Ти будеш жити

Все-таки, як дивно, що всі по-різному сприймають народження дітей. Комусь дитя абсолютно не потрібне, а хтось чекає малечу з нетерпінням багато років. Сім’я – це не просто «комірка суспільства», як вважалось у радянський час. Родина є першоосновою життя. А діти – це продовження душі двох закоханих.
Як не дивно, важливо щоб батьки любили один одного. Адже, сім’я дітей в майбутньому дорослому житті буде такою, як та модель, яку вони бачили в дитинстві на прикладі своїх батьків. Недарма, кажуть про те, що довірливі діти виростають в родині, де панує любов. Людина, яка отримувала достатньо любові у дитинстві в змозі пронести її на протязі всього життя, даруючи цю любов своїм близьким.
Можливо, людина не отримала достатньо любові від батьків у дитинстві, і саме тому постійно шукає її вже в дорослому свідомому житті. Всі дії такої людини можуть бути спрямовані на прагненні отримати любов, яку не отримала вчасно будучи дитиною. Варто любити своїх дітей, щоб діти любили вас.

I

Будинок 3А... Насамперед, в цій назві є прихована символіка. Адже в цьому будинку на околиці Чернівців живе сім’я, яка складається з Андрія, Аїди та маленької п’ятирічної донечки Альбіни. Саме тому, 3А є певною особливою характеристикою цієї сім’ї. Подружжя перебуває у шлюбі вже близько десяти років. Варто зауважити, що маленька Альбіна є довгоочікуваною дитиною в цій сім’ї. Дівча можна назвати неймовірним дивом, подарунком долі після тривалих невдалих спроб та намагань її батьків. Вони чекали донечку п’ять довгих років, замучених поневіряннями.

Перші п’ять років були охоплені неймовірним щастям. Проте біда знов завітала в будинок 3А. Звичайний вечір, звичайна вечеря... Аїда намагалась стримувати свої емоції, але в неї тремтіли руки. Після того, як вона вклала спати доньку, до неї підійшов Андрій.

– Аїдо, що сталось, ти вся тремтиш… Що з тобою?

– Пам’ятаєш, ми були в лікарні, коли Альбіні стало погано. Так от, прийшли результати аналізів... Вони сказали, що в неї лейкемія.

– Що? Вони нічого не переплутали?

– На жаль, ні.

– Не плач. Ми щось придумаємо, – сказав Андрій, обнімаючи Аїду.

– Що ми можемо зробити? Для операції потрібні шалені гроші. Звідки їх дістати?

– Скільки в нас часу?

– Два місяці.

– Ми обов’язково знайдемо гроші. Тільки, я тебе прошу, не плач, заспокойся, все буде добре.

– Що ми можемо зробити? Наприклад?

– Знайду ще якийсь підробіток. І не тресись, я тебе прошу.

– Як не трестись в такій ситуації? Я стільки років чекала її, а зараз можу втратити назавжди. Ти розумієш це?

– Розумію. Але я з тобою, ми разом щось вигадаємо.

– Як ти можеш бути таким спокійним? Ти розумієш, що наша донька помирає?
– Аїдо, сядь і заспокойся, я тебе прошу. І не плач. Альбіна буде жити!!! Я тобі обіцяю. Я зроблю для цього все можливе та неможливе.

– Що ти зробиш, якщо ти такий спокійний, ніби тобі все одно, так ніби, це не твоя дитина.

– Не істери, а то ще Альбіну розбудиш. І не кажи їй поки нічого про це, щоб вона не переживала.

– Добре. Нарешті, згадав, що в тебе є донька.

Андрій розумів, що по-великому рахунку, це безвихідна ситуація. Тому що, їм справді нема звідки взяти таких грошей. Але, окрім цього, він розумів, що Аїда не зможе жити, якщо Альбіни не стане. Звичайно, тут основну роль відіграє материнський інстинкт й те, що вона так довго її чекала. Якщо він втратить доньку, то втратить й дружину.

Подружжя шукало кошти на лікування доньки. Андрій завжди називає донечку Бджілкою. Тепер його основне завдання полягає в тому, щоб називати доцю все життя Бджілкою, а для цього спочатку потрібно врятувати життя малечі.
Кожний день на вагу золота, кожного дня Андрій займається пошуком коштів. Пройшло півтора місяця... А вони не зібрали навіть половини потрібної суми. Батько Бджілки вже здався, оскільки всі варіанти вже спробував. Знайшов ще одну роботу, намагався взяти гроші в борг в кого тільки можна, кредит не дали, тому що дохід маленький і нема, що поставити під заставу. Звертались до благодійного фонду, але вони допомогли лише п'ятьма відсотками від усієї суми. В його голові були навіть думки пограбувати банк, або стати кілером. Все що завгодно, тільки аби врятувати життя доньки, маленької Бджілки.

II
Повертаючись з роботи не хотів йти додому, тому що розумів, що йому нема, що сказати своїй дружині. Вона ж до останнього вірить, що Андрій знайде гроші й врятує життя доньці. Проте, на жаль, всі спроби знайти гроші виявились марними. Чоловік зайшов в якийсь шинок напитись. На його душі панував відчай і він не знав, куди йти, що робити. Коли він пив ту горілку, до нього підсів якийсь чолов'яга середніх років. От не зовсім тверезий Андрій і вилив душу тому чоловікові. У ході бесіди вони перейшли на ти.

– Розумієш, я відчуваю себе бездарем, дурнем, який не може захистити свою дитину...

– Та розумію. В мене теж проблеми з донькою.

– Хм. Скільки їй?

– Вісімнадцять буде восени.

– А моїй вже не буде.

– Буде. У мене до тебе є одна пропозиція. Якщо ти погодишся, то твоя донька буде жити.

– Я тебе уважно слухаю, – сказав вже зовсім п'яний Андрій, намагаючись зробити серйозний вигляд.

– Я беру на себе фінансову частину лікування твоєї доньки, якщо ти сядеш у в'язницю замість моєї доньки. Справа в тому, що вона випадково вбила людину, збила на машині.

– А навіщо так ускладнювати? Чому ти тупо не заплатиш ментам? Навіщо на мене так багато витрачати? Ментам дешевше буде. Хіба ні?

– Слідчий занадто принциповий виявився?

– Такий, як ти?

– Ти маєш рацію. Такий як я. Але до сьогоднішнього дня. Донька дорожче принципів.
– Невже все так прозоро? Я сідаю в тюрягу, а ти мені стільки бабла, бо мені потрібно 25 тисяч євро. Як сказав би Станіславський «Не вірю»!

– Та ні. Все не так прозоро. Моя донька збила дитину однієї не зовсім чесної, але дуже впливової людини. Він ні перед чим не зупиниться. Тобі можуть дати десять, двадцять років, навіть довічне. Також можуть вбити. Помститись за смерть дитини. Тому звичайний зек не погодиться. Адже ризик занадто великий.

– І з чого ти взяв, що я погоджусь?

– Ти ж любиш свою Бджілку. Саме тому я на 100 % впевнений, що ти погодишся.
– І з чого ти взяв, що я погоджусь? А де гарантії, що ти мене не кинеш?

– Ахаха... Її в тебе нема з сьогоднішнього дня. Ти що, забув?
– Я все добре пам'ятаю. Справа в тому, що я звик наголошувати на своїй принциповості.

– Хм. Хвалько.

– Я так не думаю. Якщо ти хочеш, ми можемо заключити контракт в письмовій формі.

– Звичайно, хочу. От мені цікаво, а звідки в тебе стільки грошей?

– Я ж казав, що працюю проректором у ВУЗі, тому знайду гроші.
– Що візьмеш хабар в якогось студентика в особливо великих розмірах?

– Я не беру хабарів.

– Ясно, професор.

– Ну все, домовились. До завтра.

– До завтра. Тільки спочатку треба протрезвіти.

Андрій повернувся додому. Такий веселий, що прям далі нема куди.

– Ти з глузду з’їхав? Нам гроші потрібно шукати, а ти п’єш як скажений, – каже йому Аїда.

– Ти моя істеричка, заспокойся, будь ласка. Я гроші знайшов. Альбіна буде жити!

– Де знайшов?

– Завтра зранку все розкажу на свіжу голову.

– Що ти морочиш мені голову?

– Аїдо, не істери.

– Як не істерити, якщо тобі до одного місця те, що наша донька помирає.
– Не реви, я ж сказав, що завтра все розкажу, а зараз не чіпай мене.

Він розумів, що його життя закінчене на цьому. Проте збереже життя доньці. Він поняття не мав, як Аїда це переживе. Певна річ, вона буде на сьомому небі від щастя, що донечка буде жити. Але як вона житиме без нього? Напевно, знайде іншого чоловіка. Андрій вважав, що безглуздо чекати його років десять, п'ятнадцять, а то й двадцять років. Залишилось все це якось делікатно пояснити дружині. Він думав, може збрехати щось про заробітки, щоб вона не знала правду.

