НЕ ЗАВЕРШЕНО 18 страница

рис.39

Банківський кредит виходить за межі комерційного, оскільки він не обмежений напрямом, терміном та сумами кредитних угод. Сфера використання банківського кредиту ширша: комерційний кредит обслуговує тільки обмін товарів, а банківський - нагрома-дження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових дохо-дів і заощаджень населення.
Банківський кредит виступає, з одного боку, як позика капіталу, якщо позичальник використовує його для збільшення обсягу функ-ціонуючого капіталу, а з другого - як позику грошей - платіжних засобів, необхідних для погашення боргових зобов'язань.
Банківський і комерційний кредити тісно пов'язані між собою. Це зумовлено тим, що основою кредитної системи є комерційний кредит, що виявляється в наданні комерційними банками обліко-вого і акцептного кредитів, які пов'язані з обігом векселів. Комер-ційний кредит обслуговує рух товарів зі сфери виробництва у сферу споживання - виробничого та особистого, оскільки кре-дитуються не лише підприємства, а й споживачі.
З розвитком кредитної системи банківський кредит розвиваєть-ся швидкими темпами (порівняно з комерційним), в ньому відбува-ються суттєві зміни. Головна з них - зосередження зростаючої частки позикового капіталу у великих банках і використання знач-ної частки національних кредитних ресурсів провідними компанія-ми.
Банківські позики класифікуються залежно від:
економічної сфери застосування - внутрішні та між-народні;
структури банківської системи - кредити централь-ного банку і кредити комерційних банків;
сфери використання - виробничі та споживчі;
строку (терміну) користування: короткострокові - до одного року, середньострокові - до 3 років та довго-строкові - понад 3 роки.
Існують також інші критерії класифікації банківських кредитів, що визначаються їх забезпеченістю, ступенем ризику, методами надання та характером погашення.
Споживчий кредит надається приватним особам. Його об'єктом, як правило, є товари довгострокового користування (меблі, авто-мобілі, холодильники, телевізори тощо), різноманітні послуги. Спо-живчий кредит виступає у формі комерційного (продаж товарів з відкладенням виплати через роздрібні магазини) і банківсь-кого (надання позик кредитними установами на споживчі цілі). Різновидом споживчого кредиту є довгострокові (на дуже довгий термін) позики приватним особам на купівлю або будівництво житла держави акумулюються і перетворюються в позиковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм по-зиковий капітал перерозподіляється на основі повернення між га-лузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання біль-шого прибутку або яким надається перевага відповідно до націо-нальних програм розвитку економіки.
По-друге, регулювання економіки також здійснюється проведен-ням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсяг і динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесі руху позикового капіталу від дже-рел до сфер застосування, регулює доступ позичальників на ринок позикових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик. Через диференціацію відсоткових ставок по кредиту, надан-ня урядових гарантій чи пільг стимулює першочергове кредитуван-ня тих підприємств та галузей, діяльність яких відповідає політиці національного економічного розвитку. Цій меті служить також дер-жавний кредит. Отже, кредит виступає як інструмент регулювання економіки.
Кредит розв'язує суперечність між тимчасово вільними грошо-вими коштами в одних юридичних та фізичних осіб і потребою в грошових коштах у інших. Кредит сприяє економії витрат обігу, оскільки частково замінює готівкові гроші кредитними (векселями, банкнотами, чеками, а також через розвиток безготівкових розра-хунків та прискорення обігу грошей).
Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу, стимулює створення нових підприємств (у вигляді акціонерних товариств), а також об'єднань підприємств.
Складовою частиною кредитної системи є банківська система як сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку. В країнах з ринковою економікою функціонує бан-ківська система двох рівнів. На першому, вищому рівні знаходиться центральний банк (або система банків, що виконують функції цен-трального банку), на другому, нижчому рівні - комерційні та спеціа-лізовані банки (іпотечні, інноваційні) та інші небанківські кредитно-фінансові інститути, що функціонують у різних сферах діяльності. Функції центрального банку;
регулювання грошового обороту через емісію банкнот і креди-тування банків нижчого рівня (головна функція);
банківський нагляд, регулювання діяльності комерційних банків економічними методами (через дотримання комерційними банка-ми економічних нормативів, встановлення резервів і визначення ставки рефінансування);
визначення та проведення монетарної та валютної політики дер-жави;
забезпечення ефективності функціонування системи розрахун-ків у державі.
