Політична публіцистика Михайла Грушевського

М.Грушевський був послідовним політиком. При кожній черговій зміні загальнополітичної ситуації він залишався вірним собі. У його візії української справи майже не було суперечностей. Він умів швидко і слушно реагувати на виклики часу, дивився на проблеми національно-визвольного руху комплексно, з історичної перспективи усього попереднього життя національної спільноти новітнього часу. Простежуючи еволюцію його найважливіших ідей від кінця ХІХ ст. до 1917 р., можна побачити єдину спільну висхідну лінію. Гасла української революції набирали все більшого розвою від перших років діяльності М.Грушевського-публіциста до часів Центральної Ради.

Є й інший бік суспільно-політичної спадщини М.Грушевського – її надзвичайна актуальність у наші дні. На жаль, багато з того, що боліло М. Грушевському, стоїть на порядку денному українського життя й сьогодні, деякі паралелі з дійсністю сторічної давнини вражають своїми сумними аналогіями.

Приміром, одна з центральних тем М.Грушевського-публіциста – заклик до розбудови української періодичної преси залишається актуальним і сьогодні, по десяти роках незалежності. Чи можемо нині ствердити, що маємо всеукраїнську щоденну газету достатнього рівня? Як не згадати настійні заклики М.Грушевського до української суспільності служити своєму народові, переборювати національну роздвоєність, байдужість до виконання свого громадського обов’язку, «працю на сусіда» й занехаяння національного обов’язку перед власним народом. Небагато знайдеться журналістів рівня С.Єфремова та А.Ніковського – з таким, як у них, літературним хистом, ерудицією, інтелігентністю. Частіше бачимо протилежні приклади, а сучасну «українську» журналістику загал оцінює за продукцією бульварної преси.

Мало що змінилося з часів М.Грушевського у проблемі повновартостіукраїнського слова. Саме професор Грушевський одним із перших розпочав велику працю з впровадження української мови в усі сфери культурного життя. Сьогодні сфера вживання української мови залишається дуже обмеженою. Досі вона ще не стала мовою більшості сучасної еліти, не має поширення у тих сферах життєдіяльності, які зараз визначають науково-технічний прогрес. Проблема двомовності, така актуальна у наші дні, також відображена у статтях М.Грушевського. Він перший з українських діячів XIX ст. розглядав вживання української мови у контексті буття політичної нації.

Завдання формування нового типу політично свідомого українця, який мав змінити домінантний тип малоросійського мислення, було порушене вперше саме М. Грушевським. Визначальним було вироблення в кожного члена громади спільних духовних орієнтирів і цінностей, передусім на рівні однакових рефлексій на події національної минувшини українського народу. Ще й тепер не лише вважається нормальним, але й культивується певними політичними колами ідея політичної нації: російської за змістом, української за географією. Ще й нині залишається ментальна різниця між Заходом і Сходом України, що заважає державі за прикладом, скажімо, прибалтійських країн впевнено крокувати у бік інтеграції з цивілізованим світом.

Статті М.Грушевського якраз і демонструють механізми вироблення національного консенсусу на рівні свідомості на початку модерної доби національної історії. Вони показують шляхи подолання старих міфологем у мисленні пересічного українця. Стереотипи ще дореволюційного виховання, закріплені й помножені в часи радянського тоталітаризму, тяжіють над більшістю українців і донині. Інерція спільноімперської духовної спадщини сильніша за кволий теперішній освітній вплив. Приміром, для великої кількості наших сучасників імена І.Виговського, І.Мазепи, П.Орлика ще й досі затуманені серпанком негативних емоційних оцінок, хоча саме М.Грушевський ще сто років тому розпочав реабілітацію цих історичних постатей.

Публікуючи у 1928 році книжку оповідань і новел М.Грушевського, видавництво «Рух» у Харкові запропонувало йому написати передмову. Вона вміщена у виданні під промовистою назвою «Як я став белетристом». Що ж спонукало М.Грушевського стати публіцистом після того, як він здобув визнання в науці?

Від років навчання в Київському університеті до початку його діяльності як голови Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1886 – 1898 pp.) М.Грушевський цілковито присвятив себе науковій праці. Це не означало, що він не займався громадською роботою, радше навпаки, від початку 90-х років XIX ст. молодий історик активно спілкувався зі старогромадівцями, радився з В.Антоновичем і О.Кониським про національну працю на теренах підросійської України, консультував гурток київських семінаристів. Проте активної участі в громадсько-культурній роботі не брав і, на відміну від деяких інших «громадян», у російськомовній періодичній пресі не друкувався. Не взорувався він і на своїх київських вчителів, які друкувалися під псевдонімами в українських галицьких журналах і газетах.

