Розділ IV. Сучасний соціальний рух: від соціалізму до капіталізму

О. В. Бобіна

Соціальна боротьба в Україні:

основні етапи історії

Методичні вказівки для самостійного вивчення теми

Електронне видання

комбінованого використання на DVD-ROM

Миколаїв à НУК à 2015

УДК 94(477)(076)

ББК 63.3(4Укр)я73

Б 72

Укладачі:

О. В. Бобіна, канд. істор. наук, доцент

Рецензент Л. В. Матвієнко, канд. істор. наук, доцент

Бобіна О. В.

Б 72 Соціальна боротьба в Україні: основні етапи історії. Методичні вказівки для самостійного вивчення теми / О. В. Бобіна. – Миколаїв: НУК, 2015. – 54 c.

Методичні вказівки у концентрованій формі містять відповіді на основні питання, з означеної теми. Розглядаються основні етапи історії соціальної боротьби, як масового руху українців за свої соціально-економічні права. Наголошується на особливостях кожного етапу боротьби, робляться висновки. Методичні вказівки містять плани семінарських занять, тестові завдання для самоперевірки, теми рефератів і повідомлень, список рекомендованої літератури.

Рекомендовані для студентів денної і заочної форми навчання всіх спеціальностей.

© Бобіна О. В., 2015

© Національний університет кораблебудування

імені адмірала Макарова, 2015

Вступ

Сучасні соціально-гуманітарні науки мають, за великим рахунком, два погляди на життя людини в соціумі і на розвиток суспільства. Перший погляд – життя людини в суспільстві і розвиток останнього відбувається в умовах постійних зіткнень і суперечок – конфліктів. Життя без конфліктів неможливе, конфлікти виявляють проблеми чим сприяють їх розв’язанню. Другий погляд – суспільство складна система, що має розгалужену структуру складових елементів. Кожен елемент цієї системи має свої функції і взаємодіє з іншими елементами. Конфлікт порушує таку взаємодію і веде до руйнування системи, а значить і до руйнування суспільства.

Соціальний рух – це вияв конфлікту. Соціальний рух – діяльність простих людей – рабів, селян, жителів міст (міщан, бюргерів), пролетаріату, робітників, військових, студентів та інших соціальних груп, що направлена проти існуючих умов життя, за покращення свого життя. Соціальний рух, на відміну від політичного, це більше рух проти існуючої влади, ніж боротьба за владу. Адже ніколи, в жодні історичні часи, жодна влада не ставила собі за першочергову мету задоволення потреб простого люду. Лише боротьба тих, хто не має влади, за свої права – соціальні, економічні, політичні, культурні примушує тих хто має владу йти на певні поступки.

На думку деяких істориків, першими відомими в історії людства соціальними рухами стали виступи в Давньому Єгипті і державах Міжріччя. Давня Греція і Рим мали свої приклади соціальної боротьби простих небагатих громадян, селян, рабів. Взагалі історія кожного суспільства має свої традиції соціальної боротьби. Соціальна боротьба йде протягом всієї історії. Сучасна історія подає нам постійні приклади запеклої боротьби різноманітних соціальних груп за свої права в усіх суспільствах.

Розділ І. Соціальний рух доби феодалізму (ІХ ст. – 1861 р.)

Зазвичай історія соціальної боротьби починається із створенням і розвитку держави, формуванням соціальних класів, появою власності і багатства. Перша українська держава – Київська – формується в ІХ ст. Чи не перший соціальний виступ пов'язаний з боротьбою проти надмірного полюддя з боку київського князя Ігоря. " Повість минулих літ" подає відомості про кілька соціальних заворушень на величезній території Київської держави. В 1024 р. через голод відбувся виступ в Суздальській землі (Росія); в 1071 р., в Ростовській землі (Росія) – через підбурення волхвів, проти християнської церкви. Першим " дійсним" соціальним виступом було повстання в Києві, в 1113 р. Суть виступу – боротьба киян з лихварями-спекулянтами які тримали високі ціни на сіль. Київський князь Святополк підтримав великих купців і лихварів. Майбутній князь Володимир Мономах скористався виступом киян, розправився з прибічниками Святополка і захопив владу в Києві. На думку істориків, цей виступ киян не пройшов безслідно. " Руська Правда" часів Володимира Мономаха обмежила лихварські проценти.

Звичайно, що докладних і повних відомостей про масові народні виступи, їхні причини і наслідки " Повість минулих літ" нам не подає. Але зрозуміло, що соціальні конфлікти не обійшли українські князівства долитовської і допольської доби. Нерідко вони виявлялись в антихристиянських виступах. Нерідко населенням міст маніпулювали у власних інтересах міські бояри як це було в масових виступах 1146–1147 рр. в Києві. Літописи зберегли нам звістки про виступи селян і міщан в 1068–1069 рр., 1113 р., 1146–1147 рр, 1157 р. в Києві, 1219 р. у Галичі та в інших місцях. Саме від цих виступів можна починати відлік соціального руху в Україні.

Пізнє середньовіччя і початок Нової доби подає нам мало відомостей про соціальну боротьбу. Частіше за все причиною цих виступів було соціальне становище селян. Життя селян в XV – XVI вв., обумовлювалось процесом поступового закріпачення, панщиною, обмеженням земельного володіння, збільшенням різноманітних соціальних повинностей. Все це приводило до соціального протесту. Разом з тим, сучасна українська історична наука зауважує, що становище селян в XV – XVI вв. по всій Україні було різним. Селяни, які були рушійною силою соціальної боротьби, не обов’язково були бідними і знедоленими, як це зовсім недавно описувалось в підручниках історії радянської України.

Відомий український історик Н. Яковенко пише: " У регіонах стабільного густого заселення, де бракувало вільних земель (як наприклад, у Галичині чи Холмщині), селяни вже на зламі XV – XVI ст. залежали від власника маєтку … Фільваркове господарювання потребувало робочих рук, тож до грошових і натуральних податків дедалі частіше стала додаватись панщина … Сейм Польського королівства прийняв уже в 1505 р. ухвалу, згідно з якою селянин міг покинути своє господарство лише за згодою пана. Однак цей класичний образ підневільного селянина, не був повсюдно однаковим. Селянське законодавство Великого Князівства Литовського було набагато м’якшим, ніж норми польського права" [сс.251–259, 263][*].

Можна виокремити декілька центрів соціального руху тих часів. Більше того, зміст протестного руху на різних землях України XV – XVI ст. був різним. На " старих" українських землях – Галичині, Холмщині, Підляшші, частині Волині нерідкими були масові селянські виступи проти шляхти і магнатів. В останній чверті XVI ст. з Волині, що межувала з прикордонними землями Брацлавщини і Київщини, поширювались втечі селян на " вільні", незаселені землі. Переселенцям (втікачам) на Брацлавщину, південну Київщину, Полтавщину гарантувались " слободи" – звільнення від усіх податків і повинностей на час від десяти до тридцяти років. Так діяли магнати, які захоплювали величезні земельні простори і шукали вільні робочі руки для їхнього обробітку. Особливою формою соціального протестного руху стало " покозачення селян". Селяни жили поряд з козаками, їхнє становище відрізнялось від козацького. Але небезпека постійних татарських нападів і необхідність боронити свою " волю-свободу" зближувало селян з козаками. Селянство заявляло про себе як про козаків. Тому вже на початку XVII ст. магнати намагались перешкодити тісним соціально-економічним зв’язкам селян і козаків. Саме тому, як пише Н. Яковенко, " всупереч незрівнянно вільнішим умовам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, а особливо галицьким братом, саме Брацлавщина і Київщина невдовзі і стануть вогнищем селянських конфліктів. Причини цього не стільки в економічних реаліях чи в надмірних утисках селянської маси, скільки в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, переселенці не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. Тому навіть легкі спроби запровадити панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю" [с. 256] [†].