III

Професор, як його назвав Андрій справді був доволі принциповою людиною. Але життя ламає всіх підряд, воно не обирає. Михайло Володимирович вже багато років живе тільки з донькою. Його дружина померла під час пологів. З того часу він так і не одружився. Все своє життя присвятив своїй доці Стеллі та улюбленій роботі. Він надзвичайно любить викладати. Старається до всіх студентів рівно ставитись, але все-таки з особливою увагою ставиться до студентів, які не списують, слухають на лекціях, ставляться до викладачів з повагою. Саме в такому дусі він виховував свою доньку. Він доклав максимум зусиль для того, щоб його єдина донечка була хорошою дівчинкою. Михайло Володимирович завжди вважав, що його метод виховання абсолютно спрацював та пишався своєю донькою. Проте, доля закидує свої фокуси. Хто знав, що та дівчинка вискоче на дорогу і Стелла не встигне зупинити автомобіль. Адже все це відбувалось за містом і ніхто й гадки не мав, що таке може статись. Тепер він закинув всі свої принципи, головне врятувати доньку. Намагався запропонувати хабар слідчому через підставних людей, але той відмовився. Михайло Володимирович завжди був борцем проти корупції, але заради доньки викреслив цей елемент зі свого життя. Оскільки слідчий відмовився, він радився з юристами, які тут варіанти можуть спрацювати. Даний злочин неможливо характеризувати як нещасний випадок, саме тому хтось повинен нести покарання. От він і знайшов Андрія.
Стелла – художник, дівчина з довгим русявим волоссям. Вона надзвичайно добра, в неї є безмежна любов до всіх та всього. Проте, дівча росло в тепличних умовах й абсолютно не пристосовано до життя. В неї відсутній інстинкт самозбереження. Стелла аж ніяк не хоче дорослішати. Вона звикла, що її всі люблять і не бажає включатись у світ дорослих, в якому море проблем. Вона б хотіла щоб все її життя було таким же безтурботним, як зараз, щоб вона малювала портрети, пейзажи, жалілась на кожну дрібницю татові або ж Денові та їла своє ванільне морозиво. Юна художниця дуже прив'язана до свого батька – Михайла Володимировича. Дівчина зовсім не пам'ятає свою матір. Можливо саме тому, вона мало кого пускає у свій світ. В неї є тато і Ден, з яким можна поговорити про все на світі. Вона хоче лиш одного, щоб ця ідилія ніколи не зазнала краху. Проте все тимчасове, і всьому настає свій кінець.

– Доброго ранку, доню. Вчора пізно прийшов, тому не хотів тебе будити.

– Привіт, тату. Я не спала, я думала.

– Про що? Про щось хороше?

– Тату, яке хороше!? Я вбила дитину, невинну маленьку дитину.

– Я не зможу цього собі ніколи пробачити.

– Досить себе в цьому винити. Ти не хотіла, вона сама вибігла на дорогу. Тим паче, що ти знаєш чия ця дитина.

– Знаю. Але тільки уявити, що відчуває її матір.

– Не думаю, що вона чимось краще, якщо живе з таким чудовиськом.

– Все одно, я її вбила.

– Ну годі. Їж давай.

– Не хочу, я нічого не хочу.

– Ти навіть перестала малювати.

– Тату, що малювати? Якщо в мене досі перед очима та аварія та ще й сниться постійно цей жах.

– Ну де моя хороша дівчинка?

– Вона померла тату, разом зі Златою.

– З ким? Не смій так казати.

– Злата. Так звали ту дівчинку. Їй би виповнилось 9 років в останній день літа.

– Стелло, чого ти така вразлива? Так не можна.

– Я вбивця, тату. Ти розумієш?

– Не смій так казати. Я все зробив для того, щоб ти не сиділа в тюрмі. Це чудовисько нічого тобі не зробить. Невже ти не рада?

– Тату, я знаю, як ти мене любиш. Але любити вбивцю неможливо.

– Ти не вбивця.

– Вбивця, тату, вбивця. Ти порушив свої принципи заради вбивці.

– Я купив того свідка і «справжнього винуватця заради моєї хорошої дівчинки, яка до всіх ставиться з повагою, яка й мухи не образить. Не смій казати, що ти вбивця. Може тобі поїхати на море чи в гори, щоб відійти від всього цього.

– Не хочу нікуди. Я піду до себе.

– Ти телефон забула.

– Він мені не потрібен. Я не хочу ні з ким говорити.

– А як же той Денис?

– Ден вдома.

– Він же мав приїхати в Чернівці. Хіба ні?

– Не знаю, раптом в нього змінились плани. Все одно я не хочу щоб він бачив мене в такому стані.

Михайло Володимирович з усіх сил намагався вивести з депресії Стеллу. Навіть, думав психолога найняти. Але зараз Стелла зараз нікого до себе не підпускає. Отже, тим паче вона ні слова не вимовить якомусь там незнайомому психологу. Хоча, за іронією долі, навіть, в цій ситуації є деякі плюси. З того часу юна художниця позбавилась від телефонної залежності, яка була присутня в деякій мірі. Її вже не хвилює ні вк, ні інстаграм. Проте неминучим є той факт, що Стелла не хоче нікого бачити. Він так мріяв, щоб Стелла знову була такою ж хохотушкою, як колись, з таким же жвавим темпераментом. Заради цього Михайло Володимирович готовий купити, що завгодно та кого завгодно. Та чи купить він їй щастя?

IV

Андрій постійно думав, що ж сказати дружині, як пояснити всю цю ситуацію. Вона ж його не відпустить, якщо він скаже правду. Але він має врятувати Бджілку. Зранку Андрій протрезвів і усвідомив, що наробив. Але вже пізно щось змінювати. Він врятує свою Бджілку, нехай, і таким дурним способом.

– Аїдо, я знайшов гроші. Але для цього мені треба буде поїхати з міста на деякий час.

– Куди? Я нічого не розумію.

– Ти мене чекатимеш?

– Ти про що?

– Дай відповідь «так» чи «ні»?

– Так. Звичайно, я тебе чекатиму скільки треба. Ти ж знаєш, що люблю тебе дуже сильно.

– І я тебе люблю, пам’ятай це.

– Та ж поясни, що відбувається.

– Мені треба буде поїхати, можливо надовго. Пам'ятай, що я люблю вас: тебе і Бджілку. Нам дасть гроші одна людина, за це мені треба буде сісти в тюрму. Сподіваюсь, мені багато не дадуть. І ще, нам треба оформити розлучення, але це формально.

– Що за дурниці ти кажеш? Яке розлучення? Нам же в такому випадку не дадуть побачення.

– Щось придумаємо. Ти сильна. Я вірю, що ти впораєшся. Якщо ти знайдеш іншого чоловіка, то я не ображусь. Головне, щоб він був гідним батьком Альбіні.

– Який ще інший чоловік? Ти в мене перший і останній.

– Зрозумій, що в нас немає іншого виходу. Ми маємо врятувати Альбіну. Мені треба йти, підписати контракт з професором. Скоро буду.

По дорозі додому Андрій зустрів свого друга Богдана.

– Стільки літ, скільки зим... Кого я бачу... Привіт, дружище.

– І тобі привіт. Слухай, заходь до нас на днях, якщо хочеш, а то я скоро маю їхати з міста.

– Ого, куди? Підкорювати столицю?

– В Сокиряни.

– Що за жарти?

– Я серйозно. Мені треба сісти в тюрму, і за це мені дадуть грошей і зможу зберегти життя Альбіні. Бо вона важко хвора. Тільки я тебе прошу, не кажи нікому. Не хочу щоб хтось знав. Хай всі думають, що я їду на заробітки.

– Друже, та ти здурів. В тебе ще будуть діти. Навіщо одразу калічити собі життя? Не будь дурнем. Воно того не вартує. Аїда ще народить тобі дітей.

– Я не можу допустити, щоб Альбіна померла.

– Чому все так складно? Невже немає інших способів дістати грошей?

– Я все пробував. Проте, не вдалось зібрати потрібної суми, навіть половини немає. Тільки часу вкрай багато втратив.

– Все так погано?

– На жаль, так. Часу обмаль, іншого виходу немає.

– Я б тобі допоміг, якби в мене була можливість. Але ти ж знаєш, що в мене немає коштів.

– Та я розумію.

– А ти розумієш, що Аїда не витримає без тебе?

– Аїда сильна, вона впорається. Врешті-решт знайде собі іншого чоловіка, от і все.

– Не знайде, вона занадто вірна.

– Може.