Політичним літератором його зробили обставини. Сама галицька ситуація, криза «нової ери», яка власне започаткувалася приїздом М.Грушевського до Львова, спонукали історика паралельно з наукою зайнятися й суто політичною діяльністю. Ставши головою НТШ, М.Грушевський фактично очолив нову політичну силу – союз народовців і радикалів, який у 1899 р. оформився в Національно-демократичну партію.

Наукове товариство ім. Т.Шевченка, будучи інституцією народовців від 70-х років XIX ст., розглядалося всіма учасниками суспільно-політичного процесу в підавстрійській Україні як культурно-політична структура. У 1890-х роках НТШ стало об’єктом гострої боротьби між старими народовцями й майбутніми націонал-демократами. Перед головою товариства неминуче постала потреба зайняти позицію в цьому питанні. М.Грушевський став на бік молодої генерації політиків і втягнувся таким чином у перший НТШівський конфлікт.

Зближення з радикалами і розрив з прихильниками О.Барвінського виштовхнули М.Грушевського на арену політичної боротьби, де він, у силу свого характеру, відразу зайняв провідне становище. Молодий професор енергійно взявся за організацію войовничо налаштованих до польського панування та москвофільства національних сил. Курс на створення Національно-демократичної партії так само вимагав від М.Грушевського дій щодо заснування окремого органу, де політична публіцистика займала б важливе місце.

Рупором громадсько-політичної праці М.Грушевського став «Літературно-науковий вісник» (далі – «ЛНВ»), що почав виходити у Львові за два роки перед новим століттям. Якщо літературно-редакційними справами займалися О.Маковей, І.Франко й В.Гнатюк, то публіцистику в журналі від самого початку й до 1918 р. (з перервами) вів М.Грушевський. Його перу належала левова частка політичної рубрики журналу. Але й інші суспільствознавчі, економічні й культурологічні матеріали в «ЛНВ», якщо не замовлялися безпосередньо М.Грушевським, то, принаймні, відображали уподобання та напрям думок головного редактора.

Сподівання М.Грушевського на пожвавлення громадського життя на підросійській Україні за керівництва старої генерації українського руху не виправдалися. Більшість старогромадівців-шестидесятників відійшла від активної політики, а В.Антонович і О.Кониський втратили відчуття пульсу історії, залишаючись прихильниками вже вичерпаної на той час політики «нової ери». Радикалізація українського руху в Галичині вимагала відповідних кроків і на Наддніпрянщині. Проте там не було такого лідера, який би зміг повести за собою молоду плеяду діячів національно-визвольного руху, що гуртувалися навколо видавництва «Вік» та пов’язаних з ним періодичних видань. Історик залучив до співпраці з «Вісником» О.Лотоцького, С.Єфремова, В.Доманицького, Ф.Матушевського та ін. Таким чином, «ЛНВ» ставав тим спільним всеукраїнським органом для наддніпрянців і галичан, що лучив дві України в єдину соборну. Не будучи постійним мешканцем Великої України від 1894 p., М.Грушевський мав можливість впливати на її політичне життя через це видання.

З кожним роком львівського професора все більше затягувала реальна політика. До того ж, з початком першої російської революції М.Грушевський був змушений менше займатися науковою працею, а більше зосереджуватися на політичній діяльності, активніше братися за журналістику. 1905 – 1906 pp. дали в кілька разів більше статей з суспільно-політичної тематики, ніж усі десять попередніх років. Після 1905 р. М.Грушевський навіть почав серйозно подумувати про кар’єру діючого політика.

У цей період він кількаразово навідується до Санкт-Петербурґа для консультування діяльності Української фракції в І Державній Думі. Він спрямовував ініціативу фракції, формулював постулати української політики в межах Російської імперії. Думки М. Грушевського щодо федеративного устрою монархії заклали фундамент українського конституціоналізму модерної доби. У наступному 1906 році ці питання обговорювалися М.Грушевським на сторінках «ЛНВ» та петербурзького «Украинскоговестника».