Найвиразніші масові виступи козаків і селян припадають на кінець XVI – першу половину XVII ст. Ще донедавна боротьбу козаків під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи (1591–1597 рр.) пов'язували лише з загостренням соціально-економічних протиріч на землях України. Сьогодні зрозуміло, що більшою мірою це була боротьба козаків за свої станові привілеї. Але як тільки бунтівне козацтво залишивши прикордоння, з'являлось в Україні, до нього долучалось селянство і частково міщанство захищаючи свої права. Саме ці соціальні групи надавали вузько-становому руху козаків широкий соціально-протестний характер. Згодом, в виступах Марка Жмайла (1625 р.), Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), Івана Сулими (1635 р.), Павла Павлюка, Якова Остряниці, Дмитра Гуні (1637–1638 рр.) відбулось остаточне об'єднання станового козацького руху з антифеодальним, антикріпацьким рухом селян. Селянство постійно турбувало місцеву владу напівпартизанськими виступами в яких поєднувались антимагнатські і кримінальні мотиви. Реагуючи на численні скарги шляхти уряд Речі Посполитої у 1611 р. видав постанову " Про сваволю українську". Але незважаючи на придушення козацько-селянських повстань соціальна боротьба тривала.

Особливим виявом протесту стали втечі селян за кордон. Селяни західноукраїнських земель тікали за Карпати, до Молдавії (Валахії), що знаходилась під турецьким протекторатом. Селяни центрально-українських земель з 30-х років XVII ст. почали тікати до прикордоння з Московським царством. Ці втікачі-переселенці створили спочатку т. зв. Московську Україну, а згодом Слобідську Україну. В 1640 р. польські посли в Москві вимагали повернути двадцять тисяч українців. На думку українських істориків протягом 1640–1647 рр. на московсько-українське прикордоння втекли ще близько десяти тисяч українців. Українці тікали на ці землі в 1648–1657 рр. під час козацько-селянської революції і під час Руїни в 1657–1687 рр.

Черговим кроком в соціальній боротьбі стала козацько-селянська революція 1648–1657 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Виступ Б. Хмельницького починався як звичайне повстання запорозьких і реєстрових козаків за свої станові права і привілеї. Лише підтримка з боку селян, міщан і православного українського духовенства перетворила козацьке повстання в масовий соціально-політичний рух, точніше – в революцію, а згодом у війну. Як і кожній революції їй були притаманні свої особливі характеристики. Серед них і соціальні протиріччя між новою, козацько-селянською державою і простим селянством. Адже землі що належали полякам тепер, разом з селянами, переходили у власність української, козацької верхівки. Селянство не бажало залишатись поневоленим, безправним станом і оголошувало себе козаками. Особливо це стосувалось тих селян які вижили в битвах з поляками. Так протягом другої половини XVII ст. відбулась нова хвиля покозачення. Крім того, не слід забувати, що за всіма договорами підписаними Б. Хмельницьким з поляками, шляхта поверталась у свої маєтки, пригадуючи селянам їхній спротив. На українських землях знаходились загони кримських татар. Гетьман і поляки " розраховувались" з ними цивільним населенням, простим селянством. Військові грабунки, господарська розруха призводили до соціальної боротьби. Перші соціальні виступи припадають вже на кінець 1649 р. В грудні, частина козаків (селян) які не потрапили в списки нового реєстру підступила під Чигирин, резиденцію гетьмана, погрожуючи йому розправою. У січні 1650 р. на бік випищиків (ті хто раніше був в реєстрі, а в наступний не попали, були " виписані") стало кілька полковників. У лютому 1650 р. на Запорозькій Січі спалахнуло повстання козацької голоти, очоленої Худолієм. В Кальнику вибухнув антигетьманський заколот покозачених міщан. В 1649–1650 рр. відбуваються повстання селян проти шляхти яка поверталась в свої маєтки.

Під час Руїни соціальне невдоволення селян використовували на свою користь гетьмани і полковники Право- і Лівобережної України. Селянські виступи використовували Польща і Москва. Після Переяславської угоди 1654 р. з'явились нові причини виступів. Так в 1666 р. на Лівобережну Україну прибули царські воєводи. Вони здійснили перепис селян та міщан і наклали на них нові, московські податки. Повстання селян і міщан проти московських посланців було придушене.

Особливою була ситуація на Правобережній України в 70-90-ті рр. XVII ст. Ця частина залишалась у складі Польщі. За спогадами очевидців після революції-війни і першої громадянської війни Правобережжя лежало пусткою. Крім відомих причин, до занепаду призвели втечі українців з Правобережжя після підписання Бучацького миру (1672 р.) і примусове переселення яке проводив гетьман Іван Самойлович. Двічі, в 1674–1675 рр. і в 1678–1679 рр. цей гетьман за підтримки московських воєвод примусив жителів придніпровської смуги переселитись за Дніпро. В результаті т. зв. Великого згону припинили існувати Черкаський, Канівський, Чигиринський, Корсунський полки. Майже повністю переселені жителі Черкас, Канева, Корсуня і Ржищева. Велика кількість містечок і сіл були спалені.

Виходячи з такої ситуації шляхта і магнати вимушені були послабити тиск на українських селян і міщанство яке вдруге заселяло ці землі. Повторювалась ситуація майже сторічної давнини. Польські землевласники встановлювали " свободи" на 10-15 років, звільняючи селян від великих податків. Але пільгові роки закінчувались і селяни знову перетворювались на підданих польських панів. Таке становище залишалось протягом всього XVIII ст. і початку ХІХ ст. до польського повстання 1830–1831 рр. Загострило соціально-економічну ситуацію рішення сейму Польщі 1699 р. про розпуск козацьких полків. З літа 1700 р. почались сутички правобережних козаків з шляхтою. Як і завжди, до козаків приєднувались селяни. Окремі сутички переросли в справжню соціальну війну під керівництвом Семена Палія. Ця війна йшла до 1704 р. В 1704 р. російські війська, на прохання польської влади, перейшли на Правобережжя, заарештували С. Палія і багатьох повстанців. Росія допомогла Польщі придушити " паліївщину". Поступово хвиля соціальної боротьби затухає. Тим більше, що восени 1713 р. – на весні 1714 р. російські війська втретє зігнали населення правобережного Придніпров'я на лівий берег.

Кінець XVII ст. на лівобережній Україні так само позначився соціальними заворушеннями, виступами козацької бідноти проти багатих козаків, незадоволенням політикою І. Мазепи. В 1687–1691 рр. відбулось заворушення у південних полках Гетьманщини. Селянство і козацтво палило старшинські маєтки та грабувало худобу. Простий люд не любив І. Мазепу, вважав його ляхом, захисником козацької верхівки. Але саме І. Мазепа як хитрий і розумний політик припинив поширення панщини на козаків, обмежив її двома днями на тиждень (1701 р.), послабив тиск багатіїв. В історії України, це чи не єдиний випадок, коли влада обмежила сама себе.

" Соціальний спокій" що встановила російська влада придушивши повстання С. Палія був недовгим. Згодом Правобережжя охопила хвиля гайдамаччини. На західних землях в цей час панувало опришківство. Ще донедавна ці феномени розглядали виключно як соціальний рух бідноти і знедолених. Разом з тим, зрозуміло, що в них поєднались і соціально-економічні мотиви, і соціальний бандитизм, і релігійно-етична і геополітична складова.

