Вступ до декоративно-прикладного мистецтва(8)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО — НЕВІД'ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА

МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ

Народна творчість — це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціальне зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупні численних видів, жанрів, родів. Усі її види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із мав певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла величезну рол;

походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, а от створювати потрібні предмети, надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким первісний художник вирізьбив на кам'яній скелі, стінах печери зображення звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом іншими знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях. Розвиток мови сприяв удосконаленню голосових зв'язок, а тоді — мистецтва співу. В праці формувались гнучкість людського тіла та ті риси, які давали змогу мовою танцю відбити складні душевні почуття. У мисливських вправах, вивченні звичок і рухів звірів людина набувала акторських здібностей, що мало важливе значення у театральному мистецтві тощо.

В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття люди її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно (9) працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно став мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

В архаїчній художній творчості тісно злиті, переплетені різновидні матеріали і засоби — танці і пантоміми, співи і звуки інструментів, розфарбовування тіла і його прикрашення намистами й браслетами, акторські дії і скульптурні маски — усе власти­ве людині на даному ступені розвитку суспільства. В процесі художньої творчості відбувалися пізнання і відображення, накопичення інформації та передача досвіду, спілкування і виховання молоді.

Мистецтво — поліфункціональне за своєю суттю — було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність. В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації суспільної свідомості. Єдність, нерозчленованість практичної і духовної діяльності закономірно характеризується художнім синкре­тизмом *. Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а пере­бували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення, їх виділення, відокремлення — процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.

У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва — це постійний процес відокрем­лення, виділення його видів. Він відбувається безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

Разом з тим є й зворотний процес — синтез мистецтв — органічний взаємозв'язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального і духовного середо­вища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво тощо). Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях худож­нього життя народу.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особ­ливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.

Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв'язки із життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджу­ватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище зумов­лене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.

В умовах соціального і національного гноблення, расової дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

* Синкретизм (від грецького слова)— злитість, нероз'єднаність, що характеризує початковий, нерозвинений стан розвитку якогось явища. (10)

Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла — народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну, систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відбивав життя народ­них мас, їхні ідеї та прагнення.

У різні історичні періоди його досягнення невіддільні від засвоєння гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотвор­чих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і мелодій, народжених людською фантазією. Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляв про­фесійне мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожніх тенденцій.

Трудовий народ — головна рушійна сила історії, творець усіх матеріальних і духовних цінностей. Мистецтво кожної епохи — важливий показник рівня її матеріаль­но-духовного розвитку. Вже на початку історії мистецтва можна виділити дві його гру­пи (родини) — основу дальшого відокремлення видів і жанрів. У першій (так зване мусичне мистецтво) первісна людина використовувала такі засоби, як рух тіла, звук голосу, що зумовило у майбутньому розвиток словесного, музичного, театрального мистецтв тощо. У другій групі (так зване технічне мистецтво) людина вживала природні матеріали: камінь, глину, кістку, дерево, природні барвники і т. ін., необ­хідні для піднесення галузей декоративно-прикладного мистецтва, живопису, скульпту­ри '. Це перший поділ людської художньої діяльності.

Тривалий і складний процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузоч­ки з квітами, листям, пуп'янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо.

Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифі­кацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи, критерії класифі­кації мистецтв ². При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто харак­теристика мистецьких творів за видами.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображав. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкри­ваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання та освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. Він правдиво оцінює явища життя, втілює життєстверджуючі прагнення й ідеали. У народній творчості виявле­ний складний світ людських почуттів і переживань, відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини в краще майбутнє. Розглянемо питан­ня їхнього історичного розвитку і художньої природи.

Поетична творчість — це загальна назва словесного мистецтва, сукупність різних видів і форм усної художньої творчості певного народу. У науці для її визна­чення поширені такі терміни, як «народна поезія», «усна творчість», " усна поетична творчість», «усна (народна) словесність», «фольклор» тощо. Для неї характерні усний метод творення та усний шлях поширення, масовість побутування, анонімність. (11)

Усна поезія виникла в докласовому суспільстві у зв'язку із суспільне корисною трудовою діяльністю людей. В міру розвитку продуктивних сил, разом зі змінами у жит­ті суспільства відбувалася еволюція методів та засобів відображення життя, поступово формувалось естетичне ставлення до нього. Характер відтворення навколишньої дійсності, художнього освоєння світу людиною, особливості побудови художніх обра­зів пов'язані з існуючими суспільними формаціями.

