Розвиток історичного мислення у процесі вивчення вітчизняної історії та його вплив на історичну свідомість

Володимир ЧУМАК

Національна самосвідомість є інтегральним показником усвідомлення історичного досвіду та суспільного інтересу —-чинників, що відіграють вирі­шальну роль у процесі самоорга­нізації людей у переломні момен­ти буття. Недостатній рівень сві­домості українського народу був основною причиною поразки в його державотворчих змаганнях 1917 — 1920рр. Сьогодні, в умо­вах кризового стану суспіль­ства — зниження виробництва, інфляції, різкого зростання со­ціально-класового розшарування, люмпенізації населення, розпаду звичної соціонормативної куль­тури — проблема історичного самоусвідомлення народу, що став державною нацією, набула ще більшої актуальності.

Між представниками сучасних методологічних шкіл є значні розходження у підходах до істо­ричної свідомості, проте більшість дослідників погоджується з тим, що вона є узагальненим уявлен­ням про людину і суспільство у їх загальній еволюції і на кон­кретних історичних етапах [5, с. 82]. Історична свідомість від­ображає стан історичних знань соціуму, що включають у себе ві­домості про власне походження, найголовніші події, діячів і є не­одмінними духовними цінностя­ми спільноти.

Виділяють три рівні історич­ної свідомості, що відповідають формуванню образу минулого: 1) позаосвітній (побутовий), пов'язаний з індивідуальним до­свідом і соціальним оточенням кожної особи; 2) освітній, зумов­лений складанням певної систе­ми поглядів на минуле, яке від­бувається у навчальному закла­ді; 3) науковий, що ґрунтується на теоретичному осмисленні історичного процесу [5, с. 83]. На кожному рівні історична свідо­мість базується на визначеному колі історичних знань, при цьо­му в реальному житті науково-історичні знання не завжди віді­грають вирішальну роль. Чим ви­щий рівень історичної свідомо­сті, тим більше в ній історичних знань, що включені в наукову картину світу.

Важливим компонентом істо­рії є лінеарний час, адже буття і дії людських спільнот проходять у часі, що міряється ерою, яка постійно йде вперед, а не змі­нюється циклічно. Власне істо­рія як наука, за визначенням ака­деміка О. Пріцака, є територіаль­ним лінеарним часом, що базує­ться на писаних документах-джерелах [13, с. 55]. Свідомість часу неможливо осягнути на основі циклічно-міфічного типу мислен­ня, вона є продуктом вищого, лі­неарно-логічного типу мислення. Циклічне мислення притаманне етнічній «народній масі», лінеар­не (або історичне) — свідомій структурній суспільності. Під останнім розуміємо спосіб мис­лення, коли розпізнавання того або іншого явища історії чи дій­сності грунтується на з'ясуванні його витоків, еволюції у просто­рі і часі, в усіх його взаємозв'яз­ках і взаємовпливах. Історичне мислення — це методологічна рефлексія у процесі вивчення іс­торії, закріплена в певний алго­ритм пізнавальної діяльності.

Важлива роль у розвитку іс­торичного мислення належить вітчизняній історії. Ще у квітні 1918 р. у статті «Історія та її соціально-виховуюче значення» М. Грушевський писав: «Рідна іс­торія повинна бути розвинена найбільш повно й деталічно, й на її матеріялі, найбільш близько і повно звіснім, повинна бути переведена та методична, фор­мальна сторона вироблення істо­ричного мислення — методології історії, котра в певних, найбільш простих формах мусить знайти місце і в програмі середньої шко­ли» [3, с. 61].

Чи відповідає цим вимогам сучасна шкільна історична осві­та? Щорічне спілкування з абі­турієнтами на вступних іспитах до вузу не дає постав для опти­мізму. Крім слабкого володіння фактичним матеріалом, головним недоліком є невміння його уза­гальнювати і осмислювати, фраг­ментарність знань. Шкільна іс­торія до цього часу залишається не історією людства, а, як зазна­чав М. Грушевський, «...хресто­матією дуже слабко пов'язаних між собою або зовсім не пов'яза­них уривків...» [З, с. 58].

Мабуть, не в останню чергу у зв'язку з цим під час обговорен­ня державного стандарту історич­ної освіти визначилася тенден­ція збільшення питомої ваги у шкільній гуманітарній освіті ін­тегрованих курсів суспільство­знавства та українознавства за ра­хунок історії. Такий шлях видає­ться малопродуктивним. Свого часу Марк Блок критикував со­ціологів дюркгеймівської школи, що відводили історії місце в «убо­гому куті наук про людину, щось подібно підвалу, куди соціологи, резервуючи за своєю наукою все, що піддається, на їх думку, ра­ціональному аналізові, скидають факти людського життя, які їм здаються найбільш поверховими й довільними» [1, с. 15]. І сього­дні провідні українські вчені-історики виступають на захист іс­торії як профілюючого предмета шкільної освіти [9, с. 1].

