Дотримання приватності життя

Йййй УКРАЇНИ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК

УКРАЇНИ

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ІМЕНІ Г.С.КОСТЮКА

ОБЛАСТІ

ЗАОЧНИЙ СЕМІНАР-ТРЕНІНГ НА ТЕМУ:

Дотримання приватності життя

фізичних осібслужбовими особами»

Київ-Дніпропетровськ

ЗАТВЕРДЖУЮ ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник Головного Директор Інституту психології

управління юстиції імені Г.С. Костюка Національної

у Дніпропетровській області академії педагогічних наук України

_____________ В.Я. Кармазін ______________ С.Д. Максименко

“___”____________ 2011 року “___”_______________ 2011 року

ПОРЯДОК

проведення семінару з працівниками юридичних служб

місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів

центральних органів виконавчої влади, урядових органів у системі міністерств, державних господарських об’єднань, підприємств, установ та організацій

форма проведення:

заочна

ТЕМА СЕМІНАРУ:

ДОТРИМАННЯ ПРИВАТНОСТІ ЖИТТЯ

ФІЗИЧНИХ ОСІБ СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ»

Київ-Дніпропетровськ

ПЛАН ЗАОЧНОГО

СЕМІНАРУ-ТРЕНІНГУ

1. Тема семінару: «Дотримання приватності життя фізичних осіб службовими особами».

2. Мета проведення семінару: підвищення рівня правової культури працівників юридичних служб місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів центральних органів виконавчої влади, урядових органів у системі міністерств, державних господарських об’єднань, підприємств, установ та організацій; повторення положень законодавства щодо захисту особистого життя від свавільного втручання з боку сторонніх осіб; которке ознайомлення з концепцією приватності.

3. Підстава проведення семінару-тренінгу: тематична програма заочних семінарів - тренінгів для юрисконсультів на 2011 рік, затверджена заступником начальника Головного управління юстиції в Дніпропетровській області 16 грудня 2011 року.

4. Цільова група: працівники місцевих органів виконавчої влади, територіальних (місцевих, регіональних) органів центральних органів виконавчої влади, урядових органів у системі міністерств, державних господарських об’єднань, підприємств, установ та організацій.

5. Інформаційне забезпечення: методичні матеріали підготовлено у межах співпраці Головного управління юстиції в Дніпропетровській області та Інституту психології імені Г.С. Костюка Національної академії педагогічних наук України.

6. Основні питання, які розглядаються у заочному семінарі-тренінгу:

- Поняття приватності, право на приватність як окреме немайнове право.

- Законодавче забезпечення охорони приватного життя фізичних осіб.

- Критерії правомірного втручання в особисте життя людини.

Інтенсивний розвиток інформаційних технологій, елоктронізація документообігу, надзвичайно стрімке підвищення значення Інтернету в житті кожної людини та суспільства загалом призводять до необхідності зберегти самоідентифікацію особи та унеможливити свавільне втручання в її особисте життя.

Доволі часто у засобах масової інформації та Інтернеті, зокрема правилах користування соціальними мережами, згадується поняття «приватность» (англійською мовою – privacy). Однак дана категоріє не є властивою нашому законодавству, тому для правильного її розуміння необхідно розглянути загальну концепцію приватності, сформовану на Заході, її зміст та значення для забезпечення життя людини.

Перші згадки про приватність повязують з філософськими поглядами Аристотеля щодо поділу життя людини на публічну сферу політичної діяльності та приватну, яку він переважно асоціював з доменом та сімейним життям[1]. Водночас численні посилання на приватність містяться у Біблії, пам’ятках стародавньої Греції та Китаю, єврейської культури.

На сьогодні приватність не розглядається як власне правове поняття. Так, Маргарет Мід та група антропологів провели дослідження приватності та методів її дотримання у цілій низці культур. В той же час, Алан Вестін провів дослідження та показав, що приватність не є виключно соціальною чи антропологічною категорією, а й властиве тваринному світу. Визначають також психологічний, соціальний, культурологічний та політичний аспекти приватності.[2]

Наведене свідчить про глибинну, надзвичайно важливу сутність приватності, яка спрямована на забезпечення життя людини та обумовлена не тільки соціальними, а й біологічними детермінантами.

Закріплення права на приватність відбулось раніше, так вже у 1361 році, коли на території України ще відбувалось витіснення татар литовським князем Ольгердом та не було ні незалежної держави, ні цілісної системи права, мирові суди Англії вже сформували прецедентне право на арешт осіб за підслуховування та підглядання.