На ранньому етапі усна поезія розвивалась під впливом міфологічних уявлень. При­рода зображувалась в образах фантастичних істот, чудовиськ, доброзичливих або ворожих для людей. У рабовласницький та ранньофеодальний період народна поетич­на творчість кожного народу характеризувалася своєрідними рисами, які виявилися у героїчному епосі, ліриці, казках тощо. Високого рівня розвитку набуло мистецтво рабовласницької Греції. Чільне місце у світовій художній скарбниці посідають гомерівський епос, єгипетські міфи, епос і міфи Стародавньої Індії. Виникнувши у до­класовому суспільстві, міфологічні образи розвинулися в епічній творчості різних наро­дів у рабовласницькому і ранньофеодальному суспільстві (наприклад, ісландські саги, скандинавські едди, в Англії — «Беовульф», у Франції — «Пісня про Роланда», карело-фінські руни «Калевали», якутський епос олонхо тощо).

Українська народнопоетична творчість складалася в процесі формування східно­слов'янських народностей — української, російської та білоруської. Основа її розвит­ку — давньоруська поетична творчість, витоки якої сягають первіснообщинного ладу, уявлень, вірувань, образів та поезії праслов'ян. Усна передача через тисячоліття збе­регла давні елементи міфологічних мотивів, обожнювання флори й фауни (обряди водіння куща, тополі, тура, кози, плуга), відзначення зелених свят тощо, міфічні уявлення про різних істот — духів природи (домовиків, лісовиків, русалок, водяни­ків, сліди поклоніння язичницьким богам (Дажбогові, Родові, Ладі, Перунові та ін.), календарних і родинних обрядів, богатирських казкових сюжетів та образів і под. У XIV—XV ст. виникли нові жанри і теми, зумовлені боротьбою проти хансько-татарських, османо-турецьких та польсько-литовських загарбників.

Довго жили образи, пов'язані з міфами древніх слов'ян, в українських героїчних казках, у російських билинах. Безсмертними стали образи Кирила Кожум'яки, Іллі Муромця. Поступово фантастичні образи перестали асоціюватися з міфологічним світосприйняттям. Посилення реалістичних тенденцій позначилося на характері зо­браження персонажів у творах народної поезії. Позитивні герої борються з соціальним злом, виступають на захист інтересів трудящих, відстоюють Вітчизну від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

В умовах боротьби українського народу проти польсько-шляхетської агресії та наступу католицизму наприкінці XVI — на початку XVII ст. у народнопоетичній творчості українців посилилися патріотичні теми й мотиви. Народна творчість сере­дини XVII ст. широко відображала визвольну війну українського народу 1648— 1654 рр. Наприкінці XVIII—на початку XIX ст. вона стала одним із джерел розвитку нової української літератури.

Слід підкреслити різноманітність ідейно-емоційного звучання поетичної творчості, такі способи художнього відображення дійсності, як епічний, ліричний, філософ­ський, драматичний, сатиричний тощо. Виникли і розвинулися відповідні жанри і форми — пісенні, прозові, драматичні, філософські, сатирично-гумористичні, дитячий фольклор тощо. На Україні в процесі тривалого розвитку фольклор нагромадив величезні художні цінності, складені з нашарувань різного часу: календарні обряди та обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, косарські, петрівчані, купальські, обжинкові пісні тощо). (12)

Основні жанри поетичної творчості українського народу: думи, історичні пісні, казки, легенди, перекази, пісенна лірика, балади, обрядова поезія і т. ін. У них широко відбились психологія, вдача, побут, історичні, соціальні, етичні, естетичні та інші погляди й ідеали народу, його колективний життєвий досвід. Особливо цікавий жанр поетичної творчості українського народу — думи. Кобзарі, лірники, казкарі та оповідачі створили і донесли до сьогодення безсмертні образи добра, правди, краси.

Народна поетична творчість є початком мистецтва слова, життєдайним джерелом творчого натхнення для письменників, композиторів, художників.

Народна музика (музичний фольклор) — пісенна та інструменталь­на народна творчість. Це — вокальні та інструментальні твори (сольні, ансамблеві, хорові й оркестрові), створені на основі художніх традицій, що постійно розвиваються й усно передаються від одних виконавців до інших, від покоління до покоління. Першо-творцями народної музики були талановиті, переважно безіменні автори, котрі самі виконували ці твори, а іноді й групи людей. Так, українські коломийки, щедрівки та гаївки створювалися переважно колективно. Музичний твір дістає завершеного вигля­ду внаслідок творчості кількох поколінь людей.