Так, в США на першому рівні знаходиться центральний банк, до якого належать 12 регіональних федеральних резервних (емісій-них) банків. Керує федеральною резервною системою рада із чис-ла керуючих регіональних резервних банків. Рада є державним органом, що наділений повноваженням контролю за діяльністю всіх федеральних резервних банків і приймає всі основні рішення, що стосуються надання з їх боку кредитів комерційним банкам, про-ведення операцій з цінними паперами, визначає інші умови, що впливають на діяльність комерційних банків. Останні безпосередньо кредитують корпорації та населення. На другому рівні знаходяться 12000 комерційних банків.
В Україні роль центрального банку виконує Національний банк. Він має функціонувати досить автономно від уряду. Його головне завдання - забезпечення стійкості національної валюти, її купі-вельної спроможності. В цьому відношенні функції Національного банку навіть вище державних, оскільки дії держави відображають, як правило, інтереси окремих галузей, підприємств і соціальних груп. Центральний банк відстоює загальнонародні інтереси і пови-нен проводити незалежну політику.
Згідно з Законом України про Національний банк створюється Національна рада з питань грошово-кредитної політики у складі представників парламенту, президента, уряду, НБУ та комерційних банків. Цьому органу надані консультативні та спостережні функції при розробці та проведенні кредитно-грошової політики НБУ. За-конодавче закріплюються права та обов'язки головного банку краї-ни. Національний банк України підзвітний Парламенту, що включає призначення Голови НБУ, щорічний звіт та аудиторський висно-вок про діяльність НБУ, а також інформування Парламенту про стан грошово-кредитного ринку двічі на рік. Будь-яке інше втру-чання в будь-якій формі органів законодавчої, державної, виконав-чої влади та місцевого самоврядування або їх посадових осіб у ви-конання функцій та повноважень Банку України забороняється. Такі норми взаємовідносин центрального банку та вищого законо-давчого органу в основному відповідають практиці розвинутих
Європейських країн.
Комерційні банки - це приватні та державні банки, які працю-ють на комерційних засадах і здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торговельних та інших підприємств головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які вони одер-жують у вигляді вкладів.
Спеціалізовані банки здійснюють окремі види кредитування. Так, зовнішньоторгові банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпорту товарів, іпотечні банки - на наданні довгострокових позик під заставу нерухомого майна (землі, будівель). Ощадні бан-ки залучають дрібні заощадження і доходи, які без допомоги кре-дитної системи не можуть функціонувати як капітал.
Інвестиційні банки здійснюють операції на ринку цінних папе-рів (фондовому ринку), одержуючи при цьому доход. Інвестицій-ним банкам забороняється приймати кошти на депозити. Вони за-лучають капітал, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони викорис-товують для довгострокового кредитування різних галузей.
Важливою складовою кредитної системи є різні небанківські кредитно-фінансові інституції.
Фінансові, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди розмі-щують свої зобов'язання (акції) серед юридичних осіб та дрібних держателів і використовують одержані кошти для купівлі цінних паперів різних галузей економіки (рис. 41). Завдяки значній дивер-сифікації (вкладення коштів у різні підприємства) досягається пев-не розпорошення активів, знижується небезпека втрати заощаджень в разі банкрутства фірм, в акції яких вкладений капітал.
Страхові компанії здійснюють специфічну форму залучення коштів - продаж, страхових полісів. Одержані доходи, вони вкла-дають насамперед в облігації та акції інших компаній, державні цінні папери. Вони також надають довгострокові кредити підприєм-ствам і державі.
Наявність у кредитній системі різноманітних кредитно-фінан-сових інститутів розширює фінансові можливості індивідуальних клієнтів та дрібних фірм. Власник навіть невеликої фірми отримує широкий вибір джерел кредитування та вкладання вільних коштів.
Банківські системи в країнах з розвинутою ринковою економі-кою мають свої особливості. Так, в США діє закон 1956 р. про банківські холдингові компанії, який, зокрема, забороняє доступ юридичним особам, що займаються комерційною і виробничою діяльністю, до банківської справи. І навпаки, американські банки згідно з законом Гласа-Стегала від 1933 р. мають чітке функціо-нальне розмежування на комерційні банки, компетенція яких об-межується наданням кредитів і залученням коштів на депозити, і інвестиційні банки, що мають право здійснювати операції з цінни-ми паперами. Комерційні банки згідно з законом позбавлені мож-ливості володіти нефінансовими компаніями, вони не можуть бути повноцінними учасниками ринку цінних паперів. Аналогічно у Ве-ликобританії має місце законодавче розмежування функцій комер-ційних та інвестиційних банків. Банки задовольняють потреби го-ловним чином в короткостроковому кредиті і не грають значної ролі в довгостроковому фінансуванні.