Метою серії «Суспільно-політичні твори» є повне видання усіх статей історика, дотичних до проблем, що хвилювали тоді громадськість: питання мови, середньої та вищої школи, церкви, мистецького і культурного життя, музейництва. Ясна річ, у центрі уваги М.Грушевського завжди перебувала політика. Політика в широкому сенсі цього слова, бо крім політичних аспірацій, які є лише видимою частиною айсберга, її невидимою складовою є культура в широкому сенсі (освіта, наука, література, преса), яка, формуючи з етнічної маси політичну націю, змушує висувати перед центральною владою спільні вимоги автономії для забезпечення розвитку українського суспільства.

Серія суспільно-політичних праць розрахована на чотири томи і вміщуватиме близько трьохсот публіцистичних творів М. Грушевського.

Перед упорядниками стояла проблема, за яким критерієм відбирати праці до цієї серії: що вважати суспільно-політичними, що історичними, що літературознавчими творами. До видання увійшли ті публікації М.Грушевського, які стосувалися різних актуальних проблем української політики (виховання людини з національною свідомістю, парламентська діяльність української фракції в російській Державній Думі, проекти федеративного облаштування Російської імперії тощо); присвячені різноманітним питанням культурно-громадського життя (пріоритет українських приватних гімназій над українським постійним театром у Львові, діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка, Український університет, музеї, мистецькі виставки тощо); публіцистичні есеї, в яких М.Грушевський робив короткі історичні огляди громадсько-політичного життя XIX ст. (зокрема, «Листи з-над Полтви»).

Хронологічно перший том творів розпочинається з 1894 р. – року прибуття молодого історика до Львова (але насправді політична публіцистика бере початок з 1898 p.). Завершується том 1907 р. – спадом першої російської революції. Три чверті тому складають статті, що друкувалися в «Літературно-науковому віснику». У другому розділі вміщені публікації 1898 – 1906 pp., які М.Грушевський не об’єднав в окремі збірники. Третій розділ – це збірник «З біжучої хвилі» (1906 p.), а останній, четвертий – збірка статей «ОсвобождениеРоссии и украинскийвопрос» (1907 р.), більшість з яких друкувалася 1906 p. у петербурзьких періодичних виданнях.

До другого тому увійдуть статті переважно з «Літературно-наукового вісника» та збірник «Наша політика», серія статей під рубрикою «На українські теми». Крайні дати тому – 1907 – 1914 pp. Закінчуватиметься він початком першої світової війни.

Третій том охоплюватиме два великі історичні періоди: 1914-1917 pp. та час від Лютневої революції до кінця першого періоду української революції – падіння Центральної Ради і встановлення Гетьманату. Тут буде вміщено найвідоміший збірник публіцистичних творів – «На порозі Нової України».

У четвертому томі публікуватимуться праці М.Грушевського з кінця весни 1918 р. до закінчення еміграції Голови Центральної Ради. Друга частина цього тому – віденський період його творчості – це передусім статті з неперіодичних збірників Закордонної делегації УПСР «Борітеся – поборете».

З поверненням до України радянської М.Грушевський втратив можливість займатися політичною діяльністю. Отже, 1924 р. став останнім роком публіцистичної творчості М.Грушевського. Звичайно, низку публікацій історика в журналі «Україна» (зокрема, про М.Драгоманова, В.Антоновича, М.Максимовича, М.Костомарова, І.Франка та деякі інші) можна кваліфікувати як політико-ідеологічні статті. Проте їх все ж таки доречно розглядати в річищі його науково-історичної спадщини.

До першого розділу першого тому творів М.Грушевського увійшли статті, які тематично могли б належати до серії наукових праць з історії, проте вони друкуються у цьому томі як такі, що є політико-ідеологічним обґрунтуванням політичних вимог українства на зламі XIX – XX ст. Розпочинається цей том розділом з чотирьох статей історіософського характеру, найвідомішими з яких є: «Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівськім університеті», «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу східного слов’янства». «Спірні питання староруської етнографії» та «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи» є логічним продовженням «Звичайної схеми «русскої» історії…» Ці статті поки що незаслужено залишаються майже непоміченими в українській історіографії, хоча разом з класичною засадничою статтею М.Грушевського зі збірника під редакцією В.Ламанського вони є своєрідним триптихом, які на історичному, археологічному та етнологічному рівні продовжують справу «відвоювання» київської спадщини у російської історіографії.

