Радикальний гуманізм Е.Фрома

Пік популярності в 50-60-і рр.. Її засновником був М. Хоркхаймер, а найвизначнішими теоретиками - Т.В. Адорно (1903-1969), Г. Маркузе (1898 - 1979), Е. Фромм (1900-1980).

Франкфуртська школа об'єднувала переконаних антифашистів, її представників, наполегливо намагалися протидіяти приходу Гітлера до власті. Наприкінці 30-х рр.. вони емігрували в США і продовжили там дослідування причин і умов формування тоталітарних режимів і культу авторитарних особистостей. У 40-і рр.. були опубліковані праці Т. Адорно і

М. Хоркхаймера «Діалектика Просвітництва», Т. Адорно «Авторитарна особистість», Е. Фромма «Втеча від свободи», Г. Маркузе «Розум і революція», де підбивалися підсумки їх досліджень тоталітаризму як історії. За час еміграції ці автори зуміли познайомитися і з демократичною державою США. Вони сприйняли американський спосіб життя вельми скептично. Демократія, звичайно, краще фашизму, але вона не усуває бюрократизму, нав'язливою масової культури, жорсткої дисципліни праці в корпораціях, конвеєра на виробництві. У солідарності з СРСР у боротьбі з фашизмом, теоретики Франкфуртської школи не ідеалізовані радянський лад, вважаючи його тоталітарним.

Ідеї цих учених мають як спільні, так і особливі положення, вони розробили власні оригінальні теоретичні підходи до дослідження соціально-економічних процесів. Розглянемо ті з них, які зробили найбільший вплив на розвиток лівої радикалізму.

В основі всіх теорій Франкфуртської школи лежать поняття «відчуження» і «Заперечення». Т. Адорно в роботах «Діалектика Просвітництва» (1947) і «Негативна діалектика» (1966) обґрунтовував тотальність відчуження і заперечення в сучасному індустріальному суспільстві. На цьому положенні заснована критична теорія індустріального суспільства, яку спільно розвивали вчені Франкфуртської школи.

Відчуження - це громадська характеристика сучасної реальності. Людина відчужений від самого себе, від своєї натури, від праці і результатів праці, від іншої людини і від суспільства з його культурою та традиціями. Причиною відчуження є поділ праці і уречевлення людської діяльності. У будь-якому своєму творі Т. Адорно доводить: «обставина, що основні питання, від яких залежить картина життя в цілому, адресуються різним сферам, саме по собі є симптомом приголомшуючого відчуження людей один від одного і відчуження кожного окремо від самого себе». Подальший розвиток техніки і науки стимулюється, згідно Адорно, в основному деструктивними, руйнівними потребами (створення нових систем озброєння, тобто способів знищення людей). Як зауважує Адорно, «вирішальні досягнення в технічному розвитку нашого часу безпосередньо були викликані парадоксальною суспільною потребою в засобах руйнування».

Що ж може протиставити людина такий реальності? Т. Адорно вважає, що головною зброєю особистості є заперечення, зброю критики. Причому критика повинна бути стель ж тотальна, наскільки всеоб'емлюще1 відчуження. Заперечення в системі Адорно універсально не тільки як спосіб мислення, але і як образ дії. Будь позитивна діяльність призведе до розвитку процесів відчуження. Якщо трудящі скинуть влада гнобителів, то вони самі стануть гнобителями і суть системи не зміниться.

Маркузе У роботі «Ерос і цивілізація» Г. Маркузе звернувся до проблем формування потреб людини і способам їх задоволення в сучасному індустріальному суспільстві.

У своїх дослідженнях потреб людини Г. Маркузе спирається на основні положення теорії психоаналізу 3. Фрейда. Маркузе особливо виділяє два протилежні прагнення: до життя і до смерті і знищення (танатос). З цієї позиції він і вибудовує свою систему потреб людини, піддаючи ідеї Фрейда певного перегляду. Цивілізація перетворює прагнення до життя в «принцип задоволення», а прагнення до смерті - в «принцип продуктивності». Ці два принципи та їх боротьба визначають форми цивілізації, принципи розвитку різних товариств.

Г. Маркузе вважає, що не всяка культура і цивілізація репресивний стосовно людини. Існують і самообмеження всередині самого «принципу задоволення», тобто індивід прагне задовольняти свої потреби не будь-яким способом, а лише соціально безпечним.