Кожен народ створює самобутню народну музичну класику—основу національ­ного стилю. Вона відбиває характер народу, його думи і почуття, життя і побут, трудову діяльність і боротьбу. Багатовіковий колективний досвід виробляє у галузі музичної народної творчості прогресивні міжнаціональні і місцеві традиції, певні естетичні принципи, творчі навички, виконавчі прийоми.

Найпоширеніший жанр народної музики — пісня, органічний синтез музики й пое­тичного слова. З глибокої давнини вона супроводжує життя народу, широко відобра­жаючи його світосприйняття, мораль, естетичні уподобання тощо. Народні пісні різноманітні за характером і походженням.

У неосяжному океані народної пісенної України важливе місце посідають соціально-побутові (суспільно-побутові) пісні: козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі, заробітчанські, робітничі. Вони розвивались на основі обрядової та позаобрядової традицій, ліричної та епічної пісенності. У цих ліричних творах (на відміну від епічних і ліро-епічних) на перший план виступає ідейно-емоційне ставлення до події, а оповідальний елемент відіграє підпорядковану роль.

Внаслідок особливостей фольклорного побутування у народних піснях спостеріга­лося нашарування різних тем, переплетення мотивів. Так, популярний мотив боротьби з турецько-татарськими загарбниками у піснях про сторожового козака почав витіснятися у XVIII ст. темою кохання, а пісні про вирядження козака в похід, розлу­ку з рідними, смерть на полі бою зазнали змін відповідно до нових історичних подій. Виникли рекрутські та солдатські пісні. Пісенна творчість завжди взаємодіяла з іншими жанрами музичного фольклору, передусім думами, заснованими на прин­ципах вільної мелодичної декламації.

Народний музичний геній створив величезну кількість мелодій, виразних і проникливих. У кожного народу мелодії виділяються своєрідною будовою, ладами, рит­мами. Зустрічаються різні мелодійні типи: широко наспіваний у ліричних україн­ських, російських, італійських піснях; речитативний в українських думах, росій­ських билинах, весільних латинських піснях; орнаментальний — у деяких видах азербайджанських, арабських, башкирських та інших пісень. У хоровому співі грузинів застосовуються складні колоратурні переходи верхнього голосу. Китайці і корейці в співі майстерно переходять від одного звуку мелодії до іншого. У багатьох східних народів виробилася виняткова манера гортанного співу. Окремі народи розвивають тільки одноголосну музику, в інших користується популярністю багатоголосся (13)

- хорове та інструментальне. На Україні сформувалася самобутня підголосна полі­фонія.

У багатьох народів існують традиційні музичні ансамблі: тараф у Молдавії і Румунії, ансамбль зурначів або дудукістів у Вірменії та Азербайджані, сазандарів — Ірані, Азербайджані, своєрідний російський ансамбль (Володимирський), який виконує на ріжках складні багатоголосні твори пісенного і танцювального характе­ру, тощо. Серед інструментальних ансамблів України виділяється троїста музика. На Україні мелодійна різновидність зумовлена народними інструментами — бандурами, цимбалами, сопілками, скрипками.

У народній музиці витоки ладової організації, гомофонії, поліфонії та ритмі­ки *. Велику роль у світовій музиці відіграє пентатоніка **, на якій ґрунтується китайська, корейська, татарська, шотландська народна музика. В українському, росій­ському музичному фольклорі зустрічаються пісні, засновані на пентатоніці.

Український народ береже свою пісенну музичну спадщину. Користуються по­пулярністю виступи українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки, Капели бан­дуристів України, Черкаського українського народного хору, Буковинського ансамблю пісні і танцю та ін. У творчій практиці сучасних композиторів-професіоналів пошире­на обробка народних мелодій для хору, оркестрів симфонічних, народних інструмен­тів. Деякі з них увійшли до скарбниці музичного мистецтва.

Народний танець органічно пов'язаний з народною музикою та іншими вида­ми народної творчості. З давніх давен він був невід'ємною складовою частиною обря­дів, землеробських свят тощо. За функціональним призначенням танці поділяються на мисливські, трудові, військові, жартівливі, танці кохання і под.

Значення танцю як засобу художнього відтворення дійсності виявилося вже в первісних мисливських танцях. І досі у північноамериканських індіанців дуже поширені танці бізона, ведмедя; у австралійців — танці кенгуру, ему. Танці майже всіх гірських народів Паміру, Албанії, Чорногорії своєрідно передають кружляння орлів над здобиччю і сутички з ворогами. Давні танці мисливського характеру збереглися у деяких народів колишнього СРСР.

У всіх народів поширені так звані трудові танці, наприклад, «лянок», «бульба» — у Білорусії, «шевчик», «Кравчук», «а ми просо сіяли», «дровосік», — на Україні, «млин» — у Литві, «так тчуть сукно» — в Карелії та ін.