– Навіщо геройствувати? Що хочеш довести самому собі, що здатний на безкорисливий та благородний подвиг? Зараз не той час, немає дворян та селян. Всі ми «рівні». Тому дарма стараєшся.

– Ні, нічого такого я не добиваюсь. Я тільки хочу зберегти життя своїй доньці, от і все. Ти мене зрозумієш, коли в тебе будуть свої діти.

– Хм. Аїда зіп’ється без тебе. Так само, як її мамаша. Ну а що поробиш, біологічний фактор. Ти ж знаєш, що це так, але боїшся зізнатись собі в цьому. І не дивись на мене так.

– Замовкни.

– Та пішов ти. Сам своє життя калічиш.

Вони розбіглись, кожен пішов своєю дорогою. Андрій розлютився, але намагався не показувати свій гнів. Адже, хотів прийти додому з хорошим настроєм. Це останній день, останній вечір, остання ніч, яку він проведе вдома. Чоловік вірить у те, що настане день, коли він повернеться додому та обніме свою Альбіну. День, коли в будинку 3А знову запалає божественна гармонія.

Під час вечері Аїда ледве трималась щоб не заплакати.

– Альбіно, мені треба поїхати на заробітки в інше місто. Сонечко моє, ти чекатимеш мене?

– Звісно, татусю. Я чекатиму тебе завжди. Я дуже люблю тебе, – каже Альбіна, обнімаючи та цілуючи Андрія.

– Тримай, цей хрестик нагадуватиме тобі про мене. Якщо в тебе щось станеться, знай, що я завжди тебе оберігаю.

– Татусю, я й так не забуду про тебе. Ніколи, ніколи. Ми з мамою будемо чекати тебе. Тільки ти повертайся поскоріше, добре?

– Я постараюсь, мій зайчик. Пішли, я тобі казку на ніч прочитаю.
Після того, як Альбіна заснула, Андрій помітив, що Аїда плаче. Він підійшов, щоб заспокоїти її.

– Не плач, я знаю, що ти витримаєш, ти сильна. Контракт ми вже підписали. Як тільки я завтра піду з повинною до поліції, Михайло Володимирович передасть тобі гроші. Не реви, все буде добре. Альбіна буде жити.

– Мій хороший, я чекатиму тебе. Сподіваюсь, тобі дадуть як можна найменше.
– Я теж так думаю. Але якщо раптом щось піде не так, знайдеш собі іншого чоловіка, і все.

– Не смій так казати. Альбіна ж тебе любить, вона чекатиме тебе, саме тебе, а не якогось там дядька.

– Аїдо, пробач, що я лишаю тебе саму. Я знаю, що ти впораєшся. Я все зроблю для того, щоб повернутись, обіцяю.

– Я чекатиму тебе. Завжди! – промовила Аїда обнімаючи Андрія.

Андрій усвідомлював, що йому дадуть, як можна більший термін, або ж взагалі вб’ють. Він не міг цього сказати Аїді, тому що довів би її цим до відчаю. Все-таки Андрій також сподівався на диво, що йому дадуть маленький термін.

V

Літній ранок... Андрій вже попрощався зі своїми. Він йшов до поліції. Аїда хотіла його провести, але він був проти, щоб вона зайвий раз не плакала. В даний момент Андрій відчував себе декабристом, проте ні в якому разі не хотів, щоб його Аїда вчинила так само, як дружини декабристів. Йдучи, по дорозі він згадував усі найприємніші моменти власного життя, навіть, можна сказати, що його охопила ностальгія. У спогадах Андрія промайнула навіть директриса інтернату Ізольда Генріховна, яка повсякчас бубоніла, що за ним тюрма плаче. Все-таки накаркала.

– Доброго ранку, я прийшов з повинною.

– Та ти що, невже... Ти по якій справі? – перепитав слідчий.

– Я збив маленьку дівчинку.

– Та ти сідай, в ногах правди нема.

– Я постою.

– Кого ти кажеш збив?

– 20 червня я збив дівчинку та втік з місця злочину, оскільки злякався відповідальності, про що щиро шкодую.

– Бачте, шкодує він... Ти вбив невинне дитя. І втік як бездушна скотина.

– В камеру його, – промовив слідчий, викликавши помічника.

– Аїда чекала Михайла Миколайовича. Продзвенів дзвінок у двері. Нарешті він прийшов, подумала Аїда й пішла відчиняти двері.

– Доброго ранку, Ви Аїда?

– Доброго, так це я. А Ви?

– Я Михайло Володимирович. Вам Андрій мав сказати про мене.

– Так, звичайно. Проходьте будь ласка.

– Дякую, я ненадовго.

– Проходьте, сідайте. Чай, каву будете?

– Ні, дякую. Давайте перейдемо одразу до справи. Ось гроші, як домовлялись 25 тисяч. Якщо щось, то дзвоніть мені у будь який час.

– Мамо, хто там? Що тато вже повернувся? – промовляє вибігаючи Альбіна.

– Ні, доню, це не тато. Іди до себе, нам з дядьком треба поговорити.

– Добре, мамусю.

– Це і є Ваша донька? – каже Михайло Володимирович озираючись.

– Так, це наша Альбіна.

– Дуже мила дівчинка, така хороша.

– Дякую на доброму слові. У Вас теж донька?

– Так, Стелла.

– Гарне ім’я.

– Хм. В честь моєї коханої жінки. Ну що ж, піду я. Якщо щось треба буде звертайтесь, не соромтесь.

– Добре, дякую. На все добре.

– До побачення.

– Альбіно, йди сюди, – голосно сказала Аїда, зачинивши двері.

– Що таке?

– Розумієш, доню, нам треба лягти в лікарню, щоб тебе вилікувати. І тебе більше ніколи нічого не болітиме.

– Ми разом там будемо?

– Ні, Альбіно. Але я часто приходитиму до тебе.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

– Мамо, ти знаєш, а я вже сумую за татом.

– І я сумую, моя маленька. Чим сильніше ми чекатимемо його, тим скоріше він приїде.

– Чесно-чесно?

– Чесно.

– Ти не брешеш?

– Ні. Хіба я тебе колись обманювала?

– Та ні. Я вірю, що тато повернеться.

– І я вірю.

VI

Повернувшись додому, Михайло Володимирович побачив Стеллу на краю відкритого вікна.

– Доню, чи що здуріла? – закричав він, підбігаючи до неї.

– Тату, йди сюди, поближче.

– Йду, Стелло.

– Тату, ти бачиш її?

– Кого?

– Ну як кого? Злату. Ось вона. Вона кличе мене. Я йду до неї.

– Нікуди ти не підеш, – закричав він, забираючи Стеллу з вікна.

– Тату, чому ти мене не пустив?

– Доню, як я тебе можу пустити? Я ж все роблю для тебе. А ти? Ти, що хочеш лишити мене самого? Ну не мовчи. Стелло, піди кудись розвійся. Не можна ж постійно тут сидіти. Не лежи колодою… Може почнеш знову малювати.

– Може... Про колоду, це слова Шевченка?

– Так, доню. Як ти все пам'ятаєш.

– Хм. Я не хочу йти сама.

– Так сходи зі своїми подружками.

– Знаєш, тату, я з ними постійно відчуваю себе зайвою, ми занадто різні.

– Ну як же той Денис, чи як його?

– Денис, Ден. Я його люблю. На жаль, моя любов йому не потрібна. Знаєш, тату, в мене таке відчуття, що він мене, й не тримає, але, й не відпускає. Я так втомилась від цього.

– Дивно, ти ніколи нічого про це не казала. Доню, є ж й інші хлопці, кращі за нього. Навіщо тобі цей Ден тобі здався?

– Тату, він єдиний для мене, він такий хороший. Мені ніхто інший не потрібен, окрім нього.

– Навіщо тобі цей селюк?

– Тату, не називай його так.

– А що, хіба це не так? В деякій мірі. Але все одно, це ж відповідає твоїм принципам.

– Доню, які ще принципи? Я про них уже давно забув. Так сильно його любиш?

– Так.

– Ну що тепер поробиш... Може подзвониш йому?

– Ні. Не хочу нав’язуватись.

– Гордість – це погано.

– Знаю, але ж я дівчина. Не маю робити перший крок.

– Ну да.

– Це той кучерявий?

– Так.

– Стелло, розкажи, який він.

– Тобі це цікаво? – здивувалась донька.

– Так. Я маю знати, хто тобі подобається.

– Він людина з чистою душею, який стверджує, що душі немає взагалі, як такої, що все це ілюзія. Добряк, який намагається здаватись вкрай поганим. Він хоче щоб його любили таким, яким він є. Але як це можливо? Як любити хорошого, який постійно корче з себе поганого?

– Ти знаєш, доню, треба поставити охорону на всяк випадок.

– Ти що, боїшся лишати мене саму? Думаєш, щось зроблю з собою?