Згодом було закріплено право на недоторканість житла. Британський парламентарій Вільям Пітт писав: «Найбідніша людина може знехтувати усією силою Корони. Будинок може бути хитким; дах може бути з дірками; вітер може продувати його, а дощ заливати; негода може заходити до нього, - але Король Англії не може потрапити туди; усі його сили не можуть пересікти поріг навіть зруйнованої оселі».[3]

Найрізноманітніші країни розвивали законодавство про приватність у різних напрямках, так, у 1776 році Парламент Швеції прийняв закон «Про доступ до публічних записів» (" Access to Public Records Act"), яким встановив, що уся офіційна інформація має використовуватись у передбачених законом напрямках.[4]

Початок формування сучасної концепції приватності повязують зі статтею Уроне С. та Брандіс Л. «Право на приватність». Автори систематизували наявні погляди щодо приватності, визначивши її «як право бути наданому самому собі» («right to be let alone») та запропонували цілісну концепцію приватності як юридичної категорії. Посилаючись на «політичні, соціальні та економічні зміни» (зокрема, появу нових технологій друку та фотографування) і визнання «права бути наданому самому собі» вони говорили про необхідність нормативного захисту приватності та намагались визначити методи та характер такого захисту. Уоррен та Брандейс бачили основу приватності у загальному принципі недоторканості особистості та права на особисте життя, зазначали що вона є найціннішою демократичною свободою. Пізніше їхня концепція отримала назву «інформаційної» або «можливість контролювати інформацію про себе». [5]

І) Інформаційна приватність (захист персональних данних) встановлює правила збору, обробки, використання приватної інформації, такої як медична, банківська тощо.

ІІ) Тілесна приватність – фізична недоторканність особи, яка полягає в регулюванні питань тестування на наркотики, допінг тощо, а також отримання біологічної інформації про людину, генетичного матеріалу тощо.

ІІІ) Комунікаційна приватність полягає у таємниці кореспонденції, телефонних розмов, електронної пошти, правил зняття інформації з каналів зв’язку тощо.

ІV) Територіальна приватність встановлює правила вторгнення в територіальний простір особи, такий як житло, робоче місце тощо.[6]

Поняття приватності не є на сьогодні властивим нашому законодавсту, але з урахуванням зростання вживання цього поняття у міжнародних нормативно-правових актах, Інтернеті, різноманітних правозахисних виданнях, постає питання необхідності правового закріплення у системі законодавства поняття приватності.

У своєму монографічному дослідженні відомий український вчений-цивіліст Стефанчук Р.О. зазначає, що закріплення приватності, як окремого особистого немайнового права фізичної особи, є своєчасним та тільки таким чином можна забезпечити повноцінну охорону приватного інтересу фізичної особи та унебезпечити її від втручання із зовні.

На думку Стефанчука Р.О., до єдиного права на приватність можна було б віднести такі повноваження як:

→ можливість мати свою приватність;

→ можливість самому визначати свою приватність;

→ можливість ознайомлення інших осіб з обставинами свого (приватного) особистого життя;

→ можливість дозволяти та забороняти втручатися у свою приватність;

→ можливість зберігати у таємниці обставини своєї приватності; можливість вомагати захисту права на приватність.[7]

Хоча дедалі зростає необхідність закріплення власне поняття «приватність», на сьогодні його головні ідеї реалізуються через сукупність окремих немайнових прав та суміжних правових понять, тому у наступному розділі розглянемо переважну частину законодавчо закріплених положень щодо захисту особистого життя фізичних осіб.

Норми, що встановлюють правову охорону особистого життя людини, нині є в конституційному, кримінальному, адміністративному, цивільному, сімейному, інформаційному, процесуальних та інших галузях законодавства України.

Підвалини комплексного інституту охорони особистого життя закладають норми міжнародного і конституційного права. Їх положення знайшли своє відображення в Конституції України, в ст. 3 якої вказується: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Стверджуючи цінність особистості, держава і право беруть під охорону всі правомірні прояви індивідуальності людини. При цьому цінність особистості пов’язується з її особистими благами, в т.ч. зі сферою особистого життя.

Конституція України відповідно до ст.ст. 30-32 наділяє фізичну особу широким спектром суб’єктивних прав і юридичних гарантій, спрямованих на забезпечення недоторканності особистого і сімейного життя, житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Також, у ч. 2 ст. 32 Конституції України закріплене обмеження інформаційної діяльності з даними про особу та іншою конфіденційною інформацією щодо особистого життя людини.

Вказані права, як і інші права та свободи людини, є невідчужуваними і непорушними (ч. 2 ст. 22), а також відповідно до ст. 55 захищаються судом чи іншими правовими способами. У Конституції України встановлюються також певні обмеження вказаних прав, зокрема, такі обмеження можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64).

Проголошені в Конституції України права без відповідного галузевого забезпечення були б декларативними і не мали б реального значення. Це зумовлює необхідність конкретизації конституційних положень у галузевому законодавстві, насамперед, у цивільному, оскільки воно віддзеркалює суспільству його цінності і створює основи для подальшого розвитку. Проте не можна нехтувати положеннями інших галузей права, що встановлюють заходи правової охорони особистого життя. Однією з таких галузей є кримінальне право.

До прийняття в 2001 році нового Кримінально гокодексу України кримінально-правова охорона особистого життя мала досить обмежений характер. Нині кримінальний закон, встановлюючи охорону особистого життя, встановлює кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла (ст. 162 КК України), порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК України), порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК України). Особисте життя постає також одним з об’єктів таких складів злочинів, як незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145), розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168), вимагання (ст. 189) та ін.

Правові заходи охорони особистого життя передбачені і в адміністративному праві, але його норми в цьому питанні відіграють подвійну роль: з одного боку, вони охороняють особисте життя від неправомірних втручань, у нього і закладають відповідні гарантії при здійсненні управлінської діяльності; з іншого, – встановлюють певні обмеження права на особисте життя.

