написав свою єдину драму «П'ята колона») – показує усю глибину його заангажування». Водночас ця війна розкрила можливості фоторепортажу. Докладно британське видання пише про роль «Герніки» Пікассо, про мистецькі твори, присвячені Голокосту, про роль музичних творів, фільму і фотографії під час В'єтнамської війни, про війну як форму телевізійного reality-show.

Отже, найголовніший постулат про володіння інформацією, відтак – світом, є явним перебільшенням, фактично метафорою. Ми говорили про царину пропаганди під час конфліктів. Але й за умови глобального засилля кількох медійних корпорацій у порівняно мирний час, коли послідовно впроваджується нова матриця символів, заснованих на космополітизмі, мультикультуралізмі, релятивізмі у повсякденному житті, культурі, політиці та інших сферах, світоглядно запанувати над світом не вдається. Зішлемося на кілька прикладів «вирівнювання» стереотипів.

Французький журнал-дайджест «Кур'єр інтернаціональ» (Courrier International. – 21. 06. 2012), використовуючи матеріали японської преси, на конкретних прикладах доводить винятково значуще: японці відвертаються від продуктів культури made in USA: фільмів, музики, книжок, мас-медійних взірців. Помітно ослабла американська soft power (це поняття означає здатність певної країни інтелектуально і культурно впливати на інші країни). Японці нарешті переконалися, що голлівудські фільми явно примітивні. Журналіст Хіроо Отака стверджує, що американські бойовики і порнофільми (ними «окупована» інформаційна сфера світу) викликають в японському суспільстві щораз більше неприйняття. Це стосується також творчості Мадонни, Джексона. Доказ: японська музика становила у 2011 році 82 відсотки ринкової вартості. Ще промовистіша ситуація на книжковому ринку – втратили популярність Марк Твен. Ернест Гемінгвей, Джером Девід Селінджер. За свідченням професора американської літератури в університеті Кеіо Такаукі Татсумі, щораз менше японських студентів виїжджає на навчання до США. Наводяться такі цифри: на початку 90-х років ХХ століття в США перебувало близько 45 тисяч японських студентів, сьогодні їх кількість не перевищує 24 тисяч. Згідно з оцінками критика Сабуро Кавамото, найголовніша причина усіх цих явищ - ЗМІНА МЕНТАЛЬНОСТІ японців. Відбулася переоцінка вартостей, особливо після трагедії у Фукусімі в березні 2011 року – щораз відвертим є неприйняття американської моделі життя, що спирається на конкуренції і культі грошей. «Шукаємо іншого шляху, спокійнішого і лагіднішого» (Кавамото). Свого часу США були об’єктом мрій японців, під сучасну пору війна в Іраку, зростання нерівності й злиднів в американському суспільстві, банкрутство банку Lehman Brothers отверезили японців. Вони «шукають нові вартості, цілком інші, ніж матеріальний добробут в американському стилі» - робить висновок автор статті Тасуюкі Огорі (Tasuyuki Ogori).

Цікаво зіставити факти і мотиви аргументації цього аналітичного матеріалу з висновками найвидатнішого письменника сучасної Японії Харукі Муракамі (Haruki Murakami). В інтерв’ю іспанській газеті “Ель Паїс» (El Pais) він сказав: «Видається мені, що ми, японці, шукаємо нової самоідентифікації. Після Другої світової війни ми стали багатими і до 1995 року поводилося нам дуже добре. Пізніше настала глибока криза. Усе завалилося. Подібного падіння не спостерігалося 40 років. Ми думали, що багатство забезпечить нам щастя і задоволення. Ми були дуже багатими, але не були щасливими. Сьогодні задаємо собі питання: що мусимо зробити? як досягти щастя? Досі не знайдено відповіді» (05. 04. 2009). В іншому інтерв’ю, французькій газеті “Нувель Обсерватьор» (Le Nouvel Observateur), обґрунтовуючи сенс своєї нової книги-трилогії «1Q84» (аналогічну назву має книга Джорджа Орвелла), Муракамі орієнтує на рішучу боротьбу з «підлістю нового роду». Добро мусить збороти зло, адже «завжди можна відкрити якийсь маленький промінчик світла, навіть у найглибшій пітьмі», тим паче, що нині вже не можна тотально контролювати циркуляцію інформації. Важливим акцентом цієї публікації є зазначення ролі літератури, яка «може ясно описати і переконливо витлумачити, як змінити на краще світ», а також парадоксальне судження: «Культура країни стає атракційнішою, коли занепадає економіка, а естетичне оновлення набирає ваги при низькій кон’юнктурі” (Цит. за: Forum. – 19. 12. 2011 – 01. 01. 2012).

Промовистим прикладом того, як емблематичні постаті опінієтворчої преси заперечують прагнення «заволодіти світом» речникам «загальнолюдських цінностей», в руках яких зосереджено «контрольний пакет» світової інформації, можуть слугувати дві проблемні статті - з російської «Литературной газеты» і польського суботньо-недільного випуску газети “Rzeczpospolita».

Автор першої – знаний публіцист і вчений Олександр Ципко вже у заголовку «Непоправна втрата. Що загине раніше – держава Російська чи ліберальна ненависть до неї?» орієнтує на «концепт», тобто ідеологічне кредо нинішньої антирелігійної та антидержавної істерики в Росії. Виявляється, що у сьогоднішньої ліберальної інтелігенції, на відміну від дореволюційної, державне відступництво стало домінантним. Гострий критиці піддано акценти статті «Інстинкт варвара» С.Новопрудського в «Новой газете». «Знайдіть бодай одну європейську країну, - обурюється О.Ципко, - де журналіст наважився б, як це чинить у нас С.Новопрудський, ображати більшість населення, назвати його зборищем недолюдей, які належать «до низькоякісного ядра російського народу». Це неможливо бодай з тієї причини, що публічне посягання на національну гідність пахне расизмом і є підсудною справою». Так само засуджено позицію публіциста А.Невзорова, який оцінив як «нісенітницю» розмову про національні святині й національні цінності. Драматизм нинішньої ситуації полягає в тому, що організатори цькування православної церкви, російської державності, зокрема на телеканалі «Дождь», «діють зі знанням справи; вони знають, як збуджувати у своїх глядачів і слухачів ненависть до власної країни та ії історії». О. Ципко робить висновок: «Час усвідомити, що насправді немає майбутнього у країни, в якій значна частина інтелігенції, так званий креативний клас, не лише позбавлена національної свідомості, але й відверто зневажає все, на чому трималася й тримається тисячолітня Російська держава» (Ципко Александр. Невосполнимый изъян. Что погибнет раньше – государство Российское или либеральная ненависть к нему? – Литературная газета. – 2013. – 30 января - 5 февраля).