– Не кажи так. Просто так ти будеш в безпеці.

– Тату, мене справді кликала Злата. Я її бачила, розумієш?

– Звичайно, звичайно, доню.

Михайло Володимирович вкрай переймався за життя та здоров'я Стелли. Саме тому, розумів, що терміново потрібно знайти якусь мотивацію, якийсь сенс доньці, поки не пізно. Після цього випадку з вікном, він усвідомлював, що Стеллу потрібно зводити до психіатра. Проте, якщо Стелла пам'ятає та впізнає слова Шевченка, то з нею все гаразд, і не потрібен їй ніякий психіатр. З іншої сторони Михайло Володимирович розумів, якщо такий інцидент повториться, то вже треба буде негайно звертатись до спеціалістів. Окрім цього, він почав побоюватись залишати Стеллу саму вдома.

VII

– Алло, це Денис?

– Він самий. А Ви хто будете?

– Я батько Стелли.

– Та ти що, яка честь, до мене подзвонив сам проректор універу. Сподіваюсь, ми говоритимемо в неформальній обстановці, – хотів сказати Ден, але промовчав.

– Мені потрібно щоб ти завтра-післязавтра був в Чернівцях.

– Синку, куди ти зібрався?

– Мамо, мені терміново потрібно в Че.

– Що сталось? Що з тобою?

– Зі мною все добре. Решта потім розкажу. Пробач, але часу нема.

– Що ти мене питаєш? Подзвонив чи написав їй хоч раз... А ти...

– Так щось сталось?

– Словом, коли ти будеш? Бо я заплачу.

– Завтра.

– І Стеллі ні слова про це, ясно?

– Та ясно. Буде зроблено.

– Набереш мене, коли доїдеш.

– Та ж скажіть, що зі Стеллою.

– Завтра сам дізнаєшся, – сказав Михайло Володимирович, вішаючи трубку.

Ден поняття не мав, що сталось зі Стеллою. Хотів їй подзвонити або написати. Ден боявся, може сталось щось дуже жахливе. Проте ніяк не розумів, до чого тут він. Адже він ніби нічим її не образив. Нікуди не пущу тебе, поки не розкажеш в чому справа.

– Мамо, я маю допомогти одній дівчині.

– Чому саме зараз, чому саме ти?

– Так склалось.

– Ти в мене занадто добрий.

– Ні, я поганий.

– Не кажи так про себе.

– Ну все, я піду. Все буде добре, не хвилюйся.

На наступний день Ден приїхав в Чернівці.

– Доброго дня, Михайле Миколайовичу.

– Хлопче, ти досі не вивчив моє ім'я. Я Володимирович.

– Вибачайте, Михайле Володимировичу.

– В тебе дівчина є?

– Нема. А до тут це? Я все кинув і приїхав, для того щоб Ви спитали, якщо в мене є дівчина? Я думав, ми про Стеллу будемо говорити. Скажіть, що сталось зі Стеллою.

– Так от, я пропоную угоду. Ти розповідаєш Стеллі казки про своє кохання до неї. А я плачу тобі гроші за це.

– Розумієте, ми зі Стеллою друзі. Мені не потрібні зараз серйозні стосунки. І взагалі, до чого тут я? Що інших хлопців немає, чи що?

– Ти що сліпий?

– Та ніби, ні.

– Словом, гроші тобі потрібні?

– Та вони всім потрібні.

– Ну от і все. Треба щоб ти зараз хоча б тиждень пробув в Чернівцях. Я все оплачу.

– Та не треба мені грошей. Краще скажіть, що зі Стеллою.

– Розумієш, вона розталась із хлопцем, якого любила. Ти певно чув, що клин клином вибивають. Стелла дуже переживає через цього хлопця. Ти ж знаєш, яка вона вразлива, як все близько сприймає…

– Це так. А який хлопець? Бо вона нічого не розказувала.

– Хм. А ти їй дзвонив?

– Ні.

– Ти ніби забув про неї.

– Нікого я не забував. Вона має мій номер, і якщо їй щось треба буде, то вона може подзвонити в будь-який момент.

– Ах, це вона має тобі дзвонити, дуже цікаво. Так от, ніщо її не може привести до себе. Тому, думаю, що ти мені в цьому допоможеш.

– Авжеж. Але чому саме я?

– Розумієш, я не хочу щоб моя донька спілкувалась чорт знає з ким. А тебе вона доволі добре знає. Та й у вас хороші стосунки. Ну так що, ти згоден?

– Так, звичайно.

– Подзвони їй сьогодні, або напиши. Скажи, що приїхав в Че по справам. Запропонуй прогулятись, а то вона нікуди не виходить. І без алкоголю, ясно?

– Та Ви що, Стелла й так майже не п'є.

– Справді?

– Так. Стелла не відходить від образу хорошої дівчинки. Я знаю багато дівчат, які з часом змінюються. А Стелла залишається такою ж.

– Ти справді так думаєш?

– Я в цьому абсолютно впевнений, я констатую факти.

– І щодо грошей, звертайся, якщо щось.

– Ага.

Коли Михайло Володимирович прийшов додому, Стелла спала з навушниками у вухах. Він був радий, що вона потрохи приходить до себе. Може й не треба цього Дениса? Хоча, процес вже пішов, – думав Михайло Володимирович.

Переписка Дена та Стелли:

– Привіт)

– Привіт.

– Як справи?

– Норм. А в тебе?

– Теж. Не хочеш прогулятись зі мною?

– Ти в Че?

– Так. Пару днів назад приїхав в Че на роботу. Сьогодні вихідний. Мав би радіти, але нудно, бо друзів з хлопців нікого в Че нема.

– Ти ж казав, що хочеш провести літо вдома.

– Плани змінились.

– На пиво? Не хочу.

– Ні, не на пиво. Я пам'ятаю, що ти п'єш тільки вино. Просто прогулятись.

– Ахаха. Давай)

– Чекаю о шостій на нашому місці.

– Добре.

VIII

Двоповерховий будинок за містом з холодними відтінками... Саме тут жила Злата. Вона мала всі можливості у житті при наявності такого впливого батька. Вона хотіла стати балериною, як мама. Проте, на привеликий жаль, її душа покинула Землю на восьмому році життя, будучи ще зовсім маленькою дитиною.

До Возняка прийшов його помічник.

– Знайшовся вбивця Вашої доньки. Сам прийшов з повинною до ментів.

– Замочіть його. Сьогодні ж.

– Прошу вибачення, але ми не можемо. Це погано відіб'ється на Вашій репутації. Ви ж маєте розуміти, що Ваш основний конкурент все зробить для того, щоб ця інформація дійшла до народу.

– До біса репутацію. Виконуй мій наказ.

– Та ж зрозумійте, що ніхто не голосуватиме за Вас. Бо ми ж ніби йдемо в Європу, а Ви з варварськими методами.

– Мені все одно. Ця падлюка має відповісти за смерть Злати.

– Певна річ, але ж не таким способом.

– Замовкни, щеня.

– Послухайте, будь ласка. Вся Ваша кар'єра полетить до біса, якщо ми його зараз приберемо. Якби це сталось раніше, то без проблем. А зараз це неможливо, адже Ви публічна особа. Тим паче, що це стосується Вашого особистого життя.

– Салаго, ти думаєш, я тебе буду слухатись. Я тут приймаю рішення, а ти виконуєш, якщо в тебе склероз. Якщо не хочеш виконувати мій наказ, то забирайся звідси, бо ти звільнений.

– Та ж зрозумійте, що ми можемо спустити всіх собак на нього, і йому дадуть навіть довічне покарання. Це буде для нього набагато гірше. Перед Вами зараз вибір, або помста за доньку, або кар'єра.

– Ну добре. Я подумаю. Нарий інформацію про нього.

– Уже.

– Ого, нічого собі. Справно працюєш.

– Статнік Андрій Андрійович, 33 роки. З дитячого будинку, його дружина Аїда теж. Мають доньку Альбіну, їй 5 років. Працював таксистом. Нещодавно влаштувався особистим водієм до якогось там декана чи проректора ВУЗу. На службовому автомобілі збив Вашу доньку, по дорозі на дачу.

– Жінка працює?

– Так, перукарем.

– Ці з дитбудинку всі якісь контужені.

– Що є, то є.

– Ну все, ступай.

– Добре.

Після цього Возняк пішов до своєї дружини.

– Дашо, знайшовся вбивця Злати.

– Хто вбив нашу доню?

– Якийсь мужлан.

– Його вбити мало.

– Знаю... Я будував цей будинок для сім'ї, завжди мріяв, що в ньому буде сміх дітвори. Але він пустий, залишились тільки ми двоє і все.

– Це я винна зі своєю кар'єрою балерини. У нас могло бути більше дітей.

