Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт(1723 - 1790) народився в Шотландії в сім'ї чиновника. У 1740 р. закінчив університет у м. Глазго і був направлений для підвищення освіти в Оксфордський університет. У 28 років обраний професором філософії і моралі університету в Глазго. У 1759 р. він видав наукову працю під назвою " Теорія моральних почуттів", яка принесла йому широку популярність. У 41 рік Сміт відмовився від роботи в університеті й зайняв місце вихователя в сім'ї видатного політичного діяча. У цей час він багато подорожував по Європі, особисто познайомився з французькими вченими Ф. Кене, А.Р.Ж. Тюрго і почав роботу над головною працею " Дослідження про природу і причини багатства народів". У 1778 р. Сміт був призначений на посаду комісара митниці в Единбурзі.

Характеристика економічного, технологічного, соціального положення Англії середини ХVІІІ ст. — підґрунтя економічної теорії А. Сміта. З’явилися машини, але вони виняток, а не правило. Вони запроваджені тільки в деякі галузі промислового виробництва. Ця незрілість, своєрідний перехідний період від гільдії до фабрики, на всеосяжний принцип ринкових відносин у промисловості — характерна риса Англії середині ХVІІІ ст. Це — епоха становлення нового економічного порядку, і вона відображена в працях А. Сміта — творця теорії ринкової економіки, в якій, однак, є й суперечливі положення.

Сміт відкриває джерело багатства нового часу — поділ праці на основі його взаємодії з капіталом; промисловість робить свої перші успіхи у зростанні багатства. Її носій — підприємець, власник мануфактури. Його рушійний мотив — егоїзм, він повинен отримувати прибуток, це заохочує його. Він заповзятливий, ощадливий, відмовляється від насолод та інших земних благ.

Підприємець — людина доброчесна і природна Доброчесна людина — породження природного — творіння Всевишнього. Природно, що вона поміркована, чесна, прагне до добробуту. Вона ставить особистий інтерес на перше місце, однак має співчувати нещасним і бідним. Отже, такою є «економічна людина» А. Сміта, герой нового часу. Ця людина — діловий, підприємливий бізнесмен, відмовляє собі в багатьох задоволеннях, людина діла, людина праці. Цей функціонер несе людству новий економічний порядок, який А. Сміт розкриває разом з роллю капіталу. Капітал Сміт визначає як запас. Якщо джерело багатства — праця у формі поділу праці, то капітал — справжній хазяїн економічного життя. Саме він відкриває перед працею всі шляхи.

Вплив виробничих фондів на заохочення продуктивності праці розкривається в такому положенні: «Ми, — зазначає Адам Сміт, маючи на увазі англійців, — більш працелюбні, ніж наші предки, тому що в наш час фонди, призначені для виробничої діяльності, набагато більші, ніж це було 200 років тому. Наші предки були не охочі до праці через брак заохочення до продуктивності праці. Прислів’я говорить: краще гуляти задарма, ніж задарма працювати». Цього висновку Сміта час не відкинув. Тут закладена основа — стимул продуктивної праці в сучасному його розумінні.

Сміт піддає гострій критиці марнотратство, яке применшує дохід, призначений на приріст продуктивної праці, воно неминуче зменшує кількість праці, що збільшує вартість того предмета, на який вона затрачається, а отже, річний продукт землі і праці всієї країни, справжнє багатство і доходи її населення.

У Сміта велике значення для зростання багатства має вчення про монополію і конкуренцію. Він розрізняє монополії, створені державою, і монополії економічні. Якщо монополія стримує зростання багатства, прирікаючи його на застій, то конкуренція утворює прибуток, стимулює зростання багатства.

«Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідні й нещасні». Пізніше ця ідея буде реалізована в теорії «держава загального благоденства».

Сміт чітко фіксує вплив фондоозброєності праці на її продуктивність. «Продуктивна сила тієї самої кількості робітників може бути збільшена тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, які полегшують і скорочують працю, або в результаті більш доцільного поділу і розподілу праці»[4] Наведений вислів дозволяє з упевненістю стверджувати, що вважати А. Сміта економістом мануфактурного етапу було б безпідставно.