Подібні проблеми вже декілька років обговорює журнал письменників Росії «Наш современник». Незважаючи на мотиви ностальгії за Радянським Союзом як «могутньої держави», «величчю» Сталіна, часто – шовіністичні акценти публікацій, в цілому зборення ідеологем космополітизму, морального релятивізму (акцент на руйнації сім’ї, знецінення релігійних, патріотичних почуттів), культурного зодноріднення на основі кічу відповідає прагненню народів зберегти й примножити вартості національних культур. Інакше «володіння інформацією» кількома комерційними корпораціями остаточно здеморалізує людину й спільноти. З точки зору оснащення переконливою аргументацією заслуговує на увагу стаття доктора історичних наук, професора Олександра Вдовіна «Світовий уряд і майбутнє російського народу» (Наш современник. – 2013. – № 1. – С.90-101). Автор вперше дуже докладно розвінчує цілеспрямовані потуги Ю. В. Андропова не допустити «самовизначення російського народу»; водночас критиці піддані концепції А. Сахарова, В. Новодворської, С. Пивоварова, М. Ходорковського, М. Горбачова. Важко посутньо заперечити висновок цієї контроверсійної публікації: «Політика не повинна вступати у протиріччя з аксіомою: тільки збереження державоутворюючої ролі російського народу, зміцнення його згуртованості й патріотизму, надійний захист інтересів його національного розвитку дозволять встановити в Росії мир…» (Принагідно: українські опінієтворчі видання мали б також наголошувати саме на такій ролі САМЕ ТИТУЛЬНОГО НАРОДУ - це фактично 80 відсотків населення України, а не оперувати нав’язаними космополітами стереотипами про багатонаціональну державу, або толерувати прагнення шовіністів впровадити другу державну мову).

У цьому ж номері доктор економічних наук Борис Ключников гостро критикує суть політики Євросоюзу і ставить питання: чому національна держава не захищає нації? Адже в Туреччині, наприклад, навіть у конституції записано: «Республіка…, вірна націоналізмові Ататюрка». Переконливо обґрунтовано «затухаючий плавильний казан американської доларової імперії». Вчений наводить приклади виступів опінієтворчих газет США («Вашингтон пост» та ін.), які патріотів таврують як екстремістів, білих расистів, антисемітів, … гомофобів (!). Звернено увагу на те, що у Франції вже зареєстровано 1.400 мусульманських гетто, 11 міст стали мусульманськими. Цьому посутньо сприяє імперія світових фінансів, «імперія свідомості», наркотиків, сексу, цифрових соціальних мереж. А практичні німці давно збагнули, що сучасна валютно-фінансова система є паразитом, оскільки в ії основі – обман, присилування, спекуляції, заборгованість транснаціональним банкам, обслуговування мафіозних структур, а також створення віртуальних багатств в Інтернеті. Як протиставлення цьому автор наводить цілу низку прикладів зростаючої ролі націонал-патріотів у Європі. Президент Національного фронту Франції Марін Ле Пен у відповідь на звинувачення ії ліберальною пресою у симпатіях до Гітлера звернулася телеканалами до французів з такою заявою: «Я відкидаю усі форми тоталітаризму, чи то нацисти, комуністи, чи глобалісти». Ії мета – зміцнення сім’ї й держави, “відродження духу Франції», будівництво Європи націй. Світову фінансову олігархію вона вважає тоталітаризмом. А в США значна кількість республіканців вимагає закрити непотрібні 750 військових баз у 80 країнах світу (Ключников Борис. Интернационал национал-патриотов. – Наш современник. – 2013. - № 1. – С. 102-110).

Свого часу український експерт з націології О. Бочковський писав: «Суспільна думка, одним з чинників якої є опінієтворча преса, являє собою громадську с и л у, а не громадську в л а д у, проте суспільна думка стає міцною зброєю людської спільноти не тільки для самозбереження спільноти, але й для того, щоб розвинути чинність спільноти в напрямі, який веде до поступу як поодинокої людини, так і цілого суспільства» (Бочковський О.І. Основи журналізму. – Регенсбург-Франкфурт. – 1946. – С.3). Відтоді можливості протистояти інформаційному ліберальному теророві незмірно зросли. А формування світоглядної публіцистики як «об’єктивного розуму народу” (Микола Шлемкевич) остаточно перекреслює постулат про опанування світом через масовану інформацію, яка фактично завжди була і залишається витонченою дезінформацією.

Останнім часом потужний аргументаційний ресурс для відстоювання національних і релігійних вартостей всупереч намаганню комерційних інформаційних систем повністю «зазомбувати» споживача інформації демонструє частина мас-медіа Польщі. Це стосується насамперед газети «Жечпосполіта», журналу «Нове паньство», католицьких видань. Ілюстрацією може слугувати концептуальне інтерв’ю Міхала Плоцінського з професором Анджеєм Новаком – істориком, радянологом, лауреатом нагороди імені Єжи Гедройця, що ії присуджують за діяльність в ім’я інтересів Польщі. Привертає увагу вже сам заголовок – «Польща очима лакеїв» (Rzeczpospolita. PlusMinus. - 23 – 24 lutego 2013) Відтворимо чільні акценти цієї важливої публікації.

Спільнота, як відомо, виражається через найвищі вартості – у різних виявах культури. Отже, наш обов'язок полягає в тому, щоб залишитися вірним спільноті, яка сформувала нас, наших предків завдяки мові, історії. Родина, школа, соціум мусять впроваджувати у масову свідомість причетність до спадку попердніх поколінь. Після такого нагадування

вчений наголошує: «Якщо не розуміємо, наскільки цінною є ця культурна традиція, завдяки якій є ми кимось, завдяки якій Польща співтворить Європу, - то погоджуємося з тим, щоб бути ніким. Вірність вітчизні й традиції посутньо рятує нас від варварства, що нині виглядає як найбільша загроза». Ще двісті, навіть сто років тому селяни не були свідомими поляками. Однак завдяки подвижництву інтелігенції, культурі із селянських хат вийшло багато видатних постатей нації.