– Народи мені дитину, поки ще не пізно. Якщо буде дівчинка, теж Златою назвемо.

– Не можна називати дітей іменами померлих, прикмета погана.

– Та ну його. Відчуваю себе винним у тому, що так мало приділяв уваги Златі.

– Не картай себе, ти був хорошим батьком.

– Хто зна, може якби ми не купили їй те дурне хаскі, то вона б не побігла за ним і лишилась живою.

– Не знаю. Мені так її не вистачає. Чогось думаю, що інших дітей не зможу любити так, як любила її.

– Мені теж її не вистачає.

– В цього покидька є діти?

– Так, теж донька, п'яти років.

– Чому Бог забрав нашу дівчинку, а в цього покидька донька живе?

– Ну все, заспокойся.

– Хай його доньку вб'ють так само, як нашу Злату.

– Дашо, ми ж не дикі люди.

– Все одно, ця мерзота не має право на життя.

IX

– Тату, яка сукня мені більше пасує, ця біла, чи ця червона? – запитує Стелла.

– Обидві гарні.

– Ти кудись йдеш? Давно я не бачив тебе такою веселою.

– Так, йду з Деном прогулятись.

– Дивись, пізно не гуляй.

– Авжеж, тату. Ну все, я побігла.

Ден так і не зрозумів, що Стелла його любить. Він повірив у дурниці, які йому наговорив Михайло Володимирович.

– Привіт, Стелло.

– Привіт.

– Ти така гарна сьогодні.

– Дякую, мені дуже приємно.

– Маю стільки всього тобі розказати.

– Ну так, я тебе уважно слухаю.

Ден, як завжди, розповідав безліч історій. Він був радий, що Стелла посміхається, адже її батько казав, що вона сама не своя останнім часом. Ден хотів би дізнатись, що це за хлопець, через якого переймається Стелла, проте розумів, що про це її зараз краще не питати. В деякій мірі, йому навіть було приємно, що саме завдяки йому, Стелла повертається до життя. Йому було приємно, що зміг зробити комусь щось хороше, навіть, таким дивним способом.

Вони гуляли по місту й до них підійшов чоловік, який був із двома дітьми, хлопчиком із кучерявими волоссями та дівчинкою з русявими волоссями і дружиною.

– Вечір добрий. Сфоткайте, будь ласка, нас із сім'єю, - звертається той чоловік до Дена.

– Звичайно, без проблем, – відповідає Ден.

В той час, як Ден фотографував цю сім'ю, Стелла згадала про Злату. В неї було таке відчуття, що ці маленькі діти знають про те, що вона збила дитину. Стеллу охоплювало почуття страху та сорому перед цією сім'єю. Їй здавалось, що вона зруйнувала той маленький світ, який панував у сім'ї маленької Злати. Такий світ, як в цій сім'ї, що стояла поруч.

– Як погуляла, Стелло?

– Жахливо, тату.

– Що таке? Денис чимось тебе образив?

– Та ні. Виявляється в мене виник страх перед людьми.

– Ти про що?

– Я боюсь людей, особливо незнайомих. В мене постійно таке відчуття, що всі люди знають про те, що я вбила дитину й зараз будуть розбиратись зі мною.

– Тобі ніхто нічого не зробить, ти в безпеці.

– Все одно, я боюсь.

– А як же Ден, його ти не боїшся?

– Тебе й Дена я не боюсь. А інші люди в мене викликають почуття страху.

– Жахливо. А я думав, що все тепер налагодиться й ти почнеш малювати, як раніше.

– Я малюватиму, а от з людьми все набагато складніше.

– Ти маєш зрозуміти, що ти ні в чому не винна й забути про всі ці події.

– Я не можу. Тату...

– Що?

– Я створюю тобі стільки проблем, так? Без мене тобі було б набагато легше, правда?

– Ну що за дурниці ти говориш? Як я без тебе...

– Тату, я ніколи тебе про це не питала. Чому ти досі не одружився? Ти так любив маму?

– Стелло, давай не будемо про це.

– Як хочеш. Хоча, я тобі все розказую, а ти поділитись зі мною не хочеш.

– Зрозумій, що для мене, це доволі важка тема, тому я не хочу про це говорити. Не ображайся.

– Постараюсь. Я піду малювати. Хочу намалювати пейзаж.

Будинок Возняка

– Проходь, сідай.

– Дякую.

– Я прийняв рішення. Почекаємо до виборів. Ну а після виборів, можемо вішати все, що завгодно на цього виродка. Твоє завдання полягає у тому, щоб знайти злочини, які можна повісити на нього. Хай він буде маньяком, збоченцем, педофілом, ким завгодно.

– Буде зроблено.

– До речі, потім треба буде замінити слідчого, який веде справу Злати. А то він й справді якийсь правильний. Може не погодитись на мої умови.

– Я зрозумів. Можете не хвилюватись, все буде зроблено в найкращому вигляді.

– В найкращому вигляді... Стежити за Златою краще треба було. А не геройствувати після війни.

– Хто ж знав? Всі думали, що Злата побігла за собакою.

– Що? Нехай Даша так думає. А ти не прикидуйся дурнем. Ти ж знаєш, що вона від мене тікала.

– Дівчинка просто злякалась. Ніхто й гадки не мав, що все так обернеться. До чого ж, Ви самі дали розпорядження не охороняти Злату. Казали, що вона сама має заспокоїтись. Стверджували, що мене вона злякається ще більше.

– Диви, який борзий. Ти занадто багато собі дозволяєш останнім часом.

– Винен, виправлюсь.

X

– Статнік, вийти з камери.

– А куди ведете? Знов до слідчого? Я ж уже все розповів.

– Ти бач, який балакучий. Мовчки йди вперед.

До Андрія прийшла дружина.

– Аїдо, як добре, що ти прийшла. Як ти? Як там Альбіна?

– Все добре, вона в лікарні.

– А Михайло Володимирович?

– Все гаразд, він виконав усі умови.

– Розкажи як ти? Я тобі поїсти принесла.

– Терпимо поки. А цигарки?

– Ти ж кинув палити, що знов тягне?

– Так. Постійно на нервах.

– Мені тебе так шкода.

– Та я знаю.

XI

Клініка «Лікар душі»

– Доброго дня, Вас вітає клініка «Лікар душі».

– І Вам доброго. Я записувався до Бабенко Інги В'чеславівни.

– Проходьте у п'ятнадцятий кабінет. Йдете прямо, потім другі двері направо.

– Дякую.

– Будь ласка.

Дійшовши до кабінета Михайло Володимирович стукає у двері.

– Заходьте, – чує він у відповідь.

– Доброго дня, – каже Михайло Володимирович, заходячи у кабінет.

Психологом була жінка років сорока з діловою зачіскою.

– І Вам доброго дня. Сідайте будь ласка.

– Дякую, – каже Михайло Володимирович сідаючи.

– Я уважно слухаю Вашу проблему з якою Ви звернулись до мене.

– Справа в тому, що моя донька стала свідком однієї доволі неприємної події. Тепер вона через це вкрай гостро переживає. Вона навіть сказала, що почала побоюватись людей. Тому що, в неї таке відчуття, що всі люди знають про цю подію і зроблять винною саме її. Стелла взагалі у мене дуже вразлива дівчинка, все сприймає дуже близько до серця.

– Скільки років Вашій доньці?

– 17.

– Як Ви вже боролись з цією проблемою? Я маю знати, щоб не повторювати якісь методи, які вже були використані.

– Я домовився з її знайомим, якого вона любить, що він зіграє палкого закоханого.

– Грубо кажучи, купили їй любов.

– Не зовсім. Спілкування з цим хлопцем явно пішло їй на користь. В неї постійно хороший настрій й вона повернулась до малювання. Це її хоббі.

– Все одно, Ви маєте розуміти, як боляче буде Вашій доньці, коли вона дізнається правду.

– Стелла ніколи про це не дізнається.

– Не зарікайтесь. Ви ж не можете платити її коханому все життя.

– Може він теж полюбить її з часом.

– Ось-ось. Ключове слово «може». А якщо ні?

– Але процес вже пішов, пізно щось змінювати.

– Можливо. Моя Вам порада: будьте обережні з цим її коханим.

– Певна річ.

– Отже, як я розумію, вона вільно спілкується тільки з Вами та цим хлопцем.

– Так.

– А сходити кудись з ним, або ж з Вами вона відмовляється?

– Відмовляється. Той хлопець приходить до нас додому. До то ж, Стелла побоюється інших гостей, які можуть прийти до нас додому.

– Після цієї події Стелла нікуди не виходить. Тільки одного разу гуляла з Деном. Саме після цього вона стала побоюватись людей. Тоді вона побачила якусь сім'ю з двома дітьми. Їй здавалось, що ці діти теж знають про цю подію і подумки звинувачують її в тому, що сталось. От з цього все і почалось.