Машина — один із факторів заростання продуктивності праці, поряд з поділом праці. Поділ праці Сміт виводить зі схильності людей до обміну. Проте поділ праці як джерело багатства він розглядає тільки на прикладі мануфактури — власності бізнесмена-підприємця. Тільки підприємець створив виробничу мануфактуру, в якій продуктивність праці, а значить, зростання багатства, збільшились у сотні разів. Яскравий приклад — шпилькова мануфактура. Розклавши операції з виготовлення шпильки на найпростіші і закріпивши їх здійснення за окремими робітниками, він створив економічне чудо. У сотню разів збільшилось виробництво на одного зайнятого у виробничому процесі робітника. Тож суспільство Сміт розглядає як сукупність мануфактур. Чудо створила доброчесна людина, яка поєдналася з «економічною людиною» — ощадливою й підприємливою.

Підґрунтям економічної концепції Адама Сміта є схильність людей до обміну, а це риса психологічна. «Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не каже їм про труднощі, а говоримо про їхню вигоду. Не було б схильності до торгу й обміну, кожній людині доводилося б самій здобувати для себе все необхідне для життя». З обміну Сміт виводить поділ праці, ступінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку. (Ідея рівноваги в початковому вигляді пропонується Смітом.) Прикладом цієї взаємозалежності є праця сільського коваля і теслі. З поділом праці лише незначна частка потреби людей може бути задоволена продуктом її праці. «Кожна людина живе обміном або стає до певної міри торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, на торговий союз». Цей постулат Сміта чітко окреслює ту ступінь розвитку ринкових відносин, коли ще натуральний господарський устрій не став надбанням історії. Як видно, ідеться про ті часи, коли виробник був ще власником засобів виробництва. За Смітом, «за незрілого поділу праці можливість обміну мала зустрічати великі труднощі. М’ясник має у своїй лавці більше м’яса, ніж йому потрібно на найближчий час, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса, та м’ясник уже має в запасі ту кількість пива і хліба, яке йому необхідне. У цьому разі обмін не відбудеться». Тут на сцену виходять гроші. Та людина досягне своєї мети швидше, якщо вона звернеться не до гуманності, не до доброчинності, а до егоїзму, якщо вона казатиме про вигоду: «Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що необхідно тобі! Саме таким способом ми одержуємо один від одного переважну частину послуг, яких потребуємо», — говорить А. Сміт. Егоїзм — категорія психологічна, але вона виступає тут в економічній іпостасі. А це вже не вся психологія і не вся економіка, це взаємозв’язані категорії, які наприкінці XIX ст. виступають як єдине ціле.

Положення Аристотеля про те, що немає обміну без рівності, а рівності без сумірності, Сміт підтримує безумовно.

Якщо обмін є однією з найважливіших характеристик сучасного йому господарства, то зрозуміло, що існує мінова вартість і споживна вартість.

«Слово “вартість” має два різні значення: іноді воно означає корисність якого-небудь предмета, а іноді можливість придбання інших предметів, яке дає володіння даним предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю»[5].

Сміт з’ясовує справжнє мірило цієї мінової вартості або справжньої ціни товару, з яких частин вона складається і, нарешті, які причини підвищують чи знижують її відносно природного рівня і що перешкоджає збігові ринкової і природної ціни.

«Вартість будь-якого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, різні кількості праці, за які вона може купити або отримати у своє розпорядження. Отже, праця являє собою справжнє мірило мінової вартості всіх товарів»[6].

Проте і корисність у зв’язку з рідкістю також виступає однією з умов еквівалентності обміну.

Очевидно, що первісна концепція повинна нести в собі і сліди колишнього світогляду, і це ми бачимо у Сміта. Так, він уважає, що людина, працюючи, жертвує своїми бажаннями і насолодами (а це риси людини доброчесної). «Вона завжди мусить пожертвувати тією самою часткою свого дозвілля, своєї свободи і спокою»[7].

