Куди ви нас привезли?», або Лакмусовий папірець

«Ми привезли до Чорнобиля українців діаспори, — продовжує Ліна Костенко. — Це коли Форум українців світу в Києві проходив. Похилять голову, заспівають «Ще не вмерла Україна». Я й кажу: «Поїдьте туди, де вона вмерла». Що ж там молитися, підіть, поїдьте туди, де Україна вмерла. І Ростислав Омеляшко організував два автобуси. Ми тих українців привезли в зону.

Адміністрація їх нагодувала добрим обідом. Приготували їм борщ з пампушками. Вони так розвеселилися, що один хотів, щоб я вірші читала, а другий подарував букет квітів. Він якийсь іноземець, і йому подарували... Я цитую Драча: «Поцілувала квітку в цезій». Але він навіть не зрозумів нічого. Їм прочитали лекцію в клубі, і вони вирішили, що все, треба вже й до Києва їхати. Але їх привезли до саркофага. Тут вони замислилися, пофотографувалися, і половина з ни2х хотіли хода. Одна сказала: «Я фізик, я знаю, це небезпечно!». Слухайте, вони зчинили скандал: «Куди ви нас привезли!» Уявляєте, вони захотіли тікати. Ми не знали, що робити. Тут якраз треба ще по селах їхати, а вони хочуть тікати. Причому претензії дехто пред’явив і до мене, через те, що тутешні люди, які працюють у Чорнобилі, часто російськомовні. Якщо я виступаю перед людьми, які знають лише російську, то і говорю російською. «Пані Ліно, чому ви з ними розмовляєте російською мовою?». То мені ще не вистачало в зоні права качать!

Оскільки ті українці так хотіли драпати звідти, то один автобус відправили на Київ. Вони навіть не сказали спасибі людині, яка тут усе їм показувала. Зате ті, що залишилися, пішли за нами в огонь і воду.

«Не дайте пропасти народу. Ми поліщуки,
і нас погубили»

«Село Ладижичі за Прип’яттю. Село велике — на два крила. То тепер на одному крилі бобри живуть, а на другому — то там, то тут — людиночка. І от ми туди потрапили якраз у таку пору, коли вони орали під плуг (картоплю садять під плуг). І в якогось одного дядька є конячка, і ото він усім тим аборигенам прооре, посадять картоплю, потім вони вип’ють щось, закусять і заспівають. І от ми потрапили якраз на ту пору, і трошки їм навіть допомогли... Вони поспівали, ми позаписували, поїхали, і раптом мене доганяє якийсь чоловік. Такий цікавий, динамічний. Йому хтось сказав, що я письменниця (я люблю тут ходити інкогніто, через те, що більше дізнаєшся). Але в Ладижичах мене чомусь упізнали. Доганяє мене і каже: «Ви не бійтеся — ми українці». Я кажу — будьте ким хочете. «Ні, — каже, — ми поліщуки. Ми поліщуки, і нас погубили. Поможіть, не дайте пропасти народу». Ніколи не забуду: «Не дайте пропасти народу!»

І мова така! Особливий народ ці поліщуки. Там, де архаїка (лівий берег Прип’яті), ви б побачили, які там люди. І їм допомагають більше японці, ніж свої. А наші експедиції вони люблять через що? Бо ми слухаємо. Приїжджаємо, починаємо розпитувати. І вони все розказують. А для мене це неоціненне, бо я чую таку мову... Ліно Василівно, звідки у вас така мова, часто запитують. Я людей слухаю.

Центр видає чудові книжки, але ж вони ніде не продаються, маленькі тиражі. Для фахівців, у бібліотеки. І все. Це вам не «100 знаменитых любовников».

Учасники постійно діючої експедиції — справжні санітари душ Чорнобильщини, яка поступово перетворюється на Атлантиду в якихось ста кілометрах від Хрещатика.

«Вони працюють не на показ, вони не суєтні. Той, хто не знає зони, той дуже багато про Україну не знає», — сказала Ліна Василівна Костенко.

Copyright © 1994-2010. «Дзеркало тижня» Всi права захищенi.

Використання матеріалів «Дзеркала тижня» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Дзеркало тижня».

Створення сайту: Community8
Дизайн: Laboratory8