Назва соціально-розбійницького руху " гайдамаччина" походить з тюркської мови. Є принаймні два смисли цього поняття. " Гайда" – гнати, переслідувати. " Гайдамак" – розбійник. Певним чином поняття " гайдамак" близьке до поняття " козак". Нерідко гайдамаків називали " бурлаками", що з татарської означало " волоцюга". Слово " гайдамак" фіксується в офіційних польських джерелах з кінця XVII – початку XVIII ст. Відомий український історик В. Антонович стверджував, що гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708 р. Загони складались з " бойового" ядра, до якого входили запорозькі козаки, згодом до них приєднувались селяни. Фактично " гайдамаччина" продовжила традиції козацько-селянських повстань кінця XVI ст. – початку XVII ст. Загони гайдамаків формувались на польсько-турецькому кордоні. В Чорному, Мотронинському, Кучманському лісі і Холодному Яру. Це сучасна територія правобережної Черкащини (мм. Сміла, Чигирин, Кам'янка). Розбійницькі ватаги гайдамаків збирались на весні і діяли до осені. На зиму вони розходилась по домівках, зимівниках, на Січ. Загони гайдамаків палили і грабували маєтки шляхти, костьоли, містечка, хутори. Під їх " руку" попадали багатства не лише поляків чи євреїв, католиків чи уніатів, але не рідко і багатства заможних українців. Та, як пише Н. Яковенко " … симпатії до них селянського загалу від цього не меншали. Розбійників, радо підтримували на селах – годували, переховували, лікували." [с. 482][‡] Головною здобиччю гайдамаків буда худоба. Її перепродували туркам і татарам в прикордонних містечках, в районі сучасних сіл Мигія – Костянтинівка на р. Південний Буг. На Миколаївщині таким центром продажу пограбованого були острови на р. Південний Буг. Худобу могли перегнати на Січ. Гайдамаччина приносила великий зиск і селянам, і козакам, і татарам, перетворюючись в степове розбійне добичництво.

В 1734 р. гайдамаччині було надано геополітичного підтексту. Гайдамаків використали як знаряддя військово-політичного впливу. Російські війська в 1734 р. перейшли на Правобережну Україну підтримуючи одного з претендентів на польський престол. Серед українців поширилась чутка, що цариця Ганна Іоанівна видала грамоту в якій закликала бити шляхту. Виступ козаків, селян та різного кримінального елементу поширився на Київщину, Поділля, Волинь. Такі виступи, частково підтримувались російськими військами. Росіяни направляли такі виступи проти своїх суперників. Серед загонів гайдамаків виділялись загони Верлана, Матвія Гриви, Сави Чалого, Медведя. Утвердивши " свого" короля російські війська, разом з поляками почали придушення гайдамацького руху. До кінця 1735 р. здавалось гайдамаччину придушили. Полонених гайдамаків вішали на місці захоплення, часто на російсько-польському кордоні. Таким містечком стало поселення Орлик-Ольвіополь, на Миколаївщині. Але повністю придушити цей рух не вдалось. Протягом 40-50-х рр. XVIII ст. гайдамацькі загони-ватаги залишались реальністю Правобережної України.

Найбільшим виявом гайдамацького руху стала " Коліївщина", в червні 1768 р. Виступ запорожців і селян був підготовлений поляками (т. зв. Барською конфедерацією), а спровокований Росією. В травні 1768 р. великий гайдамацький загін вийшов з Холодного Яру. В цей же час російські війська вступають на Правобережжя. Максим Залізняк, керівник загону, розсилає універсали з закликами " бити ляхів і жидів". Похід двохтисячного загону на Умань супроводжувався масовими вбивствами не лише панів-шляхти, а і простого польського і єврейського населення.

Найжорсткішою стала розправа над жителями Умані і біженцями які зібрались в ній. Доля Умані була вирішена коли на бік повстанців перейшов Іван Гонта, який мав обороняти місто. Гайдамаки знищили поляків-католиків, євреїв-іудеїв, українців-уніатів. Саме в червні, до цього руху пристала назва " Коліївщина", від слова " колій". Так в українських селях Подніпров'я називали різників що забивали худобу. Ще донедавна радянські історики оминали бандитсько-криваву складову соціального вибуху, але вона теж мала місце. Менші гайдамацькі загони доходили до Поділля і Південної України. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенцями, дейнеками. В часи небезпеки вони ховались за Дністром, в Молдавії. Росія придушивши заколот поляків почала боротьбу з гайдамаками. В липні 1768 р. російське військо оточило табір гайдамаків під Уманню і без жодного спротиву арештувало більше тисячі повстанців, які вважали російське військо союзником. Більшість повстанців віддали на знищення полякам. Близько трьохсот судили в Києві. Поляки стратили більше вісімсот гайдамаків. Росіяни відривали гайдамакам ніздрі, ставили тавро на обличчя і відправляли до Сибіру. Поодинокі виступи гайдамаків відбуваються протягом останньої третини XVIII ст., але вони вже не набувають такого розмаху як гайдамаччина 1730− 1760-хх рр.

На Західній Україні, в цей же час, соціальне розбійництво вилилось в рух опришків. Повстанці діяли на Гуцульщині, в Карпатах, в міжріччі рр. Прут і Черемош. Опришківство на відміну від гайдамаччини було менш кривавим. З ним пов'язана більша кількість міфів і легенд. Опришківські загони несли в собі символіку ініціації молодиків в чоловічих ватагах. Подібні гуцульському опришківству ватаги " благородних розбійників" діяли по всім Карпатам і на Балканах. Самим відомим опришком став Олекса Довбуш з його загадково-захованими незчисленними багатствами. Опришківство, як форма " соціального бандитизму" проіснувала від XVI ст. до 1720− 1730 рр.

До 30-х рр. XVIII ст. належить початок ще одного феномену соціального руху – " шукання козацтва". Погіршення становища селян викликало бажання " повернутись" до козацького стану. Російська влада, починаючи з Петра І, вміло граючи на цьому, то дозволяла такі переходи, то розцінювала їх як порушення соціального спокою. Така політика призводила до протистояння з владою цілих сіл, що воювали з каральними загонами влади протягом десятків років. Мешканці сіл Кулач і Суботів (Стародубський полк, Чернігівщина) з 1748 р. по 1779 р. відстоювали своє право вважатись вільними козаками, а не підданими селянами. В селі Турбаї (Миргородський полк, Полтавщина), протягом 1769–1789 рр. селяни воювали проти каральних загонів, добиваючись того, щоб суд визнав козацький стан не окремих селян, а всіх жителів села. Зрозуміло, що до кінця XVIII ст., з утвердженням влади централізованої імперії, боротьба згасає.

Таким чином, XVIII ст. пройшло під знаком гайдамачини, опришківства, " шукання козацтва". Соціальний рух охопив всі, три частини України – Лівобережжя, Правобережжя (Центр), Західну Україну. Російська влада вміло використовувала соціальну боротьбу на свою користь, для досягнення конкретної мети – встановлення на землях України імперського правління і знищення Гетьманщини.

В ХІХ ст. виділяється два етапи соціального руху українців в Російській імперії. Перший – до 1861 р. Другий – після соціально-економічних реформ що відбулись в 60-70-ті рр. ХІХ ст.

В першій половині ХІХ ст., виділяють такі прояви соціальної боротьби як, соціальне розбійництво Устима Кармелюка (1787–1835), масові виступи селян проти польських поміщиків на Правобережній Україні, заворушення селян в військових поселеннях, " Київська козаччина" 1855 р.

Самою відомою сторінкою боротьби стало розбійництво У. Кармалюка і його ватаги. Ще за життя, колишній кріпак і людина що п’ять разів тікала з-під варти, і прожила майже шістдесят років, перетворився на міф і легенду. В 1812 р., поміщик віддав його в рекрути. Але до війська У. Кармелюк не дійшов – втік і став дезертиром. Повернувся на Поділля, і приєднався до ватаги таких-же дезертирів, дрібних злодюжок із селян, " пропащих" шляхтичів і містечкових скупників-євреїв. Згодом очолив це " товариство". По всьому Поділлі У. Кармелюк мав кілька загонів що протягом 1813–1835 рр. здійснили понад тисячу нападів на польські поміщицькі маєтки, сільські і придорожні корчми, господарства заможних селян. Награбоване У. Кармелюк не лише роздав бідноті, а і продавав через містечкових євреїв-скупників. Такий собі " український Робін Гуд" був вбитий у жовтні 1835 р. В 1833–1839 рр. діяла спеціальна слідча комісія у справі У. Кармелюка і його бойовиків. За ці роки через допити в комісії пройшли близько двадцяти тисяч осіб. А до наших часів дійшли численні пісні, перекази і легенди що зробили У. Кармелюка народним героєм, борцем за свободу і волю, захисником бідноти.