Тут чітко означена думка: праця — жертва. І це положення вже пізніше бере на озброєння ціла низка економістів.

Сміт у наведеній раніше цитаті, говорячи про вартість продукту, стверджує, що вона визначається затратами праці або працею, якою можна купити даний товар. Але це не те саме. Тут Сміт відходить від сфери виробництва у сферу обігу. «¼ Одна лише праця, вартість якої ніколи не міняється, є єдиним і справжнім мірилом, за допомогою якого у всі часи й у всіх місцях можна було поціновувати і порівнювати вартість усіх товарів»[8].

Сміт наголошує на тому, що праця має вартість. Тут — шлях до теорії факторів виробництва, які мають і свій дохід: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, земля — ренту. «Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами всякого доходу так само, як і мінової вартості»[9]. Вартість, таким чином, складається з доходів. Вона вторинна, а фактори — первинні.

Однак праці відведена особлива роль. «Праця визначає вартість не тільки тієї частини ціни, яка припадає на заробітну плату, а й тих частин, які припадають на ренту і прибуток»[10]. Природно, має бути висновок щодо їхньої взаємозалежності. За статичного стану буде правильним положення: вище прибуток — нижче заробітна плата, не розміри національного багатства, а його постійне зростання викликає збільшення заробітної плати за працю.

Сміт передбачив висновок Рікардо щодо джерела ренти: «Якщо прибуток і заробітна плата є причиною високої або низької ціни продукту, то рента залежить від ціни продукту»[11]. У Рікардо: «Не тому хліб дорогий, що висока земельна рента, а тому висока земельна рента, що хліб дорогий». Таким суперечливим є трактування вартості товару. Історично теорія трудової вартості, продовжена у працях Рікардо і Маркса, проіснувала до XIX ст., а теорія факторів виробництва стає провідною з 90 років XIX ст. Наука про людину індустріальної технологічної революції ще попереду, а за часів А. Сміта вона не мала тих знань, які стали будівельним матеріалом для наступних її творців.

У Сміта бачимо вплив природного підходу до ціни. «У кожному суспільстві або кожній місцевості існують звичайні і середні, норми які можуть бути названі природними нормами заробітної плати, прибутку на капітал, земельної ренти. Витрачений під час добування, обробки і доставки його на ринок товар продається за його природну ціну»[12].

Наведена теза говорить про те, що очевидним є вплив на теорію ціни канонічного права. «Справедлива ціна» відображає регулювання її як гільдією, так й державними органами. Тут є підстава для «рівноважної ціни». Якщо попит і пропонування рівновеликі, то ринкова ціна збігається з природною ціною. Природна ціна — ціна конкуренції.

Принцип природності у Сміта багатозначний. У нього немає категорії «економічний закон». У самому формулюванні закону «невидимої руки» наявний принцип природності. «Він дбає про власну вигоду, причому в цьому разі, як і в багатьох інших, він невидимою рукою скеровує до мети, яка зовсім не входила в його наміри, причому суспільство не завжди потерпає через те, що ця мета не входить у його наміри. Дбаючи про власні інтереси, він часто більш дійовим способом служить інтересам суспільства, аніж тоді, коли свідомо намагається робити це».

Теорія грошей. У підґрунті економічної теорії Сміта — схильність людей до обміну. З обміну він виводить поділ праці, хоч ступінь поділу праці визначається можливостями обсягу ринку.

З поділом праці лише незначна частина потреб людини може бути задоволена продуктами його праці. Простір обміну реалізується через гроші. Єдине призначення грошей — сприяти обігу предметів споживання.