Завдання розмежування історичної території князівської Русі між Україною й Росією було необхідне М.Грушевському для обґрунтування історичних підстав тогочасних українських претензій на самоврядування територією, заселеною українським етносом. Українсько-білоруські аспекти не мали гострої політичної анґажованості, тому історик лише побіжно згадує, що сучасний українсько-білоруський кордон проходить через територію дреговичів, яких він погоджувався навіть визнати перехідним етнічним типом між українцями і білорусами, хоча сіверян залічував до племен, що формували українську, а не російську народність.

М.Грушевський намагався різко окреслити етнічний кордон між росіянами та українцями, який мусив проходити десь у межах етнографічного російсько-українського кордону кінця XIX – початку XX ст. Для цього він погоджувався не визнавати, здавалося б, цілком очевидну сіверянську колонізацію Заліської Русі й Подоння. Цікаво, що історики «лівобережної» школи П.Голубовський та Д.Багалій, навпаки, підкреслювали колонізаційний вплив сіверян не лише на Рязанську землю, але й на Приазов’я. І це має своє пояснення – історики Лівобережної України в цілому поділяли традиційну схему східноєвропейської історії в російському трактуванні.

Напевне, саме з міркувань накладення староруських кордонів розселення племен сіверян, полян, деревлян, дулібів, уличів і тиверців на тогочасну етнічну ситуацію (кінець XIX ст.)

М.Грушевський не хотів визнати хорватів за плем’я, яке у доісторичний період населяло Україну. Бо тоді з перспективи української історіографії невизначеною з етнічного боку виглядала західноукраїнська територія: Прикарпаття й Закарпатська Україна.

Саме третя стаття – «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи…» й мала науково підтримати український автохтонізм для часів, які на кілька тисяч років передували постанню України-Русі. Історик писав, що не можна пояснювати «відміни в культурі відмінами етнографічними і появу їх виводити від перемін в колонізації – від появи нового народу, що, мовляв, приніс з собою сі нові культурні здобутки, звичаї і обряди» (Статьи по славяноведению… – С.322). Археологічні дослідження ставали на той момент основним джерелом для ствердження активних міграційних процесів у далекому минулому. Російський археолог О.Спіцин намагався за типом поховань визначити межі розселення давніх слов’ян. Тривких археологічних аргументів проти переселенських теорій тоді не знаходилося. М.Грушевський закликає не мучити археологію «на прокрустовім ложі наших історичних відомостей…, які здаються нам придатними для певних історично-етнографічних комбінацій» (Статьи по славяноведению… – С.330).

Ці статті зі збірника В.Ламанського з історіософського погляду фактично закладали фундаменти трьох гуманітарних дисциплін: української історіографії, етнології й археології.

Варто зазначити також важливість друку цих статей українською мовою в російському академічному виданні. Це давало можливість російським науковцям звернути увагу на українську точку зору з приводу «спільного» (як донедавна ще здавалося) минулого. Вже через рік після виходу «Сборника по славяноведению» з’явився меморіал Петербурзької АН, який визнавав факт існування української мови. А це фактично означало наукове визнання українського питання для Російської імперії початку XX ст.

Другий, третій і четвертий розділи тому містять публіцистичні твори М.Грушевського. Тематично ці статті можна поділити на декілька груп.

Значне місце приділено теоретичному обґрунтуванню національного відродження модерного часу, з якого випливали тактичні та стратегічні кроки української політики кінця XIX – початку XX ст. Уже в першій статті другого розділу «Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу», присвяченій сторіччю виходу «Енеїди» І.Котляревського, М.Грушевський викладає народницьку концепцію дій українського руху. Незабаром з’явиться Національно-демократична партія Галичини і ця публікація може розглядатися як ідеологічний дороговказ її діяльності на майбутнє. Історик ніби перекидає місток від літературного відродження початку XIX ст. до суспільного пробудження останніх років цього століття. М.Грушевський ставить знак рівності між літературною діяльністю й національною працею, а отже, українського інтелігента він виводить на місце провідника національного відродження, який остаточно прийшов на зміну вищим соціальним верствам суспільства, що «тричі зрадили» народ упродовж тисячолітньої української історії – у києворуську, литовсько-польську і нову добу.

Окремо цій темі був присвячений великий за обсягом допис М.Грушевського в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Листи з-над Полтви», в якому історик не лише подає передісторію народовського руху в другій половині XIX ст., але й розглядає основні конкуруючі сили: москвофілів, консерваторів, радикалів і церкву. Може, дещо незвичний погляд М.Грушевського на модернізаційні тенденції в середовищі греко-католицького духовенства, а зокрема, недовіра до тих кіл, які висували на керівництво уніатською митрополією А.Шептицького. По-перше, це суперечило його концепції постійної зради верхніх верств суспільства народові; по-друге, заперечувало орієнтацію на широкий загал на противагу сподіванням незначних поступок за домовленостями між заможною українською й польською частинами галицького громадянства.