До давніх видів танців відносяться військові, які мають на меті залякати ворогів. В африканських військових танцях брали участь до 1000 чол. У танцях древніх гре­ків, римлян, персів танцювальні рухи майстерно поєднувалися з військово-фехту­вальними прийомами. Елементи давніх військових танців збереглися у грузинському танці «хорумі», українських танцях «аркан», «гонта» та ін.

З глибокої давнини існують танці кохання. Поступово вони видозмінювались. Особливою поетичністю, гідністю вирізняються українські, російські ліричні танці. Властивий народу гумор відбився в українському гопаку, російських переплясах, білоруському танці «юрочки».

* Гомофонія (однакове звучання)— тип багатоголосся, в якому один голос виконує мелодію, решта — акомпанемент. Поліфонія — один з найважливіших виражальних засобів му­зичного мистецтва, багатоголосся, засноване на одночасному сполученні і розвитку кіль­кох рівноправних мелодій (голосів). Ритм — закономірне чергування упорядкованих зву­кових елементів.

** Пентатоніка — лад із п'яти різних звуків. На основі різних видів пентатоніки утворюєть­ся відповідна гармонія. Пентатонічність — одна з характерних рис творчого доробку українського композитора М. Коляди. (14)

Витоки хороводів — у старовинних народних святах та обрядах (завивання берег запалювання вогнищ, плетіння вінків тощо). Хороводи поширені у всіх слов'янських

народів. Поступово, втрачаючи обрядовий зміст, вони почали відображати специфіку духовної культури окремого народу. Поетичною чарівністю виділяються українські ігрища, танці, що відбувалися в ніч на Івана Купала, своєрідні хороводи, веснянки та ін. Зміст, динаміка, ритміка, емоційний лад народних танців нерозривно пов'язані з музикою. Особливо важливу роль відіграє ритм.

Щодо характеру виконання народні танці дуже різноманітні: швидкі, повільні масові та групові, парні та сольні. Виняткового значення набувають імпровізація виконання, засоби співвідношення музики і рухів. Танці найчастіше супроводжують ся грою на народних музичних інструментах. На характер, манеру виконання танців впливає народний костюм.

В постійному, безперервному процесі творчості народна музика, танець видозмі­нюються, відображаючи зміни в історичному, соціальному, побутовому, культурному житті народу. На основі народного виник професійний бальний танець. Взаємовпливи професійного і народного мистецтва — основа для виникнення нових тенденцій у розвитку класичної народної музики і танцю.

Народний театр, створений самим народом, органічно пов'язаний з усною поетичною творчістю. Елементи драматичної дії, що містилися у трудовій пісні, давніх обрядах і звичаях, ігрищах, поступово відокремилися, розвинулися і стали грантом для виникнення різних видів народного театру. Наприклад, антична трагедія і комедія беруть початок із землеробських свят на честь бога Діоніса в Древній Гре­ції.

Творцем різних форм народного театру були народні маси, але з часом виділилися своєрідні митці театральної справи, зокрема, у Древній Греції — міми, Західній Європі — жонглери, шпільмани та ін., в Київській Русі — скоморохи тощо. В країнах Сходу, передусім в Китаї, Індії користувалися популярністю народні музично-танцювальні і пантонімічні вистави. В епоху середньовіччя у Західній Європі на основі давніх традицій виникли такі види народного театру, як фарс, комедія дель арте та ін., в яких відбилося критичне ставлення народу до феодальної знаті та міської буржуазії, котра тільки зароджувалася. Неабиякий інтерес становлять французькі фарси про адвоката Патлене. Народні реалістичні елементи поступово проникали у середньовічну релігійну драму — містерії, міраклі, мораліте. В Італії на ґрунті традицій фарсу і карнавалу виник театр комедії масок. Майже у всіх країнах світу набули поширення оригінальні вистави театру ляльок, куди все сміливіше проникали соціальні ідеї та критичні мотиви.

Народний театр України, Росії, Білорусії розвивався на основі театральних тради­цій Древньої Русі. Джерела театру — ігри та обряди, пов'язані з побутом і працею людей. Театр оригінально поєднував у собі календарні й побутові обряди, елементи народних ігрищ, хороводів і традиції скоморохів. До речі, виступи скоморохів відомі з XI ст., зображені на фресках у Софіївському соборі й описані Нестором у «Житії Феодосія, ігумена Печерського».