Частиною всеукраїнського соціального руху стали виступи військових поселенців. Після війни з Наполеоном генерал О. Аракчеєв, соратник російського імператора Олександра І, запропонував, для економії державних коштів, записати державних селян у військо. Селяни мали вести сільське господарство і служити у війську. Селяни-солдати мали селитись в спеціальних військових поселеннях і за розпорядком займатись як військовою муштрою, так і сільськими роботами. В поселеннях запроваджувалась військова регламентація всіх сфер життя. В Україні військові поселення були засновані в Катеринославській, Слобідсько-Українській та Херсонській губерніях. Усі працездатні селяни-поселенці до 45 років поділялись на три групи: господарів, помічників та солдатів діючих частин. Господар і його помічник зобов’язані були, крім своїх родин, утримувати ще двох солдатів з родинами. Тричі на тиждень взимку, і двічі на тиждень влітку, навчатись військовим справам, виконувати повинності і окремі поліцейські функції. В 1857 р., на час ліквідації цієї системи, в Україні нараховувалось більш-ніж шістсот тисяч селян-поселенців. Підневільне становище мешканців військових поселень спричинило повстання Бузьких козаків (1817 р. м. Вознесенськ), повстання в Чугуєві (1819 р.) та Шебелинці (1829 р.). Завдяки цим виступам регламентація життя поселенців послабшала.

Протягом першої половини ХІХ ст. не припинялись виступи селян проти польських поміщиків, проти католицьких і уніатських монастирів і церков що володіли землями на Правобережній Україні. Захопивши Правобережну Україну, Поділля і Волинь в кінці XVIII ст. царський уряд залишив полякам всю власність, землю і селян-кріпаків. В листопаді 1830 р. поляки підняли антиросійське повстання. Повстання охопило не лише територію етнічної Польщі, а і значну частину української Волині. Окремі польські шляхтичі намагались втягнути українських селян до збройної боротьби проти Росії. Натомість головнокомандувач російського війська, що придушувало польське повстання звернувся до селян Правобережної України воювати з польською шляхтою. Закликав селян захоплювати панів і передавати російській владі. При цьому було обіцяно що селяни не повернуться під владу панів. Частина селян підтримала такі заклики допомагаючи придушити повстання. Але як завжди, влада, використавши простих людей, забула про свої обіцянки. Найбільшим " досягненням" українських селян стало часткове переведення їх в статус державних селян. Але в більшості, поляки продовжили панувати на Правобережжі визискуючи з селян. В 1838 р. на сто тисяч польської шляхти приходилось більше чотирьох мільйонів українських-кріпаків. Боротьба селян не припинялась. Розуміючи небезпеку нового, вже селянського вибуху, київський генерал-губернатор Д. Бібіков в 1841 р. ввів т.зв. " Інвентарні правила". " Інвентарні правила", це стандартні розписи повинностей селян, для кожного магнатсько-шляхетського маєтку. Незважаючи на те, що " Інвентарні правила" регламентували відносини між поміщиком і кріпаком, дійсного і дієвого контролю за поміщиками не було. Поміщик збільшував панщину, зменшував наділи селянських земель. Селяни бунтували сподіваючись на " Інвентарні правила", а поміщик викликав поліцію та війська. Безпосередньо, після введення " Інвентарних правил" відбулось більше півсотні селянських бунтів. В 40-і роки з Київщини втекло біля тридцяти тисяч селян. В 1826–1854 рр. в Україні відбулось 126 селянських заворушень. Нерідкими були вбивства поміщиків.

Найбільшим виступом селян, до відміни кріпацтва, стала " Київська козаччина" 1855 р. Під час Кримської війни (1853–1856 рр.) царський уряд вкотре пообіцяв полегшення долі селян, як тільки вони добровільно запишуться до війська. Це вже була четверта обіцянка за останні сто років, після аналогічних обіцянок Катерини ІІ, Олександра І, і самого Миколи І. Катерина ІІ обіцяла залишити козаків у спокої після війни з турками, натомість виселила їх з України. Олександр І обіцяв поновити козацтво після перемоги над Наполеоном. Микола І обіцяв полегшити долю селян після придушення повстання поляків. Так само сталось і в 1855 р. Селяни слухали попів що читали заклик Миколи І і розуміли це так, що цар дозволив їм записуватись у козаки і ставати вільними. Священиків які пробували пояснити дійсний зміст заклику били за те, що вони нібито " ховають волю". На придушення виступу кинули війська. Багато селян що приймали участь у виступах заслано до Сибіру.

Українське селянство Західної України перебувало не в меншій скруті. Але вона мала інший зміст. Австрійські імператори проводили гнучкішу політику. Це засвідчили реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ. На початку ХІХ ст. визначено розмір панщини (до 30 днів на рік), заборонено збільшення поміщицький землеволодінь за рахунок " прирізки" селянських земель, заборонено панський суд над селянами, зобов’язано пана за умов суду з селянами, наймати за його рахунок адвоката селянам. Українські історики пишуть, що головним наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все-ж перевели його у сферу закону. До середини ХІХ ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося із своїм поміщиком [с. 189] [§]. Самим відомим захисником селян на Буковині став Лук'ян Кобилиця (1812–1851). В 1839 р. селяни обрали його уповноваженим громади. Протягом кількох років він подавав скарги від імені селян на поміщиків. В 1843–1844 рр. очолив збройний виступ двадцяти двох сільських громад. Повстання було придушене. А вже після революції 1848р. селяни обрали Л. Кобилицю депутатом парламенту (рейхстагу). У відповідь на обмежену селянську реформу Л. Кобилиця очолив нове повстання гірських сіл. Повстання тривало з листопада 1849 р. до літа 1850 р. В квітні 1850 р. Л. Кобилицю заарештували, кинули до в’язниці, де він помер від катувань. Загалом західноукраїнські селяни бунтували і повставали значно менше ніж східняки. Натомість вони знайшли інший вихід із економічної скрути – масову еміграцію за океан.

Феодалізм панував в Україні близько тисячі років. Селянство як самий чисельний клас феодального суспільства, в часи скрути боронило свої права. В Європі це були масові селянські війни. В Україні – бунти, втечі на вільні землі, козацько-селянські війни, покозачення. Досить часто ці виступи містили розбійницько-грабіжницько-кримінальні складові. Ці виступи були розпорошені, спонтанні, погано організовані. Але вони формували серед українського селянства просту думку " Якщо немає сил терпіти треба боротись за волю і свої права, незважаючи ні нащо" ".

Новий етап соціального руху пов'язаний з капіталістичними відносинами що утверджуються в Україні з середини ХІХ ст.

Розділ ІІ. Соціальний рух доби капіталізму (середина ХІХ ст. – 1917 рр.)

Активний і постійний соціальних рух є невід'ємною рисою капіталізму. В 1848 р. в Австрійській, а в 1861 р. в Російській імперії відмінили кріпацтво, провели аграрну і ряд других реформ. Це призвело до швидкого розвитку капіталізму. Капіталізм створив новий соціальний прошарок, клас найманих робітників, пролетаріїв. Пролетаріат не мав власності. Пролетаріат був зосереджений в місті. Пролетар працював поряд із десятками, сотнями і навіть тисячами таких же робітників. На початку своєї історії пролетаріат самий злиденний, самий бідний клас який був готовий працювати за мізерну плату по 12-16 годин на добу. Більшою мірою пролетаріат сформувався за рахунок селян що стали вільними і малоземельними, і вимушені були перебиратись до міста шукаючи будь-якої роботи. Частково селяни ставали найманими працівниками (наймитами) в селі.

Через ці, та ряд інших обставин, соціальний рух доби " першого приходу" капіталізму (1861–1917 рр.) суттєво відрізнявся від соціального руху доби феодалізму. Соціальний рух розширив свою базу. Не лише селяни продовжили свою боротьбу. Поряд з селянами за свої права почав боротись пролетаріат. Пролетаріат зосереджувався в містах, а в містах зосереджувалась влада. Селянські бунти локалізувались поза межами державної адміністрації. Пролетарська боротьба несла більше загроз. В місті діяли політичні партії. Вони вели пропаганду і агітацію серед робітників. Пролетаріат був краще освіченим і організованим.