Сміт, як найосвіченіша людина свого часу, розкриває історію грошового матеріалу: у варварів — худоба (озброєння Діомеда, за Гомером, коштувало десять биків); в Абіссінії — сіль, на узбережжі Індії — особливі мушлі; у Ньюфаундленді — сушена тріска, у Віргінії — тютюн, у деяких англійських колоніях — цукор. Однак через свої фізичні якості ця роль закріплюється за металами. Вони подільні, вони більш-менш постійні у вазі і можуть бути у формі злитків. «Під грошовою ціною товарів завжди розумію кількість чистого золота і срібла, за які вони продаються, зовсім не беручи до уваги назву монети»[13]. Сміт іронізує, що саме на вазі й чистоті металу шахраювали королі.

З позиції категоріального апарату Сміт розглядав тільки одну функцію грошей — обіг. Та в його працях можна знайти геніальні здогади про те, що стане арсеналом зрілої економічної теорії.

Сміт розбиває тезу меркантилістів про те, що вивезення грошей з країни загрожує їй зменшенням багатства. Він розглядає вивезення грошей як фактор, який не сприяв зростанню зайнятості й багатства нації, а також такий, що свідчить про падіння темпів національної економіки через вивезенення грошової маси, необхідної для обігу товарів. Кількість грошей, яка може бути щорічно спожита в якійсь країні, має визначатися вартістю споживчих благ, що перебуває в обігу в ній протягом року.

Зменшення вартості продукту зменшує кількість грошей. Проте гроші не можуть бути залишені без застосування, вони мають бути запущені у обіг. «Щорічне вивезення грошей буде протягом деякого часу збільшувати річне споживання понад вартість її власного річного продукту. Вивезення золота та срібла в цьому разі є не причиною, а наслідком занепаду країни і, можливо, на деякий час пом’якшить тяжкі наслідки»[14].

Теорія доходів. А. Сміт стверджує: «Будь-яка людина, що одержує свій дохід з джерела, що належать особисто йому, повинна його отримати або від своєї праці, або від свого капіталу, або від своєї землі. Дохід, який отримують від праці, називається заробітною платою; дохід, одержаний з капіталу особою, яка особисто застосовує його для справи, називається прибутком; дохід, отриманий від капіталу особою, яка не застосовує його в діло, а позичає іншому, називається процентом, або грошовим зростанням. Він являє собою винагороду, що сплачується позичальнику кредитором за той прибуток, який він має можливість отримати за допомогою цих грошей. Частина цього прибутку, природно, належить позичальнику, який бере на себе ризик і турботи щодо залучення капіталу в справу, а частина природно належить позикодавцеві, який надає позичальнику можливість отримати прибуток. Дохід з землі називається рентою і дістається землевласнику»[15].

Сміт розглядає заробітну плату як робітників, так і управителів, яким заробітна плата дається за особливий вид праці, а саме за працю з нагляду та управління справою.

Сміт — протестант, для нього праця — це служіння Богові і обов’язок доброчесної людини, тому він не засуджує дохід від капіталу як плату за ризик. «Він не мав би жодного інтересу наймати цих робітників, якби він не міг розраховувати одержати від продажу виготовлених ними виробів щось понад суму, достатню лише для відшкодування його капіталу»[16].

«Робітнику не завжди належить увесь продукт його праці. У більшості випадках він повинен ділити його з власником капіталу, який наймає його¼ З власником землі — його рента є першим вирахуванням з праці¼ Не існує, мабуть, заняття, яке б потребувало таких різноманітних знань і такого великого досвіду»[17] — так каже він про працю землевласника.

Сміт не робить висновку про гармонію інтересів цих трьох класів — хоч у теорії трудової вартості він наголошує, що заробітна плата становить лише частину справжньої ціни, джерелом якої виступає праця, а з цього випливає, що прибуток є вирахуванням з вартості, а значить, праці. Тут знову виступає Сміт як дитина свого часу. Бізнесмен — людина доброчесна, він слуга Всевишнього. Він ощадливий, розважливий, він через нагромадження створює умови для тих, хто живе на заробітну плату.

Дохід земельних власників — рента — це дохід від третього фактора виробництва — землі.

