Візантійські джерела про відносини Русі і печенігів

Київська Русь була сильною державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль, як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії. Утворення Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їхню роль у боротьбі з зовнішніми ворогами.

На початку Х ст. Русь зіткнулася зі значними зовнішньополітичними проблемами. Однією з таких проблем була проблема стосунків з кочовими народами. Серед найбільш впливових кочівників Х–ХІ ст., з якими Русь активно співпрацювала і воювала були печеніги.

Боротьба слов’ян з кочівниками (печенігами) найшла своє відображення у візантійських джерелах, які активно поширювалися в Київській Русі, і стали джерелами для написання місцевих літописів. Серед найбільш відомих є візантійські хроніки Скилиці-Кедрина[1], Іоана Зонари[2], трактат Костянтина Багрянородного “Про управління імперією”[3], “Історія”[4] Лева Диякона, “Хронографія”[5] Михаїла Псела.

Візантійські історики, церковні письменники не могли закрити очей на печенізьку проблему. Вони змушені були писати про відносини між Руссю і печенігами, тому що саме ці відносини також впливали і на стосунки Візантії і Русі. Велику увагу автори приділяють характеру самих печенігів. Ставлення авторів хронік, автобіографій, агіографій до цих кочівників було негативним.Для позначення печенізьких орд усі візантійські письменники використовували топонім “скіфи”.

Головні аспекти які висвітлюють автори у своїх творах стосуються військових протистоянь росів і скіфів, дипломатичних відносин між ними, культурно-духовних відносин. Вони фіксують факт хрещення печенігів.

Починаючи з 915 року Русь вступила у відносини з печенігами. Саме в цей час на кордонах Русі з’явилися перші групи кочівників, що очевидно займалися розвідкою територій.

Печенізька доба в історії Русі панувала з 915 і до середини ХІ ст. У 972 р. печеніги у дніпровських порогів вбили київського князя Святослава Ігоревича. по річках Стугні, Ірпені і Трубежу, – Володимир побудував для захисту від печенігів ряд фортець. Цікавим фактом є те, що в цих фортецях були посаджені загони тих же печенігів, які наймалися на службу до київського князя і захищали кордони від нападу своїх одноплемінників.

Стосунки Русі з печенігами були багатогранними. Печеніги принесли на Русь інститути розвинутих держав. Печеніги взяли участь у міжусобній війні між Ярославом Мудрим і Святополком Окаянним, на стороні останнього. У 1016 р. вони брали участь у битві під Любечем. Останнім періодом могутності печенігів була перша половина ХІ ст., коли вони брали участь у міжусобних війнах руських князів. 1019 р. Ярослав Мудрий на р. Альті завдав досить сильного удару військовим групам цих варварів, після якого суттєві напади печенігів уже не відновлювалися. Останнім, документально зафіксованим конфліктом між русичами і печенігами є облога Києва в 1036 р., коли печеніги взяли в облогу місто, яка закінчилася остаточною поразкою печенігів.

Щоб затримати за собою роль арбітра, печеніги входили в союз, то з Візантією (914, 968, 972рр.), то з Руссю (944), а також з іншими державами. Печеніги входили в сферу зацікавлень не тільки Русі, а й Візантії, яка спрямовувала орди кочівників проти Києва[6]. З метою отримати хорошого союзника, Візантія зробила спробу охрестити печенігів. Русь в особі печенігів мала хорошого торгівельного союзника.

Констянтин VII повідомляє про торгівельні стосунки між печенігами і росами[7]. Ведення кочового способу життя вказувала на велику кількість худоби, тому найбільш поширеним предметом торгівлі були шкури. Печеніги самі уникали воєн з сусідами, особливо з Руссю, бо воліли продавати їм худобу. Не виключаємо можливості, що печеніги продавали Русі зброю. В похованнях, які віднесені до печенізьких, виявлені фрагменти срібних поясів з розвинутим орнаментом, крім того, сережки, браслети, кільця, декоративні бронзові застібки у формі хреста та інші. Залишається відкритим питання, які із цих предметів були імпортовані, а які, що апріорі цілком ймовірно, їх власного виробництва. Варто зазначити, що печеніги, а швидше їх аристократична верства, показували зацікавлення до дорогого одягу. Їх смаки припадали на інтенсивні кольори – золото і пурпур, як про це згадується в свідченнях Констянтина Багрянородного про товари, що поставлялися печенігам жителями Криму[8].

Необхідно відмітити легкість та швидкість переходу печенігів від стану відкритих воєнних зіткнень до союзництва, що сприяло виконанню ними ролі найманого війська для Київської Русі. Київські князі використовували їхні орди для захисту своїх кордонів.

Відносини між печенігами і Києвом носили не тільки військовий і дипломатичний характер. З розвитком печенізького елементу на території київської Русі, ми спостерігаємо розвиток культурних відносин. Прикладом цього є свідчення староруських літописів, що печенізьку мову знали і на Русі. Також відомі нам поховання печенігів на території України в яких ми знаходимо разом із залишками кісток, дорогі речі, які ймовірно, були куплені у русичів.