рис.41

У країнах Європи та в Японії банки не мають суворих обмежень у виборі вкладень (портфель банку) та контролі над діяльністю кор-порацій. Характерним в цьому відношенні є банківська система Німеччини, де функціонують 4000 банків двох типів: універсальні, спеціалізовані та 49 000 банківських установ.
В Україні законодавче не визначена " модель" комерційного бан-ку. Як свідчить практика, комерційні банки в Україні є універсаль-ними. Універсальний банк має тісні зв'язки з підприємствами, ви-конує нетрадиційні банківські операції (на відміну від " консерва-тивної моделі"). Це відповідає домінуючій в останні 10-20 років тенденції до універсалізації банківських операцій.
Банківські операції - це головний зміст діяльності банків. Роз-різняють такі групи банківських операцій.
1. Пасивні операції, за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшому активних операцій. Власні кошти формуються за ра-хунок відрахувань з поточного прибутку, нерозподіленого прибут-ку або розміщення акцій (у випадку, коли банк за своєю організа-ційно-правовою формою є акціонерним товариством). В пасивних операціях центрального банку переважає емісія кредитних грошей (випуск банкнот), інвестиційних банків -o випуск і розміщення цін-них паперів. Отже, банки забезпечують концентрацію тимчасово вільних коштів і їх перерозподіл у ті сфери діяльності, де відчува-ється нестача грошових коштів.
2. Активи; операції, за допомогою яких банк розміщує власні та залучені кошти. Це насамперед кредити та банківські інвестиції (вклади коштів в цінні папери).
3. Розрахунково-касові операції. Для зберігання грошових кош-тів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам роз-рахункові, поточні та інші рахунки (залежно від характеру їх діяль-ності і джерел фінансування). Банк є посередником у платежах. За дорученням підприємців банки ведуть розрахунки між постачаль-никами і тими, хто купує продукцію.
4 Банківські послуги - це вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. До них належать такі послуги:
посередницькі - посередництво в одержанні клієнтом кредиту, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном;
довірчі (трастові) - діяльність банку з управління майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене уп-равління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов'язане з виконанням робіт з обліку операцій, збе-реженню цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.
Довіреною особою банків є в основному приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (наприклад, пенсійний). Банки надають трастові послуги як приватним особам (розпоря-дження спадщиною, управління персональними трастами, опікун-ство із забезпеченням збереження майна, агентські функції), так і фірмам (розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств);
по зберіганню цінностей.
Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, ви-пуску та розміщення цінних паперів, аналізу інвестиційних проек-тів тощо. Консультаційні послуги, як правило, пов'язані з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжно-го обігу.
Перші дві групи банківських операцій найпоширеніші і на них припадає найбільша частка банківського прибутку. В країнах з роз-винутою економікою в останні роки значно зріс обсяг банківських послуг. Вони стають другим за величиною джерелом банківського доходу.
Зараз відбувається інтенсивний процес формування банківської системи в Україні. Паралельно з реформуванням економіки відбу-вається становлення принципово нової банківської системи. В Ук-раїні, за прикладом економічно розвинених країн, формується двох-рівнева банківська система: Національний банк України на першо-му рівні та комерційні банки на другому.
На початок 1996 р. в Україні налічувалось 218 комерційних бан-ків*.
Створюються спеціалізовані комерційні банки. Так, з метою сприяння ринковим реформам в аграрній сфері в Україні створено Земельний банк.
Серед провідних комерційних банків можна виділити АК Укр-інбанк, ВА-банк (обидва - Київ), Приватбанк (Дніпропетровськ), Норд-Банк (Одеса), Західноукраїнський комерційний банк (Львів) тощо. Набирає сили процес централізації банківського капіталу через злиття і поглинання одних банківських структур іншими.
Крім того, створюються перші банки за участю іноземного капі-талу. Так, Перший український міжнародний банк має статутний фонд в розмірі 5 млн дол. США, в якому 20 відсотків належить голландському, а 30 відсотків американському капіталу; Київський інвестиційний банк, що має статутний фонд в 12 млн дол. США. Частка іноземних учасників - 51 відсоток, у тому числі ЄББР - 35, українських - 49 відсотків.
Особливості функціонування банківської системи в Україні такі:
1. Особливе місце в банківській системі займають перетворені в комерційні колишні державні банки, діяльність яких штучно під-тримується державою (АКБ " Україна", Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк та Ексімбанк).