Така подвійність дії норм адміністративного права пояснюється тим, що управлінська діяльність, яка є предметом правового регулювання цієї галузі, може бути спрямована як на забезпечення, так і на обмеження права на особисте життя, або інших пов’язаних з ним прав. Останнє має місце у випадках, коли суспільні (управлінські) інтереси переважають над приватними.

Так, згідно зі ст. 182 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порушення тиші на вулицях, площах, у парках, гуртожитках, жилих будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями місцевих рад час утворює за певних умов склад адміністративного правопорушення. Таким чином, дещо обмежується право людини на недоторканність свого житла, але це робиться виключно з метою захисту інтересів інших людей або громадських інтересів.

Діяльність управлінських органів досить часто пов’язана з легальним втручанням в особисте життя, а це, в свою чергу, вимагає встановлення певних правових гарантій для фізичних осіб. Так, у ч. 3 ст. 5 Закону України «Про міліцію» закріплено, що міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого. Подібні норми містять більшість нормативно-правових актів, що регламентують управлінську діяльність державних органів і їх посадових осіб.

Взаємодія норм адміністративного і цивільного права в сфері охорони особистого життя проявляється в можливості застосування у деяких випадках заходів цивільної відповідальності до посадової особи, що здійснила протиправне втручання в особисте життя при здійсненні управлінських функцій.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну службу» основними обов’язками державних службовців є:

Кримінально-процесуальна і цивільна процесуальна галузі законодавства встановлюють гарантії процесуально-правової охорони особистого життя в процесі здійснення правосуддя в кримінальних і цивільних справах та певні обмеження щодо доказової діяльності, пов’язаної з розголошенням обставин особистого життя.

Процесуальні гарантії охорони особистого життя полягають передусім у закритому судовому розгляді справ, які стосуються обставин особистого життя. Так, згідно зі ст. 10 Цивільно-процесуального кодексу України (далі – ЦПК УКраїни) та ст. 20 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України), з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб за мотивованою ухвалою суду допускається закритий судовий розгляд. Закритий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства допускається також у справах про всиновлення з метою забезпечення його таємниці.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює певні правила оголошення особистого листування та особистих телеграфних повідомлень. Згідно зі ст. 187 ЦПК України, вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими це листування і телеграфні повідомлення відбувалися. У іншому разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні.

Кримінально-процесуальний кодекс України в ч. 1 ст. 14¹ гарантує громадянам недоторканність житла, а в ч. 2 цієї ж статті зазначається, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. КПК України визначає підстави і порядок провадження слідчих і судових дій, пов’язаних з втручанням в особисте життя в ході розслідування кримінальної справи (обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах, прослуховування телефонних та інших переговорів).

Окрім того, у КПК України передбачено, що за письмовою заявою або письмовою згодою осіб, взятих під захист, у разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо цих осіб, може проводитися прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки (ч. 4 ст. 14¹). Дане положення деталізується в Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

Правові засади легального втручання в особисте життя в процесі розслідування кримінальних справ та проведення оперативно-розшукової діяльності визначені ще в ряді нормативних актів: законах України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», указах Президента України «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю», «Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» та ін.

Таким чином, процесуальне законодавство та законодавство про боротьбу зі злочинністю встановлюють правові підстави і порядок легального втручання в особисте життя людини, коли того вимагають інтереси боротьби зі злочинністю, розслідування кримінальної справи чи встановлення істини по цивільній справі. Водночас процесуальне законодавство закладає процесуальні гарантії того, що відомості про особисте життя, отримані під час розслідування кримінальної справи чи судового розгляду цивільної справи, не будуть публічно оголошені, окрім випадків, коли вони стосуються злочинних дій.

Недотримання визначених процесуальним законодавством меж втручання в особисте життя, втручання в особисте життя без належних підстав, розголошення отриманих у ході розслідування справи або проведення оперативно-розшукових заходів відомостей про особисте життя або інше порушення процесуального закону, здійснене шляхом свавільного втручання в особисте життя, створює підстави для цивільно-правової відповідальності відповідних державних органів або службових осіб правоохоронних органів або судів згідно зі ст. 1176 Цивільного кодексу України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» та Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04.03.1996.

Сучасна правова система України містить значну кількість норм, які об’єднуються у певні групи за єдиним предметом правового регулювання, але регулюють суспільні відносини за допомогою різних правових методів, і тим самим виходять за межі класичних (традиційних) галузей законодавства. Такі норми утворюють комплексні напрямки законодавства, тому з певним ступенем умовності такі правові утворення можна назвати комплексними галузями законодавства. Суспільні відносини, що входять до предмета правового регулювання таких галузей, можуть торкатися тих чи інших проявів особистого життя людини, що вимагає їх аналізу в контексті даної праці.

Насамперед до таких правових утворень необхідно віднести інформаційне законодавство, яке, як зазначається в юридичній літературі, призначене забезпечити втілення в життя державної політики щодо регулювання соціальних (приватних і публічних) відносин в інформаційній сфері, що виникають при створенні, поширенні і споживанні інформації в суспільстві і державі; при набутті на неї різних форм власності тощо.