За переконливими фактами йдуть чергові міркування й висновки: «Сьогодні значна частина медіальних еліт (тих, які електронні медіа, потужні телекорпорації рекламують як «трендсеттерів» (trendsetterow), тобто осіб, стиль яких встановлює нові прецеденти для культурних тенденцій, і «роле моделс» (role models), тобто значення взірців - свідомо використовую ці мовні потвори), не мають найменшого поняття про польську історію, про доробок польської культури, трактує польськість як тягар і спонукує людей, що їх таке телебачення «виховує», щоб позбулися національного самовияву. Що залишається? Чи висока культура не-польська? Нічого подібного. Залишається примітивізм і хамство, обмеження горизонтів».

Власне, «володіння інформацією» якраз і спрямоване на руйнування відповідальності за свою культурну спадщину. У відповідь на питання кореспондента про потребу критичного погляду на власну історію вчений нагадує думку С.Жеромського про «роздряпування ран», обґрунтовує потребу конструктивної, а не репресивної критики (наприклад, релігії, Церкви), про національну ідентифікацію, зміцнення економічних позицій країни у світі. Докладніше – про відповідь на питання про те, що «Європейський Союз має створити нову ідентичність: європейську». Професор Анджей Новак нагадує: Іван Павло II рекомендував Європейському Союзу вивчити досвід Люблінської унії, оскільки ця традиція прекрасна і повчальна. Подано такий приклад: «Найкраще висловив цю традицію великий перемишлянин Станіслав Ожеховський, який сам про себе говорив – gente Roxolanus, natione Polonus (з походження Русин, належу до політичного польського народу). Був гордий зі своєї української культури і водночас – зі своєї належності до польської політичної спільноти, найпрекраснішої у Європі ХVI століття спільноти свободи». Висновок – немає європейського народу і у найближчому майбутньому не буде. Однак якнайслушніше можна поєднувати гордість з польської традиції з почуттям приналежності до європейської культури. Саме КУЛЬТУРИ, до якої Польща почала приєднуватися вже у Х столітті, від початків прийняття християнства. Брюссельського бюрократичного молоха, на думку польського історика, не можна ототожнювати зі справжньою європейською традицією. Інституціональна інтеграція – усього навсього етап історії: «Польща існує 1000 років, Європейський Союз – 20». Євроентузіазм після прийняття в Маастріхт трактату (1992) був потужним, але сьогодні, скажімо, Німеччина боронить свої національні інтереси, свою державу, свої права. Французи, англійці ніколи не переставали цього робити. Не слід забувати, що Німеччина чи Італія ще 140 років тому складалися з багатьох князівств, натомість Польща розвивається в одній державі та культурі від Х століття.

Важливим аргументом зазначення безперспективності мондіалістичних зазіхань через інформаційний тиск є факти, наведені у цій розгорнутій розмові. «Гляньмо на національну культуру. У малих австрійських, німецьких, чеських, італійських містечках розквітають різноманітні фестивалі, на яких мешканці пишаються локальною культурою; вона збагачує національний центр. Позбавлені комплексів суспільства відчувають стимул до гордості. Натомість у нас від 1989 року масова культура: телевізійні осередки і опінієтворча преса вичитують нам різноманітні лекції сорому від своєї польської сутності. Тимчасом загальновизнано, що Польща має прекрасні культурні вартості… А молоді нав’язали комплекс меншовартості. Таким є спадок прищеплення громадянам фальшивих цінностей за 50 років підпорядкування Москві, тепер за 20 років – космополітичному Брюсселю. В інтерв’ю багато уваги приділено також питанням рідної мови, телепрограмам, руйнівному впливі публіцистики «найбільшої опінієтворчої газети Польщі з 1989 року, яка з кпин із польськості й приниження Польщі вчинила постійний мотив своїх текстів» (вчений має на увазі «Газету виборчу» - Й.Л.).

Ще один напрям розмислень журналіста і вченого – еволюція сучасної цивілізації внаслідок тотальної окупації свідомості цілеспрямованою інформацією рупорів космополітичної еліти й медіа-магнатів. Вже під сучасну пору бачимо величезні культурні, демографічні втрати, які є результатом «прання мізків», відтак егоїстичного стилю життя, вигідного паразитичній економіці, яка наживається на найнижчих інстинктах людини. Точно підмічено, що вже не вірність своїй батьківщині є проблемою для багатьох людей, а вірність як сам принцип життя. Після останніх президентських виборів у США американська правиця вирішила проаналізувати причини своєї поразки. Виявилося, що республіканський кандидат виразно виграв серед жонатих (заміжніх) осіб. Барак Обама натомість переміг серед так званих singli, тобто людей, які взагалі не прагнуть створювати сім’ї, брати на себе відповідальність. Ерозія сім'ї, вірності, всюдисуща пропаганда розпусти спричинили до того, що, наприклад, у Німеччині 30 відсотків жінок декларує, що ніколи не матимуть дітей. Таку позицію А.Новак окреслює як неоварварство.

Чи можна ці тенденції відвернути? Якщо цього не зробимо, вважає вчений, якщо «не зупинемо «моди» на небажання народжувати дітей, на зухвалий егоїзм, то за певний час цивілізація здійснить самогубство, евтаназію… Нахабна реклама вже не репрезентує евтаназію як «гуманістичний» засіб полегшення страждань невиліковних хворих, а наполягає на ПРАВІ до евтаназії». Нас чекає тяжка праця, аби повернутися до спадку національної культури, зміцнення сім'ї, аби знайти своє місце у ланцюгу поколінь, які спільно творять Європу, зрештою - людство. «Якщо зрезигнуємо з цього завдання, то альтернативою стане евтаназія – за 20-30 років витворитиметься критична маса старців без дітей, яким вже ніхто не зможе допомогти. «Нова, прекрасна людина», визволена від усіляких зобов'язань, залишиться останньою людиною.