«¼ Рента входить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата і прибуток. Висока чи низька заробітна плита і прибуток на капітал є причиною високої чи низької ціни продукту; більший чи менший розмір ренти є результатом останньої»[18]. Якщо виходити з засновку, що праця лежить в основі ціни, то положення Рікардо про те, що «хліб дорогий не тому, що висока рента, а земельна рента висока тому, що хліб дорогий», практично запозичається у А. Сміта.

«Але земля майже за всіх умов виробляє більшу кількість їжі, ніж це необхідно для утримання всієї тієї праці, яка витрачається на добування цієї їжі»[19]. Тут уже чітко видно, що рента — дар природи, її результат.

Однією з найважливіших проблем суспільства «економічної людини», яку досліджує Сміт, є проблема доходів класів та їхніх джерел. Фізіократи, як відомо, поділяли суспільство з позицій «чистого продукту» — клас земельних власників, клас фермерів і клас безплідний. Перший привласнює чистий продукт, другий — його виробляє, третій — необхідний суспільству, але не створює «чистого продукту» Вони відображують природний порядок відтворення.

А. Сміт подолав обмеженість фізіократів в їхньому становому поділі суспільства і їхніх поглядів на джерело «чистого продукту». Він живе і творить у нову епоху — епоху входження на арену нової історичної особи — промислового підприємця-капіталіста. Він — одна з чільних постатей цього нового функціонера в галузі промисловості — підприємця-функціонера капіталу. «Плани й проекти власників капіталу регулюють і спрямовують усі найважливіші пропозиції, і прибуток становить кінцеву мету всіх цих планів та проектів»[20].

Для одержання прибутку вводиться в обіг капітал, який приводить у рух більшу частину корисної праці будь-якого суспільства.

«Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого прибутку, рівно як і будь-якої мінової вартості»[21].

Первісні джерела мінової вартості — праця, капітал і земля. Це три фактори виробництва. «Увесь річний продукт землі і праці кожної країни або, що те саме, вся ціна цього річного продукту, природно розпадається на три частини: ренту з землі, заробітну плату за працю та прибуток на капітал — і становить дохід трьох різних класів народу: тих, хто живе на ренту, тих, хто живе на заробітну плату, і тих, хто живе на прибуток з капіталу»[22].

Теорія капіталу. Під капіталом А.Сміт розуміє запаси. «Запаси підрозділяються на дві частини. Та частина їх, від якої очікують отримати дохід, називається капіталом»[23].

Учення про капітал складається з трьох частин: про капітал узагалі, про основний і обіговий капітал, про способи застосування капіталу.

«Капітал узагалі з’являється на тій історичній стадії, коли з’являється відомий надлишок у формулі виробництво — споживання. Коли людина, споживаючи його за можливістю більш ощадливо, намагається виробити щось своєю працею у відшкодування своїх запасів, поки вони не будуть цілком спожиті. У цьому разі її дохід походить виключно від її праці»[24].

З цих засновників резюмується: є дохід від праці, є дохід від капіталу (запасу). Залежно від того, як ці запаси (капітал) приносять дохід, вирізняють основний і обіговий капітал. Капітал може бути застосований двома різними способами, щоб дати дохід або прибуток своєму власнику. Капітал купця приносить прибуток через обіг. Він купує і перепродає товар. Це — обіговий капітал. Якщо дохід або прибуток без переходу від одного власника до другого або без дальшого обігу — це основний капітал.

Основний капітал — це машини, знаряддя праці, прибуткові будови (усе це відрізняється від житлових будинків), розчищення, осушення, огороджування, удобрювання, придбані й одержані здібності всіх жителів або членів суспільства. «Придбанням таких здібностей вважається також утримання їх суспільством шляхом виховання, навчання або учнівства, що завжди потребує справжніх витрат і являє собою основний капітал, який начебто реалізується в особистості»[25].