У освітній ділянці М.Грушевський головну вагу покладав назаснування приватних українських гімназій, через що опинився зі своїми однодумцями в абсолютній меншості у львівському інтелігентному середовищі: більшість впливових галичан-українців вважала необхідним іти шляхом чеського відродження, яке спиралося передусім на національний театр.

Основною проблемою національної вищої освіти, кроком для здобуття Українського університету у Львові М.Грушевський вважав створення студентського гуртожитку (Академічного дому), який би мав грошовий фонд на утримання незаможного студентства («В справі Академічного дому», «Що зробити з Академічним фондом», «Академічний дім»).

Досі залишається недооціненою діяльність М.Грушевського, скерована на утворення перших дійсно національних культурно-громадських установ. Музей НТШ, за задумом львівського професора, мав стати прообразом майбутнього всеукраїнського національного музею. Саме М.Грушевський відкрив для українців й усього культурного світу гуцульське мистецтво та одного з його найталановитіших представників М.Шкрібляка, сприяв першим мистецьким виставкам, протегуючи організаційну працю І.Труша («Друга руська артистична вистава у Львові», «В справі музею при НТШ», «Друга вистава образів І.Труша», «Гуцульська вистава»).

З 1905 р. нових форм і небаченого досі розмаху набрала культурно-політична боротьба за Наддніпрянську Україну. Ідея федеративного переустрою майбутньої Росії була першим кроком у напрямі до визнання прав підкорених імперією народів на шляху до повної окремішності. М.Грушевський також ніби поділяв ідею переустрою Російської імперії на федеративних засадах, бо з тактичних міркувань тоді дуже важливо було зберегти мир і співпрацю у визвольному таборі, уберегти український рух від звинувачень у «зрадництві», «мазепинстві», сепаратизмі. «Конституційне питання і українство в Росії», «Єдність чи розпад?», «Національне питання й автономія» та деякі інші статті цієї пори, хоч і здаються сучасному читачеві переконливими, все ж створюють авторові імідж твердого федераліста.

Однак оцінка М.Грушевського як противника самостійницької течії національно-визвольного руху – це лише однобокий погляд, відірваний від контексту подій початку XX ст. Адже у той час суспільно-політична думка України, не маючи досвіду практичної політики, лише починала формуватися. Своєю політичною активністю історик готував ґрунт для сприйняття української незалежності широкими верствами населення. Шлях до цього пролягав через здобуття автономії України в межах Російської і Австро-Угорської імперій, і федералізм для М.Грушевського був політичним завданням мінімум, першим етапом для осягнення найвищої мети – зібрати всі українські землі в соборній державі. Відомо, що саме М.Грушевський добивався проголошення IV Універсалу Центральної Ради про незалежність України.

Він окреслив чітку систему впровадження українознавчих дисциплін на кафедрах історії, мови, літератури, етнографії та географії («Українські кафедри», «Справа українських кафедр і наші наукові потреби»).

Присвятивши проблемі соборності окремі статті («За український маслак (В справі Холмщини)», «Український П’ємонт», «Галичина і Україна»), М.Грушевський ніколи не випускав її з поля зору, пишучи на будь-яку тему. На Галичину М.Грушевський завжди дивився як на каталізатор всеукраїнської суспільно-політичної думки й практичного її втілення. Саме у Львові історик виробляв гасла й постулати, плекав історичні цінності, які мали б стати набутком для всієї України. Він прищеплював пієтет до козацтва, Тараса Шевченка, вдосконалював загальнонаціональну літературну мову тощо. 1906 рік був часом нової перевірки курсу на культурно-громадську єдність Галичини й Наддніпрянської України. Львівське оточення першої генерації соратників М.Грушевського (І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський) виступило проти перенесення «ЛНВ» до Києва, натомість «віковці» Б.Грінченко й С.Єфремов почали видавати альтернативну «ЛНВ» – «Нову громаду». Нове покоління учнів (І.Кревецький і І.Джиджора) підтримало заклик учителя – іти на допомогу Україні («Галичина і Україна»), працюючи в київській редакції «ЛНВ» у перший рік після перенесення.