Так, Промінвестбанк має найбільший статутний фонд серед ко-мерційних банків країни. На кінець першого кварталу 1995 р. власні кошти банку становили 1/3 власних коштів усіх банків країни. Фі-зичним особам належало 88 відсотків акцій банку. Банк налічував 25 регіональних управлінь і 227 відділень, обслуговував 125000 юри-дичних осіб - клієнтів, з яких 78 відсотків відносилося до недер-жавної форми власності.
АКБ " Україна" за кількістю акціонерів є найбільшим акціонерним товариством. У 1994 р. його внесено до " BANKERS ALMANAC" - Реєстру банків світу, фізичним особам належало акцій на суму, що становило 68, 5 відсотка статутного фонду банку.
При цьому Промінвестбанк, Агробанк " Україна" та Укрсоцбанк контролювали 87 відсотків банківського ринку.
2. Відбувається швидкий процес концентрації та централізації банківського капіталу.
3. Темпи зростання банків визначаються не суб'єктивними рин-ковими чинниками та власними можливостями, а насамперед адмі-ністративними заходами НБУ, зокрема Директивою про збільшен-ня комерційними банками статутного фонду.
Нормативна вимога Національного банку України при створенні нових комерційних банків з валютною ліцензією на ВКВ - це формування статутного фонду в розмірі 3 млн ЕКЮ. Це орієнтир для банків, які мають намір вийти на міжнародний рівень. Для ма-лих і середніх банків величина мінімальних вимог становить 1 млн ЕКЮ власних коштів. На серпень 1996 р. 39 відсотків банків в Ук-раїні мали власний капітал 1 млн ЕКЮ і більше*. Всі інші банки повинні мати власний капітал не менше ніж 1 млн ЕКЮ на 1 січня 1998 р.
4. Структура кредитних вкладень характеризувалася значною часткою емісійних кредитів НБУ, незначними частками кредитів у виробництво та довгострокового кредитування. При цьому креди-ти НБУ уряду країни вже за три роки після проголошення неза-
лежності становили близько 50 відсотків усіх кредитних вкладень в економіку України, з яких понад 70 відсотків було надано на пок-риття дефіциту бюджету.
Комерційні банки на першому етапі своєї діяльності орієнтува-лись на кредитування швидко скупних торгово-закупівельних опе-рацій недержавного сектора економіки. У виробництво було вкла-дено до 4 відсотків загального обсягу наданих кредитів, оскільки підприємствам невигідно брати кредити під високі відсотки.
В умовах високого рівня інфляції довгострокове кредитування в 1993 р. знизилось до 3 відсотків від загальної суми кредитних вкла-день, а в 1994 р. - до 1, 9 відсотка.
У кредитуванні економіки бере участь іноземний капітал. Так, програма ЄБРР передбачає надання позик у розмірі від 100 тис. до 2, 5 млн ЕКЮ на реалізацію проектів у сфері промислового вироб-ництва, будівництва, торгівлі, сільського господарства, транспорту. ЄБРР надав кредит в розмірі 100 млн ЕКЮ на підтримку малого бізнесу. Кредитування здійснюється через провідні комерційні банки країни.
5. Знецінення грошових вкладів населення, насамперед в Ощад-банку та інших кредитно-фінансових інститутах, за оцінками, ста-новить 100 тис. разів.
6. З кінця 1994 р. у банківській і кредитній системах почали розвиватись кризові явища. Так, сума задавненої заборгованості підприємств і організацій на кінець 1994 р., за даними НБУ, стано-вила 170, 1 трлн крб., у тому числі 154, 5 трлн крб. становила забор-гованість між підприємствами і 15, 6 трлн крб. між комерційними банками. Одним із заходів для розв'язання платіжної кризи, що намагається застосувати НБУ, є використання Векселів. У 1995 р. припинили свою діяльність 20 комерційних банків і більше 50 фі-лій. Криза охопила великі комерційні банки " першої хвилі" (ІНКО, Відродження, Лісбанк та ін.). З кінця 1994 р. розпочалася " трастова криза".
7. Відбувається швидкий процес формування небанківських кре-дитно-фінансових інститутів. Це насамперед фінансові компанії, інвестиційні фонди та довірчі товариства.
У цілому реформування банківської системи в Україні - це склад-ний і довготривалий процес, що зумовлено не тільки складністю самої банківської системи, а й тим, що реформування її повинно йти в нерозривному зв'язку з реорганізацією сфери виробництва, формуванням ринку, реформуванням системи цін і власності, макроекономічною стабілізацією.
§ 5. Валютна система
Валютна система - це сукупність форм грошових розрахунків і фінансово-кредитних інструментів організації валютних відносин. Розрізняють національну, міжнародну (регіональну) та світову ва-лютні системи.