Разом з тим, апологія історії не виключає, а, навпаки, визнає необхідність постійного оновлен­ня історичної науки та інвента­ризації змісту історичної освіти. Магістральним шляхом виходу із кризи, в якій вони опинилися, є освоєння методологічного арсе­налу світового суспільствознав­ства. В останній час здобутком вітчизняної історіографії стали публікації, в яких учені намагаю­ться осмислити суть кризи істо­ричної науки і шляхи виходу з неї [15, с. 19], загальні проблеми методології історії [5], перегля­нути концептуальні засади віт­чизняної історії з погляду теорії цивілізацій А. Тойнбі, «нової іс­торії» школи прихильників «Ан­налів», відносно нового напрям­ку наукового пошуку — так зва­ної синергетики, що грунтується на вивченні «точок біфуркації» [2; 4; 14; 16; 17; 20].

Прикладом виходу теоретич­них пошуків у практику може слугувати проект державного стандарту з освітньої галузі «Іс­торія», розроблений колективом авторів на чолі з професором С. Кульчицьким.

У сучасній школі викладання історії поділено на два окремі предмети — історію України і за­гальну історію. Вони вивчають­ся паралельно і синхронно, але за різними підручниками. Про­ект не має такого поділу, вітчиз­няну історію в ньому подано на тлі всесвітньої. Базовий зміст на­вчальної дисципліни визначаєть­ся у трьох площинах: за хроно­логічними періодами (стародав­ність, середньовіччя, нова істо­рія, новітня історія), за змісто­вими лініями (економічне, су­спільно-політичне життя, духов­ність і культура) і за компонен­тами знань (факти, поняття, при-чинно-наслідкові зв'язки). Віт­чизняна історія в кожному хро­нологічному періоді подається ва­гомо, а матеріал із всесвітньої іс­торії концентрується в окремих географічних або тематичних блоках. У центрі уваги перебу­ває історія європейських країн, яка є найближчим тлом вітчиз­няної історії. Пріоритетне значення надається «священній історії», тобто епохам і країнам, відобра­женим у Біблії. Адже вплив хрис­тиянства на нашу цивілізацію є визначальним. Нарешті, доклад­ніше висвітлюється історія кра­їн, у складі яких перебували на різних етапах українські землі, — Московської (потім Російської) держави, Великого князівства Ли­товського, Польського королів­ства, Речі Посполитої, Австрій­ської та Османської імперій [9, с.2].

Отже, позитивні зрушення є, але проблема в тому, що біль­шість викладачів у школах і на­віть вузах ще перебуває в полоні категорій історичного матеріаліз­му, а значна частина населення України дотепер живе у системі циклічного думання.

Визнання факту обмеженості марксистської методології не означає механічної заміни однієї теоретичної моделі іншими. Уні­версалізація будь-якої з них не­допустима, адже відомо, що най­кращим способом дискредитації ідеї є її абсолютизація, доведена до абсурду: ідея перетворюється у свою протилежність. Суть у тім, щоб володіти арсеналом принципів і методів історичного пізнання. Якщо в людини є мо­лоток, то основна її проблема — як забити цвяхи. Якщо стамес­ка — її діапазон коливається у масштабах отвору, що його треба зробити з допомогою стамески. Якщо треба збудувати будинок, у майстра повинен бути набір усіх інструментів, і він має дос­конало ними володіти.

Розширення концептуальних горизонтів вітчизняної історії є вирішальним чинником зміни па­радигми історичних знань. Па­радокс людського пізнання по­лягає в наявності інерції консер­ватизму і упередженості до но­вих ідей і теорій, що руйнують усталену систему знань. Згадай­мо хоча б кризу природничих на­ук на початку XX ст. З часом людство змирилося з револю­ційними поривами в галузі при­родознавства, натомість нове в іс­торії сприймається боляче, оскільки переважаючий неісторичний тип мислення неспроможний осягнути природну закономір­ність такого оновлення.

Розглянемо конкретні прикла­ди, що свідчать про плідність упровадження надбань світової історіофілософської думки у дослі­дження та вивчення історії Укра­їни, а відтак — його вплив на роз­виток історичного мислення.