Сучасне інформаційне законодавство складають: закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про науково-технічну інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Національну програму інформатизації», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних» та інші законодавчі акти, міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною.

Стосовно охорони особистого життя інформаційне законодавство визначає правові засади інформаційних процесів з відомостями про особу та її особисте життя, право власності на таку інформацію, загальні положення щодо конфіденційності і таємності таких відомостей та ін. У цьому аспекті найбільш важливим нормативним актом є Закон України «Про інформацію» та «Про захист персональних даних».

До комплексних галузей законодавства також відносяться законодавство про охорону здоров’я, законодавство про нотаріат, про адвокатуру та інші, що регулюють надання певних послуг. Однією із специфічних рис даних галузей законодавства є те, що діяльність, яка є предметом їх регулювання, безпосередньо стосується окремих проявів особистого життя. Це, в свою чергу, обумовлює необхідність включення до цих галузей норм, які б забезпечували охорону особистого життя. Український законодавець реалізував цю вимогу шляхом погалузевого закріплення таємниць відповідної діяльності (професійних таємниць).

Так, у ст. 8 Закону «Про нотаріат» закріплено, що нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержувати таємниці цих дій тощо.

Сучасні процеси розвитку права показують тенденцію закріплення норм щодо професійних таємниць не лише у відповідному галузевому законодавстві, а й у цивільному законодавстві. Наприклад, у ст. 286 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фактично закріплюється медична таємниця і відповідне право особи на таємницю про стан здоров’я. Проте, коли розглядати нинішні аспекти взаємодії норм новітніх галузей законодавства і цивільного законодавства, то вона полягає в наступному: якщо в результаті порушення норм новітніх галузей законодавства завдано матеріальної або моральної шкоди фізичній особі, вона має право на їх відшкодування відповідно до норм відповідної галузі права, норм цивільного права та положень договору про надання відповідних послуг, які встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди.

Цивільні права, що входять до інституту охорони особистого життя, як і будь-які інші суб’єктивні цивільні права, не можуть бути усунені від обмежень і порушень, які можливі у формі різноманітних втручань в особисте життя людини. Суспільство в окремих виключних випадках допускає стороннє втручання в особисте життя своїх членів проти їх волі, але неправомірні проникнення в сферу особистого життя засуджує і карає за допомогою правових заходів, тому до складу цивільно-правового інституту охорони особистого життя необхідно віднести також норми, в яких закріплюються заходи обмежень і захисту вищеназваних прав.

Обмеження прав, спрямованих на охорону особистого життя, встановлюється як у цивільному, так і в інших галузях законодавства. Враховуючи конституційну природу права на особисте життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, обмеження цих прав галузевим законодавством не можуть виходити за обмеження, встановлені Конституцією України, що відповідає ч. 1 ст. 274 ЦК України.

Неправомірне втручання в сферу особистого життя породжує у постраждалої особи право на захист. Це право має відносний характер, і йому протиставляється обов’язок особи, яка здійснила таке втручання, відновити попереднє становище або компенсувати втрати майнового і немайнового характеру. Захист суб’єктивних прав, які входять до інституту охорони особистого життя, може здійснюватися за допомогою загальних способів захисту, передбачених главою 3 ЦК України, а також відповідно до ч. 2 ст. 275 ЦК України, іншими способами, і, зокрема, передбаченими в ст.ст. 277-278 ЦК України або в нормах спеціальних нормативних актів (наприклад, Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»).

Переорієнтація українського суспільства і держави на загальнолюдські цінності і, як наслідок, висунення охорони сімейного життя в ранг конституційних положень зумовило необхідність її розширеного регулювання в сімейному законодавстві. Кодекс про шлюб та сім’ю України 1969 р. не містив норм, які б встановлювали і забезпечували таємницю та недоторканність сімейного життя, окрім гарантування в ст. 112 таємниці всиновлення. Тому Сімейний кодекс України 2002 р. є першим правовим актом, який установив галузеві положення щодо охорони сімейного життя, що містяться в ч. 4 ст. 4, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 та ст.ст. 226-231. Зазначені норми встановлюють право на повагу до сімейного життя, право на недоторканність сімейного життя, право на таємницю особистого життя учасників сімейних відносин, вимогу недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, яку слід вважати принципом оновленого сімейного законодавства України, а також право на таємницю усиновлення та його гарантії. Таким чином, наразі безперечним є те, що сімейне і особисте життя є об’єктами сімейно-правової охорони.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що законодавство України містить значну кількість норм, які регулюють відносини, пов’язані з особистим життям. Ці норми містяться в різних галузях законодавства, але жодна з цих галузей не в змозі в повному обсязі самостійно забезпечити належний рівень правової охорони особистого життя. Повна і належна охорона особистого життя можлива лише шляхом поєднання правових заходів усіх галузей права, які мають придатні для цього правові засоби.

Соціальне призначення прав, спрямованих на охорону особистого життя, полягає в тому, щоб забезпечити людині її прагнення до приватності, відокремлення від суспільства. Цьому прагненню протистоїть невід’ємний елемент суспільного буття – соціальний контроль за поведінкою особи, оскільки лише завдяки йому можна досягнути порядку в суспільстві. Соціальний контроль за людиною починається з моменту народження і супроводжує її аж до смерті, тобто протягом усього людського життя. Щодо сфери особистого життя він здійснюється у формі різноманітних втручань у цю сферу.