Не маємо права ігнорувати тенденцію, коли під виглядом «політичної коректності», «толерантності», «плюралізму медій» та інших термінів-прикриттів руйнуються основоположні вартості усіх без винятку народів, у тому числі справжньої журналістики, і послідовно нав’язується розпуста (практично західне й частково посткомуністичне телебачення не обходиться без сюжетів про «права» гомосексуалістів, геїв, без кримінальних фільмів, які «узаконюють» вбивства, садизм, моральний релятивізм, сумнозвісний постулат «anythihg goes» («все минає»), хоча доведено, що НІЩО НЕ МИНАЄ БЕЗСЛІДНО. Цілком погоджуємося з польським публіцистом Домініком Здортом (Dominik Zdort), який у розмисленні-коментарі «Польські обов’язки” спростовує нав’язане нам негативне трактування деяких понять і слів-термінів. Відтворимо кілька суджень: «Прогресуюча політична коректність спричинила, що слово «націоналізм», яке ще у часи мого дитинства було близьким до слова «патріотизм», сьогодні має негативні ознаки – зіставляється із шовінізмом і ксенофобією. Але немає чому дивуватися, якщо навіть слово «патріотизм» подається як причина усілякого зла світу, а слово «народ» мало кому проходить через горло»; «Американський аналітик Джордж Фрідман (George Friedman) доводить, що у Європі відроджуються націоналістичні тенденції. Європейські політики уникають подібних формулювань як вогню. Прагнуть зачарувати дійсність і надалі скривають природню змагальність між державами Європейського Союзу. Найважливішою з цих причин є факт, що німці відчувають близький зв’язок не з греками чи португальцями, але з іншими німцями, іспанці – не з британцями чи шведами, але з іншими іспанцями і так далі. Так було завжди, ще довго це триватиме, тому немає чому дивуватися. Інформації про смерть європейських націй виявилися дуже перебільшеними. Народи Європи не розчинилися у тьмяній унійній пульпі (суміші), навпаки, набрали бадьорості. Їхні лідери зазвичай не прагнуть реалізувати дещо абстрактні «європейські вартості», однак борються за інтереси своїх родаків (наступне слово, яке стало останніми роками тихеньким серед поляків, які щораз рідше пам’ятають, що маємо «обов’язки польські” (Див.: Zdort Dominik. Polskie obowiazki. – Rzeczpospolita. PlusMinus. – 2012. – 1-2 grudnia).

Для зіставлення позицій нагадаємо знаний у всьому світі факт: майже у всіх своїх інтерв’ю видатний колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії, рівно ж блискучий журналіст (вийшло 6 томів його публіцистики) Габріель Гарсіа Маркес нагадує: «Ніколи, в жодному випадку я не забуду, що в глибині своєї душі я є ніким іншим, не буду ніким іншим, ніж одним із шістнадцяти дітей телеграфіста з Аракатаки» (Цит. за: Борщевський С., Петровський І. Диво Гарсіа Маркеса. – Літературна Україна. – 1983. – 7 квітня). Кореспондент газет «Еспектадор», «Універсаль», дописувач до багатьох європейських видань під час проживання у Парижі (він дуже пишався, що був кореспондентом на переговорах між США і СРСР), автор знаменитих творів «Сто років самотності», «Осінь патріарха», «Хроніка однієї смерті, про яку всі знали заздалегідь» та багатьох інших зразків «магічного реалізму» Г. Маркес в інтерв’ю журналові “Кур’єр ЮНЕСКО” недвозначно оцінив справдешню дійсність: «Європейці, нащадки великої раціоналістичної традиції, природньо, оцінюють нас у відповідності з власними критеріями, без врахування існуючих різниць. Їм важко збагнути, що народи Латинської Америки, Африки і Азії також прагнуть досягти достатку і віднайти своє обличчя, як колись прагнули цього (і нині прагнуть) народи Європи. А будь-яке тлумачення дійсності у будь-якій частині світу у відповідності з чужими їй критеріями може привести лише до трагічних непорозумінь і ще більшої ізоляції, одинокості та відчуженню людей» (Интервью. Габриэль Гарсиа Маркес. – Курьер ЮНЕСКО. – 1991. – декабрь. – С.11).

Вважаючи журналістику найкращою у світі професією, Маркес орієнтує: 1. Вона вимагає широких знань і культури, яку журналіст всмоктує з навколишнього середовища; 2. Журналісти не повинні зосереджуватися на саморекламі, а на розвитку творчих здібностей та набутті досвіду; 3. Бути першим за будь-яку ціну – не першочергове завдання журналіста, якщо ігнорується етика професійного слова, найкращою є не обов'язково та стаття, яку опублікували першою, а та, яка виконана найкращим чином; 4. Життєво необхідна якість – допитливість у пізнанні світу, журналісти не мають ставати заручниками технологічного прогресу, бездуховний кібер-простір не повинен замінювати собою спілкування з серцями читачів; 5. Поспіх та обмеження у просторі знизили якість репортажу, який ми вважали найпрестижнішим жанром, адже він вимагає найглибшого дослідження та надзвичайної письменницької майстерності, репортаж – це ювелірна точність у відтворенні подій, іншими словами – цілісне і чітке зображення того, що відбулося; 6. Трьома класичними знаряддями журналіста, які, насправді, є одним цілим, були записник, непідкупна чесність репортера, очі та вуха, а диктофон чує, та не вміє слухати, тимчасом доконечно потрібно з а м и с л ю в а т и с я над сказаним під час розмови; 7. Під час академічного навчання слід пояснювати саму сутність журналістики, прищепити студентам культурний досвід, освіта має розвинути здібності й професійні вміння журналістів, раз і назавжди прищепити тезу, що всі вони без винятку повинні займатися дослідженями, а також виробити у журналістів інстинктивне, наче дихальний рефлекс, розуміння етичних стандартів.

Найкращі взірці макротекстів, що слугуватимуть орієнтирами світоглядно-орієнтаційної сфери докрайвіку, написані не тільки ерудитами з епічним баченням світу, а й завдяки цілковитому посвяченню, жертовності в ім’я найвищих ідеалів, РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВДИ, ЯКА ВИЗВОЛЯЄ, а не тільки фіксує явища. Творча харизма, Божа іскра спонукують фундаментальніше опановувати знаннями і з цього ЧЕРПАТИ НОВІ ІДЕЇ. Тільки така думка, яка збуджує уяву, водночас – розтривожує серце й розум, зацікавлює допитливу людину; така думка може навіть підняти з інтелектуальних і моральних руйновищ звичайного обивателя. Глибоке серце КОЖНОЇ ЛЮДИНИ рано чи пізно відгукується на заклики будителів сенсів. Тому поділ на масову та якісну пресу видається нам зневагою до абсолютної більшості людей, яких мало хто по-справжньому ПРАГНЕ ЗБУДИТИ ДО АКТИВНОГО, ЗМІСТОВНОГО БУТТЯ. Узаконений «расизм» щодо споживачів інформації, зумовлений суто комерційними мотивами і прагненням панувати, пропонуючи «масам» хліба і видовищ, тобто через свідоме маніпулюванням словом, образом, звуком, нині – електронними ресурсами, закінчується, як правило, збуренням непідготовлених до СВІДОМОГО СПРИЙНЯТТЯ мас марнославцями чи претендентами на вибраність.