Напруженість, задоволення й навіть характер людських потреб завжди мають свої передумови. Так чи інакше, можливість діяти або бути пасивним, насолоджуватися або руйнувати, володіти або відмовлятися від чогось, розглядувана як потреба, залежить від того, чи вважається вона бажаною й необхідною для пануючих суспільних установ та інтересів. В цьому розумінні людські потреби є історичними потребами, і тою мірою, якою суспільство вимагає репресивного розвитку індивіда, самі його потреби з їхньою вимогою задоволення підпорядковані існуючим критичним стандартам.

Слід розрізняти як істинні, так і хибні потреби. Хибними є ті, котрі нав’язуються індивідові певними суспільними інтересами для його придушення: потреби, що увічнюють виснажливу працю, агресивність, злиденність і несправедливість, їх задоволення може дати індивідові найбільше щастя, але останнє не є умовою, яку треба виконати і захистити, якщо вона перешкоджає розвиткові здатності (цього індивіда чи інших) розпізнавати хворобу в цілому та охоплювати можливості її лікування. Тоді результатом стає ейфорія в нещасті. Більшість переважаючих потреб — у відпочинку, жартах, поводитись і споживати відповідно до реклами, любити і ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші — належить саме до категорії хибних потреб.

Ця двозначна ситуація містить ще суттєвішу двозначність. У книзі «Одновимірна людина» будуть показані переходи між двома суперечливими гіпотезами:

1) що розвинуте індустріальне суспільство здатне до якісних змін у передбачуваному майбутньому;

2) що існують сили і тенденції, які можуть зруйнувати політику отримання й знищити все суспільство.

Аналіз зосереджено на розвинутому індустріальному суспільстві, в якому технічний механізм виробництва й розподілу (із зростаючим сектором автоматизації) діє не як загальна сума простих інструментів, котрі можна відокремити од їхніх соціальних і політичних наслідків, а скоріше як система, яка апріорно визначає дію механізму так само, як і операції по його обслуговуванню і поширенню. В цьому суспільстві виробничий механізм прагне стати тоталітарним тою мірою, якою він детермінує не лише суспільно потрібні спеціальності, вміння й установки, а й потреби й прагнення індивіда. Таким чином зникає протиставлення приватного і суспільного існування, індивідуальних і соціальних потреб. Технологія слугує встановленню нових, ефективніших та приємніших форм соціального контролю й соціальних зв’язків. Тоталітарна тенденція цього контролю стверджує себе в іншому розумінні — у поширенні на менш розвинуті і навіть доіндустріальні райони світу, створюючи схожі ознаки в розвиткові капіталізму і комунізму.

33. Розвиток економічної думки СРСР в останні роки директивно-планової економіки. Спроба реформи 1965 р. та іі невдача. Зниження темпів економічного зростання і загострення проблем у 1970-19980 рр. Горбачовська «перебудова».

проблеми факторів виробництва, науково-технічного прогресу, міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій суспільного виробництва, заробітної плати, економічного зростання та інших, що наближало радянську економічну науку до світової економічної думки.
- ця тенденція проявляється в 60-х рр., коли до предмета політичної економії включають мікроекономічні проблеми, що характеризують основи економічної діяльності господарської одиниці — підприємства.

У 70-х рр. у радянській економічній літературі навіть починається дискусія з питання співвідношення політики та економіки. По суті, йшлося про допустимі межі втручання держави в господарський механізм. На жаль, перемогли прихильники підпорядкування економіки політичній меті. Однак певне послаблення політико-ідеологічної цензури в цей час позитивно позначилося на розвитку економічної теорії. Одночасно з теоретичною проблемою співвідношення політики та економіки, дискутувалось питання про зв’язок політичної економії з іншими науками.

Слід також зазначити, що в цей час відбувається інтенсивний розвиток нової науки, яка на початку 60-х років формувалась як «Критика західних економічних теорій». Вона давала змогу радянському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії. Проте починаючи із середини 70-х рр. в розвитку економічної науки починається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Знову від науки вимагають доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається ідеологізація та апологетика влади партії.

