Передгірна область

Ооплює внутрішнє і зовнішнє куестові пасма і збі­гається з поширенням лісостепових передгірних ландшафтів. Внутрішне пасмо простяглося від Інкерманських висот на заході до гори Агармиш на сході. Воно складене вапняками, мергелями і глинами верхньокрейдового і палеогенового віку. В західній частині Внутрішне пасмо роздвоюється, роз­членовано текто­нічно-ерозійною долиною. Ерозійно-денудаційні зниження між пасмами скла­дені крейдовими і палеогеновими породами. В рельєфі виражені долини, балки, яри.

У кліматі лісостепового передгір’я помітні перехідні риси від степового до вологого помірно теплого клімату Головного пасма. Вегетаційний період триває 8-9 місяців, сума активних температур становить 3000... 3450є. Річна сума опадів – 550 мм. Передгір’я розчленовує досить густа сітка річок, серед них найбільшими є: Салгір з притоками, Індол, Бельбек, Альма, Кача, Чорна та ін. Вони мають мішане живлення. На цих річках побудовані невеликі водосхо­вища, які допомагають регулювати стік. Локальне поширення мають форми поверхневого карсту.

У ландшафтній структурі передгір’я виділяють:

1) куестові виположені гряди з чорноземами і дерновими карбонатними щебенюватими грунтами на елювії карбонатних порід, частково розораними;

2) куестові розчленовані гряди з дерновими карбонатними і дерново-буроземними щебенюватими грунтами під дубовими лісами та лучними степами; лучні степи поширені в нижній частині лісостепового поясу та на куестових останцях, в них представлені ковилові та кострицево-ковилові угруповання з різнотрав’ям (шавлія, люцерна, гадючник, горицвіт); у лісових ділянках домінують дуб пухнатий, зустрічаються дуб скельний, граб, груша та інші дерева;

3) в центральній і південно-західній частинах області виділяють куестові розчленовані гряди з коричневими щебенюватими ґрунтами, шибляковими заростями, грабинниковими дібровами, характерною рисою ґрунтів є великій вміст щебеня;

Область головного гірського пасмапростягається від Каранських висот до горбистих височин мису Іллі (310 м). Південний схил пасма короткий, кру­тий, місцями прямовисний; північний – пологий. Його центральна частина складена з поверхні твердими верхньоюрськими вапняками і є найбільш під­нятою. Головне пасмо розчленоване на окремі плоско вершинні масиви – яйли. На яйлах найбільш поширеними карстовими формами є лійки різних розмірів, закладені в нешаруватих і товстошаруватих вапняках, тріщини порід, замкнені та напівзамкнені улоговини, печери та ін.

Інтенсивному карстоутворенню сприяють кліматичні умови. На Голов­ному пасмі випадає від 1000 мм (на заході) до 600-700 мм (на сході) опадів, причому 50-60% у вигляді снігу. Клімат яйлинських плато прохолодний. Се­редні температури липня +15 +16є, січня –4є. Характерні сильні вітри, ожеледь, часті тумани. На схилах до висоти 450 м зима м’яка, літо тепле, середні темпе­ратури липня +20... +21є. Сума активних температур становить 3100... 3300є. На схилах до 700 м вона зменьшуеться до 2700... 1500є. Головне пасмо є аку­мулятором підземних вод, які розподіляються між його північним і південним схилами і дають початок струмкам і річкам.

На південному березі Кримських гір зі збільшенням висоти знижується температура і зростає кількість атмосферних опадів. Це є проявом висотної поясності клімату, що зумовлює зміну грунтово-рослинного покриву. Червоно-бурі грунти змінюються буроземами, а дуброво-ялівцеві ліси нижнього поясу – широколистяними. У їх складі переважає дуб. На вапнякових породах поши­рені ліси із кримської сосни. Цей пояс рослинності розташований на висоті 300-900 м.

Верхню частину південного схилу Кримських гір до вершинного плато займає пояс букових лісів. Крім бука тут поширені граб, клен, кримська сосна й особливо крючкувата сосна. Букові ліси піднімаються до висоти понад 1000 м і різко обриваються. На вершинному плато вони зустрічаються лише на окремих ділянках.

Вершинна поверхня Кримських гір належить до верхньої ландшафтної зони. Її особливості визначаються кліматичними умовами і характером

мате­ринських порід. На плато гір літо прохолодне (середня температура липня ста­новить близько 16єС) зі значною кількістю опадів. У західній частині вона до­сягає 100-1200 мм. Для верхньої ландшафтної зони характерні кам’янисті гір­ські луки й лугові степи. На закарстованій поверхні вапняків росте ялівцевий стелюх. У зоні поширені гірсько-лугові чорноземоподібні грунти, які на сході переходять у гірські чорноземи.

Для рослинності плато типовими є типчак, тонконіг, стоколос, степова осока та ін. У найбільш сухих місцях сформувались лугово-степові угрупован­ня, а в краще зволожених – лугові. В їх складі є куцоніжка, вівсяниця лугова, конюшина та ін. Трав’яниста рослинність східних карстових плато сильніше остепована, ніж західних. На відкритих безлісих просторах переважають осте­повані луки й лугові степи, нижче вони переходять у гірський степ.

Північний схил Кримських гір, як і південний, займають ліси на буро­земних грунтах. У верхньому поясі ростуть бук, граб, місцями дуб (на схилах південної експозиції), крючкувата сосна. Нижче 700-600 м ростуть дубові ліси, в їх складі переважає скелястий дуб. Буроземні грунти змінюються корич­невими. На північних відрогах, а також у смузі куест панівне положення займає ксерофільний низькорослий пухнастий дуб. У північному напрямку лісові ландшафти змінюються південним лісостепом. У лісостепу низькорослі зарості з дуба, держидерева та грабника чергуються з ділянками степової рослинності.

Таким чином, у верхніх частинах південних і північних схилів Кримських гір спостерігається значна подібність ландшафтів, але на нижніх рівнях – істот­ні відмінності. Це дає підставу говорити про різну структуру висотної пояснос­ті південного та північного схилів. Вона зумовлена кліматичним бар’єрним впливом Кримських гір, якій виявляється у різній кількості опадів і темпера­турному режимі.

На північних схилах гір у лісах Кримського заповідника зберіглася багата фауна. Тут поширені благородний олень, косуля, лисиця, кам’яна куниця та ін. Характерними представниками птахів є сойка, синиця, дикий голуб, дрізд.