У XVII—XIX ст. вершиною фольклорного театру в Росії, на Україні стали виста­ви усних народних драм: «Цар Максиміліан і його непокірливий син Адольф», «Цар Ірод», «Човен», «Маланка» та ін. Чільне місце у театральному мистецтві посів ляльковий театр. На Україні особливою популярністю користувався вертеп. Він зародився у XVII ст., а поширився у XVIII—XIX ст. Це поєднання релігійної різдвяної драми і світської гри, елементів усної народнопоетичної творчості. Перша докумен­тальна згадка про вертеп сягає 1667 р. Персонажі — цікаві соціально-побутові типи (15) у народному одязі — розмовляли соковитою народною мовою. Найпоширеніший з них: Запорожець, Циган, Баба, Дяк, Шинкар та ін. Відомий ще так званий живий вертеп, де у ролях дійових осіб виступали не ляльки, а люди. У тісному зв'язку з російським петрушкою, білоруською батлейкою, польською топкою світська час­тина вертепної драми — одне із джерел реалістичної української комедії XIX ст. Посту­пово формувалися відмінності українського, російського і білоруського театрів. У XVII—XVIII ст. в Росії набули поширення різні види і жанри народної драми.

У 30-х роках XVII ст. зародився новий тип народного театру — аматорський. На противагу кріпацькому і придворно-аристократичному театрам він був загально­доступним, демократичним. Його репертуар — п'єси шкільного театру, сатиричні комедії, пізніше твори професійних драматургів.

У другій половині XIX—на початку XX ст. на Україні активізувалася діяль­ність аматорських гуртків. Серед них виділялися гуртки в Київському університеті (1857—1865), у Чернігові—при «Товаристві, плекаючому рідну мову* (1861— 1866); у Бобринці та Єлизаветграді (1856—1876), де у виставах брали участь М. Кропивницький та І. Карпенко-Карий, у Сумах — театр М. Бабича (1865— 1875), у Чернівцях (1901—1905), у с. Красноїлів на Станіславщині — Гуцульський театр, керований Г. Хоткевичем (1910—1912), у Львові — Український людовий театр (1910—1914) та ін. На початку XX ст. на Україні діяло близько 1000 ама­торських гуртків.

Традиції народного театру зазнали дальшого розвитку у творчості багатьох драма­тургів, акторів, піднесенні рівня професійного театру і драматургії.

У 20-х роках XX ст. виник новий тип народного театру — самодіяльний. При заводах, фабриках, будинках культури, школах, військових частинах створювалися тисячі драматичних гуртків. Популярним став агітаційний театр («Живі газети», «Сині блузи» тощо).

На Україні народний театр розвивається у формі традиційних вертепів, фольклор­них вистав, самодіяльного театру в тісному зв'язку з професійним мистецтвом. Звання народний самодіяльний театр присвоюється кращим колективам художньої самодіяльності.

Народна архітектура (будівництво) — один із важливих видів творчої діяльності народу. Залежно від історико-соціальних і природних умов життя, місцевих будівельних матеріалів, художніх смаків різні народи по-своєму вирішува­ли об'емно-планувальну структуру будівель, їхню зовнішність (екстер'єр) і внутрішній вигляд — інтер'ер). Народне будівництво органічно втілює у собі функціональне й конструктивне призначення, художнє втілення.

Народні майстри, будівельники споруджували житло, господарські, виробничі та інші будівлі з дерева, глини, каменю, соломи, очерету тощо. Для України типове трикамерне житло: хата, сіни, комора. На його основі створювались будівлі зі склад­ним плануванням і додатковими приміщеннями. Найпоширеніший матеріал — де­рево. З нього будували житлові (хати), господарські (комори, ґражди тощо) споруди. Виняткової уваги заслуговують такі дерев'яні пам'ятки України, як замки на Киселівці в Києві (1548, майстер Служка), в Острі на Чернігівщині (1949, майстер Шутковський), а також башти, частоколи, фортеці, дитинці, мости, кремлі, городища та ін. Важлива галузь народного будівельного мистецтва — дерев'яна культова архі­тектура.

Місцеві кліматичні умови, сировина, традиційний досвід позначилися на ло­кальних особливостях будівель. У районах лісостепу, Полісся, де було багато дереви­ни, набули поширення рублені хати зі стовбурів сосни, дуба та ін. (16)

Саме у зрубній конструкції народних будівель виявляються спільні риси буді­вельного мистецтва росіян, українців і білорусів, яке сформувалось на основі давньо­руської архітектури. Конкретні соціально-економічні умови позначилися на характері будівництва. Навіть у різних регіонах України склалися своєрідні відмінності бу­дівельного мистецтва. Дерев'яні будівлі в Карпатах виділяються різноманітністю архітектурних форм — піддашки на стовпах або арканах, кронштейни, різьблені сволоки тощо. Солом'яне, кам'яне будівництво характерні для південних, придністрових місцевостей України. Народна архітектура окремих південних, лісостепових районів України визначається широким використанням кольорового оздоблення, декоративних настінних розписів тощо.