Журналістська наука і практика, за умови шляхетної мотивації ії репрезентантів, можуть багато зробити для грамотного керування динамікою суспільної свідомості. Відтворення історичної справедливості не завжди кореспондує із постулатом сумнозвісної об’єктивності. Важливо дбати про правду факту, правду мотивів людської діяльності, правду контексту, аби не стати таким собі безстороннім арбітром, а деколи Пилатом від журналістики.

Ідеалу служать, чинячи добро, відкриваючи істину, здійснюючи прекрасне. Нагадаємо також, що викладом суті християнства є Нагірна проповідь. А біблійні пророки-публіцисти (судження Женев’єви Табуї) стали аристократією істини. Вибираючи апостолів, Христос, який світоглядно «розвернув світ» на 180 градусів, сказав їм, що вони мають бути як сіль, що надає смаку стравам, як світло, що все зігріває, тобто вони мусять відзначатися своєю внутрішньою силою і духовним багатством. Чи можемо сумніватися у тому, що саме журналісти повинні палати вогнем віри у найвищі ідеали. І не лише цю віру усім проповідувати, але жити й творити згідно з цими ідеалами. Це означає «не вважати правду приватною власністю» (Блаженний Августин), «ділитися з людьми мужністю, а не відчаєм» (Генрі Торо), переконувати людей у тому, що «єдина цінна річ у світі – діяльна душа» (Ральф Емерсон), «пізнати, що ти можеш зробити» (Томас Карлейль), пояснювати роль культури як образу душі нації, оскільки «механічна репродукція, цивілізація – бездуховні» (Євген Маланюк), пам’ятати, що “єдина справжня розкіш - це розкіш людського спілкування», що «працюючи тільки заради матеріальних достатків, ми самі будуємо собі в’язницю” (Антуан де Сент-Екзюпері), бути переконаним у тому, що «без віри в ідеї та ідеали життя окремих людей і народів є хіба що животінням» (Томаш Масарик), керуватися принципом «Коли подумаю – Вітчизна, завжди себе висловлюю і закорінюю» (Іван Павло II). Таких орієнтирів для журналістів не злічити.

З нагоди перекладу німецькою мовою книги Ришарда Капусьцінського «Подорожі з Геродотом» журнал «Шпігель» (Der Spiegel) вмістив розгорнуте дослідження Клауса Брінкбьоумера (Klaus Brinkbaumer), в якому акцент зроблено на методології, теорії «нового журналізму», рівно ж опосередковано спростовано саме ті стереотипи, що є предметом нашого дослідження. «Подібно до Трумена Капоте, - наголошує автор рецензії-дослідження-інтерв’ю, - репортер Ришард Капусьцінський занурюється у тему, стає ії частиною. Сам є героєм своїх текстів. Тепер у товаристві грецького прабатька усіх журналістів – «Подорожі з Геродотом» власне вийшли німецькою мовою». Капусьцінський, який подорожував світами понад 50 років, є взірцем для репортерів і адептів журналістики, адже його тексти сповнені сили й мудрості. Пізнання інших народів вимагає, опріч знання іноземних мов, звичаїв, історії, розуміння інших б е з у с і л я к и х у п е р е д ж е н ь. Тут вже потрібний вішліфований характер, вміння, дивуючись чи зачаровуючись, послуговуватися мудрістю, висловлену ще у Рігведі: «Нехай прийдуть до вас благородні думки з усіх сторін». Це перекреслює нинішній медійний орієнтир на планетарне зодноріднення за найгіршими взірцями консюмеризму й масової забави, що ії чомусь називають масовою культурою. Наголос Капусьцінського: «Дерево потребує коренів, щоб вирости, водночас мусить усвідомлювати собі, що не є єдиним витвором у лісі». Від Геродота можна навчитися такої речі: інших зрозуміє той, хто прагне збагнути самого себе. Грек проголошував зацікавлення світом і толерантність. «Переносячи Геродота у сучасність, Капусьцінський користується способом залучення його до тематики фрагментів репортажу і рефлексій; це нагадує «постмодерністську історіографію». Грекам Геродот виставляв перед обличчям дзеркало, що ним були його оповіді про Персію. Істотною проблемою репортажу є вірогідність, тимчасом сьогодні багато журналістів з «кімнати свого готелю» наважуються відтворювати події в інших країнах і регіонах (рейтинг? попит породжує пропозицію? оперативність?). На думку Капусьцінського, репортаж – форма «зесеїзована», конгломерат повідомлень з подорожі, водночас скоментованих, а також антропологічних і політичних досліджень. Тому він поєднує багато літературних жанрів. Найкращі репортери – МИСЛИТЕЛІ і ФІЛОСОФИ (ця думка кореспондує з висновками Миколи Шлемкевича, висловленими у статті «Новочасна потуга» невдовзі після Другої світової війни). Саме їх тексти спроможні допомогти зорієнтуватися у тенденціях розвитку світу. Адже сьогодні світлини і фільми моментально поширюються світами, однак люди, на думку Капусьцінського, «не знають, що з ними робити». Американська письменниця Сузанна Зонтаг з цього приводу сказала польському публіцистові й письменнику: «Люди дістають усі ці короткі візуальні повідомлення і прагнуть, аби їм сказати, ЩО МАЮТЬ ДУМАТИ». Отож «негайна рефлексія», що мотивується комерціалізацією духовної сфери, не повинна сприйматися як своєрідний категоричний імператив. «Я і світ, я та інша людина, - про це власне йдеться. – Для репортера важливим є те, аби нічого не перешкоджало йому сконцентруватися. Коли йдеш на компроміс, це кінець» - такий заключний акорд цього матеріалу, надрукованого у журналі, який має наклад 1.100.000 примірників і користується авторитетом завдяки саме дослідницькій журналістиці (Докладніше див.: Forum. – 2006. – 13.03-19.03).

