Дія відбувається у бозна-які часи в Німеччині

Цахес, прозваний Циннобером

Кандіда

Бальтазар

Мош Терпін, Кандідин батько

Фабіан, Бальтазарів приятель

Князь Барсануф

Міністр Мондштайн

Лейб-Медик

Фея Рожабельверде

Альпанус, чарівник

Сбіока, скрипаль

Синьйора Браґацці

Ліза, Цахесова матінка

П'ятеро осіб, котрі залежно від ситуації правлять за Натовп, Гостей та князевих Підлеглих

Дія відбувається у бозна-які часи в Німеччині

ДІЯ ПЕРША

“Цахесе, хлопчику мій! Любий Цахесе! Де ти? ” – чуємо ми, і лише за тим починає розвиднюватись на сцені; та не сягає світло всієї своєї повноти, а лише в тій мірі, щоб означити не так стару, як притовчену життям зігнену жінку в темній одежині, з вінком цибулі через плече – вийшла оце вона, сповнена гіркотою намарних пошуків, перед наші очі: “Цахесе, де ти, мій маленький? Озвися до своєї матусі”. Вона ще погляне врізнобіч, пильно розглянеться довкола, згукне тремтливим, виповненим безнадії голосом: “Синочку мій! Де ж ти пропав? Цахесе! ” – а тоді подибає-таки в розпачі геть. Ми ще бачитимемо її постать, як з-поза легкої і напівпрозорої другої завіси хутенько вийде, мало не вибіжить, юна Кандіда і, сміючись трохи лукаво, подасть голос.

Кандіда: А він такий славний, цей прибулець!

А вже вихопивсь на сцену Бальтазар і спинившись трохи оддалік від коханої.

Бальтазар: Славний? А я?

Не встиг він щей закінчити свого питання, як уже поміж ним і Кандідою з'явився Мош Терпін.

Мош Терпін: Та й ви, певна річ. Любий Бальтазаре, чому б вам не завітати завтра ввечері до нас із Кандідою додому? Ми гарненько розважимося. (До Кандіди). І шляхетний.

Бальтазар: Хто?

Мош Терпін: Та Цахес, звісно, хто ж іще! І такий жвавий розум!

А вже до невеличкого гурту пристає, щоб і собі підтримати розмову, Міністр Мондштайн. І таки підтримує.

Міністр: О, що-що, а розум… Якби ви знали, які доповіді він складає для їхньої ясновельможності! (Вклоняється Князеві Барнасуфу, котрий якраз оце приєднюється до товариства).

Князь: Відтоді як він з'явився у вашому міністерстві, пане міністре, за долю держави я спокійний. (Завмирає з легким усміхом на устах).

Кандіда: А пригадуєте, якого чудового вірша прочитав він того вечора?

Мош Терпін: І такий скромний. (Завмер).

Бальтазар: Та це ж я написав того вірша!

Зявляється Лейб-Медик.

Лейб-Медик (підходить до Бальтазара, великим пальце підтягує йому вгору одну повіку, як це роблять невропатологи, затим другу): Юначе, у вас яскраво виявлена манія величі. Ви – і той вірш! Це ж треба таке вигадати!

Бальтазар: Кандідо, але ж я…я мав надію…

Лейб-Медик: Хоч би не було запалення мозку. Така пильна праця покладе нашого Цахеса в постіль, і я як медик вже нічим йому не зараджу (Завмирає).

Кандіда: А як він грає на скрипці!

Вбігає Сбіока.

Сбіока: Уно моменто! Яка скрипка! Пер бакко! Він хоч знає, як її тримати? Порко діо! Це я, я, всесвітньовідомий скрипаль Вінченцо Сбіока, граю на скрипці. І краще за мене в цьому місті, в цій країні, ін квесто паезе, не грає ніхто! (Завмирає).

Кандіда: А його музика!..

Сбіока тільки блимнув люто очима, та вже, пов'язаний правилами гри, не зворухнувсь і не зронив ані слова. А хотів! І сказав би ще багато чого…

Бальтазар: Кандідо! Люба Кандідо! Що так подіяло на тебе? Що з тобою діється? Чи ти все забула?