Основною причиною виступів робітників в др. пол. ХІХ ст. було їх важке матеріальне і соціальне становище. Закон капіталістичної економіки – " менше витрат – більше зиску, більше прибутку" призводив до надексплуатації робітників. По-перше це стосувалось робочого дня. В 70-90-ті рр. робочий день становив 12-16 годин на добу. Катеринославському губернатору доповідали, що шахтарі знаходяться в забої, під землею, з 6 годин ранку до 9 години вечора, тобто 15 годин. Лише 2.06.1897 р., в Російській імперії, був прийнятий закон, що обмежив тривалість робочого дня до 11, 5 годин, а в нічний час до 10 годин. Для того, щоб обійти цей закон, власники залізорудних копалень в Кривому Розі пропонували вважати шахтарів сільгоспробітниками на яких цей закон не поширювався. На металургійних підприємствах, зокрема на заводі англійця Джона Юза, робочий день складав 12-13 год. на добу, а наднормові роботи доходили ще до 6 годин на добу. До 15-16 годин на добу тривав робочий день будівельників залізниць.

Тривалість робочого дня не впливала на заробітну платню. В 80-ті рр. ХІХ ст. середня заробітна платня шахтаря-забійника складала 20 руб. 90 коп. в місяць, саночника – 16 руб. 40 коп., сортувальника вугілля – 13 руб. 20 коп. Невелика частина робітників – теслі, слюсарі, ковалі, машиністи, отримували від 24 до 32 руб. на місяць. В цей час 1 кг борошна коштував 7, 3 коп., крупи – 9 коп., літр олії – 45 коп., кілограм цукру – 37.5 коп., солі – 1, 2 коп. За деякими підрахунками робітник шахтар витрачав на харчування в місяць до 7 руб. Враховуючи витрати на кухню (в умовах) артілі, табак, чай та на їжу йшло до 10 руб. На бюджет гірника впливали витрати на інструмент, гас для лампи та ін., до 3 руб. в місяць. Далі бюджет складався із видатків на одяг, взуття, житло і допомогу родині що залишилась в селі. Таким чином, навіть достатньо висока, на перший погляд, заробітна платня в 30-35 руб. в місяць, не забезпечувала нормального життєвого рівня робітників.

Крім тривалого робочого дня і низької заробітної платні становище робітників погіршувалось рядом інших причин. Заробітна платня виплачувалась невчасно. Порушуючи один з перших т. зв. фабричних законів (03.06.1886) капіталісти видавали заробітну платню один раз на два місяці, або шість разів на рік. На окремих шахтах наймали на роботу без паспортів, і перші три місяці заробітна платня взагалі не видавалась, а їжу робітники брали в шахтарських магазинах " під запис". Якщо робітники вимагали зарплати їх висилали за наказом поліції, як безпаспортних. Велику частину платні робітників забирали штрафи, що іноді доходили до половини заробітку. До сер. 90-х рр. більшість робітників проживали в бараках, казармах, землянках, або ночували на робочих місцях. Все це просто примушувало робітників, рано чи пізно, боронити свої права.

Боротьба за свої права виливалась в стачки, заворушення, сутички з поліцією і військами. Уже в 1870 р. уряд Російської імперії заборонив пресі публікувати будь-які відомості про виступи робітників і надав право губернаторам висилати керівників і учасників заворушень у віддалені губернії Росії без рішень суду, в т. зв. адміністративному порядку. В 60-70-ті рр. забастовки не відзначались кількістю і масовістю. Протягом десятиліття в Україні відбулось всього 72 стачки. В них прийняли участь близько 15 тисяч робітників. Це невелика цифра, адже загальна кількість робітників в 1879 р. на 4368 підприємствах складала 108.829 осіб. Підйом робітничого руху починається з 80-х рр. ХІХ ст. В заворушеннях прийняли участь 70.917 робітників. В 1900 р. в Україні вже нараховувалось близько 360 тис. робітників (без Західної України).

Із зростання промислового виробництва робітники посилювали тиск на капіталістів. Стачки і забастовки стали носити наступальний характер, робітникам частіше вдавалось досягти своїх вимог. До поч. ХХ ст. робітничий рух зміцнив, уже мав свою історію і досвід. Серед робітників вели агітацію і пропаганду політичні партії. З поч. ХХ ст. почалось об'єднання робітничого економічного руху і політичного руху. Першим великим виступом в ХХ ст. в Російській імперії і в Україні стали масові робітничі страйки в 1903 р. В Україні, вони почались в лютому, а найбільшого вияву досягли влітку 1903 р.

Поряд з пролетаріатом, з др. пол ХІХ ст., почала зростати інтелігенція, як особливий прошарок населення. Інтелігенція – це інженери, лікарі, вчителі, юристи, державні службовці та інші, – люди що заробляють собі на життя не фізичною працею, а інтелектуальною. Вони не мають промислової (або земельної) власності, не створюють в матеріальному сенсі капіталістичний продукт, але без їхньої праці розвинуте суспільство не може обійтись. Соціальний рух інтелігенції в Україні, на поч. ХХ ст. був набагато слабкішим порівняно з робітничим і сільським. Але самим радикальним виявився рух майбутньої інтелігенції – рух студентів вищих навчальних закладів.

З др. пол. ХІХ ст. нова капіталістична економіка України і оновлена політико-адміністративна система потребували освічених фахівців-інтелігентів. Через це в Росії і Україні, зокрема, збільшилась кількість вищих навчальних закладів, відповідно і студентів. Студентство завжди відрізнялось своїми радикальними поглядами і соціальною активністю. Це пов’язано з процесами соціалізації особистості і психофізіологічним розвитком молоді. Уже в 1899 р. в Росії відбулась перша студентська забастовка. А влітку 1900 р., в Одесі зібрався перший Всеросійський студентський з’їзд, завданням якого було встановлення контактів між активістами студентського руху і координація студентського руху по всій Росії. Делегатів з’їзду арештували. Та студентів це не зупинило. В жовтні 1900 р. почались виступи студентів в Київському університеті, що згодом призвели до другої всеросійської студентської забастовки. Студенти Київського університету поскаржились ректору на професора римського права, який, на їхню думку не був професіоналом і не мав права читати лекції. Неодноразові скарги студентів на цього професора залишались без наслідків. Тоді, на одній з лекцій студенти відмовились слухати професора, голосно розмовляли, не давали читати лекцію, вимагали покинути кафедру. За такі дії чотирьох студентів адміністрація посадила в карцер. Двох, які відмовились виконати це рішення виключили з університету і вислали з Києва. Але ситуація лише загострилась. 7 грудня 1900 р. більш ніж чотириста студентів заявили про сидячу забастовку в актовій залі університету. Ввечері, університет оточили війська, всіх студентів переписали і за допомогою солдатів вивели із зали. А на початку січня 1901 р. суд віддав 183 студентів до війська, на службу, строком від одного до трьох років. 217 студентів засуджено до карцера і адміністративних стягнень. У відповідь на таке рішення суду, в кінці січня, всі студенти Київського університету оголосили забастовку і зривали пари. 25.01 1901 р. студенти Петербургу прийняли рішення про забастовку. Так почалась друга всеросійська студентська забастовка.

Восени 1901 р. такі-ж події розгорнулись в Харкові. Студенти першого курсу заявили що вони не будуть слухати лекції професора Лагермарка через безсистемний виклад курсу хімії. За таке " нахабство", за розпорядженням міністра освіти, 188 студентів виключили з університету. Студенти інших інститутів Харкова погрожували забастовкою, а 2 грудня організували демонстрації до яких долучились робітники і інтелігенція. Демонстранти йшли під гаслами " Геть самодержавство! Хай живе свобода! " За розпорядженням губернатора поліція вислала 250 студентів, а в місті оголосили стан посиленої охорони.

