Особливості конституційного процесу 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок.

На четвертому етапі (1996—2004 рр.) конституційна реформа велася в напрямі втілення конституційних засад у реалії державного та суспільного життя.

Його реальним початком слід вважати підписання Конституційного Договору між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 року. 24 листопада 1995 року було сформовано Робочу групу з підготовки проекту Конституції, а 11 березня 1996 р. побачив світ підготовлений цією групою варіант тексту Конституції. 4 червня проект Конституції України було прийнято у першому читанні.

За політичними ознаками конституційний процес в Україні мав такий вигляд: категорично " проти" проекту були комуністична, соціалістична та селянська фракції; решта депутатів виступали " за" проект за умови внесення до нього певних змін. Умовно кажучи, категорично " за" були й політичні противники фракцій прокомуністичної орієнтації — депутати національного спрямування.

Противники проекту Конституції, запропонованого до обговорення у квітні, аргументували свою позицію тим, що він, мовляв, не відповідає сучасним реаліям українського суспільства, що в разі прийняття така Конституція буде потенційним джерелом суперечностей і нестабільності. Але в ході дискусії взяла гору точка зору, що будь-яка Конституція — це завжди певний політичний компроміс, і прийняття Основного закону держави в умовах перехідного суспільства сприятиме формуванню й посиленню позицій центризму, структурованості політичного життя, його передбачуваності й упорядкованості. Конституція є фундаментом, каркасом правової системи, фактором стабілізації суспільства, який закладає реальну перспективу його демократичного розвитку.

Отже, першим здобутком конституційного процесу було досягнення згоди більшістю українських політиків у тому, що нова Конституція усе ж потрібна Україні.

Предметом міжпартійних суперечок з приводу прийняття Конституції, головним чином, були такі питання:

- існування інституції президентства в Україні;

- структура й прерогативи законодавчої влади;

- соціальні гарантії з боку держави;

- приватна власність;

- Кримська автономія;

- державна символіка й мова.

У спробах узгодити позиції з цих питань зіткнулися уявлення про те, якою повинна бути політика взагалі, і як суб'єктивні політичні точки зору корелюють з об'єктивними тенденціями історичного процесу.

Серйозні ідеологічні й політичні суперечки викликали питання інституції президентства і структури законодавчого органу. Депутатські фракції лівого спрямування твердо відстоювали думку про необхідність скасування сильної президентської влади в Україні і встановлення парламентсько-президентського типу державного устрою. Натомість фракції національно-демократичного спрямування і частина центристів підтримували ідею сильної президентської влади, в якій вбачали запоруку ефективної протидії загрозам політичного сепаратизму, відцентровим тенденціям в господарсько-економічних, політичних процесах, у масовій свідомості.

Переваги президентської форми правління полягають у тому, що вона гарантує стабільність уряду при значному впливі парламенту на його дії, охороняє суспільство від неважливих змін виконавчої влади, спричинених кон'юнктурними обставинами, як це взагалі властиво парламентським республікам. Численні права й повноваження, що надаються главi держави конституцiями країн з президентською формою правлiння, сприяють оперативностi полiтичного й адмiнiстративного управлiння, уможливлюють швидке прийняття загально державних рiшень i дозволяють ефективно й послiдовно впроваджувати їх у життя. Взагалі, президентські чи парламентські республіки у " чистому" вигляді зустрічаються рідко — кожна форма правління є певним компромісом між владою глави держави та владою парламенту, способом їхнього урівноваження.