В економічній літературі 70-х рр. активно обговорюються проблеми системи та структури виробничих відносин, вихідного та визначального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. На початку 80-х рр. стає очевидним, що економічна теорія перебуває в кризовому стані, стала догматичною та схоластичною, нездатною пояснити засади сучасного економічного розвитку, окреслити потрібні напрямки дальшого руху суспільства.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в економічній літературі починають формуватися засади нової концепції господарювання, що бере за вихідний пункт приватновласницький інтерес. У центр уваги економічної теорії потрапляють питання роздержавлення власності, його способи, методи та завдання. Переосмислюється природа ринкових відносин, соціально-економічного устрою суспільства. Вирішуються проблеми трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Економі́ чна рефо́ рма 1965 ро́ ку в СРСР — система заходів у промисловості та сільському господарстві, яка передбачала запровадження елементів економічного регулювання. Їхня розробка та прийняття основних положень відбувалися з 1965 року за сприянням голови ради міністрів СРСР Олексія Косигіна. В СРСР відома як Косигінська реформа (розм.), на Заході як реформа Лібермана. Основні заходи: Відновлення міністерств. Збільшення самостійності підприємств у плануванні.Введено показник реалізації продукції.Формування фондів розвитку культури й відпочинку, сфери побуту для працівників.Покращення матеріально-технічної бази колгоспів.Підвищено оплату надпланових поставок колгоспів.

Причини краху реформи: Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;

-економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортання демократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;

-реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;

найважливіші задачі економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;

-мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.

Керівництво партії та країни одне за одним ухвалювало постанови, але вони не давали відчутних результатів.

На початку 80-х років радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. З квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему знову тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, який заявляє про реформи і курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення пізніше дістав назву " перебудова", хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені. Проте перебудова (як і НЕП, хрущовська відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку.: 1. Перебудова мала змінити не систему, не фундамент більшовицького соціалізму, а, образно кажучи, його прогнилі стіни і дах, потемнілу червону фарбу на світло-червону.

2. Перебудову почав правлячий клас – партократія в своїх інтересах, в інтересах свого порятунку, для збереження " єдиної, керівної і спрямовуючої – КПРС".

3. Гасла перебудови – " радикальні економічні реформи, демократизація суспільного життя, гласність" залишились дозованими, обмеженими рамками соціалізму.

4. Перебудова намагалась поєднати непоєднанне:

− ринок з централізованим плануванням;

− політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;

− суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Економічні реформи у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи. «Шокова терапія» та ідеологія «вашингтонського консенсусу». Критика радикальних реформ та градуалізм. Трансформаційних спад і чинники відновлення економічного зростання. Роль інституцій

Економічний розвиток країн Центральної і Східної Європи в післявоєнний період пройшло чотири етапи:

Перший етап (50 - 60 рр..) - Етап швидкого екстенсивного зростання, індустріалізація більшості країн регіонів;

Другий етап (кінець 60 - кінець 70 рр..) Пов'язаний з вичерпанням факторів екстенсивного розвитку;

Третій етап (кінець 70 - кінець 80 рр..) Характерний стагнацією економіки, початком агонії і краху соціалістичної суспільної системи;

Четвертий етап (початок 90 рр..) - Етап революційних перетворень, спаду виробництва і переходу країн ЦСЄ на ринковий і демократичний шлях розвитку.

Економічне зростання країн ЦСЄ пройшов чотири етапи, в ході яких проводилося понадіндустріалізація і колективізація сільського господарства. Сповільнилися темпи зростання, поглиблювалися суперечності, і моментні командно-адміністративної неринкової системи господарства. Виявилося неможливість переходу на інтенсивний тип розвитку економіки, що сприяє підвищенню її ефективності та конкурентоспроможності. Все це породило і внутрішньополітичні проблеми.

У країнах ЦСЄ в результаті проводилася в 90 - ті роки перетворення були створені передумови ринкового розвитку. Вихідні умови для переходу від адміністративно - командної до ринкової системи в країнах даного регіону опинилися в цілому сприятливою. У той же час з'явилися проблеми, пов'язані з непередбаченими соціально - економічними витратами ринкових реформ, у вигляді глибокого спаду, зростання безробіття, соціальної диференціації.

Подолавши до середини 90 - х років трансформаційний спад, країни ЦСЄ проводять перебудову структури економіки в напрямку пристосування її до платоспроможному попиту.

У зовнішньоекономічній діяльності головним підсумком реформ 90 - мм. стало поступове відкриття національних економік країн ЦСЄ та їх послідовна інтеграція у західноєвропейські структури.