Студентські заворушення прокотились по всій Росії. В них прийняли участь близько 30 тисяч студентів. Виступи студентів тривали до осені 1902 р. поки не були відмінені особливі правила за якими студентів відправляли до війська. В Україні виступи пройшли в студентських містах – Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі. Нерідко студентів підтримували робітники і інтелігенція. Згодом, студенти прийняли активну участь в революції 1905–1907 рр., лютневій революції 1917 р.

Проведення соціально-економічних і політичних реформ завжди загрожує конфліктом. Проведення селянських реформ в Австро-Угорщині і в Росії (1848, 1861, 1906–1911) відбувалось на користь поміщиків, дворян. Селянство було не задоволене кількістю переділеної землі, відрізками, викупними платежами. Це викликало чисельні селянські заворушення. В Україні, з березня 1861 р. до кінця 1869 р. відбулось більше трьох тисяч селянських виступів, що охопили більше чотирьох тисяч сіл з населенням близько двох мільйонів чоловік. Найчастіше селяни виступали проти розмежування земель, відмовлялись відробляти на пана, рубали панські ліси, чинили потрави посівів поміщиків.

Реформа 1861 р. в Російській імперії, звільнивши селянина від юридичної влади пана, зберегла і загострила економічну залежність. Головною проблемою пореформеного села стало обезземелення селян і аграрне перенаселення. Постійно зростала ціна орендованої землі. Зберігались викупні платежі, оброки, відробіток на пана. Протягом 70-90-х рр. ХІХ ст. відбувається розшарування селянства. В українському селі, особливо на Лівобережній Україні, з'являються бідняки, середняки, багаті селяни-землевласники. Починається боротьба не лише з панами, а і боротьба серед селянства. Боротьба бідноти (незаможників) проти " куркулів" – заможних селян. Загострення цієї боротьби припадає вже на 1918–1921 рр. До кінця ХІХ ст., стихійний селянський рух зріс кількісно і захопив майже всю територію України. Дві третини селянських виступів в 60-90-ті рр. були придушені збройною силою, за допомогою не тільки поліції, але і регулярних військ.

Найвищим виявом селянської боротьби на початку ХХ ст., стали виступи селян Полтавської і Харківської губернії весною 1902 р. В цих губерніях зосереджувалась найбільша кількість безземельних і малоземельних селян. Масові виступи охопили більше трьохсот сіл з населенням понад сто шістдесят тисяч чоловік. Селяни відмовлялись працювати на поміщиків, не допускали наймитів до роботи, громили поміщицькі винокурні, а іноді і маєтки. Самі селяни називали свій рух словом " грабіжка" [сс. 62–67] [**]. Вперше, за історію роз’єднаної України, влітку 1902 р., аналогічні, селянські виступи відбуваються на Львівщині, Тернопільщині, Станіславщині. Всі селянські виступи були придушені військами.

Таким чином характерними рисами нового етапу соціальної боротьби стали: 1) поява нових класів і соціальних груп що включились у боротьбу – пролетаріат, молодь, інтелігенція (більшою мірою займалась політичною діяльністю); 2) перенесення і зосередження соціальної боротьби в міста, що були адміністративними і промисловими центрами; 3) загострення боротьби, поява нових форм боротьби; 4) швидке розповсюдження і поширення цієї боротьби в просторі імперії, в просторі України; 5) пролетарська боротьба в місті загрожувала адміністрації, а селянська боротьба загрожувала масовістю, адже селян по всій Російській імперії було близько 80 млн.

Найбільшим виявом соціальної і політичної боротьби в Російській імперії стали революція 1905–1907 рр., революція і громадянська війна 1917–1921 рр. Саме під час цих подій відбулось об'єднання соціальної боротьби робітників і селянства, і спроба очолити цю боротьбу з боку політичних партій.

9 січня 1905 р. війська розстріляли мирну демонстрацію робітників Санкт-Петербургу. Робітники намагались зустрітись з царем, передати прохання приборкати свавілля промисловців, покращити умови праці. Але демонстрацію розстріляли. По всій Росії прокотились виступи робітників. Ряд виступів закінчився збройними сутичками з військами. Перший етап революції відбувся в січні-березні. В українських губерніях страйкували 170 тис. чоловік. Почались погроми панських маєтків, ще жорстокіші ніж в 1900–1902 рр.

Другий етап революції припадає на осінь 1905 р. У відповідь на недолугий закон про утворення дорадчої Державної Думи, в Росії розгорнувся масовий загальний страйк. В Україні у вересні-жовтні 1905 р. страйкували одночасно 120 тис. робітників. Цей страйк проходив під політичними гаслами зміни влади і закликами до повстання і збройної боротьби з царською владою. В жовтні 1905 р. у Харкові з'явились барикади. В ході революції виникають органи робітничого і селянського керівництва – Ради робітничих і селянських депутатів, а серед робітників ще й профспілки. Ради робітничих депутатів виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Юзівці, Луганську, інших робітничих центрах. Страйк в Росії закінчився грудневим повстанням в Москві. Повстання в Москві підтримали збройними виступами робітники і студенти в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (суч. Запоріжжя). Найбільшим в Україні стало збройне повстання 17–19грудня 1905 р. в м. Горлівка. 16 грудня поліція відкрила вогонь по страйкарям машинобудівного заводу. У відповідь на це страйковий комітет зібрав і озброїв близько чотирьох тисяч дружинників з навколишніх селищ. На допомогу робітникам прийшли селяни. 17 грудня повстанці вибили царські війська з Горлівки. Це була перша перемога, хоча і не на довго. 20-21 грудня 1905 р. повстання було придушене, а бойовики робітників розбіглись по своїх домівках.

18 грудня 1905 р. жителі села Великі Сорочинці Полтавської губернії заарештували місцевого поліцейського, і вигнали з села інших представників влади. Сільські збори постановили не платити податків, не давати новобранців у військо і закрити шинок. 19 грудня селяни відбили перший наступ військ. Але 22 грудня повстання було придушене.

Особливим явищем під час революції 1905− 1907 рр. стали виступи (заворушення) в армії. Виступи в армії є свідченням кризи політичної системи і політичного режиму. В Україні відбулось: 1) повстання на броненосці " Потемкин" (червень, 1905); 2) повстання військових моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону під керівництвом П. Шмідта (листопад, 1905 – повстання на крейсері " Очаков"); 3) виступ солдат-саперів на чолі з Б. Жаданівським в Києві (листопад, 1905). Такі виступи, незважаючи на їх придушення, поступово розхитували політичну систему імперії готуючи її до знищення.

В 1906− 1907 рр. масові виступи робітників і селян ідуть на спад. Певну роль в цьому відіграло створення і робота Державної Думи – першого парламенту царської Росії. Державна Дума, вибори до неї виступали таким собі соціальним " запобіжним клапаном", що давав змогу направити радикальні настрої в мирне річище і " випустити пару" соціально-економічного незадоволення. В 1905 р. в Україні страйкувало близько 500 тис. чоловік, в 1906 р. – близько 100 тис., в 1907 р. – 60 тис. Поволі затухала боротьба на селі. Протягом 1905− 1907 рр. робітники і селяни під російської України вперше прийняли участь в політичних виборах. За роки революції влада визнала українську мову, визнала право політичної діяльності, почалась робота над новим робочим законодавством, почався новий етап аграрної реформи. Відбувся ряд інших соціально-економічних змін. Але жодна революція не відбувається без контрреволюції, без втрат. Контрреволюційний період охопив 1907− 1911 рр. – час, коли на чолі кабінету міністрів Російської імперії стояв П.А. Столипін.

Новий етап соціального руху, перш-за-все робітничого починається з 1910 р. і розгортається до 1914 р., до початку Першої світової війни. Війна призупинила розгортання соціальної боротьби. В умовах перших російських перемог на Східному фронті більшість робітників і селян підтримали царський уряд у війні. Але як завжди, Росії не вистачило сил, зброї, припасів, продовольства. В другій половині 1916 р. наступальна операція на східному (австрійському) фронті не завершилась через брак боєприпасів і резервів. Стало зрозуміло, що війна затягується і її швидкого закінчення не буде. Відчуваючи це приходить " протверезіння" т. зв. народних мас, змінюються соціальні настрої. Підтримка влади змінюється критичним, а згодом, коли нічого не міняється, агресивним ставленням до неї. Починається новий етап соціальної боротьби в умовах Першої світової війни (1916− 1917 рр.).