Відмова від совісного, продуктивного мислення рівнозначна духовному банкрутству. Якщо немає переконання, що людина своїм глибоким серцем і мисленням спроможна збагнути істину, там починається скептицизм. Якою домінантною є світоглядно-орієнтаційна сфера у порівнянні з організаційно-технологічною засвідчують такі судження Євгена Сверстюка: «Дияволізм скинув маску прогресу й надів личину лібералізму. Тиранія моди й успіху змінила тиранію вождів, чиї личини фігурують усюди, як печать прокляття. Збаламучені ЗМІ купаються в рожевих водах спокус і пробують потрапити в смак здезорієнтованих і здеморалізованих, де ніхто нікого не любить, ніхто нікому не вірить і всі шукають винних. Напівосвіченість марксистської школи з ії заблокованою інформацією плавно перейшла в напіосвіченість віку інформації, що вироджується в інформаційну війну…Рівень культури опускається. Не видно тих, хто ії підіймає. Підіймає дух, який прагне до Небесної вітчизни… Ми пережили і наче побачили на світовому екрані дискредитацію принципу сили. Але на наших очах десь з-під ніг повибігали темні духи з великими міхами награбованого багатства – а це теж сила… І біжать вони, як демони, переселені у свиней у відомій Євангельській історії. Чим же наповнені ті 2000 років за нами? Мене вражають історії на рівні дива. Найбільшим дивом Христовим була його Нагірна проповідь, що засіяла добрим зерном цілі тисячоліття… Чому так світяться у віках постаті мучеників за віру, тоді як вся історія тисячоліть сповнена убитими і замученими?.. Дайте зараз таких людей, які не приносять жертви ідолам і не йдуть за течіями моди – і відродиться дух і сила народу! Та висока віра зродила дух ідеалізму і подвижництва, дух безкорисності й офірності. Великі творіння архітектури, музики, літератури, живопису – все, що називаємо Європою, що стало дзеркалом для відображення людської гідності й подоби Божої – усе це вицвіт християнського духу, що творить на грані неймовірного… Кожна епоха має своїх пророків і віщунів. На мілинах нашого часу віщуни загомоніли про перехід людства в постхристиянську епоху. Не диво: вони втратили дух. Але вони втратили і зір: перед ними порожнеча, наповнена віртуальними вартостями. А над потоками споживацтва пророки нашого часу тихим голосом віщують початок неохристиянської ери» (Погляд. Євген Сверстюк. «Хмари ламаються». – День. – 2013. – 12-13 квітня.)

Якщо ЗМІ – четверта влада (Едмунд Берк трактував журналістів як «четвертий стан»), а сьогодні не без рації інформаційну сферу трактують як «перша влада», то виникає засадниче питання: хто репрезентує цю владу? Чи справді талановиті, за покликанням, особистості, люди місії, апостоли правди (Д.Мацціні), з чітко вивіреним почуттям моральної відповідальності за слово, відшліфованим світоглядом, в основі якого – прагнення поліпшити світ, фундаментальними знаннями, здобутими у вищій школі, що має бути «кузнею світоглядних думок» (В. Барка), такі творчі особистості, які опанували мистецтвом використання інформації, особливо у нинішні часи інформаційного «цунамі», нарешті - психічно здорові, без комплексів, інтелігентні у класичному розумінні цього слова, жертовними рисами характеру, оскільки журналістика – надзвичайно відповідальний і доброзичливий засіб осягнення світу, спосіб життя у правді і для правди – адже творчість як «одухотворена дія» підносить журналіста на якісно новий рівень? Чи, навпаки, матеріалістичні нігілісти, циніки, марнославці-чвертьінтелігенти, психічно розбалансовані «творчі особистості»?

Якщо ностальгія за багаторічним коментатором CBS (США) Волтером Кронкайтом (Walter Cronkite) який протягом 45 років надавав глядачам, слухачам і читачам ту інформацію, яку вони ПОВИННІ ЗНАТИ, дотримувався ясних критеріїв чесності й пріоритетів, став свідком усіх важливих подій ХХ століття, виразно демонструє неприйняття маніпулятивності й продажності переважної більшості сучасних мас-медіа, якщо французький публіцист Андре Фроссар (Andre Frossard) у розмовах з Іваном Павлом II, якому поставив близько 70 питань щодо сенсу буття і перспектив нашої цивілізації, обгрунтовано доводить, що християнство «наново розпочинається», аби повернулася надія і зник страх, якщо білоруська письменниця і публіцистка Світлана Алексієвич вважає, що «роль журналіста полягає у тому, щоб відтворити те, про що ніхто ще не писав», та ще й «навчитися ходити до людей, а не займатися абстракціями», наполягає на емоційній заангажованості з тими, про кого пишемо, на дослідженні того, «скільки людини ще залишилося в людині» – то мусимо керуватися категоричним імперативом ГІДНОСТІ МИСЛЕННЯ, КУЛЬТУРНОЇ КРИСТАЛІЗАЦІЇ СВІТОГЛЯДУ, ДУХОВНОГО ПОРИВУ, щоб створити ментальну матрицю, пробудити в собі та в інших глибинні енергетичні центри нагромадження добра. Завдяки внутрішньому розвитку журналіст набуває можливість удосконалювати творчість, що й обумовлює удосконалення суспільства. Наш обов’язок – творити світ, який повинен володіти вмінням використання свободи, культурою свободи, керуватися прагненням розглядати явища і ситуації в інтегральному аспекті. Професіоналізму журналіста без моральних засад не існує, тож потрібно керуватися принципом визначальної ролі сумління. Тільки етично одухотворена діяльність спроможна стати справді результативною в сенсі утвердження загальнолюдської цінності – поваги до священного дару життя.

Певна річ, кожна з опінієтворчих газет – чи щоденних, чи тижневих – вимоделювала своє творче обличчя у тематичному, аргументаційному, стилістичному, графічному планах. Серед багатьох видань можемо відзначити особливість позиції та методику втілення німецького тижневика «Цайт» (Die Zeit), який виходить у Гамбурзі з 21 лютого 1946 року. Відтоді газета завдяки високому рівню публіцистики вважається одним з найавторитетніших видань Європи. Видавцями і редакторами «Цайт» у різні періоди були авторитетні особистості, скажімо, федеральний канцлер Гельмут Шмідт. Однак найяскравішу сторінку у політичній філософії, світоглядній позиції видання залишила графиня Маріон Дьонгоф, яка виросла в аристократичній родині на території Східної Прусії, брала активну участь у русі Опору (замах на Гітлера 20 липня 1944 року), рятувалася втечею від Радянської Армії. Перші публікації «юної дівчини» з’явилися у березні 1946 року («Спогади мертвих», «Кінна поїздка на Захід»). Спершу писала для рубрики «Економіка», потім повністю присвятила свої розмислення політиці. В 1968 році вона стала шеф-редактором, а в 1973 році видавцем «Цайт». Графиня підтримувала тісні творчі й суто політичні контакти з єврейським істориком Фріцом Штерном, лордом Ральфом Дарендорфом, Ріхардом фон Вайцзекером, Генрі Кісінджером. Для світової журналістики сенсовними слід вважати такі орієнтири М. Дьонгоф:

- Вірність духові самопожертви і усвідомлення відповідальності за загальні інтереси, що виявилося з самого початику у позиції збереження пам’яті про борців Опору і потребі підтримання східних німців у їхніх прагненнях звільнитися від комуністичного режиму;

- Критика неприборканого капіталізму, що орієнтується на споживацтво, матеріальні цінності, а також небезпеки глобалізації, зокрема спекулятивного капіталу;

- Масштабність школи добрих манер політичної журналістики, що означає виелімінування марнославства, «найстрашнішого гріха в журналістиці», старанність, пунктуальність, самодисципліну, непідкупність;

- У статті «Компас журналістики» (1987) Маріон Дьонгоф так сформулювала своє журналістське кредо: наш компас – точні розслідування, моральна свідомість і суспільне благо, вміння відмовитися від сенсації, раціоналізація емоцій («Ми мусимо заспокоювати, коли люди надмірно стурбовані, і надихати їх, якщо вони нічого не роблять»);

- Працювати для Німеччини, допомагати читачеві виробити собі розсудливий погляд на події, подавати альтернативні думки, дотримуватися вишуканої літературної німецької мови, не орієнтуватися на маркетінг-журналізм;

- Мусимо бути терпимими до інакодумців, якщо вони не вдаються до насильства, захищати духовну свободу і позицію меншості, якщо вона не намагається тероризувати більшість. Надаючи платформу для найрізноманітніших думок, журналісти акцентують, що суть не в меті, адже усі цілі претендують на провісництво спасіння – справа у засобах, за допомогою яких досягають поставлених цілей.

Тижневик з тиражем понад 500 тисяч примірників, з’ясовуючи найскладніші проблеми, завжди подає різні точки зору. Інтелектуали, багато молодих людей читають газету завдяки глибокому висвітленню проблем освіти, культури, літератури, науки, подорожей, історії, шансів, віри. Водночас, зрозуміло, питання політики та економіки зорієнтовані на грунтовні кореспонденції, розгорнуті репортажі, що допомагають самостійно формувати думку. «Цайт» відстоює емоційний журналізм, складні та «сильні думками» (дослівно від meinungsstarke) коментарі, грунтовне інформаційне підгрунтя, кваліфікований аналіз. Відчуваючи відповідальність перед німецьким народом, редакція уникає пропонування фаст-фуду, підтримки певної політичної сили. В політиці тижневик репрезентує помірковану середину, у культурі – ліві погляди, в економіці – консервативну позицію. Читачам пропонують безкоштовний ілюстрований журнал «Zeit magazin».

За змістом кожний номер нагадує мініатюрну енциклопедію, що допомагає читачам послідовно поглиблювати свої знання про світ. Моральна та екологічна криза людства спонукує готувати концептуальні статті-дослідження, вміщувати інтерв’ю зі світовими лідерами, нариси про відомих політиків, економістів, культурних діячів, митців, наукові розвідки, рецензії на нові книги, фільми, музичні новинки, літературні твори. Тематична дисципліна, динамічне розкриття певної проблеми, вишукана мова і психологізм тексту, емоційна настроєвість автора – усе це дає підстави оптимістично оцінювати перспективи якісної друкованої преси, незважаючи на усі технологічні новації. «Цайт» - єдина серед німецьких газет – має розділ «Досьє» (Dossier). Тут подаються цікаві історії тижня, подані у формі великих репортажів. Репортерів тематично не обмежують, крім того, журналісти шукають власну мову зображення, яка вим огливо та інформативно ілюструє текст. Типовими є пошуки, які можуть тривати місяцями та охоплювати весь світ. Репортажі зазвичай займають дві сторінки, такі публікації часто відзначаються різними преміями.

Ще відзначимо розділ «Наука» (Wissen). Це єдиний у німецькому медіа-просторі ресурс, який вузькоспеціалізовано висвітлює питання науки та освіти. Читачі одержують інформацію про актуальні результати наукових досліджень і дебати з проблемних аспектів, скажімо, розшифрування людської спадковості, часові подорожі у просторі, біотехнологія, різні концепції вдосконалення вищої школи у формі актуальних репортажів, розмов з науковцями та політиками, коментарів, нарисів. А оригінальний розділ «Плин часу» (Zeitlaufte), розміщений наприкінці номера, зацікавлює читачів захоплюючими таємницями історії: від найдавніших часів досьогодні. У розповідній формі, без складних наукових термінів, відтворюються зоряні часи мистецтва та культури. Крім того, журналісти зазирають у приховане підгрунтя сучасних конфліктів. Щономера тижневик виділяє одну сторінку для листів читачів.

Фірмовими темами видання є функціонування німецької держави, відновлення історичної справедливості та переосмислення історії, проблеми екології, негативний вплив глобалізаційних процесів, євроінтеграція, роль світових релігій. Великою популярністю користується інтернет-версія газети Zeit Online. Наостанку подамо таке судження сучасного редактора тижневика Джованні ді Лоренцо: «Ми подолаємо кризу ЗМІ, але вона ще виразніше змінить медійний ландшафт. Успішні газети майбутнього – ті, котрі дають орієнтири».

Реклама займає 25-30 відсотків газетної площі. Переважно це реклама авторитетних, всесітньовідомих брендів, анонси культурних подій, книг, шлюбні оголошення, популяризація ілюстрованих журналів, що їх видає тижневик (Reise, Wissen, Campus, Geschichte, Studienfuhrer), інших німецьких видань, соціальна реклама – заклики охороняти довкілля, допомагати країнам Африки. Висока якість реклами нагадує, до слова, таку ж позицію японської опінієтворчої преси. Одне слово, реклама не стає важливішою за змістове наповнення газети, як це має місце у більшості навіть якісних газет світу.

Візьмімо також постулати посередництва між владою і громадянами, незалежності масс-медіа, об'єктивності, рейтинговості, оперативності, критичної функції журналістики. Бути посередником між посередностями замало. Залежність від пошуку й утвердження ПРАВДИ для удосконалення людини і суспільства неодмінно «ставить на своє місце» усі прояви незалежності медій. Людина посутньо не може бути об'єктивною, тим паче творча, інакше вона не збагне ієрархії вартостей, зведе свою позицію до пилатизму. Щодо рейтинговості. Едмунд Берк, фундатор модерного консерватизму, слушно орієнтував: найбільшої відзнаки заслуговують ті, які наближаються до досконалості, кількісні вимірники і «модні» критерії тут недоречні. А оперативність комунікаційного простору часто перемішує першорядне з другорядним, ціннісне з абсурдним, справедливе з несправедливим, прекрасне з потворним; дуже небезпечним слід вважати гонитву за новинами коштом правди і докладності, навіть найдрібніша помилка може спричинити втрату вірогідності.

