Відкат: 1991-1994

Прорив: 1987-1991

На початку 1987 року в Харкові у бібліотеці імені Короленка почали влаштовувати невеличкі вечори-зустрічі з літераторами, які багато років не мали контакту з читачами. Добре пам'ятаю, як мене вразив виступ Сергія Набоки, який не тільки читав вірші, а й говорив про цензуру, про необхідність надрукувати Солженіцина і ще багато чого, про що не говорилося відкрито. Для мене, цілком далекого від публічності й звиклого до самвидаву, це було немислимо – не через страх, а від упевненості, що в цьому немає сенсу. Але ситуація змінювалася швидко. Після масового звільнення в'язнів сумління в лютому-березні 1987 року виникли перші незалежні видання – журнали " Гласность" (травень), " Референдум" (червень), газета " Экспресс-Хроника" (серпень), в Україні відродився " Український вісник" (серпень). Та й підцензурні видання дедалі більше торкалися неможливих раніше тем в історії, політиці, економіці. Виникли перші структури громадянського суспільства – Асоціація незалежної української інтелігенції, Український культурологічний клуб, " Меморіал", " Зелений світ". У лютневому числі журналу " Век ХХ и мир" за 1989 рік уперше надрукували Солженіцина – " Жити не брехнею". На мою пропозицію Раді харківського " Меморіалу" надіслати до журналу телеграму підтримки всі мовчали, опустивши голови. А за якісь півроку ця молодь зробилася куди радикальнішою за мене.

" П'ятирічка гласності" (1987-1991) суттєво розширила коло свободи, завдавши могутнього удару цензурі. Чимало раніше заборонених тем, фактів і подій почали широко обговорюватися, з'явилися недержавні засоби масової інформації, деякі з них, приміром, " Коммерсантъ", цілком успішно конкурували з офіційними ЗМІ. Змінилося й законодавство. Спроби влади й далі маніпулювати через ЗМІ громадською думкою провалилися: казками про ленінські норми партійної демократії та гарний соціалізм суспільство задурити себе не дало. Та багато з тем однаково залишалося табуйованими, а доступ до інформації був як і раніше вкрай обмеженим, бо зберігалася розгалужена система секретності.

Відкат: 1991-1994

Розпад СРСР і створення незалежної української держави створили, здавалося б, принципово інакший стан. Компартію було заборонено, ідеологічні рамки усунуто, цензуру поставлено поза законом, чинну систему секретності зруйновано. Виникли нові інформаційні аґенції, такі як УНІАР, УНІАН, газети, журнали, почалося формування інформаційного ринку. Ухвалено проґресивні закони про друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю. Та нові можливості все одно було змарновано, і коло свободи висловлення поглядів не розширилося, а багато в чому навіть звузилося.

Головною причиною цього була, як на мене, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, послаблене масовими політичними репресіями, розколоте на " східняків" і " західняків" і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії чи Угорщині. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми суперечностями, колишня номенклатура практично повністю зберегла командні позиції в усіх гілках влади. Почасти це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства й тим, що українцям, з одного боку, притаманні відстороненість від політики й індивідуалізм, а з другого – конформізм, " слухняність". Недаремно понад 60% виборців на виборах президента віддали перевагу не колишньому політв'язневі В'ячеславу Чорноволу, а колишньому завідувачу ідеологічного відділу ЦК КПУ, спокійному і звичному Леонідові Кравчуку.

Перечекавши трохи й розгледівшись, українська номенклатура зметикувала, що ніхто серйозно на її владу не зазіхає, і заходилася облаштовувати державу відповідно до своїх інтересів – передусім збагачення. Те, що при цьому руйнувалися цілі галузі економіки, нікого не бентежило. Не зустрічаючи майже ніякого опору від суспільства, експансія номенклатури, щільно злютованої з бізнесом і державними органами, дедалі міцнішала, унаочнюючи старе правило: держава робить із людьми все, що вони дозволяють із собою робити. Повною мірою це оприявнилося в царині засобів масової інформації.

Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтованість, " руїна в головах" у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і призвели до надзвичайно тяжкої економічної кризи й гіперінфляції. У цій ситуації ринок ЗМІ не міг розвиватися і його фактично не було створено: західних інвестицій не було, медіа-бізнес міг бути тільки збитковим. Це призвело до повної залежності журналістів від власників. Державні ЗМІ могли існувати тільки за рахунок фінансування з бюджету, незалежні – або закритися (як це, наприклад, сталося з " Республікою", однією з найкращих тогочасних газет), або продаватися: знайти приватного інвестора, який утримуватиме ЗМІ в обмін на підтримку його фінансово-політичних інтересів. На однакові умови підтримки державних і недержавних видань розраховувати було годі: всім пирогів не вистачить, та й не спадало першим особам держави на думку, що слід підтримувати незалежні видання, які могли б аналізувати і критикувати дії державних чиновників. Навпаки, і Леонід Кравчук, і Іван Плющ не раз підкреслювали, що необхідно підтримувати періодичні видання Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, й газети, засновниками яких є місцеві ради народних депутатів. На нормативному рівні це було фактично закріплено низкою урядових постанов і розпоряджень президента. У постанові уряду від 3 березня 1994 року вперше було опубліковано список дотаційних видань і вилучено з числа пільговиків видання, серед засновників яких були приватні особи та комерційні підприємства й організації. Держава міцно пов'язувала підтримку творчих спілок, преси та видавничої справи з можливістю контролювати їхню діяльність, удаючись до старої політики батога та пряника. Спочатку було скасовано пільги в оподаткуванні прибутку творчих спілок журналістів, фотохудожників, архітекторів, письменників, художників, композиторів та інших. Творча інтеліґенція виявилася в умовах інфляції зовсім безпорадною, і її приручили, покривши витрати на забезпечення діяльності творчих спілок і знизивши тарифи для сплати житлово-комунальних послуг. Але й це не рятувало від інфляції, і видання та організації з державною підтримкою все одно ледве животіли. Ввівши в перелік об'єктів, що не підлягають приватизації, провідні видавництва та поліграфічні підприємства під приводом захисту інформаційного суверенітету (цілком безглузде, зауважмо принагідно, поняття), держава позбавила надії на вихід із кризи цілу галузь, заклавши відставання країни у видавничому бізнесі.

Інфляція боляче зачепила і споживача. Наклади видань стали катастрофічно скорочуватися: у людей просто не стало можливості передплачувати періодичні видання, бо всі кошти йшли на виживання.

Втім, на теперішній погляд той період видається ще цілком благополучним, недарма роки президентства Кравчука охрестили " рожевою" демократією. Справді, УТ-1 іще можна було дивитися, а державні видання – читати, державний контроль не був таким жорстким, оргвисновки робилися зрідка (згадується хіба що закриття студії " Гарт"). Важливі проблеми справді намагалися розглядати. Приміром, широко обговорювався проект Конституції України: в багатьох аудиторіях, виданнях, на телебаченні, на спеціальних сесіях місцевих Рад, і зрештою його було відхилено як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, залишилися незалежними деякі реґіональні видання, особливо на заході країни. Напади на журналістів іще не стали буденним і звичним явищем.