Такі втручання зумовлюють конфлікти приватних інтересів особистості з інтересами суспільства, так званим «публічним інтересом». У таких конфліктах людина відіграє подвійну роль: по-перше, вона може виступати як член суспільства і, відповідно, носій «публічного інтересу»; по-друге, як особа, інтереси якої суперечать інтересам більшості. Оскільки виразником суспільних інтересів виступають переважно органи держави і місцевого самоврядування, можна стверджувати, що зазначені конфлікти – це конфлікти між окремою людиною і державою (громадою).

Будь-яка конфліктна ситуація вимагає свого вирішення. Оскільки суспільні інтереси привілеюють над приватними, в соціальному управлінні і правовому регулюванні перевага надається саме їм. Таким чином, якщо у випадку здійснення публічним органом своїх завдань виникає необхідність здійснити втручання в особисте життя людини з метою захисту суспільних інтересів, таке втручання є не лише можливим, а й виправданим.

Утвердження загальнолюдських цінностей і проголошення в Конституції України людини найвищою соціальною цінністю передбачають створення для кожної фізичної особи необхідних гарантій щодо недопущення зловживань з боку органів держави, що вимагає детального правового урегулювання відносин, пов’язаних із втручанням цих органів у сферу особистого життя.

У процесі своєї життєдіяльності, в тому числі і в особистій сфері, людина тісно взаємодіє з іншими людьми, що, в свою чергу, може призвести до виникнення конфліктів приватних інтересів, оскільки кожна людина має власні інтереси, а їх сукупність у різних людей різняться між собою. Такі конфлікти можуть виникати не лише між фізичними особами. Однією з його сторін може бути і юридична особа, але не та, що представляє «публічний інтерес». Конфлікт приватних інтересів повинен вирішуватися на користь тієї особи, право на особисте життя якої порушується. Однак у такому конфлікті може бути присутній елемент публічного інтересу, коли одна зі сторін конфлікту керується як приватними, так і публічними інтересами. У такому разі перевага повинна надаватися цій «напівпублічній» стороні, якою зазвичай є засоби масової інформації, адже їх діяльність спрямована: по-перше, на інформування громадськості, що несе в собі публічний інтерес; по-друге, на отримання прибутку, що є приватним інтересом.

Причиною виникнення вищезазначених конфліктів інтересів можуть бути, зокрема, різноманітні сторонні втручання в особисте життя людини. Такі втручання, виходячи із функцій і засобів цивільно-правової охорони особистого життя, можна поділити на окремі групи:

► визначення правил поведінки в особистому житті;

► порушення недоторканності особистого життя (слідкування, вторгнення в житло, підслуховування, використання зображень особи тощо);

► порушення конфіденційності особистого життя (опублікування, інше публічне повідомлення відомостей про обставини особистого життя іншої особи, збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу чи її особисте життя та ін.);

► порушення таємниці особистого життя (розголошення або невжиття заходів щодо збереження у таємниці фахівцями доступних їм внаслідок виконання службових обов’язків, певних робіт та послуг відомостей про особисте життя інших осіб).

Не кожне втручання в особисте життя є протиправним посяганням на права фізичної особи, оскільки людина сама може їх дозволити або вони можуть бути дозволені законом. Таким чином, втручання в особисте життя можуть мати як неправомірний, так і правомірний характер.

Неправомірними втручаннями в особисте життя є ті, які здійснюються всупереч волі уповноваженої фізичної особи та з порушенням чинного законодавства.

Правомірні, їх ще можна назвати легальні, втручання можуть мати місце лише у двох випадках: по-перше, з дозволу фізичної особи (за наявності прямого дозволу або коли вона безпосередньо цьому сприяє); по-друге, без її дозволу у виключних випадках, передбачених законом.

Фізична особа здійснює своє право на особисте життя, як і інші суб’єктивні цивільні права, вільно, на власний розсуд, що передбачає можливість надання в окремих випадках згоди на втручання в її особисте життя сторонньої особи. Ця згода може надаватися конкретній особі, визначеному колу осіб або невизначеному колу осіб. При цьому завжди визначається не лише коло осіб, які уповноважуються даною особою втручатися в її особисте життя, а й визначається спосіб такого втручання. Даючи згоду на втручання в своє особисте життя, особа усвідомлює або принаймні має усвідомлювати його наслідки, тому, на наш погляд, доцільно позбавити її можливості в подальшому відкликати цю згоду. Згода на втручання в особисте життя припускається і тоді, коли особа, хоч прямо і не дає згоди на втручання в особисте життя, але вчиняє дії, які свідчать про це.

Правомірними втручаннями в особисте життя будуть і ті, які здійснюються без дозволу особи, але на підставі закону, і це пов’язано з тим, що право на особисте життя людина може реалізовувати лише в певних межах.

Межа здійснення суб’єктивного цивільного права визначає коло можливих дій, які може вчинити носій цього права або від його імені відповідна уповноважена особа. За допомогою меж здійснення суб’єктивного цивільного права визначається допустимість реальної поведінки уповноваженої особи з використанням можливостей, закладених у це право.