Кандіда: Милий Бальтазаре, я все пам'ятаю…Та щось наче перемінило мені світ. Коли я не бачу тебе, коли поруч зі мною Цахес…

Бальтазар: Знову! Всі наче подуріли через цю нікчемну потвору. Всюди тільки й чутно “Цахес” та “Цахес”. Дідько б його вхопив у ту мить, коли він звалився з коня просто переді мною, цей…

Всі присутні (не змінюючи поз і з різними інтонаціями): Цахес!

Під карбований крок чуємо ми все ближче: “Ца-хес! Ца-хес! ” і все гучніше звучить це слово в устах Натовпу. Отже, натовп, узявшись під руки, карбуючи крок, безупинно волаючи “ Ца-хес! ”, з'являється у всій нестримній пишноті своєї молодечої невтомної сили перед нами, а тоді, у ритм цих екстазійних звуків, починає викидати уперед розчепірені правиці… Уявімо собі щось неповидне і мізерне, таке собі горбатеньке звірятко у людській подобі, поторочу, страхітька, прояву, щось гидке й осоружне на кволих ніжках, котрі не в змозі витримати його вагу, і через те оце Щось має повсякчасно підпиратися паличкою4 але разом із тим Воно нітрохи не бентежиться своїми тілесними вадами, а навпаки, бундючне і самозакохане, позирає спогорда на весь навколишній світ і говорить до всіх через губу – оце і є малюк Цахес, прозваний Цинобером, про нього й піде наша оповідь. Аж ось і він сам вискочив, а певніше, викривуляв на своїх кволих ніжках і спинився роздратовано у праведнім гніві своїм перед Натовпом.

Цинобер: Ану замовкніть! Цить мені там!

Натовп однаковим рухом затуляє собі роти долонями і застигає так, а любий нашому серцю малюк б'є натовп по плечах, спинах, ногах – по чім попало своєю ковінькою.

Не Цахес, ідіоти! Не Цахес! Забудьте це нікчемне ім'я! (Трохи вгамовується). І хто тільки вам його нагадав? Мабуть, матінка моя, стара шкапа. Все тиняється містом і ганьбить мене. Для вас я – Цинобер. Зрозуміло? Ци-но-бер! Це шляхетно. Та й звучить неабияк.

Усі присутні (мов уві сні): Цинобер…

Цинобер: Ну от. Інша річ…Натовп. Що з нього візьмеш? Він тебе піднесе, він же й розтопче. І це зрозуміло. На нього не треба ображатися. Із ним слід бути ласкавим. (провів долонею по щоках Натовпу. Всміхнувся). Іноді. Йому треба підтакувати. Зрідка. І тоді роби з ним що хочеш. Мистецтво працює на тебе. (Поплескав Сбіоку по спині). Високочолі на твоєму боці. (Злегка обійняв Моша Терпіна за плечі). Жінки…Гм! Ну, щодо жінок… (Провів не надто скромно рукою по Кандідиних грудях. Відступив. А тоді знов наблизився до дівчини і погладив її трохи нижче спини. Повернувся до Бальтазара). Студенство…То хто, ви кажете, звалився з коня? Я?! А чи відомо вам, добродію, що я ніколи з коня не падав? Чи відомо вам, що я свого часу навчав офіцерів парадного кроку та верхової їзди? Я впав з коня!..

Та враз із переміною світла заясніло Циноберове обличчя теплою усмішкою – то майнули за його спиною довга біла сукня і світлий шлейф, і з'явилася не знати звідки, спустилася сонячним промінчиком чи виматеріалізувалась із подмуху весняного леготу Фея Рожабельверде й стала за малюком. Спалахнули мелодійними звуками лісові дзвіночки і згасли, вражені її красою

(Не повертаючись). Це ти, матінко?

Фея: Я, любий.

Цинобер: Як довго тебе не було…

Фея: Вісім днів, синку, як завжди.

Цинобер: Я тебе так чекав! Так чогось тоскно на серці.

Фея: Ну-ну, милий! (Виймає зі свого волосся золотого гребінця і розчісує карлика). Ось я тебе зараз розчешу, і ти забудеш усе лихо.

Цинобер: Як добре, матінко, як приємно…

Фея: Ось ти й знову дужий…

Цинобер: Так, матінко.

Фея: Ось ти й знову гарний.

Цинобер (трохи ображено): Хіба я не завжди гарний, матусю?