Зовнішньоторговельний оборот Росії з країнами ЦСЄ різко впав в першій половині 90 - х років і після стабілізації на досить низькому рівні снів почав рости. При збереженні нинішньої товарної структури взаємної торгівлі подальше зростання товарообігу буде наштовхуватися на серйозні обмеження.

Шо́ кова терапі́ я — це умовна назва комплексу радикальних економічних реформ, що спрямовані на «лікування» економіки держави, виведення її з економічної кризи. До таких реформ належать: Лібералізація цін. Скорочення грошової маси. Приватизація збиткових, а подекуди і прибуткових державних підприємств.

Вашингтонський консенсус — тип макроекономічної політики, який наприкінці XX століття був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку до застосування в країнах, що зазнають фінансової та економічної кризи. «Вашингтонський консенсус» включає набір з 10 рекомендацій:

Підтримання фіскальної дисципліни (мінімальний дефіцит бюджету); Пріоритетність охорони здоров'я, освіти та інфраструктури серед державних витрат; Зниження граничних ставок податків;

Лібералізація фінансових ринків для підтримки реальної ставки по кредитах на невисокому, але все ж позитивному рівні; Вільний обмінний курс національної валюти; Лібералізація зовнішньої торгівлі (в основному за рахунок зниження ставок імпортних мит); Зниження обмежень для прямих іноземних інвестицій; Приватизація; Дерегулювання економіки; Захист прав власності.

У більш широкому сенсі термін «Вашингтонський консенсус» використовується для характеристики ряду заходів (необов'язково з вищевказаного списку), спрямованих на посилення ролі ринкових сил і зниження ролі державного сектора.

Градуалізм – 1) політика, спрямована на зниження інфляції впродовж тривалого періоду через державне управління сукупним попитом без шкоди для зайнятості, 2) наукова школа, прихильники якої досліджують шляхи та закономірності еволюційного розвитку економічної системи, зокрема без шокової терапії.

Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

35. Економічні реформи у країнах на теренах колишнього СРСР. Вибір шляху реформ та його наслідки з позицій сьогодення. Досвід країн Балтії. Реформи в Росії та їх вплив на Україну

Країни — члени СНД і Балтії належать до країн з перехідним типом економіки, характерною ознакою якої є створення ринкових відносин та відповідної інфраструктури. Водночас країни СНД мають великий потенціал для розвитку господарства. Тут проводяться реформи, різні за змістом та темпами, що віддзеркалюються на рівні розвитку економіки окремих країн.

Природно-ресурсне багатство країн СНД і Балтії безумовно важлива особливість подальшого розвитку економіки.

Однак, перехід до ринку потребує докорінних змін не тільки в економіці, але і в суспільстві в цілому.

Щодо реформування економічної системи, то слід зазначити, що всі країни пройшли свій шлях і виконали цілу низку перетворень, основними з яких є нижчеперелічені:

1. Реформування власності й створення розгалуженої системи різних форм власності шляхом роздержавлення і приватизації.

2. Формування національної грошової системи і налагодження грошово-кредитної політики.

3. Формування національної банківської системи.

4. Створення умов для формування ринку праці.

5. Створення і розвиток конкурентного середовища.

6. Реформування зовнішньоекономічних зв'язків.

7. Формування ринкового механізму та інфраструктурних елементів ринку.

8. Створення біржової системи і системи цін.

9. Організація бюджетної системи країн.

10. Організація і реформування страхової системи.

11. Розробка національної податкової політики.

12. Проведення структурних перебудов в економіці.

13. Організація системи соціального захисту населення.

Балтійський регіон є своєрідним регіоном на пострадянському просторі.

Для кращого розуміння сутності та доцільності концепцій розвитку країн СНД та Балтії потрібно розглянути вихідні умови, які відреагували проведенню реформування.

Перш за все потрібно зазначити, що всі країни СНД і Балтії можна умовно поділити на країни, що мають природні ресурси світового значення (Казахстан, Туркменія, Азербайджан, Узбекистан, Росія) ті, що мають важливі природні ресурси (Україна, Грузія, Киргизія, Таджикистан) та ті, що бідні на природні ресурси (Білорусь, Молдова, Вірменія, країни Балтії). Вигідне географічне розташування та систему транспортних комунікацій мають країни Балтії, Україна, Грузія. Невигідне географічне розташування мають Азербайджан та Вірменія. Для всіх країн (особливо для країн, що розташовані в європейській частині Євразії) характерним є високий рівень кваліфікації робочої сили.