В умовах громадянського суспільства і правової держави, коли особистість, її права і свободи визнаються найвищими соціальними цінностями, правомірні втручання в особисте життя без згоди відповідної фізичної особи є виключним заходом захисту інтересів суспільства, держави або прав окремих громадян у випадках посягання на них. Виключність таких правомірних втручань полягає в тому, що вони можливі на підставах і в порядку, передбачених законодавством, і лише тоді, коли іншим шляхом неможливо вплинути на особу, примусити її рахуватися з публічним інтересом.

Згідно ст. 274 ЦК України обмеження особистих немайнових прав встановлюються відповідно до принципу верховенства конституційних прав, закріпленого в ч. 1 ст. 64 Конституції України: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Звідси випливає, що обмеження у здійсненні особистих немайнових прав, передбачених Конституцією України, можливе лише у випадках, визначених нею, а обмеження особистих немайнових прав, передбачених ЦК та законами України, можливе лише у випадках, визначених ними.

Оскільки право на особисте життя, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та право на недоторканність житла встановлені у Конституції, їх обмеження можливі лише відповідно до конституційних норм.

Так, згідно з ч. 2 ст. 64 Конституції України в умовах воєнного та надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі тимчасові обмеження деяких конституційних прав, у т.ч. і названих вище.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Конституції України право на недоторканність житла обмежується за вмотивованим рішенням суду, якщо є необхідність провести огляд, обшук або з іншою метою проникнути до житла чи іншого володіння особи, а згідно з ч. 3 ст. 30 у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, допускається інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Винятки з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31).

Право на особисте життя, в частині конфіденційності інформації про нього, може бути обмежене згідно з ч. 2 ст. 32 Конституції України в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційні положення щодо обмеження права на особисте життя внаслідок їх узагальнення та високої форми абстрагування не можуть містити виключний перелік випадків, коли доцільно дозволити втручання в особисте життя. Тому вказані конституційні норми мають форму бланкетних і відсилають до інших нормативних актів.

Межі здійснення прав на індивідуальність, зовнішність, особисті папери встановлюються цивільно-правовими нормами, адже вони не передбачені в Конституції України. Водночас необхідно зважати на те, що обмеження всіх зазначених вище суб’єктивних прав встановлюються і в нормах інших галузей законодавства.

Мета (ціль) втручання. Розмежовуючи протиправні і правомірні втручання в особисте життя, необхідно насамперед встановити, з якою метою було здійснене таке втручання. Якщо метою втручання є захист публічного інтересу, то таке втручання при наявності інших необхідних умов може вважатися правомірним. На захист публічних інтересів спрямована діяльність різноманітних державних інституцій, насамперед, судів і правоохоронних органів. Однак захист публічних інтересів інколи здійснюється недержавними установами і окремими фізичними особами, наділеними такими повноваженнями. Так, досить часто на захист публічних інтересів спрямована діяльність засобів масової інформації. За ст. 49 Закону Російської Федерації «Про засоби масової інформації» журналіст зобов'язаний отримати згоду (за винятком випадків, коли це необхідно для захисту суспільних інтересів) на поширення в засобі масової інформації відомостей про особисте життя громадянина від самого громадянина або його законних представників.

Українське законодавство містить подібну норму, але вона має значно ширшу сферу застосування, за ст. 30 Закону України «Про інформацію», інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто тоді, коли вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист. На думку деяких науковців, щодо поширення конфіденційної і таємної інформації про особисте життя більш влучною є наведена норма російського законодавства, проте наведене положення українського законодавства є універсальнішим.

У контексті цього критерію слід розглянути суб’єктивну сторону втручань в особисте життя в цілому, адже мета є лише однією з її складових. Оскільки мета притаманна лише для навмисних вчинків, то і правомірними втручаннями в особисте життя можуть бути лише навмисні дії, метою яких є захист публічних інтересів. Виходячи з цього, протиправними посяганнями на особисте життя фізичної особи будуть дії, що вчинені з умислом, але без названої вище мети, а також вчинені з необережності.

● Спосіб втручання. Втручання в особисте життя завжди відбувається яким-небудь способом. Це може бути отримання і розголошення інформації про особисте життя, проникнення в житло, спостереження за особою, прослуховування її телефонних розмов, перлюстрація кореспонденції та інше. Якщо про спосіб, яким було здійснене втручання, заздалегідь відомо, що він порушує правові приписи, таке втручання безумовно є неправомірним. Так, проникнення в житло без волі осіб, які там мешкають, і без передбачених у законі підстав вважається свавільним втручанням в особисте життя, оскільки таке проникнення заборонене ст. 30 Конституції України, ст. 162 КК України та іншими нормативними актами.

В енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза і І.А. Єфрона 1901 р. видання зазначено наступне: «Розголошення приватної таємниці між приватними особами, яке складає за загальним правилом вчинок лише аморальний, набуває при умові протизаконності способу проникнення в чужу таємницю характер … вчинку, що примикає до групи зазіхань проти особистої честі».