Як бачимо, А. Сміт суперечить сам собі. Тут праця виступає як капітал (що пізніше стає аксіомою), але ж раніше Сміт стверджував: зарплата — ціна праці, і вона виступає величиною сталою. Якщо ж це — дохід на капітал, то тоді вона не може бути незмінною. До обігового капіталу входять гроші, запаси продовольства у торговців на складах, а також матеріалів та готових виробів.

Будь-який основний капітал спочатку виникає з капіталу обігового — тут висловлюється ідея кругообігу капіталу, розгорнута в третьому томі «Капіталу» К. Маркса.

«Гроші — це велике колесо обігу, це велике знаряддя обміну і торгівлі, хоч і становлять, поряд з іншими знаряддями виробництва, частину, і до того ж вельми цінну частину капіталу, не входять якою б то ні було частиною у дохід суспільства, якому вони належать»[26].

Аналіз Смітом категорії «капітал» багатоплановий. Бем-Баверк пише, що у Сміта в судженнях про капітал «можна знайти більш чи менш певні зародки майже всіх більш пізніх протилежних теорій»[27]. Сміт не вдавався до систематичного дослідження важливого питання, з якого джерела походить прибуток на капітал. За однією версією, дохід на капітал походить від того, що «покупці через вимоги капіталістів прибутку мусять погодитися платити за товар більше, аніж коштує затрачена на нього праця, прибуток — надмір цінності продукту над цінністю, створеною працею. За другою версією, прибуток являє собою утриману частину створеної працею цінності»[28].

Концепція, створена Смітом, випереджає початкові кроки індустріалізму. Йому рідніше сільське господарство. Тут до продуктивної праці додається сила природи. Навіть ренту він одного разу виводить з землі — фактора виробництва. «Землеробство не тільки важче за всі виробництва, а й корисніше за них».

Сміт досліджує вплив, на «економічну людину» природних умов. «Економічна людина» прагне до сімейного добробуту, яке породжує і суспільний добробут. Вона прагне збільшити запаси капіталу.

Нагромадження капіталу відбувається в умовах, коли ще зберігається вплив традицій становості. Третій стан — буржуа — законами про розкіш обмежувалися в особистому споживанні. Але Сміт з цих побутових станових традицій робить найважливіші економічні висновки: капітал — потужне знаряддя зростання багатства, його збільшення — справа вже національна. «Будь-яке збільшення або зменшення капіталу природно веде до збільшення або зменшення промислової діяльності, кількості продуктивних робітників, а отже, і мінової вартості річного продукту землі та праці країни, багатства і реального доходу всіх її жителів»[29].

Як справжній пуританин Сміт проголошує: «Капітали зростають у результаті ощадливості. Ощадливість, а не працелюбство, є безпосередньою причиною зростання капіталу»[30]. «Кожний марнотратник виявляється ворогам суспільного блага, а всяка ощадлива людина — громадським благодійником»[31]. Заповзятливість залежить від розмірів власного капіталу. Звідси один з найважливіших висновків про місце і роль малого і середнього бізнесу.

Роль держави. Для ХVIII ст. був характерний погляд, що добре тільки природне.

Невидима рука спрямовує, підтримує «природний рух речей до кращого, незважаючи на безглуздя і величезні помилки адміністрації». Отже, держава не повинна втручатися в економічне життя — це вихідна основоположна теза А. Сміта.

За Смітом, «держава породжується природним рухом речей». Вона забезпечує охорону в суспільстві злагоди, порядку, справедливості, майна громадян, свободу в досягненні своїх цілей та функції:

а) забезпечення таких послуг, які неможливі або невигідні для приватних осіб;

б) підтримання режиму природної свободи, відмова від підтримки монополій, заохочення вільної конкуренції;

в) охорона життя, власності, свободи громадян (необхідний мінімум зарплати, оборона країни, правосуддя).

Торгівля і промисловість не розвиватимуться там, де немає впевненості у володінні своєю власністю. Торгівля і промисловість навряд чи можуть процвітати в державі, де немає довіри до уряду.