Фея: Авжеж, синку. От і все. (Заколює своє волосся гребінцем).

“Цахесе, де ти, мій маленький? ” – чуємо ми, а затим з'являється Ліза.

Ліза (у простір): Чи не траплявся вам мій любий малючок, Цахес? Кажуть, він тепер велика людина. Де ти, синку? (Нагледіла Рожабельверде із малою потворою). А ви, панно, не знаєте часом, де мій синочок? Подався якось до міста… А може, ви чули щось про… (Враз затнулась, уколовшись злющим Цахесовим поглядом). Ну ні, то й ні… (одступила в півморок і завмерла серед інших нерухомих постатей).

Фея: Бідна Ліза…

Цинобер: Якби не ви, матінко, з вашим гребінцем – ким би я став при ній?

Фея (зітхнула): Та вже ж… Ну, мені час. Прощавай, милий. Будь розумником.

Цинобер: Це вже зайве, матусю. Я і так розумний, я і так вродливий…

Фея: Так-так. (Зникає).

Світло поступово змінюється на попереднє.

Цинобер (веде далі, все більше розпалюючись): Показний, здоровий. Спритний! Дотепний! (Пауза. Перед себе). Добре вам, здоровим і дужим, високим і струнким, - ви міцно стоїте на ногах, вам не треба підпиратися ціпком, ви не боїтеся впасти, не так сісти або кумедно підвестися, ви не чекаєте, як дарунка божого, нікого, хто б золотим гребінцем розчесав вам волосся, бо якийсь час по тому ви почуваєтеся людиною!.. Від вас не відмовилася рідна мати, коли ви були ще зовсім дитиною… (Передражнює Лізу). “Цахесе! Де ти, мій маленький? ” Ось я! Тут! І надіюсь лише на себе. Ну, і ще на… (вказує у напрямі, де зникла Фея Рожабельверде). Ну і на… (Показує на князя). Ну і, звісно, на… (Підійшов до Натовпу, продибав уздовж нього, вишикуваного в одну шеренгу, провівши долонею по його животах. Спинився напроти Бальтазара). Я впав з коня! Я, котрий ніколи нікуди не падає, а лише підіймається усе вище й вище, бо мене піднімають навіть тоді, коли я того не хочу. Вона. (Знову вказав, цього разу своєю ковінькою, у напрямі, де зникла Фея. Тицяє у Князя). Він! (У Міністра). Він. (У Моша Терпіна). І оцей. Ну і, звісно… (Ще раз вказує на Натовп). Чи хто чув коли щось подібне? (Звідкись здалеку став хутко наближатися стукіт копит). Я впав з коня!

Ось уже кінь зовсім поруч…

(Спокійно). Так. Я впав з коня.

Чути голосне іржання, спалахує повне світло, оживають ураз всі фігури – та лише затим, щоб голосно і одночасно, дивлячись на Цинобера, скрикнути: “Ах! ” – бо моментально западе темрява, а коли за мить усе знов освітиться, побачимо ми перед собою лише Бальтазара і Фабіана, а просто під їхніми ногами вовтузитиметься, не в силі зіпнутися на свої тоненькі й хирляві ніжки, павучок у людській подобі – Цахес, прозваний Цинобером.

Цинобер (бундючно): чи це дорога на Керепес?

Бальтазар: Так, мій добродію.

Фабіан (ледь тамуючи сміх): Так, мій добродію, але, сидячи на ній, ви не дуже скоро дістанетеся до цього славного міста.

Бальтазар між тим допомагає малюкові підвестися, або ж, іншими словами, просто ставить його на ноги, вхопивши вправного їздця під пахви.

Цинобер (прибирає гордої постави і прикладає руку доберета): Граціас, мій пане! (Якнайшляхетніше вклоняється, але тут-таки втрачає рівновагу і знову падає).

Фабіан (уже не стримує реготу): Не так спритно, найласкавіший мосьє!

Цинобер (насилу, знов-таки не без Бальтазарової допомоги, підводячись): Чорт вам найласкавіший мосьє, а не я! Ви образили мене, сміючись у вічі, і тому завтра в керепесі мусите зі мною битися!

Фабіан: Та як же я маю з вами битися, мій герою, коли ви й на ногах ледве тримаєтесь? А зброя? Ви надаєте перевагу шпилькам чи спицям? А от мені здається – вам найбільше личило б фехтувати на сірниках.