Згідно зі ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», редакція і журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, якщо в них розголошується таємниця особистого життя, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом. Проте судова практика окремих країн передбачає винятки з цього правила. Так, 22 травня 2001 р. Верховний Суд США ухвалив рішення, яким зняв відповідальність із місцевої радіостанції в штаті Пенсильванія, яка поширила незаконно зроблений запис розмови мобільним телефоном, що містив погрози насильницької розправи. При цьому було невідомо, хто підслухав розмову і зробив її запис, оскільки плівку з записом радіостанції передала особа, якій її було підкинуто невідомим до поштової скриньки. Федеральне законодавство США і законодавство штату Пенсильванія закріплюють право людини на таємницю телефонних розмов, а тому позивачі в цій справі стверджували, що ведучий радіопрограми порушив закон, бо випустив в ефір вочевидь незаконно зроблений запис. Проте Верховний Суд США вирішив, що право громадськості знати важливу інформацію переважує права окремих громадян на особисте життя та таємницю телефонних розмов, посилаючись на Першу поправку до Конституції США, яка захищає свободу слова. Даючи тлумачення цієї норми, суд зазначив, що її дія поширюється, зокрема, на розповсюдження інформації, отриманої незаконно, але за умови, що самі її поширювачі не порушили закон, здобуваючи її, і що ця інформація є суспільно важливою.

● Суб’єкт втручання. Цей критерій стосується суб’єктивного складу втручань в особисте життя. Здійснити втручання в особисте життя може, зокрема, особа, яка завдяки своїй професії чи роду занять має доступ до особистого життя іншої особи (лікар, адвокат, нотаріус, правоохоронці, пожежники, працівники комунальних служб та ін.) і відповідно до законодавства має зберігати ввірену їй інформацію у таємниці. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про інформацію» використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків, є протиправним діянням, і особа, винна в його вчиненні, має нести юридичну відповідальність, що, зокрема, передбачає застосування заходів цивільно-правової відповідальності. Але ж втручання в особисте життя можливі і з боку приватної особи, не обтяженої таким законодавчо визначеним обов’язком.

За ч. 3 ст. 301 ЦК України, будь-які особи не повинні розголошувати інформацію про особисте життя інших фізичних осіб. Таке положення ставить під сумнів цивільно-правовий принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя, адже забороняє навіть надзвичайно поширене в приватному спілкуванні нешкідливе повідомлення інформації про особисте життя іншої особи, що є складовою особистого життя учасників такого спілкування. У цьому випадку мова може йти лише про аморальність вчинку або невідповідність іншим суспільним регуляторам (релігійним, корпоративним тощо). Наприклад, з формально-правової точки зору таємниця сповіді (релігійна таємниця) не є спеціально охоронюваною законом таємницею, однак забороняється релігійними канонами.

● Ще один суб’єктний критерій – це особа людини (потерпілого), в особисте життя якої було вчинене втручання. У світовій юриспруденції на сьогодні склалася думка, що межі охорони особистого життя, честі і гідності певних осіб є дещо вужчими, ніж пересічного громадянина. Так, прецеденти Європейського суду доводять, що межі допустимої критики і втручання в особисті справи з боку засобів масової інформації є ширшими, коли вона стосується політика чи іншої так званої «публічної особи», а не звичайного пересічного громадянина (приватної особи). Займаючись політичною чи іншою громадською діяльністю, публічний діяч має усвідомлювати підвищений суспільний інтерес до всіх аспектів свого життя з боку громадян, особливо, коли йдеться про особу, яка займає виборну посаду в державному апараті або претендує на обрання на таку посаду. Суспільство хоче бачити в своєму представникові втілення ідеалу моральності, порядності та інших чеснот. Тому, наприклад, розголошення засобами масової інформації факту подружньої невірності відомого політика не повинно вважатися порушенням його права на особисте життя. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що «вимога поваги до особистого життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом».

В українському законодавстві таке правило поки що прямо не закріплене, однак, враховуючи положення деяких законодавчих актів, зокрема, про звільнення особи від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом за умови, що ця інформація є суспільно значимою (ст. 47¹ Закону України «Про інформацію») та про неможливість призначення судом компенсації моральної шкоди у разі розгляду судом спору між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем за відсутності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації (ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів») стосовно заподіяння моральної шкоди, можна говорити про часткову імплементацію вказаних вище положень європейського права в галузі прав людини в національне законодавство.

Виникає питання, які особи повинні вважатися «публічними»? Конкретної відповіді на це питання Європейський суд не дає, не містить його і українське законодавство. Фахівці пропонували, з огляду на чинне законодавство, публічною вважати особу, яка прямо чи опосередковано вибирається населенням, наділена правом на виконання функцій держави та може приймати рішення, обов’язкові для виконання на всій її території і виконання яких примусово підтримується державою. Такими особами слід вважати Президента України, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, керівників центральних і місцевих органів державного управління.

Також у практиці Європейського суду зустрічається поняття «квазіпублічні особи», якими слід вважати посадових осіб державних і громадських органів. Виходячи з рішень цього Суду, деякі аспекти особистого життя таких осіб у залежності від їх суспільної значимості також повинні бути більш прозорі, ніж у пересічного громадянина. Отже, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що публічний діяч має право на захист свого приватного життя від неправомірних втручань, однак цей захист слід співвідносити з суспільними інтересами.