У ЗО—40-х роках XX ст. повсюдно почали використовуватися нові будівельні матеріали і конструкції, по-новому розв'язуватися об'ємно-просторові форми. У 50-х роках як в містах, так і селах України завдало шкоди традиційній народній архітек­турі будівництво за типовими проектами. У наш час починають відроджуватися кращі традиції народного будівництва.

Кожен названий вид народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого тощо. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду, звичаїв — це традиція. У народній художній творчості діє закон діалектичної єдності колективного та індивідуального, тради­цій і новаторства.

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує мате­ріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Декоративно-прикладне мистецтво поділяється на багато видів, які ми розглянемо у наступному розділі.

Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов'язане з архітектурою. Це декоративні розписи, сграфіто, вітражі, мозаїка, скульптура і т. ін.

Оформлювальне мистецтво — це художнє оформлення міст, сіл, демонстрацій, експозицій виставок, стендів, вітрин тощо.

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З'ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва — народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво — це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудо­вої діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом.

Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддя­ми. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною влас­ністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріаль­ного домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло (17) повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомо­гою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас в важливою га­луззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного, їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народ­ного мистецтва.

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колектив­ним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Лю­дина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ:

тканини, посуд, меблі тощо. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сиро­вину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробни­чого поділу праці називається ремеслом. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло — невід'ємна части­на натурального господарства — збереглося і в окремих галузях в період капіта­лізму. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди допоміжно виготовляли дрібні ремеслені вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок.

Ремесло на замовлення — виробництво виробів ремісником, що має власне госпо­дарство і працює зі своєю або замовною сировиною. Ремесло на ринок — дрібното­варне виробництво, коли ремісник сам або через посередників продає вироби на ринках. Ці види ремесла розвивались із розвитком міст, важливих ремісничо-торгівельних центрів. Домашні ремесла називають ще домашньою, а ремесла на ринок — кустарною промисловістю. Усі види ремесел послідовно розвивалися разом із про­гресом людського суспільства.

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється майстерність, виникають нові, трудомісткі види художньої діяль­ності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах 3—1 тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткалі, золотарі тощо. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів із металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції і Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовлялися предмети розкоші, доступні лише панівній верхівці.

В умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил при феодалізмі ремісни­ки отримали ширші можливості для вдосконалення свого фаху. Виникли нові галузі ремесел, звужувалася спеціалізація ремісників, робилися своєрідні відкриття, вина­ходи. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, Європи славилися (18) виготовленням художніх предметів побуту (посуд, тканини, килими, холодна і вогне­пальна зброя, лицарський обладунок, вози, меблі, ювелірні прикраси, культові пред­мети тощо). До скарбниці світового мистецтва увійшли китайські та японські лаки, різьблення на дереві, вироби з ниток, китайська порцеляна, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін.

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов'ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Декоративно-прикладне мистецтво слов'янсько­го населення на території майбутніх російських, українських і білоруських зе­мель — ґрунт, на якому розвинулася самобутня культура Київської Русі. Давньо­руські ремісники дотримувалися багатовікових традицій східнослов'янського мистецт­ва, засвоюючи, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва, їхню оригінальну, високохудожню творчість засвідчують збережені пам'ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь на друге місце після Візантії ³.

У Київській Русі переважали домашні ремесла. Пов'язані із сільським господарст­вом, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб. Феодали отримували цю продук­цію селянського ремесла у вигляді повинностей. У господарствах феодалів також виготовляли вироби. Ремісники працювали і в княжих, боярських та монастирських дворах. Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв кількісному зростанню ремісників, поселенню їх в містах та невеличких містечках. Вже за часів Київської Русі виділилися три основні категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. Сільські ремісники обслуговували певну територіальну групу сільського населення (наприклад, ковальські, кушнірські ремесла). Вотчинні ремісники феодальне зале­жали від поміщиків, князів, бояр, монастирів, їхня праця була примусовою. У містах, містечках поселялись ремісники, що виготовляли вироби на замовлення, на ринок. Вони мали кращі умови праці, були кваліфікованішими. Як сільське, так і міське ремесло поєднувалось із землеробством. Зростання міст, розвиток торговельно-вироб­ничих відносин стали тими важливими факторами, котрі активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли поглибленню профе­сійної майстерності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей.

Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посилилися процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникли ремісничі органі­зації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку держав­ної адміністрації зумовили необхідність єднання міських ремісників. В XI—XII ст. в містах Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і поширювалися їхні корпорації — цехи. Вони об'єднували майстрів однієї чи кількох спеціальностей з метою захисту їхніх інтересів від дрібних виробників. Конкретно-історичні умови позначилися на специфіці цехів, що утворювались на Україні. Тут цехова система виробництва поширилась у XIV—XV ст. У Києві існували цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Відомі різні за профілем цехи у Луцьку, Чернігові та ін. У 1425 р. у Львові діяли 9 цехів (ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів), а наприкінці XV ст.—14 цехів об'єднували ремісників понад 50 професій. Цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах, які здобули так зване магдебурзьке право, — у Києві Львові, Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам'янці-Подільському тощо. Цехові організації відігравали позитивну роль у житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодаліз­му. Вони сприяли піднесенню художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. (19) У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти;

їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права;

розмір внесків майстрів до спільної каси; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інстру­ментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів (братчанах) старшин — цехмістри. Кожен цех мав свої прапори, знаки, грамоти тощо.

Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів. Це, безперечно, сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку. Це було причиною конкурентних сутичок. Цехові і позацехові майстри зазна­вали утисків з боку володарів міст. Глибокі соціальні суперечності посилювали боротьбу проти феодальної системи. Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників — бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова, замкнена за визначеними обмеженнями організація гальмувала ремісниче виробництво.

Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виго­товляли вироби на продаж. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Се­ред домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кра­вецькі, кушнірські. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і ко­ноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство ґрунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Процес звуження ремісничих спеціально­стей тривав (часто виконувалась тільки одна операція). Дещо полегшувались трудо­місткі роботи, удосконалювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці. Окремі виробники підпо­рядковувались представникам торгового капіталу, який проникав у всі сфери госпо­дарства у зв'язку з розвитком торгово-грошових, капіталістичних відносин. Ці проце­си відбувалися в умовах феодалізму, де панувала кріпосницька система. (20)

За характером виробничих відносин на Україні можна виділити три типи кріпосних мануфак­тур: казенні, вотчинні (поміщицькі) й посесійні. Наприклад, відомими були казенна мануфактура по виробництву шовкових виробів—Катеринославська; посесійні сукняні мануфактури — Глушківська і Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялись фарбовані і тонкі сукна, у с. Платкове Стародубського повіту на Черні­гівщині та ін. Найпоширенішими були ткацькі мануфактури. Крім ткацьких мануфактур, на Україні у XVII—XVIII ст. користувались визнанням мануфактурні вироби — посуд, скло, шкіряні і под.⁴ У XVIII ст. зросла кількість мануфактур, вони розширювали своє виробництво, але повільно впроваджувалися нові технічно-технологічні відкриття. Ручне виробництво творче, приховує у собі таємниці справж­ньої краси, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками.

Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного декоратив­ного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, майстернях, мануфактурах.

Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалися у XVI—XVIII ст. за кріпацтва. Перша половина XIX ст.— це період розкладу і кризи феодально-крі­посницької системи. У цей час складалися нові, більш прогресивні капіталістичні відносини. Із дальшим розвитком дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин визрівали умови для переходу до капіталістичної ма­нуфактури — фабрики. Виробництво очолив великий капітал, формуючи капіталістич­ні відносини між його учасниками.

З переходом до наступного, більш прогресивного способу виробництва зростала роздрібненість виробничих операцій, зумовлюючи деградування професійної май­стерності, занепад творчої основи в процесі праці. На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагро­маджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продук­ції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з давніх давен набуту ручну вмі­лість майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний ґрунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду.

Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства Украї­ни, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ре­месел та організованих художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від ману­фактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність.

У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами* зали­шалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій. По­стійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але що б нового не творила (21) кожна людина, вона завжди залишалась у межах художніх традицій того осередку, де працювала. Художня традиція — це стійка система творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі. Основне у традиціях народного декоративного мистецтва — матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи і прийоми втілення образу. Вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнамент, виражені живописними, пластичними або графічними засобами. Залежно від характеру взаємо­зв'язків ці фактори формують специфічні риси окремих видів мистецтва. В історично­му аспекті відбувається постійний процес відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої форми у мистецтві народу зберігаються віками, традиції відбивають ту якість, яку ми називаємо класикою мистецтва.

Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди зна­ходяться у діалектичній єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність. Майстри робили гарними зви­чайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині тощо. Ці вироби переконливо засвідчують і той факт, що народні майстри працювали «за законами матеріалу», бо добре знали їхні фізичні — структурні, еластичні власти­вості.

За своїм змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно розвивається на ґрунті всезагального народного досвіду, в постійних процесах взаємовпливів, взаємозв'яз­ків між сусідніми народами. За своєю природою народне мистецтво глибоко правдиве. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього за­своєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього худож­нього узагальнення.

В Україні народну творчість вивчають і збирають різні за профілем наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек, інститутів, това­риств тощо. Так, на Україні функціонує Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, його Львівське відділення. Науково-методичний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи Міністерства культури України тощо. Дослідження, зосереджені на важливих проблемах народної художньої творчості, яка розглядається передусім як соціальне зумовлене явище, одна із форм суспільної свідомості.

Сьогодні декоративне мистецтво — складне, багатогранне художнє явище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі багатозмістовні і далеко не тотожні. Між ними існують тісні взаємозв'язки і суттєві розбіжності.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим, ніколи не розри­ває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в поко­ління, збагачуються новими елементами.

Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виго­товлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці. (22)

Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації. Вони підпорядковані Художньому фонду України, міністерствам. Створюються нові підприємства, підпо­рядковані Укрхудожпрому. У системі Укрхудожпрому є виробничо-художні об'єд­нання, фабрики художніх виробів та торговельна мережа.

Професійне декоративне мистецтво — результат творчості людей із спеціальною художньою освітою, їх готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо. У справі піднесення рівня художньої освіти на Україні важливу роль відіграють Київський художній інститут. Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, львівське училище ім. І. Труша, Харківський художньо-промисловий інститут. Український художньо-промисло­вий інститут. Український поліграфічний інститут (м. Львів), Київський філіал Все­союзного науково-дослідного інституту художнього конструювання. Київські творчо-виробничі майстерні художнього проектування Художнього фонду України, філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання у Харкові, ряд середніх спеціальних навчальних закладів. Вони готують художників-профе­сіоналів різної спеціалізації.

Самодіяльна художня творчість — непрофесійна творчість широких народних мас. Творчість, а не традиційне народне мистецтво. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні п'ятдесят—сімдесят років. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть, роблять макраме тощо. Часто вони — члени тих чи інших самодіяльних колек­тивів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйнят­тя. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, рівень особистого обдарування, і бачення навколишнього світу — важливі питання самодіяльної творчості.

Художня самодіяльність — важливий фактор розвитку соціальної активності тру­дящих, залучення найширших народних мас до безпосередньої участі в художній творчості. Керівництво самодіяльною творчістю здійснюють республіканські і міські науково-методичні центри, їм надають допомогу мистецтвознавці, музейні праців­ники, художники.

При вивченні складних процесів сучасного декоративно-прикладного мистецтва обґрунтоване виділення таких його напрямів, як народне традиційне, професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Наприклад, на кожній виставці образно виділяються художнім рівнем твори, авторами яких є народні майстри чи професіонали-художники або ж самодіяльні умільці. Це різні твори за своєю суттю, різні за рівнем професійної підготовки їх автори, неоднакові критерії їх оцінок тощо. А в загальному, між цими напрямами існують тісні взаємозв'язки і проходять цікаві процеси взаємо­збагачення. На творчість народних майстрів впливають своїми новаторськими пошу­ками художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. В той же час вершин мистецького злету досягають худож­ники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій.

Розглядаючи Сучасне декоративно-прикладне мистецтво, ми оцінюємо і його місце у людській діяльності, житті. Останнім часом в українській науковій літературі активізувалась увага до висвітлення питань духовної культури. Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури (23) народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реаль­ної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т. ін. е результатом як духовної, так і практичної діяльності людей. Вони матеріально виражені і несуть інформацію про композицію, орнамент, колорит тощо, яка збері­гається в колективній пам'яті людей. Декоративно-прикладне мистецтво охоплює і сферу знань, естетичні погляди, смаки, звичаєво-обрядові аспекти, етичні переконання тощо. Це одна із частин народної художньої культури.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.

Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

¹ Каган М. Морфология искусства. Л., 1972. С. 187, 189.

² Маймин Е. А. Види искусства. Эстетика — наука о прекрасном. М., 1981. С. 124;

Герман М. М., Скатерщинов В. К. Основные принципи классификации видов искусств. М., 1982. С. 107.

³ Див. за: Тищенко О. Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов'ян і давньоруської народності. К., 1985. С. 45.

⁴ Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. К., 1983. Т. 1. С. 154, 197.

⁵ Там же. С. 197—200. (24)