У спадок від СРСР в структурі економіки переважають галузі важкої промисловості, ВПК, паливно-сировинна орієнтація виробництва.

Після розпаду Радянського Союзу для переходу до ринкового механізму функціонування економіки у всіх країнах колишнього СРСР були проведені системні реформи. За методами проведення реформ та за інтенсивністю країни можна поділити на 3 групи: радикальні (країни, що застосували «шокову терапію») — країни Балтії (особливо Естонія), Киргизія, Казахстан, Росія і консервативні (які обрали обережні способи переходу до ринкової економіки) — Узбекистан, Туркменія, Білорусь і проміжні (входять усі інші країни).

Основними складовими системних реформ були:

1. Лібералізація цін. Це є початковий момент системних реформ. У 1995—1997рр. лібералізація охопила 70-90 % товарообігу. Контроль за цінами зберігся на продукцію та послуги державних монополій, а також у багатьох країнах зберігся контроль за цінами на стратегічні товари (країни Центральної Азії — бавовна, зерно).

2. Приватизація. Для всіх країн колишнього СРСР є характерним проведення приватизації у декілька етапів:

1) початковий етап — «мала приватизація»;

2) «ваучерна приватизація»;

3) «комерційна приватизація» (купівля державної власності на аукціонах).• створення нових податкової та бюджетної систем;

Останній етап продовжує діяти і зараз. В країнах Балтії діють норми реституції (повернення власності її колишнім власникам).

3. Створення нової податкової та бюджетної системи. Податкові реформи у країнах є схожими за основними видами податків (ПДВ, податок на прибуток, прибутковий податок, імпортне мито) та за часткою податків у прибутках бюджету (> 80 % доходів).

Для всіх країн є характерними:

• перевага непрямих податків над прямими;

• ухилення від податків;

• великий податковий тягар на підприємствах;

• збільшення сектора тіньової економіки.

4. Реформування грошово-кредитної сфери. Після набуття суверенітету всі колишні республіки Радянського Союзу ввели свої власні валюти (останньою це зробила Україна у 1996 році). Для фінансування дефіцитів бюджету держави у 1992—1994 роках активно залучали кредити як всередині країни, так і за її межами (в основному в міжнародних фінансових організаціях): Вірменія та Таджикистан. Також для реформування економіки внутрішні та зовнішні кредити залучали: Україна, Киргизія, Грузія, Узбекистан, Казахстан. Країни Балтії у 1996—1997 pp. припинили залучати кошти МВФ та переорієнтовувались на міжнародні ринки приватного капіталу. Активну участь у реформуванні грошово-кредитної сфери колишніх республік СРСР брали іноземні банки і держави.

За короткий термін була створена національна банківська система з достатньою кількістю комерційних банків.

5. Створення нової банківської системи. Перехід від однорівневої до дворівневої банківської системи почався в СРСР ще у 80-ті pp. і в країнах спостерігалось швидке зростання кількості комерційних банківських установ. В середині 90-х років у кожній країні налічувалось декілька десятків банківських установ (в Україні — близько 150, в Азербайджані — більше 200). В подальшому більшість банків збанкрутували. Для країн Балтії характерна більш розвинена банківська система, ніж в країнах СНД, де спостерігаються неефективна діяльність центральних банків та неякісні банківські послуги.

6. Формування ринкового механізму регулювання зовнішньої торгівлі здійснювалось в умовах різкої різниці внутрішніх цін і світових, відсутності інфраструктурних відносин та зовнішньоторговельних кадрів. На першому етапі (1992—1993 pp.) обмежувався не тільки імпорт, але й експорт. З середини 90-х pp. відбувається зростання імпортного мита.

7. Реформування валютної сфери. Це є найважливіша складова системних реформ. Першим завданням реформи є введення оберненості валют. Для цього застосовується скасування обмежень для нерезидентів за поточними рахунками, лібералізація переходу за кордон прибутків від іноземних капіталовкладників (для припливу іноземних інвестицій). В країнах СНД застосовується обмеження на внутрішню оборотність валют (вільна купівля-продаж валют для резидентів), що зумовлює появу «чорного ринку».