– А цей Ден не міг її налякати?

– Ні. Я впевнений, що він тут ні до чого.

– Як він взагалі ставиться до того, що Стелла не виходить з дому?

– Стелла пояснює це тим, що в неї багато роботи. Вона ж малює.

– Зрозуміло.

– Що це за подія, свідком якої стала Ваша донька?

– Я не можу цього Вам сказати.

– В такому випадку, я не зможу їй допомогти, не знаючи всіх обставин.

– Ясно, на все добре.

– Почекайте, Ви маєте розуміти, що я не можу їй допомогти, не аналізувавши всі нюанси. Повірте, це Вам скаже будь-який практичний психолог.

– Я розумію.

– Михайле Володимировичу, я ж справді хочу допомогти Вашій доньці, а не просто прочитати Вам лекцію з теорії психології.

– Певна річ. Моя донька звинувачує себе у смерті однієї дитини.

– Ну що ж, спробуйте вмовити Стеллу піти на кладовище, щоб попросити пробачення у тієї дівчинки.

– Думаєте, це спрацює?

– Так. Якщо їй делікатно все пояснити.

– Спробую. На все добре.

– І Вам на все добре.

XII

– Стелло, як ти думаєш, Злата тебе вже пробачила?

– Ні, тату, вона ніколи мене не пробачить.

– Давай сходимо на її могилу, попросимо в неї пробачення.

– Я боюсь.

– Розумію. Але ти хочеш, щоб вона тебе пробачила?

– Звичайно, хочу, якби це було можливо.

– Доню, все у житті можливо. Переконався на власному досвіді.

– Всеодно якось боязно.

– Коли йдемо?

– Тату, давай післязавтра. Мені потрібно морально підготуватись. Ти сходиш зі мною?

– Якщо ти не проти.

– Звичайно, я не проти. Справа в тому, що ти всю свою відпустку витрачаєш на вирішення моїх проблем. Це якось негарно з моєї сторони.

– Ти ж моя єдина донька. Як я можу не вирішувати твої проблеми... Це ж мій обов'язок. Тим паче, обов'язок перед твоєю мамою. Сходимо післязавтра й до неї?

– Авжеж. Тату...

– А?

– Хіба ти зі мною тільки через почуття обов'язку?

– Ооо, ти вже починаєш жартувати. Я цьому дуже радий.

– Який ти хитрий, відходиш від теми. Ти не відповів на моє питання.

– Ти ж знаєш, що ти єдине, що тримає мене у цьому світі, й почуття обов'язку тут абсолютно ні до чого.

– Ти теж найдорожча людина для мене, – каже Стелла обнімаючи свого батька.

– Головне, щоб у тебе все було добре. От пробачить тебе Злата, махнемо з тобою на відпочинок. А то в тебе все-таки канікули. Куди ти хочеш?

– Тату, а за які гроші? Ти ж стільки заплатив цьому чоловікові, який взяв мій злочин на себе.

– Щось придумаємо, головне, що ти в безпеці. Може твій телефон продамо?

– Давай. Я тепер майже ним не користуюсь. В основному переписуюсь з Деном.

– Та я пожартував про телефон.

– А я серйозно. Тату, скажи, будь ласка, що це за чоловік, який зараз звинувачується у вбивстві Злати?

– Його звати Андрій.

– А чому цей Андрій погодився? Він що, так любить гроші?

– Ні, зовсім ні. Проблема в тому, що йому терміново була потрібна велика сума грошей. Він має вилікувати свою доньку.

– Виходить, що його донька втратила батька, проте залишиться живою.

– Стелло, Андрій же повернеться до своєї сім'ї через пару років. Тоді його донька вже буде цілком здоровою. Він любить свою доньку, так само сильно, як я тебе. Саме тому він погодився.

– Всеодно якось тупо.

– Доню, що за слова?

– Правда життя, тату.

– Я засмутив тебе своєю розповіддю?

– Ні, ну що ти. Як би гидко не звучали ці слова в даній ситуації, але мені приємно, що ти мені довіряєш.

XIII

Будинок 3А.... Стукіт у двері. Аїда відчиняє двері.

– Привіт, Аїдо, – промовляє Богдан, друг Андрія.

– Привіт. Ти проходь. Ти по справі чи як?

– Я тут гостинців приніс Альбіні.

– Альбіна ще лікарні.

– То ти передаш їй?

– Так, звичайно. Вона буде рада.

– Як там Андрій?

– Терпимо поки.

– Аїдо, я розумію, як тобі важко. Ти тепер одна з маленькою дитиною. Певна річ, ти вже втомилась бути сильною.

– Є трохи, якщо чесно. Але я впораюсь.

– Андрій лишив тебе саму...

– Він це зробив для того, щоб врятувати Альбіну.

– Можливо.

– Не можливо, а точно, – каже доволі емоційно Аїда.

– Аїдо, ти така гарна жінка. Давай жити разом.

– Що, пробач?

– Так-так. Я на повному серйозі.

– Вибач, але ні. Я чекатиму Андрія.

– Скільки ти чекатимеш рік, два? А що потім? Все життя будеш матір'ю-одиначкою?

– Я вірю, що Андрій скоро повернеться.

– Яка ти наївна.

– Я не наївна. Й це не пусті слова. Після того, як Альбіна одужає, я все зроблю для того, щоб його витягти.

– Хм. Якщо Андрій ще доживе до того часу.

– Андрій буде жити.

– Знаєш, в чому твоя проблема?

– Ти про Андрія хочеш щось порадити?

– Ні. Скільки я тебе знаю, ти постійно корчила з себе аристократку при матері-алкоголічці. Це так смішно виглядає. Ти зараз гидуєш мною, тому що тобі не потрібні звичайні люди. Тебе тягне на героїв. Тільки такі герої як Андрій нічого не досягають у житті. Пам'ятай це, – каже Богдан, нервово прикурюючи цигарку.

– Не кури тут, будь ласка.

– Ооо, знов. Яка ти пані... Пробачте, що димлю.

– Ти не в собі. Ти що випив?

– Ні. Я цілком тверезий. Та ти розумієш, що Альбіну можуть не врятувати й вона може померти. Тоді ти залишишся, і без доньки, і без чоловіка.

– Та ти з глузду з'їхав таке казати.

– Ні, ну що ти. Це банальна правда, яку ти ніяк не хочеш сприйняти.

– Пішов геть звідси. І ніколи більше не з'являйся, навіть, на нашому горизонті.

– Та я піду. Я не гордий. А от ти сама ще приповзеш до мене.

– І гостинці свої забери.

– Лиши собі, щоб з голоду не померти.

– Та пішов ти. Котись звідси, подалі.

Аїді було вкрай важко без чоловіка. Ще важче Аїді було дивитись у вічі маленькій Альбіні. Бджілка постійно питала, коли повернеться тато, чому він не пише, чому не дзвонить їй ніколи. Невже він про неї забув? Аїда постійно заспокоювала Альбіну, ледве стримуючи свої сльози. Аїда розуміла, що не має права показувати свою слабкість. Аїда повсякчас казала Альбіні, що там, де тато працює, не має зв'язку. Саме тому, він не може їй подзвонити. Поки Альбіна в лікарні, Аїді було дуже важко знаходитись вдома. Весь свій вільний час Аїда проводила в лікарні біля Альбіни. Будинок ЗА здавався вже зовсім пустим, як дике поле. Насамперед, люди бували тут кожного дня. Адже Альбіна робить зачіски та макіяж вдома. Проте все одно, не вистачало тієї теплоти, яка панувала раніше. Будинок 3А вічно відвідували якісь чужі люди, а Аїді так не вистачало рідної душі.

XIV

Михайло Володимирович та Стелла пішли на кладовище щоб попросити пробачення в Злати. Вони взяли два букети квітів: для мами Стелли Вероніки та Злати.

– Здраствуй, мамо, – тихо промовляє Стелла. Пробач мене, будь ласка, що так давно в тебе не була. Мені так тебе не вистачає. Постараюсь частіше приходити до тебе. Я так люблю тебе, мамусю. Приходь у мої сни, якщо хочеш, я тебе чекатиму. Тату, поговори з мамою, - промовляє Стелла дивлячись в сторону Михайла Володимировича.

– Стелло, давай іншим разом. Давай зараз підемо до Злати.

– Ну добре. Я й забула, що ти любиш говорити з мамою наодинці, - каже Злата ідучи до могили Злати.

– Ну та. Не люблю стронніх очей.

– Я стороння? Я що зайва?

– Ні, ну що. Просто, це особисте, стосується тільки мене й мами.

– От ми й дійшли до Злати. Тату, залиш мене будь ласка саму.

– Дуже добре. Притягти мене за собою, щоб потім просити лишити тебе саму, – взбісився Михайло Володимирович.