Якщо ж порівняти хроніки, автобіографічну і агіографічну літературу в контексті опису стосунків печенігів і Русі, то невелику перевагу можна віддати хронікам. Автори хронік приділяли велику увагу хронологічній зв’язці епізодів, традиційному опису героїв на той час. Михаїл Атталіат, навіть, намагався встановити причини тієї чи іншої події.Вони хотіли показати у своїх творах жорстокість задунайських кочовиків, образ “скіфів” вони зображають як “образ варвара”.

Візантійський “ образ печенігів ”.

У візантійській літературній традиції багато праць присвячено печенігам. Автори часто давали опис печенігам і зображали їх з негативної сторони. Візантійський “образ печенігів” був представлений ними, як образ варвара. Негатив полягає у тому, що печеніги завжди робили набіги на землі Візантії, Болгарії, Русі та інших держав, які в кінцевому результаті закінчувалися грабежами, людськими жертвами, несли збитки економіці цих держав.

Тому, Констянтин Багрянородний повідомляє нам, що краще жити в мирі з цими племенами[9]. Негативну сторону опису печенігів ми спостерігаємо практично у всіх візантійських авторів праці (Скилиці – Кедрина[10], Михаїла Атталіата[11], Іоана Зонари [12], Георгія Монаха[13] (Амартола), Псевдо Симиона [14], Михаїла Глики [15], Нікіти Хоніата[16], Теодора Скутаріота[17], Михаїл Пселл[18], Кекавмен[19], Нікіфор Врієній[20], Анна Комніна[21]). Нікіфор Врієній описуючи печенігів суто з військової точки зору писав: “…ціла Азія і Європа потерпає від набігів від цих кочовиків[22]”.

Візантійські автори також наголошують нам на хрещенні печенігів. Скилиця – Кедрин пише, що грецький монах Євфимій разом з Кегеном прибули на Дунай і охрестили тисячі печенігів[23]. Скилиця зображає це хрещення, як військову перевагу Візантійської імперії.

До всіх спроб хрещення печенігів, інший візантійський літописець Атталіат ставиться скептично. Відомий російський дослідник Васильєвський не вірить, що печеніги стануть християнськими воїнами: “Християнство не зм’якшило душі варвара[24]”.

Ми не можемо бути впевненими що візантійські джерела в даному аспекті є достовірними, тому що часто описуючи протистояння з печенігами, візантійці возвеличували ромеїв, і їхні заслуги перед державою, а печенігів старалися зобразити, як варварів.

Не можна не звернути уваги на житіє візантійського монаха Кирила Філеота. Цілий текст житія був опублікований відносно недавно С. Сарголосом[25].У житії велика роль приділяється Кирилу Філеоту, а саме у хрещенні потужних мас печенігів і саме у ньому ми знаходимо цікаві рядки: “скіфа-вовка вдалося перетворити на скіфа-вівцю[26]”. Саме це джерело показує, що печеніги не були такі страшні, як про них пишуть.

На противагу цьому джерелу використовуємо “Листи” іншого візантійського агіографа Феофілакта Болгарського, який з особистою неприязню ставиться до печенігів, а їхніх воєначальників зображає, як жорстоких тиранів[27].Факти говорять зовсім про інше. Цікавим є той факт, коли воїн, який знаходився на службі у Візантії носив християнське ім’я Іоанн Вогас, був печенізького походження[28]. Можливо печеніги не були такими страшними, як їх описують візантійці?

Печеніги використовувалися і на військових службах в складі різних країн. Яскравим прикладом цього є слова Іоанна Мавропода, який висловив їх 23 квітня, коли день св. Георгія виходив на пасхальну неділю: “Варвари (печеніги) багато і неодноразово здійснювали набіги на заході імперії, які закінчилися підписанням договору про підпорядкування і несення служби[29]”.

Таким чином, вже за одними цими даними видно, що у візантійській літературі X–XI ст., незалежно від її жанрової специфіки, існував досить помітний зв’язок між наверненням кочівників до християнської віри і їхньою службою в імперській армії.

В контексті нашої теми печеніги були вигідним торгівельним партнером Київської русі, що приносило прибуток економіці. Печенізький фактор, безперечно вплинув на розвиток руської державності. Тому “образ варвара” ми спростовуємо, адже печеніги мали власну мову, письмо, свої традиції. А грабежами і розбійницькими нападами не всі печеніги займалися, а існували окремі орди, які заробляли цим ремеслом на життя.

Образ релігії печенігів залишається заплутаним і незрозумілим. Це пов’язано із застоєм дослідження з цього питання, який, в свою чергу пов’язаний з повільним прогресом у виданні джерел, які сьогодні майже такі ж, як і сто років тому. Ведення активного способу життя дало змогу печенігам познайомитися з іншими культурами і релігіями[30].