Цинобер: Я надаю перевагу шпагам!

Фабіан (підхоплюючи його на руки): Чудово, щиглику. (Несе його геть). Ви, бачу, запеклий дуелянт. Аби ви втримали шпагу в руках, мій зайчику. (Вже з-за лаштунків). О-оп! Но-о! (Зривається з місця і даленіє тупіт копит. Сміючись, Фабіан повертається до Бальтазара).

Бальтазар: Це жорстоко – висміювати людину, котру природа так жахливо скривдила.

Фабіан: Я згоден з тобою, мій мрійнику, але скажи мені, чого він вліз у такі величезні ботфорти? Чого натягнув таку вузесеньку розцяцьковану курточку? Чи слід йому так бундючитись та пишатися? Розмовляти з нами таким тоном?.. Але що я бачу! Наш професор у супроводі своєї прекрасної доньки. Я думаю, тобі й самому буде про що порозмовляти з ними. (Вибігає).

“Пане Бальтазаре! Мон шер Бальтазаре! ” – чуємо ми голос професора, і поки студент повільно, наче уві сні, на той голос повертається, десь у повітрі вже замліли звуки челести, чи, може, забриніли далекі цимбали, а чи срібні “трикутнички” задзвеніли прозоро в повітрі, а то й разом сплели всі ці інструменти чарівну мелодію – та, звісно, не голос Моша Терпіна, а близька присутність дочки його, прекрасної Кандіди, навіяли чудесний такий стан на закоханого Бальтазара. Аж ось обоє – професор із донькою – з'явилися перед наші очі. Чи залишиться таким самим світло? Чи примеркне воно, втративши усю свою звабу проти Кандідиної вроди, чи уяскравить воно новими, незнаними доти барвами весь світ, осяяний красою дівчини? Хтозна…

Мош Терпін: Мон шер Бальтазаре! Як добре що я вас зустрів! Ви справді найретельніший із моїх студентів. Певно, ботанізували в гайку? І що цікавенького знайшли?

І враз пробуджуються знову звуки небесної челести, і професор говорить, не помічаючи, що Бальтазар уже не слухає його, та й ми вже не чуємо, про що ж далі веде мову вчений муж, бо й самі ми перейнялися тим Бальтазаровим станом, коли нічого не чуєш і не бачиш, окрім тієї… що до неї… заради якої… Ах, та що там казати! Слова безсилі. Вони й обходяться без слів, Бальтазар і Кандіда, і танцюють подумки, мов насправжки чи, точніше, несправжки, наче в мріях, повільний і ніжний танок, бачачи при цьому лише одне одного. Та й приязний татко Кандіди уже кудись подівся, затемнився, щез. Вони удвох, наодинці у лісі, виповненому золотим птаством і срібними струмочками, фантастичними звуками… Вже й скінчився недовгий танок, і відступають закохані одне від одного, набираючи поз початку цієї сцени, і починає пробиватися до Бальтазарової свідомості голос професора, котрий, виявляється, весь час був – невже був? – поруч і котрий, так нічого і не помітивши, закінчує свою мову.

Ви ж у нас так ніколи і не були? А завтра саме збирається прегарне товариство – вип'ємо чаю, знайдеться, зрозуміло, щось і окрім чаю, чого я, щоправда, зовсім не вживаю і нікому не раджу. Та хіба хто нині преслухається до тверезої думки? До речі, познайомитися з дуже приємним молодиком – мені його гаряче рекомендували. Ну, то до завтра, мон шер, бон суар, о ревуар. (Йдучи). А до речі, прихопіть же із собою вашого приятеля, Фабіана. Я йог нічим не образив? Він так раптово щез.

Якусь мить Бальтазар дивиться їм услід, а тоді спалахує світло за другою завісою, а сама вона піднімається – адже ми оце перескочили через один день і опинилися вже у вітальні гостинного Моша Терпінового дому, де й відпочивають тепер майже всі особи, котрих ми вже бачили: Вінченцо Сбіока, Фабіан, Лейб-Медик, Міністр і зрозуміло, що Гості. А премила Кандіда (вже лунає ненав'язливо її музична тема) подає Бальтазарові чашечку з чаєм.