В 1915 р. в Україні відбулось 113 страйків, в яких взяли участь майже 50 тис. робітників. В 1916 р. відбулось 218 страйків, в яких взяли участь до 200 тис. робітників. Але не страйкова боротьба стала причиною революції. Становище Російської імперії було складним і економічно, і політично. Населення не довіряло владі. Достатньо було чергової іскри, щоб події могли розгортатись непередбачувано.

Розділ ІІІ. Соціальний рух доби соціалізму (1917 – 1991 рр.)

Революція, як завжди, почалась несподівано для більшості і політиків, і звичайних обивателів, не говорячи про робітників і селян. Революція не принесла авторитетної, сильної централізованої влади. Саме в цьому небезпека революцій. Замість збанкрутілої влади, що втратила довіру, приходить влада що заявляє про швидкі позитивні зміни і досягнення результатів. Але так як життя набагато складніше будь-яких теоретичних заяв і обіцянок, і вимагає великих ресурсів, то нова, вже революційна влада починає втрачати отриману підтримку і авторитет. В силу різних причин протягом лютого-березня 1917 р. в Російській імперії сформувались дві влади – влада Тимчасового уряду і влада Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Але крім загальнодержавних органів влади українці створили і свій, особливий орган влади – Центральну Раду. Центральна Рада заявила, що вона представляє інтереси українців по всій російській державі. Протягом 1917 р. йшла боротьба між цими органами влади. Різними чином, різні влади підтримували робітники, селяни, інтелігенція. Через цю підтримку вони втягувались в політичну і соціальну боротьбу. Політична і соціальна боротьба переплелась зосередившись на головному питання: " Як і хто завоює владу в Росії і Україні".

Соціальний рух в 1917–1922 рр. пройшов кілька етапів і мав свої особливості. Перший етап: березень-грудень 1917 р. В умовах " Лютневої" революції і початку комуністичної (більшовицької) " Жовтневої" революції населення могло вільно висловлювати свої думки, приймати участь в різноманітних соціальних акціях на підтримку влади або проти неї. Другий етап: січень 1918–1921 рр., охоплює період громадянської війни та час " червоного" і " білого" терору. В грудні 1917 р. в Петрограді була створена " Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією." Російською скорочено " ВЧК" прообраз майбутнього " КГБ". Саме комуністичні (більшовицькі) " ВЧК" і " ревтрибунали" почали нещадний терор проти всіх незгодних з політикою більшовиків.

Боротьба промислових робітників в часи революції і громадянської війни також мала свої особливості. В лютому-березні 1917 рр. робітники домоглися встановлення 8-годинною робочого дня і фактичного контролю на підприємствах. Робітники створили особливі органи контролю – " фабзавком" – фабрично-заводські комітети. Фабзавкоми перебрали контроль над виробництвом, контроль за інженерами і адміністрацією. Фабзавкоми самостійно вводили і розширяли соціальні права робітників. Так на окремих підприємствах робочий день був скорочений до 6 годин. Спроби інженерів підтримати технологічну і адміністративну дисципліну, скоротити гультяїв розглядались як контрреволюція і викликали соціальну злість. Загострилась ситуація в селі. З весни 1917 р., протягом року, селянство не чекаючи рішень влади захоплювало землю, обробляло землю, громило і грабувало поміщицькі господарства. Армія, що на три-четверті складалась з селян, почувши про переділ землі перестала воювати. Поширювалось дезертирство. Солдати-селяни прихопивши зброю, наодинці або групами тікали додому, щоб встигнути поділити землю.

Ситуація соціального протесту переросла в неконтрольовану вакханалію вседозволеності (для людини із зброєю і натовпу) і фактичного безвладдя. Було ліквідовано поліцію, натовпи громили поліцейські відділки, із в’язниць випускали не лише політично-засуджених, а і карних злочинців. Революція переросла в хаос і громадянську війну. Ні Тимчасовий уряд, ні Ради не змогли опанувати ситуацію. В жовтні-грудні 1917 р., в умовах загострення політичної і економічної кризи, більшовики, ліві есери, анархісти заявили що беруть владу в свої руки і ліквідовують Тимчасовий уряд. Звичайно, що частина суспільства заявила про незгоду з таким способом розв’язання кризи. Більшовики (комуністи) оголосили цих людей ворогами революції, заборонили їх діяльність, а згодом розв’язали проти них " червоний терор".

До квітня 1918 р. соціальна боротьба в Україні особливо не відрізнялась від загальноросійської боротьби. Але згодом набула своїх характерних рис. Соціальна боротьба в квітні-грудні 1918 р. зосередилась в двох сферах: по-перше, боротьба селян проти повернення поміщиків, боротьба з германською армією і гетьманською владою; по-друге, боротьба українського пролетаріату з фабрично-заводським законодавством що скасувала революція, але повернув гетьман П. Скоропадський.

Як відомо, Центральна Рада підписала Брестський мир на " продовольчих" умовах. Германські і австрійські війська звільняють Україну від більшовиків, а українська влада забезпечує Германію і Австро-Угорщину продовольством. Уряд Центральної Ради не виконав цих умов. Німці і австрійці зрозуміли, що вони не отримують 60 млн. пудів зерна, близько трьох мільйонів пудів м'яса, олію, масло та інше продовольство і сировину. Тому вже на початку квітня, незважаючи на український уряд, головнокомандувач германських військ видав наказ, що попереджував українських селян про заборону захоплення поміщицьких земель і покарання тих хто заважав поміщикам засівати землю. Для покарання були створенні військо-польові суди, а також військові загони що реквізували продовольство. Чужа армія перебрала на себе державно-адміністративні функції. Буржуазія, поміщики, заможне селянство просило германсько-австрійське командування захистити їх від селянських погромів. Весною-осінню 1918 р., особливо після збору врожаю, склались умови для масових повстань проти чужого війська і гетьмана П. Скоропадского.

Перші масові селянські повстання відбулись влітку 1918 р. в Звенигородських і Таращанських повітах, а згодом і на інших територіях Київської і Полтавської губернії. Повстанців налічувалось до 40 тис., вони були добре озброєні. Керували ними російські і українські комуністи. Але необхідність завершення сільгоспробіт, каральні експедиції германських і гетьманських військ придушили повстання на деякий час. Вже восени 1918 р. селянські повстання охопили не лише центральні губернії України, але і Катеринославську, Херсонську, частину Таврійської губернії. Так в Україні почалась війна не лише українських " націоналістів", комуністів (більшовиків), і " білих" (антикомуністів), але і селянська війна проти влади що тривала до початку 30-х рр., до " Голодомору".

Селянський повстанський рух відіграв значну роль в історії України 1918–1922 рр. Саме селянський рух допоміг комуністам (більшовикам) утвердити свою владу в Україні. Розуміючи свою залежність від селян, комуністи (більшовики) постійно або " загравали" з селянами, або вели нещадну війну з ними. А з іншого боку саме селянство почало і вело війну проти комуністів (більшовиків) з 1919 по 1923 рр., а згодом в 1929–1933 рр. Українське селянство примусило комуністів (більшовиків) врахувати не лише економічні, а і соціальні, культурні, врешті, національні потреби українців. Оцінка селянського руху неоднозначна. Соціальна боротьба на селі пройшла шлях від соціального бандитизму до масових селянських повстань, і знову повернулась до бандитизму і індивідуального терору.

Історію селянського повстанського руху можна поділити на декілька етапів. Перший період: 1) весна /осінь 1918 р. – весна 1919 р. – антигерманські і антигетьманські селянські повстання під керівництвом комуністів (більшовиків) і частково Директорії; 2) травень – серпень 1919 р. – антикомуністичне повстання українських селян проти економічної політики радянської влади; 3) кінець 1919 р. – весна 1920р. – повстання селян проти військ генерала А. Денікіна, підтримка комуністів (більшовиків); 4) весна 1920 р. – поч. 1921 р. – найбільший вияв селянської антикомуністичної боротьби; 5) весна 1921 р. – 1922 /23 рр. – спад селянського руху, перший голод, що був використаний комуністами (більшовиками) для боротьби з селянським рухом.