Засміченість інформаційного простору спричинила потребу щораз більшої частини споживачів інформації, аби публіцисти від їхнього імені формулювали погляди, визначали орієнтири розвитку спільнот. Не без підстав стверджується: традиційна роль мас-медіа як постачальника об'єктивної інформації та незалежності від світу ідеологій закінчилася. Але виразні погляди ще не забезпечують успіху. Треба вміти думати творчої праці. Жоден з блогерів не прагне і не може займатися дослідницькою журналістикою. З точки зору плюралізму медій розвиток порталів – явище позитивне, однак замінити традиційні опінієтворчі газети, журнали жодні новації неспроможні. Треба бути там, де хочуть читати поважні тексти, а не там, де ми звикли бути. Додамо до цього таке судження польського журналіста Томаша Врублевського: «Слід навчитися продавати свій талант і знання, а не свої погляди. Мати свою думку, але передовсім навчитися слухати. Переконувати, але не нав'язувати розв'язки, не маніпулювати політиками, не вдаватися до плитких прийомів, які штучно викликають страх чи ненависть» (Tomasz Wroblewski. Przerdzewiala czwarta wladza. - Rzeczpospolita. PlusMinus. - 2012. - 16-17 czerwca).

У контексті нових викликів, у тому числі медійної сфери, першочерговим обов’язком журналістів (публіцистів) є професійно добротне анатомування сучасної моральної та екологічно кризи, а останнім часом – тотального банкрутства спекулятивного фінансового капіталу, орієнтирів на споживання і масову культуру-забаву. Системна криза модерного світу, означеного прогресом і раціоналістичним мисленням, породила явище духовного озлиденіння. Людину, яка з допомогою мас-медіа «змаліла» (Євген Сверстюк), сучасна інформаційна сфера передовсім орієнтує задовольнятися обговоренням інших людей, зрідка – подій. І лише великі люди обговорють ідеї. Ось чому збереження вищої ліги журналістики, тобто концептуальної публіцистики дозволить «перемістити» на вищий рівень світ плодотворних ідей. Це цілком можливо, адже творчі ресурси світової журналістики солідні, перспективні.

Нинішній етап вселенської моральної, фінансово-економічної, політичної й екзистенційної кризи викликав спалах публіцистики МАКРОТЕКСТУ, СУМЛІННЯ СЛОВА, ПАНОРАМНОГО ПІДХОДУ ДО СИСТЕМАТИЗАЦІЇ, КЛАСИФІКАЦІЇ ТА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ БАГАТОЇ ФАКТОЛОГІЇ, ЧАСТО СУПЕРЕЧЛИВОЇ. Тому до честі таких публіцистів вкрай важливий підхід – СТУРБОВАНІСТЬ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА ОСНАЩЕНІСТЬ, ВІДВАГА ГОВОРИТИ І ПРОГНОЗУВАТИ. «Якщо прагнемо когось звільнити – самі мусимо стати вільними. Великою мірою нині перед нами – незнайомий, необжитий простір, наче час зупинився. Ми не зважилися випрацювати культуру цього простору, наче делегуючи відповідальність майбутнім поколінням» (Світлана Алексієвич). «Даремно повторювати щось, якщо воно не проникає в серце… Для людства як цілісності взаємне незрозуміння неминуче веде до деструкції. Один світ і один рід людський не може існувати, послуговуючись багатьма системами вартостей. Ця нерівність ритму неухильно розділяє нас… Світ заливають цинічним переконанням, що сила і влада можуть усе, а справедливість – безпорадна. Нам загрожує деструкція, оскільки світ стає єдністю у фізичному, а не духовному сенсі… Мусимо відмовитися брати участь у брехні. Можемо досягти більшого: перемогти фальш. У боротьбі з неправдою культура, мистецтво, література завжди перемагали. Так буде завжди! Одне слово правди означає більше, ніж увесь світ» (Олександр Солженіцин). «Ще до того, як ми наблизимося до справжньої демократії, ми повинні цілком звільнитись від ментальності як «жертви», так і «гнобителя» (Андре Брінк). «Кредо журналіста і письменника я можу підсумувати в одному слові: «Пробуджуй!». Переконай пригнобленого, що він непереможний… Але це ще не все. Я намагався зробити дещо більше: переконати людей активно втручатися в життя…Я згідний з Хосе Марті – батьком кубинської свободи, який віддав багато років журналістиці. Він говорив: «Найвище творіння Господа Бога – порядний журналіст»… Я хотів би додати до того, що журналіст не тільки повинен говорити правду, не тільки закликати до дії, але й запалювати. Я завжди писав про героїчне, з чим постійно зустрічався в житті. Героїзм – це правда» (Джозеф Норт). «Засадничою проблемою є те, що інформації сьогодні більше, ніж будь коли, а ії кількість постійно зростає – на 20-30 відсотків щорічно. Тимчасом люди прагнуть просто нормально жити – ходити до школи, праці й мати трохи вільного часу. Не спроможні черпати інформації з багатьох тисяч різних джерел. Не мають на те часу, тому в кінцевому підсумку прагнутимуть заплатити комусь, хто це усе ПОЗБИРАЄ, ПРОФІЛЬТРУЄ, ПЕВНИМ СПОСОБОМ ЗОРГАНІЗУЄ І СКАЖЕ: «ОЦЕ РЕЧІ ВАЖЛИВІ І ВАРТІ УВАГИ» (Роберт Пікард). «Не лише побачити і знайти Божественне у собі, але побачити і знайти Божественне у всіх, не тільки шукати своє індивідуальне звільнення або досконалість, а шукати звільнення і досконалість інших – ось повний закон духовної істоти» (Ауробіндо).

Отже, переорієнтація мас медіа набирає найгострішої актуальності. Щоб звузити вплив, а згодом виелімінувати дилетантську, безвідповідальну журналістику, яка симулює дійсність, копію видає за оригінал, нав’язує псевдокультуру постмодернізму з найрадикальнішим плюралізмом, мусимо врятувати «вищу лігу журналістики», яка ВИТВОРЮЄ СЕНСИ.