Кандіда: Призволяйтеся, будь ласка!

І знов примеркне подальнє світло, і поринуть вони обоє у мрійливі такти неквапоного танка. Але з'явиться з-поза усіх гостей професор, господар дому, ведучи під руку недолугого Цинобера.

Мош Терпін: Дами й панове! Рекомендую вам обдарованого надзвичайними здібностями юнака, який вчора прибув до нашого університету й має на думці студіювати право. Пан Цинобер!

Лейб-Медик: О, ми вже чули про вас, пане Цинобере.

Цинобер, аніяк не реагуючи на ці слова, виймає з кишені носовичка і голосно сякається.

Перший з гостей: Чули багато хорошого.

Другий з гостей: Авжеж, авжеж.

Цинобер: Ну й нічого дивного.

Третій з гостей: Які шляхетні манери!

Усі (крім Бальтазара та Фабіана): А які граційні рухи!

Цинобер: А звісно. Свого часу я керував балетною студією.

Фабіан: Я сподіваюсь, любий добродію Цинобере, що вам не сталося нічого лихого, коли ви вчора впали з коня?

Цинобер (спинаючись навшпиньки): Я? Впав з коня? А чи знаєте ви, що я найкращий їздець, який тільки може бути, і що я навчав солдатів і офіцерів верхової їзди? Гм, - я впав з коня!

Слова ці справляють щонайприємніше враження на присутніх. А обурений Цинобер хотів був із властивою йому грацією повернутися до Фабіана спиною, та, заплутавшись у паличці, на котру весь час спирався, полетів шкереберть. І тут, надаючи особливого значення подальшому епізоду, ми подаємо його дещо уповільнено: Бальтазар сягнисто ступає до потерпілого і, намагаючись, як і напередодні, допомогти йому підвестись, ненароком торкається голови малого. Той же, прикривши голову обома руками, зачинає дико верещати. Може, крик той буде безгучним, може, навпаки, на повну потужність увімкнеться сирена – нам важлива реакція оточуючих. А вони, всі як один, здригаються, схоплюючись злякано зі своїх місць, кидаються хто куди, затуляючи вуха, і вже коли охочі руки піднімуть малюка і поставлять на ніжки, обличчя всіх гостей серед німої тиші, що запанує враз у гостинному цьому домі, повернуться до Бальтазара.

Міністр: Чого це ви, юначе?

Четвертий із гостей: Мало барабанні перетинки не полопались.

Другий із гостей: Де ж це бачено – так кричати!

Лейб-Медик: Маєте дуже міцні голосові зв'язки.

Синьйора Брагаці: Що за виховання!

П'ятий з гостей: Чистісіньке неподобство!

Сбіока: Пане Бальтазарае… (Розводить руками).

Мош Терпін: Ви, мабуть, хотіли, щоб ми подумали, ніби тут хтось наступив котові на хвіст?

Бальтазар: Я?

Кандіда: Ну для чого ви так огидно нявчали – бачите, як усі переполошилися!

Бальтазар: Я?!

Гості тим часом скупчуються довкола Цинобера, котрий вже гордо вмостився на канапі і почав щось розповідати, непристойно вимахуючи руками.

Мош Терпін: Ну-ну, любий Бальтазаре, я сам полюбляю жарти, але тут, на літературному чаюванні…І для чого вам було падати на землю?

Бальтазар: Але ж це був не я!

Мош Терпін (відходячи): Ну гаразд, гаразд…

Кандіда: Але ж кумедні бувають люди – так лякатися якогось нявчання.

І, певно, ці заспокійливі слова так подіяли на Бальтазара чи, може, звернені на нього щирі променисті очі, що він, ураз забувши про свої прикрощі, палко притиснув Кандідину руку до своїх уст.

Бальтазар (сором'язливо): Панове, прошу вибачення, а заразом і вашої уваги. Може, дехто з вас не знає, що я пишу вірші, то от, якби я не боявся надокучити вам та викликати нудьгу, коли б смів сподіватися на прихильність шановних зборів, то відваживсь би вам прочитати найсвіжіший витвір своєї музи.

Мош Терпін: А певно ж.

Сбіока: Просимо, пане Бальтазаре!

Перший з гостей: А звісно!

Міністр: Ми слухаємо.