– Тату, ну будь ласка.

Михайло Володимирович пішов з кладовища не промовивши ні слова.

– Златочко, я знаю, що дуже винна перед тобою. Прошу тебе пробачити мене, якщо зможеш. Я не хотіла вчинити тобі зла. Це вийшло випадково, але певна річ, це не знімає моєї вини. Пробач мене, благаю.

Стелла йшла до виходу з цвинтара. Там вона побачила свого батька.

– Тату, дякую, що почекав.

– Та нема за що.

– Знаєш, я хочу поговорити з мамою Злати.

– Стелло, ти розумієш, що це страшні люди. Це може бути вкрай небезпечним для тебе.

– Це її тато страшна людина. А її мати – нещасна жінка, яка втратила свою єдину доньку.

– Все одно, це суті справи не змінює.

– Ясно.

– І не смій сама до неї прийти.

– Гаразд.

– Ти ж не хочеш бути на місці Андрія.

– Ні, не хочу. Я хочу жити. Хочу малювати. Хочу бути щасливою з Деном. Хочу щоб ти, нарешті, почав жити своїм життям, а не возився зі мною.

– Доню, це ж золоті слова, – каже він, обнімаючи Стеллу. – Я так цього чекав.

Вибори пройшли блискуче, так як цього очікував Возняк. Тепер його основною метою є помста за доньку, за смерть Злати. Він вже наказав своєму помічникові, щоб той почав вішати на Статніка всіх собак. При таких злочинах, які збираються приписати Андрію, його можуть засудити навіть до довічного позбавлення волі.

Третя година ночі... Стелла прокинулась й пішла на кухню попити води. Вона ненароком вдарилась об стілець. Від цього шуму прокинувся й Михайло Володимирович. Він злякався, що Стелла знову хоче щось заподіяти собі. Тому швидко побіг до неї.

– Стелло, що сталось?

– Тату, ти чого такий перелеканий?

– За тебе злякався.

– Нічого не сталось. Я просто встала попити води і все. Може тобі валер'янки?

– Не треба. Стелло, ти ж ніколи не встаєш по ночам.

– Татусю, мені наснилась Злата.

– І що? Знов жах?

– Ні, зовсім ні. Злата сказала, що пробачила мене.

– Нарешті, я неймовірно радий.

– Йди, я тебе обніму.

– Тепер, у нас все буде гаразд, – каже Михайло Володимирович обмнімаючи Стеллу.

– Авжеж, тату.

– Як ти там кажеш, типу по-сучасному?

– Все буде ок.

– От-от. Тепер у нас все так і буде.

– Щось зараз згадала ці слова: «Бажаю тобі, що твоє перше горе було останнім у твоєму житті».

– Пам'ятаєш, чиї ці слова?

– Угу. Лесі Українки.

– В мене вдома свій персональний вікіцитатник.

– Ну так, я ж недарма донька доктора філологічних наук.

– А як це звучатиме в новому варіанті?

– Доктор філософії у галузі філології.

– Ти моя розумниця.

XV

– Статнік, вийти з камери.

Андрій мовчки вийшов з камери. Він думав, що Аїда знов прийшла до нього. Проте виявилось, що його вели до слідчого.

– Доброго дня, а Ви хто? – промовив Андрій, зайшовши в кабінет слідчого.

– Я твій новий слідчий.

– Зрозуміло.

– Я ознайомився з твоєю справою. Недавно виплили нові факти.

– Які?

– Виявляється, що ти замішаний ще в одній справі.

– Ви про що? – здивовано сказав Андрій.

– Ти підозрюєшся ще й у груповому вбивстві. Ти зі своїми дружками вбили матір та доньку, для того щоб принести їхні тіла в жертву. Ти є учасником секти. Злата ви теж мали принести у жертву, але коли дізнались, чия вона донька, то злякались. І ще ти займаєшся розповсюдженням наркотичних засобів. Від передозування твоїми наркотиками загинула одна людина. В твоєму будинку сьогодні пройде обшук, якщо знайдуть наркотики, то в сумі тобі свідчить довічне.

Андрій намагався триматись мужньо, не видати зайвих емоцій.

– А де докази? – спокійно вимовив Андрій.

– Ти минулого року був у горах?

– Хіба?

– Ти був в Снятинському районі. От якраз тоді жорстоко вбили матір та доньку.

– А до чого тут я?

– Барвінський стверджує, що ви діяли спільно.

– Це хто?

– Твій співучасник.

– Вперше чую таке прізвище.

– Ну да, ну да. Всі так кажуть. Ти не вийняток.

– В тому що я скоїв, я вже признався.

– Ти хотів малим терміном обійтися. Тепер уже не вийде. Конвой виведіть його.

Будинок 3А... Обшук...

Аїда відчинила перелякано відчинила двері, бо прийшла поліція

– Що Аїдо В'ячеславівно, втомились ходити на побачення до свого муженька!? Так ми самі до Вас прийшли з обшуком. Лейтенант збігай за понятими.

– Добре, – відгукнувся молодий лейтенант.

– Так точно, треба відповідати. Коли ти дурню вже навчишся?

– Вибачаюсь, товарише майоре.

– А я проводитиму обшук, – суворо промовляє майор.

Через хвилину повернувся лейтенант з двома понятими: сусідами Аїди. Це була жінка років шістдесяти та її онук років двадцяти. Майор возиться, шукає по всьому будинку й знаходить мішечок з білими пакетиками в нижній шуфляді у ванній. Окрім цього, там же знаходить якісь дивні роздуківки.

– Ось дивіться, – показує понятим знайдені речі.

Аїда нічого не розуміла, що коїться. Вона дуже злякалась за свого чоловіка. Аїда ледве трималась на ногах. Лиш потім від майора вона дізналась, що Андрія звинувачують ще в ряді тяжких злочинів. Дізнавшись про це, вона майже не втратила свідомість.

Телефонна розмова Аїди та Михайла Володимировича:

– Доброго дня, Михайле Володимировичу.

– Доброго дня, Аїдо. Щось сталось, а то у Вас такий голос? Ви що плачете?

– На Андрія вішають ще декілька злочинів. Чому так сталось? Ми ж так не домовлялись.

– Аїдо, не плачте, заспокойтесь. Я завтра найму адвоката та з усім розберусь.

– Сьогодні.

– Я не можу сьогодні, я зайнятий.

– Ви не розумієте, що мені страшно уявити, що може статись до завтра?

– Ну добре. Сьогодні, так сьогодні. Коли все з'ясую, то передзвоню Вам.

– Чекатиму, – відповідає Аїда.

Аїда сиділа вдома й чекала дзвінка від Михайла Володимировича. Вона не відвідала сьогодні Альбіну, тому що не могла з'явитись до неї в такому стані. Через пару годин Михайло Володимирович нарешті подзвонив.

– Аїдо, на превеликий жаль Ваш чоловік звинувачується в страшних речах. Йому світить довічне ув'язнення. Якщо він признається, то є велика ймовірність скоротити термін до двадцяти років.

– Я нічого не розумію, якого біса все це відбувається?

– Аїдо, заспокойтесь, будь ласка.

– Андрій мав взяти на себе вбивство з необережності Злати. І все. До чого тут інші злочини? Вона донька, що терористка?

– Аїдо, Андрій знав про всі ризики. Я попереджував Андрія, що батько Злати страшна людина і він ні перед чим не зупиниться. Він помститься за смерть єдиної доньки, і Андрій про все це знав.

– Не може бути.

– На жаль так і є.

Одразу після розмови з Михайлом Володимировичем заплакана Аїда побігла в СІЗО. Вона просила дозволити їй побачення з Андрієм. Їй сказали, що вже пізно, щоб прийшла на наступний день. Вона казала, що завтра вже може бути пізно. Аїді все-таки дозволили побачення з Андрієм на декілька хвилин.

– Андрію, навіщо ти це зробив?

– Що Михайло Володимирович вже розказав?

– Так.

– Я зробив це заради тебе і Альбіни. Аїдо, не реви.

– Навіщо? Тебе ж ніхто не просив.

– Хіба? Ти тільки й говорила про те, щоб я знайшов гроші.

– Але ж не таким способом.

– Вже пізно про це говорити. Що зроблено, то зроблено. Знайдеш собі іншого чоловіка, от і все.

– Ні, нізащо. Обіцяй повернутись.

– Якби це було можливим...

– Давай почекаємо десь півроку, рік, поки Альбіна повністю одужає. А потім буду витягати тебе. В тебе є хоча б якась розмова з Михайлом Володимировичем записана на диктофон?

– Ні, нема. Аїдо, обіцяй нічого не робити. Ти ж маєш розуміти, що це вкрай небезпечно.

– Добре, добре.