Включення історії України в широкий контекст європейської і світової історії, тобто до тієї чи іншої локальної цивілізації, до фази піднесення чи занепаду останньої (за А. Тойнбі) дає мож­ливості сформулювати кон­цептуальні основи її вивчення. При такому підході в основу пе­ріодизації історії України не мо­же бути покладено якийсь один фактор: територіально-географіч­ний, етнічний, цивілізаційний, ін­формаційно-класовий чи держав­ницький. Історична «стріла часу» є рівнодіючою безлічі факторів, які, перетинаючись, надають її траєкторії неповторної своєрідно­сті. І систему координат, на яку буде прокладена ця траєкторія, могла б визначити інтегруюча матриця, яка б несла на собі від­биток дії головних названих вище факторів [7, с. 41].

Саме такий підхід простежує­ться у концепції вітчизняної іс­торії академіка О. Пріцака. Суть її основних положень полягає в тому, що, по-перше, територіаль­ний обшир української історії яв­ляє собою територію нинішньої України, що більш-менш відпо­відає етнографічним кордонам розселення українців. По-друге, «історія України — це не історія української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об'єктивна візія минулого всіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній україн­ській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політичне свідомих («політичних українців»), і пе­рейнятих ними розвинутих ци­вілізацій» [13, с. 60]. По-третє, всі державні утворення на терито­рії України розвивалися на пограниччі християнських цивілі­зацій — візантійської православ­ної і римської західної; разом з тим, зазнали відчутних впливів ісламської цивілізації. Граничне розташування України як східно­го форпосту Європи обумовило багатоманітність культур і релігій на її території, взаємне проник­нення вищих і нижчих цивіліза­цій на кожному відтинку її істо­рії [13, с. 59].

Тойнбіанська інтерпретація іс­торичного процесу дає можли­вість змінити традиційну точку зору на ті чи інші події вітчизня­ної історії. Так, протягом століть вибір у підходах до вивчення пос­таті І. Мазепи залишався дуже об­меженим: історики звичайно шу­кали ще один новий аргумент чи доказ, який дозволяв їм більш пе­реконливо очорнити чи вибілити гетьмана. Застосувавши порів­няльний метод, О. Субтельний зміг розвинути ряд нових уза­гальнень, які включають події в Україні у загальноєвропейський контекст. Канадський історик пе­реконливо довів, що у першому десятилітті XVIII ст. в ряді країн Східної Європи, що мали подібні політичні та соціоекономічні структури до Гетьманщини, дійш­ло до серії драматичних і вирі­шальних конфронтацій між міс­цевими (національними) елітами і їхніми провідниками, з одного боку, та їхніми чужоземними су­веренами, — з другого. Збігають­ся мотиви дій Йогана фон Пат-куля в Лівонії, Станіслава Лещинського в Польщі, Івана Мазепи в Лівобережній Україні, Дмитра Кантемира в Молдавії, Ференца Ракоці II в Угорщині; технологія повстань (змова, наявність чужо­земного союзника), навіть хроно­логія повстань і їх епілог був од­наковий — еміграція [18, с. 127]. Ці подібності дають змогу пред­ставити Мазепу в новому світлі і вийти за межі дихотомії «герой» чи «зрадник», позбавитися емоційно-упередженого погляду і зро­зуміти мотиви діяльності гетьма­на.

Завдяки здобуткам відомої французької школи «Аннали» у науковий ужиток увійшла проб­лема ментальностей. Вона знай­шла відлуння у спостереженнях канадського фахівця Павла Магочия [11]. Йдеться про його концепцію численних лояльностей та взаємовиключаючих сві­домостей. Щодо принципу чис­ленних культурних і національ­них лояльностей, то у структу­рах української національної сві­домості XIX ст. цілком природ­ним було усвідомлення себе вод­ночас і малоросом (українцем), і росіянином. Взірцем того була свідомість козацької старшини, що шукала собі російського дво­рянства. Носієм природної ієрар­хії численних лояльностей був Микола Гоголь.

Принцип взаємовиключа­ючих свідомостей спростовує са­му можливість «бути росіянином з Малоросії або поляком з Укра­їни», він припускає усвідомлен­ня себе або українцем, або поля­ком, або росіянином. Отже, осо­бливість українського національ­ного відродження полягає у спів­існуванні цих двох типів свідо­мості. Таке співіснування продов­жується і наш час.

Таким чином, застосування цих культурологічних категорій може спричинитись до розв'язан­ня багатьох суперечливих питань, подолання ідеологічних упере­джень при вивченні української історії і української історіографії [6, с. 28].