Другий з гостей: Певна річ, це було б краще, ніж нявчати.

Четвертий з гостей: Якщо він пише вірші так само вдатно, як лякає людей…

П'ятий з гостей: Це було б непогано.

Завважимо, що Цинобер у цю мить тільки рохнув.

Бальтазар (виймає з кишені рукопис):

Чом до губ твоїх, немов до згуби*,

Тягнуться мої жадливі губи?

Чом тремчу, твоє дихання п'ючи,

Чом до тебе прагну я жагуче,

Вірю в неминуче?

Чи єднались наші вже істоти,

Що стремління серця не збороти?

Чи в давно погаслих сонць промінні,

У давно минулих днів горінні

Ми були єдині?

Синьойора Брагаці: Чаклун!

Бальтазар:

Так, єством були ми двоєдиним,

Божеством родилися первинним:

В нас були несказанні сили,

Ми життя захоплено творили,

Світлом володіли.

Синьойора Брагаці: Ні, я не можу, я не можу більше!

Бальтазар:

Та і ти – клянуся небесами! –

Відчуваєш в мить оцю те саме:

Рідні, ми злились в єстві одному,

Як вигнанці, линучи додому

В захваті палкому.

Пауза.

Синьойора Брагаці: О, що він зробив, що він зробив зі мною!

Перший з гостей: Який вірш!

Лейб-Медик: Як прискорено б'ється серце!

Другий з гостей: А які думки!

Сбіока: Я покладу цей вірш на музику.

Третій з гостей: Божественно!

Синьойора Брагаці: Що, що він зробив зі мною!

Четвертий з гостей: А яка уява!

Мош Терпін: Що за чудові вірші!

П'ятий з гостей: Яка милозвучність!

Міністр: Це справжній талант.

Всі (крім Бальтазара): Дякуємо вам за божественну насолоду, найдорожчий пане Цинобере!

Чи є в світі слова, котрі відтворили б правдиво Бальтазарів стан!

Цинобер: Будь ласка… коли вам до вподоби…Це ж дрібниця, яку я похапцем надряпав минулої ночі.

Всі: Який талант! Яка людина! Який стиль! Який хист! (Підкидаючи Цинобера вгору). Які рими! Нарешті у нас в країні з'явився поет!

Цинобер: Пустіть!

Всі: У-ух!

* «До Лаури», вірш Ф.Шіллера (скор.), переклад М. Лукаша.

Цинобер: Пустіть, ідіоти!

Всі: Е-ех!

Цинобер: Я видряпаю вам очі! Повідкушую носи! А-а, а-а!

Нарешті порив ентузіазму і непідробного захвату трохи пригас, і Цинобера опустили-таки знов на канапу.

Бальтазар: Та це ж… (Ледь чутно). Я…

Мош Терпін (прямуючи до карлика, обкидає Бальтазара зневажливим поглядом): Чудово, юначе! (Тисне Циноберові руку). Не забагато, ні – замало розповідали мені про високий геній, що вас надихає.

Бальтазар: Та це ж…

Міністр: Я неодмінно доповім його величності.

Мош Терпін: Хто з вас, панночки, в нагороду поцілує незрівнянного Цинобера в уста, що висловить найглибші почуття найчистішого кохання?

І встала зі свого місця Кандіда і пішла, - ах, як повільно пішла вона до Цинобера, нахилилася над ним і поцілувала, - ах, як довго тривав той поцілунок, - просто в губи. І водночас, не тямлячи себе, відступає Бальтазар все далі від гурту, а гурт той огортає темрява, аж поки лишається бідолашний студент сам один. Та тут-таки вибігає до нього Фабіан.

Фабіан: Що з тобою? На тобі лиця немає!

Бальтазар: Прошу тебе, глянь мені просто в очі і скажи – чи я не збожеволів, чи не привиділося мені все оце? Невже те, що я шойно побачив, - правда? Чи я, бува, не сплю, Фабіане?

Фабіан: Чого ти шалієш? Через дурні ревнощі? Ото вигадав! Подумаєш – поцілувала малюка! Бог з тобою. Авже ж вірші його таки справді чудові.

Бальтазар: Як! І ти? Його вірші?