Осінню 1918 р. починають формуватись великі селянські з'єднання Нестора Махно та інших отаманів. Революція в Германії, закінчення Першої світової війни, багатий врожай допомогли селянським загонам вигнати чуже військо, і скинути владу П. Скоропадського. Настроями селян спробувала скористатись Директорія. Лідери Директорії на короткий час прийшли до влади. Але швидкий наступ комуністичних (більшовицьких) військ, сподівання селян на черговий перерозподіл земель забезпечили радянській владі перемогу. Згодом селянські загони і " червона" армія вигнали Директорію з Центральної України. Селянство почало чекати обіцяної більшовиками землі. Але радянська влада запровадила жорстку продовольчу політику з вилученням всього збіжжя, запровадила " комуну" у володінні землею, заборонила базари і вільний оббіг продовольства. Фактично за зиму-весну 1919 р. настрої селян змінились. В березні 1919 р. отаман Зелений (Д. Терпило), який був союзником більшовиків, підняв проти них повстання. Отамана Зеленого підтримали отамани Соколовський, Гонтар, Орловський. Ці, та інші ватажки очолили антирадянські повстання в Київській, Чернігівській, Полтавській губернії. В загонах налічувались тисячі повстанців. Загони Гончара налічували близько 8 тис. селян, в травні 1919 р. повстанців налічувалось 20 тис. В травні, колишній більшовицький командир М. Григор'єв очолив антибільшовистське повстання на півдні України. Його загін в 15 тис. бійців захопив Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон.

Під тиском селянських повстань і наступу " білої" армії А. Денікіна радянська влада з літа 1919 р. почала, тікати з України. Генерал А. Денікін, який очолив антибільшовистську боротьбу на півдні Росії і окупував Україну не збирався вирішувати земельне питання. За його часів знову з'явились поміщики, а багаті селяни почали мститись біднякам. За це армія А. Денікіна отримала в своєму запіллі отамансько-селянський партизанський рух. Всі отамани що боролись проти радянської влади тепер почали воювати з військами А. Денікіна.

Найбільшою партизанською силою стали загони Н. Махно. Друга половина 1919 р. – " розквіт" армії Н. Махно. На думку ряду дослідників це військо налічувало до 40 тис. піхоти, 10 тис. вершників, 1000 кулеметів поставлених на тачанки і 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. Армія не мала великих тилових служб. Селянська армія контролювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Херсонську і Донецьку області. Здійснюючи рейди в тилу армії А. Денікіна українські селяни-партизани не давали змогу зосередити всі війська проти більшовиків. І вже в січні 1920 р. махновці зустрічали " червону" армію більшовиків в Україні. Але вони не знали що Л. Троцький підписав наказ про їхнє знищення.

Комуністи (більшовики) відродили свою політику " воєнного комунізму", з фактичним грабунком продовольства. Знову з'явились робітничі продовольчі загони з Москви і Петрограда. В січні 1920 р. створено Українську трудову армію. В якій 30 тис. чоловік займались примусовою працею. Протягом року створенні 18 концтаборів по всій території України. Тому не дивно, що весною 1920 р. почався черговий етап збройної, селянської антикомуністичної боротьби. Наприкінці 1920 – початку 1921 рр. відбулось більш-ніж півтисячі селянських повстань. В сучасній Миколаївській області діяли загони отаманів С. Заболотного, А. Заболотного, Я. Кошового, С. Чернецького, Я. Малого, М. Голика. В листопаді 1920 р. повстанці вигнали радянську владу із сел. Мечетня, Вільшанка, Катеринка, Врадієвка – волостних центрів Первомайського повіту. Основними гаслами повстанців були: " Геть владу комісарів", " За радянську владу без комуністів! ". 1920 р. – вершина масової селянської боротьби селян проти комуністів (більшовиків). Головною причиною цієї боротьби стала продовольча політика, систематичне пограбування селян, розкол що розпалювався комуністами між багатим, бідним і середнім селянством.

Третій період отамансько-селянської боротьби припадає на 1921− 1922 рр. Це час занепаду боротьби. В 1920 р. після розгрому " білої" армії генерала П. Врангеля в Криму, польської армії, армії УНР (Директорії) комуністична (більшовицька) влада утвердилась в Україні до 1991 р. Комуністи (більшовики) на початок 1921 р. мали армію в 5 млн. чол. Розгром повстансько-партизанського руху став лише справою часу. Але рух все-ще залишався масовим, а в його основі лежала підтримка селян невдоволених економічною політикою радянської влади.

Так у вересні 1920 р. військо Н. Махно налічувала близько 20 тис. чол. В листопаді 1920 р. радянська влада віддала наказ про знищення махновського руху. Одразу знищити не вдалось. Лише в серпні 1921 р. Н. Махно з невеликим загоном перейшов на територію Румунії. Найдієвішою формою боротьби з махновщиною стали масові розстріли заручників-селян і спалення хат. В червні 1921 р. радянська влада видала черговий наказ про репресії. Окремі пункти цього наказу звучали таким чином: " громадян які відмовляються назвати своє ім'я розстрілювати на місці, без суду. В селах яких є зброя … брати заручників і розстрілювати їх якщо зброю не буде здано. Родину, в будинку якої укрився бандит, арештовувати і висилати з губернії, майно конфіскувати, старшого працівника в цій родині розстрілювати без суду. Якщо родина бандита тікає її майно розподіляється між прихильниками радянської влади, а залишені будинки спалювати або розбирати. Наказ проводити в життя суворо і нещадно" [c. 116] [††]. Крім масових репресій радянська влада відмовилась допомагати українським селянам в голодні 1921 і 1922 рр. Таким чином терор зброєю і терор голодом зробив свою справу. Починається занепад селянської боротьби. Окремі невеликі загони повстанців діяли до 1922− 1923 рр. Але вони все більше перетворювались в бандитські. Метою таких загонів ставали вбивства комуністів, комсомольців, представників влади.

В 1923− 1928/1929 рр. соціальна боротьба в селі стихла. Основною причиною цього стала т. зв. нова економічна політика. Вона включала в себе дозвіл вільної торгівлі, оренди землі, відмови від насильницького створення колгоспів, більш-менш вільне ціноутворення. Це заспокоїло селян.

По-своєму розвивався в означений час робітничий рух. Прихід до влади комуністів (більшовиків), проголошення ними диктатури пролетаріату, не означав повного вирішення робітничих питань. Політичний хаос призвів до хаосу економічного. Зупинились підприємства, зупинилась торгівля, порушилось залізничне сполучення. В 1918− 1922 рр. багато робітників повернулись в село. Робітничий рух після революції 1917 р. можна поділити на протестний рух в умовах створення незалежних українських державних формувань, в умовах панування комуністів (більшовиків), в часи СРСР (1922− 1991 рр.).

В період існування незалежних національних українських державних формувань робітники могли вільно страйкувати і висловлювати свою позицію. Інша справа, що ці держави довго не існували і говорити про їх особливу політику і робітничій сфері не приходиться. Виключенням є час гетьманування П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). В ці місяці владою було відновлено робітниче законодавство дореволюційних часів, збільшився робочий день до 12 годин на добу, підприємства повернулись власникам. На залізницях відновлювалось жорстка дисципліна. Такі заходи призвели до загальноукраїнського страйку залізничників в липні – серпні 1918 р. Припинили роботу до 200 тис. залізничників. Страйк було придушено, але залізниці почали працювати за правилами.

Черговий етап робітничої боротьби припадає на 20-ті роки ХХ ст. коли в Україні і по всій Росії встановилась комуністична (більшовистська) влада. В 1921− 1922 рр. комуністи проголосили " Нову економічну політику". Вона передбачала часткову денаціоналізацією