Відомо, що історична свідо­мість є особливою формою су­спільної свідомості і перебуває на одній вісі з політичними, ідео­логічними, моральними, право­вими та іншими формами свідо­мості суспільства, але не збігає­ться, а перехрещується з ними. Тому одним із важливих факто­рів розвитку історичного мислен­ня є деполітизація та деідеологізація історії України.

Радянська історична наука бу­ла переважно політичною істо­рією. Й цікавила здебільшого по­літична та економічна детерміно­ваність процесу подій та його стереотипна ідеологічна інтерпре­тація. За бортом залишалася справжня свідомість суспільства, народних мас, яким в ідеологіч­ному арсеналі марксизму належа­ла вирішальна роль. І це в той час, коли пріоритет свідомості як синтезу історичного досвіду та ім­перативу історичної дії є однією з генеральних ідей світової істо­ричної думки.

Наприклад, такий складний феномен історії України 20-х — початку 30-х рр. XX ст. як укра­їнізація в наукових публікаціях і підручниках зводиться в основ­ному до сфери національно-куль­турної політики і вивчається в контексті політичної історії. Ана­ліз партійно-державних докумен­тів, де обґрунтовується політика українізації, її перебіг на держав­ному рівні, статистика досягнень у кадровій політиці, освіті, літе­ратурі, мистецтві; опір україні­зації та її згортання на початку 30-х рр. — так дещо у спроще­ному вигляді досліджується і ви­вчається українізація. Таким чи­ном, охоплюється лише один зріз проблеми, тоді як поряд з уря­довим річищем, яким проводила­ся офіційна українізація, існува­ло громадське річище, що «круто звертало вбік від Москви і від генеральної лінії партії» [12, с. 1950]. І зовсім поза увагою за­лишається стихійне річище, тоб­то опосередковані національним відродженням 1917 — 1920 рр. і урядовою політикою процеси в гущі народних мас.

Дослідження національної по­літики, яка, за влучним виразом Ф. Кривіна, «...спотворює при­родне спілкування людей, роз­глядаючи його з точки зору сум­нівних державних інтересів» [8, с. 91], а також характеристика по­глядів знакових постатей укра­їнського відродження 20-х рр. М. Хвильового, О. Шумського, М. Волобуєва, М. Скрипника та їх оточення не дають відповіді на питання, наскільки глибоко українізація проникла в маси і вплинула на їх національну са­мосвідомість.

Перспективним видається включення українізації як об'єк­та дослідження і вивчення в ширший просторовий контекст коренізації в національних республі­ках, краях і округах Радянського Союзу, суспільно-політичного життя українців в еміграції і на теренах Західної України, що ут­ворилися внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії, і часовий — мається на увазі заглиблення в добу української революції та визвольних змагань.

Неодмінною умовою розвит­ку історичного мислення, як уже зазначалося, є деміфологізація та деідеологізація вітчизняної істо­рії. Успадковані від минулого і народжені в новітні часи тради­ції конфронтації на рівні ментальному, політичному та ідеологічному ускладнюють син­тез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів україн­ської думки. Єдиний вихід, наго­лошував відомий політолог та історіософ Іван Лисяк-Рудницький, полягає у плеканні широ­кого погляду на історію, що охоплював би всі аспекти нашо­го минулого, навіть ті, які свого часу вважалися несумісними. «Потрібний такий спосіб мислен­ня, — стверджує він, — який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам'ятник Карлові І й Оліверу Кромвелю, Така постава не озна­чає, що не можна критикувати окремих осіб, угруповання чи ідеї або ставати на якусь із двох про­тилежних позицій. Але вона ви­магає всеохопного підходу, при якому минулі й сучасні духовні й матеріальні досягнення нації розглядаються як спільні надбан­ня, а не як заслуга однієї якоїсь фракції. І, навпаки, це передбачає готовність узяти на себе час­тину відповідальності за помил­ки і хиби своєї нації, навіть як­що їх припустилися окремі гру­пи або особи» [10, с. 93].

Викладений у статті матеріал не вичерпує складної і багатогран­ної проблеми, що досліджуєть­ся, але достатній для висновку про те, що вирішальним чинни­ком розвитку історичного мис­лення у процесі вивчення вітчиз­няної історії як необхідної умо­ви і інструменту формування іс­торичної свідомості вищого по­рядку є збагаченння змісту істо­ричної освіти новітніми досяг­неннями світової історіософської думки. Сократівське гасло «Голо­ва учня не посудина, яку треба наповнити, але смолоскип, який треба запалити» повинно стати імперативом нашого часу.