Фабіан: Ну а чиї ж? Вірші були чудові і, по-моєму, заслуговували на Кандідин поцілунок. Та й усі це визнали. І взагалі, є в цьому малюкові щось таке…Словом, тепер він уже не здається мені таким потворним – я навіть сказав би: невеличкй стрункий юнак із натхненним обличчям.

Бальтазар: Із натхненним обличчям?

Фабіан: Так, коли він читає свої творіння… Навіть саме повітря, здається тоді, проміниться од тих високих думок, що заполоняють усе його єство.

Бальтазар: Високих думок?!

Фабіан: А ще краще – кинь свої дурні ревнощі і запреятелюй із ним, як поет із поетом.

Бальтазар: Із отим проклятим виродком, котрого я здушим би власним руками?

Фабіан: Ревнощі зовсім засліпили тебе – з тобою неможливо розмовляти. Ходімо краще до зали.

Негайно ж освітлюється все добірне товариство, котре ми щойно полишили. Тепер увага усіх прикута до приладу, що його ручку одчайдушно крутить сам професор, демонструючи один із найулюбленіших своїх фізичних дослідів: утворення електричного заряду між двома ізольованими металевими кулями. Аж ось нарешті між ними пролетіла іскра, пролунав характерний різкий виляск, і присутні трохи здригнулися, а Мош Терпін переможно звів над головою руки, запрошуючи всіх належно оцінити його вміння апелювати до природніх сил, та гурт, приємно вражений такою втаємниченістю у суть фізичних явищ, враз загорлав: «Чудово! Знаменито, дорогий пане Цинобере!» А тоді, об'єднаний нестримним порухом, оточив малюка, котрий зіп'явся навшпиньки і знай гугнявив одне.

Цинобер: Та що там! Дурниці. Це ж так собі – абищиця. Я придумав цей дослід, коли якось увечері не було чого робити.

Мош Терпін (отетеріло споглядає цю картину, а тоді й сам кидається до малого): Чудово! Знаменито, любий пане Цинобере!

Цинобер (шморгаючи носом): Та що там! І слова не варте! Трохи підучитесь, і, можливо, й ви так зможете.

Мош Терпін (до Бальтазара): Ну, що ви скажете про мого опіканця, любого Цинобера? Гляньте тільки на його величну постать, на його шляхетну поведінку. Він напевне князівської крові, а можливо, й королівський син.

Але тут заграла музика, і Мош Терпін, полишивши Бальтазара, згукнув.

Шановне товариство! А тепер танці, танці, танці!

Шановне товариство схвально повернулося на ці приємні для вуха слова господаря і так завмерло на мить, щоб статечністю своєю чимдужче підкреслити таку картину: любий пан Цинобер, заточуючись на своїх кривеньких ніжках і вихиляючись усім тілом, щоб зберегти рівновагу, пошкандибав до прекрасної Кандіди, без зайвих церемоній ухопив її за руку, вивів на середину і, приліпившись до дівчини усім тілом, повів, з дозволу буде сказано, у танок. Пролунали розкоти грому, вдарила блискавка, і Бальтазар, одсахнувшись од того видива, мов од страхітливого марення, кинувся геть із зали. А вже із протилежного боку з'явився новий гість – Князь Барсануф, і всі постаті враз ожили, вклонилися йому шанобливо; урвавши на мить танок, присіла і Кандіда. Міністр із Мош Терпіном кинулися йому навстріч: «Ваша мосць!» Лише шляхетний Цинобер кліпнув на князя байдужим оком і, позіхнувши, знов прикипів до господині.

Князь: Ви терміново знадобилися мені, пане міністре. У вас удома мені сказали, де вас шукати… Де це ми знаходимося?

Мош Терпін уклоняється йому, чекаючи Міністрової рекомендації, та Князь уже забув про своє запитання.

Дорогий пане міністре, ви знаєте, як мене тривожать справи з приводу канатуського двору, і от щойно я отримав телеграму…

Мош Терпін ніяково відходить, а Князеві, котрий ковзав неуважним поглядом по гостях, враз впадає в око пара посеред зали.

О, а хто це так гарно танцює?

Міністр: Це дочка нашого вченого, професора Моша Терпіна, Кандіда.

При оцих словах професор знов стрепенувся і хотів уже наважитись сказати і собі щось доречне, та Князь знову став йому на заваді.

Князь: Ні-ні, я про цього приємного стрункого юнака із розумними очима.