В юриспруденції західних країн існує поняття «відносно публічна» особа, під якою розуміється людина, яка привернула громадський інтерес до себе за своєю волею (наприклад, беручи участь у громадських заходах) або незалежно від власної волі в результаті якоїсь несподіваної події, що має суспільне значення (наприклад, жертва ДТП, потерпілий внаслідок катастрофи та ін.). Особистість таких людей привертає до себе підвищений суспільний інтерес у зв’язку з актуальністю і великим суспільним резонансом тієї події, учасником якої стала ця особа. Тому межі приватності таких осіб мають також дещо звужуватися, хоча лише у контексті з даною подією. Це стосується публікації фотографій таких осіб на місці пригоди, інформації про причини і умови події, поведінку особи в неординарній ситуації та ін.

В практиці судових органів США подібний випадок мав місце. Так, Каліфорнійський Верховний суд розглядав справу, коли на відеоплівку був записаний сюжет про порятунок людей після катастрофи. До того моменту, як постраждалі не були поміщені в спеціальний вертоліт, запис не вважався вторгненням у приватне життя, але після того, як жертви катастрофи були в рятувальному вертольоті, подальший запис уже вважався порушенням їх права на особисте життя.

● Підстави втручання – це зазначені в законодавстві ситуації, коли закон встановлює окремі обмеження прав, пов’язаних з охороною особистого життя, наприклад, при загрозі національній безпеці, економічному добробуту та правам людини, в умовах воєнного або надзвичайного стану тощо.

Необхідно зазначити, що підстави обмеження (втручання) формулюються завжди у загальному вигляді в законодавстві (наприклад, ч. 2-3 ст. 30, ст. 31, ч. 2 ст. 32 та ч. 2 ст. 64 Конституції України), адже в Україні судовий прецедент не є джерелом права, хоча саме ця форма права є найефективнішою з точки зору захисту прав людини, оскільки дозволяє досить гнучко визначити підстави втручання в особисте життя для конкретних життєвих ситуацій.

Переважна більшість підстав втручання в особисте життя пов’язана зі сферою суспільних інтересів, а тому вони закріплюються в нормах публічного права (адміністративного, процесуального, кримінального, про боротьбу зі злочинністю, інформаційного тощо). Надумку деяких вчених, не потрібно дублювати положення цих норм у приватноправових галузях, як це має місце в окремих статтях ЦК України, наприклад, ч. 4 ст. 306, ч. 2 ст. 311, а достатньо закріпити відповідні відсилочні норми, а також ті підстави втручання, які стосуються сфери приватних взаємовідносин фізичної особи, наприклад, щодо використання зображення особи без її згоди, якщо особа позувала авторові за плату (абз. 1 ч. 2 ст. 308).

Відповідність діяння всім вищевказаним критеріям свідчить про правомірність такого втручання в особисте життя. Щодо їх законодавчого закріплення, слід відмітити, що більшість цих критеріїв вже знайшли своє законодавче визнання, хоча деякі з відповідних законодавчих норм є нечіткими. Так, за п. «з» ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» теле-, радіоорганізація зобов’язана не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною.

Проте поняття «суспільна необхідність інформації» ні вищезазначений закон, ні інші законодавчі акти не визначають, хоча в цій же нормі зазначається: «У разі, якщо суд визнає, що розповсюдження інформації про особисте життя громадянина не становить суспільно необхідної інформації, моральна шкода та матеріальні збитки відшкодовуються в порядку, встановленому чинним законодавством України». Виходячи з цього, журналіст і редакція засобу масової інформації не можуть наперед достеменно визначити ступінь суспільної необхідності інформації, тому не можна наперед чітко визначити правомірність чи неправомірність того чи іншого втручання в особисте життя.

Отже, враховуючи важливе значення людини, її прав та законних інтересів, закріплених Конституцією України, дотримання приватності життя фізичних осіб, зокрема меж особистого, інтимного та сімейного життя потребує особливої уваги при здійсненні службової діяльності. Тому кожна службова особи при зіткненні на практиці з питаннями, які мають особистий характер для фізичної особи, має зважувати на усі обставини, керуватись критеріями правомірності та не виходити за межі визначеними нормами законодавства.

Заочний семінар-тренінг розроблений

спеціалістами відділу правової роботи,

правової освіти та кодифікації за матеріалами,

наданими Інститутом психології імені Г.С. Костюка

Національної академії педагогічних наук України

[1] Режим доступу: https://plato.stanford.edu/entries/privacy/

[2] Режим доступу: https://books.google.com/books? id=BwQBT2Mr1YoC& pg=PA188& dq=physical+privacy& sig=dvybgqk6wfkf_xGimY8lvtWVV3I

[3] Режим доступу: https://gilc.org/privacy/survey/intro.html#fnlnk0007

[4] Режим доступу: https://gilc.org/privacy/survey/

[5] Режим доступу: https://groups.csail.mit.edu/mac/classes/6.805/articles/privacy/Privacy_brand_warr2.html

[6] Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Privacy

[7] Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): Монографія. – К.: КНТ, 2008. – 626 с.