– Обіцяй нікуди не лізти.

– Обіцяю.

XVI

Аїда дізналась адресу Возняка та збиралась піти до нього додому. Вона не могла допустити щоб Андрія засудили до такого жорстокого покарання.

– Доброго дня.

– Доброго. Ви хто? По якому Ви питанню?

– Я Аїда. Я дружина людини, яка звинувачується у вбивстві з необережності вашої доньки Злати.

– Що? Як ти тільки насмілилась сюди припертись?

– Я прошу у Вас пробачення від усього серця за смерть Вашої донечки. Андрій не хотів щоб так вийшло. Я розумію, що Злату вже не повернути. Але ж у Вас ще будуть діти. А наша донька залишиться без батька, якщо Андрія ув'язнять до довічного покарання. До того ж, Альбіна важко хвора. Вона зараз при смерті. Вона так чекає тата, постійно питає, чому він до неї не приходить. Альбіна думає, що він її вже забув.

– Не намагайся давити на жалість, це марно. Сльози тобі не допоможуть. Твій чоловік посмів забрати найдорогоцінніше у моєму житті – мою доньку. Саме тому, він мусить відповісти по повній.

– Я розумію. Але ж у Вас є серце. Я благаю Вас, відпустіть його.

– Все, годі цього дешевого спектаклю, можеш бути вільна.

– До побачення.

– Йди, йди.

Після того, як Аїда пішла, в кабінет зайшла до Возняка підійшла його дружина.

– Дашо, ти щось хотіла?

– Я все чула. Відпусти його, будь ласка.

– Ні. Цього не буде.

– Чому? Невже тобі не його сім'ю не шкода?

– Чесно кажучи, шкода. Але він забрав Злату. Дашо, невже ти не хочеш з ним поквитатись?

– Хотіла. Раніше, я ладна була вбити його. А зараз вже не хочу. Зрозумій, що в нього хвора дочка. Знаєш, мені дуже погано. Я досі не можу звикнути, що Злати немає з нами, ніяк не можу прийти до тями. Постійно, коли готую їсти, досі накладаю на трьох. В домі так пусто без Злати. Але чомусь, я відчуваю, що цій жінці набагато важче, ніж мені.

– Можливо.

– Я прошу тебе, відпусти його. Хіба я тебе колись, про щось просила? У нас ще будуть діти, обов'язково.

– Добре.

– Серйозно?

– Певна річ. Проте він все одно має відповісти за смерть Злати.

– Але ж за законом, за вбивство з необережності і все?

– І все...

– Дякую тобі. Я ніколи цього не забуду.

СІЗО на Соборній площі. Парадокс полягає в тому, шо в Чернівцях СІЗО знаходиться в центрі міста.

– Статнік мушу повідомити, що виникли нові обставини.

– Знов? – доволі холодно сказав Андрій.

– Так. Виявляється, що Ви ні в чому не винні. А докази, які були знайдені під час обшуку насправді підкинули. І вгазалі, це підстава чистої води. Отож, лишається тільки вбивство з необережності Злати Возняк, – відповів майор, підглянувши у матеріали справи ім'я та прізвище дівчинки.

– І скільки мені світить?

– Я тут ні до чого. Це парафія судді. Ну а так від трьох до п'яти.

Наступного дня до нього прийшла Аїда.

– Аїдо, я знаю, що ти тут замішана. Поясни, що ти зробила.

– Я попросила Возняка.

– Ти божевільна. Ти ж обіцяла нічого не робити, адже це дуже небезпечно.

– Але ж все гаразд. Ти будеш жити, і через пару років повернешся додому.

– Що ти йому сказала?

– Я попросила пробачення за тебе. Пояснила, що в нас хвора донька, що вона тебе чекає.

– Ти в впевнена, що в його рішенні немає підводних каменів?

– Впевнена. Тому що, він теж людина. Хто зна, що б ми робили, як би не приведи Господь опинились на місці цієї сім'ї.

– Це точно.

Андрія засудили до трьох років позбавлення волі...

XVII

Пройшов десь рік... Альбіна вже цілком одужала, її здоров'ю вже нічого не загрожує. Аїді вкрай важко самій, проте здорова донечка змушує Аїду не здаватись. Маленька Бджілка є єдиним світлим та яскравим промінчиком у житті Аїди, окрім віри у те, що Андрій повернеться додому.

Будинок 3А...

– Привіт, моя хороша. Як давно я тебе не бачила, як я сумувала за тобою, – промовляє Марина, обнімаючи Аїду.

– Доброго дня, тітко Марино, Ви так несподівано. Ви проходьте, сідайте, чого в дверях стояти.

– Ти знаєш, Аїдо, пробач мене, якщо зможеш. Ну не могла я тоді забрати тебе до себе. В мене й так було троє дітей на шиї.

– Але ж Ви могли хоча б іноді приходити до мене?

– Я ж була в тебе.

– Скільки? Два рази за чотири роки. Ви думаєте, цього достатньо?

– Чого ж тепер згадувати... Я чула, що в тебе проблеми. От вирішила прийти й допомогти тобі.

– Краще скажіть, що Вам насправді потрібно, – доволі незадоволено промовляє Аїда.

– Та ж кажу, що хочу допомогти: тобі й твоїй доньці.

– Дякую, що провідали. Але Ваша допомога не обов'язкова. Ми самі впораємось.

– Ох, Аїдо, ти завжди була гордячкою. З самого дитинства корчила з себе чорт знає кого. Так само, як твоя мамочка. Тільки не забувай, як вона закінчила своє нікчемне життя. Ти теж до цього котишся?

– Як у Вас тільки язик повертається таке казати? Ви ж знаєте, як сильно мама любила тата, і не змогла пережити його втрату.

– Все це казочки. Як ти не розумієш, Аїдо?

– Я все прекрасно розумію. Ви прийшли для того щоб поливати брудом пам'ять про моїх батьків. Вам що, більше нема чим зайнятись?

– Аїдо, не треба так. Твій тато Слава був чесною та порядною людиною. А от твій чоловік зек. Про це все місто говорить.

– Не чіпайте Андрія. Ви ж все одно не знаєте всіх обставин.

– Ой, яка ти. Слово поперек тобі не скажи.

– Ви все сказали?

– Аїдо, я тут принесла тобі речі для твоєї доньки від моєї онучки Сабрінки.

– Моя донька не ходитиме в цьому лахмітті.

– Ах ти ще й гидуєш. Я до тебе з добром, а ти така безсовісна. Все-таки зламав тебе інтернат.

– Ви завжди були суперницями з мамою, тому не треба зараз вдавати з себе хорошу.

– Ой... Аїдо, не хочеш, не треба.

XVIII

– Стелло, я хотів тобі сказати, я познайомився з однією жінкою, – каже Михайло Володимирович.

– Нічого собі. Чекай, а як же мама?

– Я завжди пам'ятатиму твою маму. Але ж час йде, потрібно жити далі.

– Звичайно. А як її звати?

– Її звати... Стелла.

– Як?

– Стелло, ти правильно зрозуміла, це не випадково. Я давно мав все тобі розказати. Справа в тому, що Стелла – моє перше кохання. В молодості ми розійшлися через мої дурні принципи. Десь через рік я одружився на твоїй мамі.

– Ти назвав мене в честь цієї?

– Так, в честь Стелли.

– Тату, ти любив маму?

– На жаль, ні. Але я завжди намагався добре до неї ставитись.

– А мене ти любив? Чи ти все життя любив образ своєї Стелли в мені?

– Ні, ну що ти, доню. Я люблю тебе і ти прекрасно це знаєш.

– Я не вірю тобі, – сказала Стелла вибігши з дому.

– Доню, ти куди?

– З Деном зустрітись. Скоро буду.

Михайло Володимирович картав себе за те, що розповів Стеллі. Як так можна було, невже важко було промовчати, адже Стелла така вразлива і все так близько сприймає до серця – думав він. Проте, рано чи пізно Стелла дізналась би правду. Отож, краще від нього дізнатись істину, ніж від чужих людей.

– Пробач, що запізнився, – промовив Ден, підсівши до Стелли.

– Нічого.

– Ей, що з тобою? Чого ти плачеш?

– Ден, мені погано.

– Так що сталось?

– Мій тато не любив мою маму. Вона не була йому потрібна, так само як я, - каже Стелла, притулившись до Дена.

– Стелло, що за дурниці? З чого ти це взяла?

– Він сам сказав, що назвав мене в честь своєї коханої жінки. Виходить, що все життя тато любив її образ в мені, розумієш?

– Стелло, Михайло Володимирович стільки для тебе зробив, хіба це не доказ того, що він тебе любить?

– Ні. Уявляю, що він думав про мене, що його Стелла така свята, а я вбивця.

– Що ти верзеш, яка вбивця?

– Ден,