Міністр: А-а, це ж мій новий таємний секретар пан Цинобер.

Князь: Чи не він це так чудово склав доповідь, яку я сьогодні отримав від вас?

Міністр: Він самий, мостивий пане. Сама доля послала мені в його особі найрозумнішого і найздібнішого працівника. Щоправда, він хоче продовжити в нас освіту, але я не розумію для чого. З його розумом…

Зачувши, що йдеться про нього, незрівнянний Цинобер, недовго роздумуючи, полишив серед зали свою даму, видобув з кишені заздалегідь припасене куряче стегенце і, жадібно обгризаючи його, пошкандибав до Князя. Та, трохи випередивши Цинобера, до Князя наблизився і один з гостей.

Перший з гостей: Коли ваша ясновельможність дозволить мені зауважити, мій малий колега (рука спрямована на Цинобера) нічогісінько не надіслав, бо за єдиний день, зо був він сьогодні на службі, ще не встиг ні в чому розібратись. А доповідь, яка привернула увагу вашої ясновельможності, складав я…

Цинобер же на цей час, щасливо доглуганивши до Князя, вп'явся в його ясновельможність порожнім поглядом, безбожно при цьому сопучи і чавкаючи.

Князь (Першому з гостей): Чого вам треба від мене? Ви, мабуть, і пера в руках не тримали. Та ще й тут, біля мене самого, жерете щось і гидко чвакаєте. О Господи! – щей посадили масну пляму на мої штани! Ви, мабуть, і поняття не маєте про дипломатичну діяльність. Ідіть собі додому і не навертайтесь мені на очі!

Перший з гостей знічено йде геть.

Такі юнаки, як ви, шановний Цинобере, - окраса вітчизни. Ви будете таємним радцею в особливих справах.

Міністр: О-о-о!

Цинобер (витираючи рота обома руками): Найкрасніше дякую Це для мене ніщо. Зроблю все як слід.

Князь (поклавши руку Міністрові на плече): Чесна самовпевненість свідчить про внутрішню силу, притаманну достойному державному діячеві.

В цю мить зневажений Мош Терпін підносить невеличку тацю з двома повними чарками, і обидва державні мужі беруть їх, злегка схиливши голови до Цинобера, показуючи тим самим, що п'ють вони за його здоров'я, та новоспечений таємний радця в особливих справах, анітрохи не комплексуючись, вихоплює чарку з Князевх рук і одни духом перехиляє її, голосно відхекнувши. Міністр послужливо простягнув Барнасуфові свою чарку, та мерзенний гном із нею досить вправно проробив те саме, занюхавши по тому питво рукавом свого сурдута. Тоді втиснув у порожню чарку щойно обгризену кістку і вклав усе те до Міністрових рук.

Цинобер: Оце і є хвалена гданська горілка?

Мош Терпін: Авжеж.

Міністр: Так, мій друже.

Цинобер: Мабуть, господареві дісталася зіпсована партія. (Повертається і чвалає собі геть).

Міністр: Яка невимушеність!

Мош Терпін: а які манери!

Князь (замиловано дивиться малюкові вслід): Цей таємний радця в особливих справах – справжній англієць.

Затемнюється дім Моша Терпіна. І ось подає уже прозорі голосочки лісове безневинне птаство, і на передньому плані з'являється замислений Бальтазар. А здалека вже долинає чистий звук ріжка, а тоді перестук копит і рипіння осей. «Пане Бальтазаре!» - почуємо ми, та не сприйме цей звук студентове вухо – стоятиме він, опхопивши плечі руками, втупившись у простір невидющим поглядом, і лише вуста його ворушитимуться, повторюючи одне й те саме слово: «Кандіда!»

Сбіока (вибігає з футляром для скрипки): Пане Бальтазаре!

Стрепенеться лише тоді бідолашний студент і порухом своїм викаже певну радість од такої зустрічі.

Як добре, мій дорогий друже і учню, що я зустрів вас тут, но тутто лі мале в'єн пер нуачере, щоб сердечно з вами попрощатися, пер лі діре арівідерчі.

Бальтазар: Як? Синьойоре Сбіоко! Ви покидаєте Керепес? Де всі вас так шанують? Де без вас, без вашої музики, без вашого таланту не зможуть обійтись?