Національна валютна система - сукупність форм і інструментів організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міжнародними економічними й політичними структурами. Національ-на валютна система має такі елементи:
національна валюта(Валюта - в широкому розумінні означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, карбованець, гривня тощо). Проте нерідко цей тер-мін використовується для позначення коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних кредитних організацій - готівки, вкладів на банківські рахунки, платіжних документів (векселів, чеків тощо), тобто як грошей іншої країни. В цьому розумінні термін " валюта" часто зустрічається в практиці міжнародних економічних відносин. Саме в цій сфері валютою назива-ють також кошти у національних грошових одиницях. Залежно від країни-емітента валютних коштів валюту підрозділяють на іноземну {націо-нальну, експортера і імпортера; залежно від режиму використання - на конвертовану (повністю чи частково) і н е к о н-вертовану; залежно від сфери і цілей використання - на валюту плате-жу, клірингу, ціни, операцій, валюту векселя тощо.)* - грошова одиниця країни;
склад, режим формування та використання золото-валютних резервів;
валютний паритет і режим курсу національної валюти;
режим оборотності національної валюти та характер валютних обмежень;
форми та організація міжнародних розрахунків;
статус національних установ, які регулюють валютні відносини та ін.
Національна валютна, система юридичне визначається національ-ним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Її призначення полягає в забезпеченні розрахунково-платіжних опе-рацій економічних суб'єктів країни з зовнішнім світом, нагрома-дженні золото-валютних резервів, регулюванні співробітництва в сфері міжнародних економічних відносин.
Міжнародна (регіональна) валютна система - це форма орга-нізації валютних відносин групи країн з метою сприяння їх зов-нішньоекономічним відносинам шляхом стабілізації валютних кур-сів. Прикладом може бути Європейська валютна система країн - членів ЄС. Вона включає такі основні елементи:
зобов'язання країн-учасниць системи підтримувати коливання валютного курсу своїх національних валют у межах встановленого діапазону;
створення спеціальної європейської валютної одиниці (ЕКЮ -- від англ. Еuropean Currency Unitе - умовна міжнародна розрахун-кова одиниця країн - членів ЄС. Створена в 1979 р. з метою протиставити свою колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на євро-пейський ринок. Величина ЕКЮ розраховується на базі " кошика" національних валют країн - членів ЄС. Випускається у вигляді записів на рахунках централь-них банків країн - членів ЄС в Європейському фонді валютного співробітництва. Функції грошей, які виконує ЕКЮ, - це міра вартості, база для визначення валютних паритетів, засіб для міжнародних розрахунків тощо. З 1 січня 1999 р. відповідно до Маастріхських угод про організацію політичного та фінансово-економічного союзу ЕКЮ має стати спільною валютою всіх країн - членів ЄС і отримати назву Євро (від англ. - euro);
надання кредитної та фінансової допомоги урядам країн - чле-нів ЄС, коли вони не мають фінансових можливостей підтримува-ти курс своєї національної валюти на узгодженому рівні. Надання такої допомоги може здійснюватися на дво- і багатосторонній ос-нові. З цією метою створено Європейський фонд валютного спів-робітництва.
Основні етапи розвитку світової валютної системи були розгля-нуті у розд. 32, § 2. Оскільки проблеми сутності та функціонування цієї системи мають особливе значення для розуміння фінансово-грошових відносин в цілому, розглянемо її більш детально.
Світова валютна система - це форма організації міжнародного грошового обігу, яка склалася на основі розвитку світового госпо-дарства і закріплена міждержавними угодами. Вона має такі еле-менти: а) структуру міжнародних ліквідних засобів, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки (валюта та золото);
б) механізм валютних паритетів і курсів; в) умови взаємного кон-вертування (зворотності) національних валют; г) форми міжнарод-них грошових розрахунків; д) особливості формувань та функціо-нування міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;
е) статус міждержавних валютно-кредитних організацій, які регу-люють міжнародні валютні відносини.
Країни - члени МВФ використовують при розрахунках штучну валюту - спеціально записані права (СДР - від англ. Special Dra-wing Rights), яка введена в міжнародний обіг у 1970 р. як безготів-кова.
Кожній країні у фонді надається певна частка в грошових оди-ницях СДР, в межах якої вона може купувати потрібну для покрит-тя дефіциту платіжного балансу іноземну валюту в інших країн - членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд. Безпосе-редні платежі здійснюються в цій національній валюті. Максималь-на сума СДР, яку країна може отримати в обмін на СДР, має бути не більшою 200 відсотків від квоти. Частка України в МВФ стано-вить 0, 66, або 990 млн дол. Частки деяких інших країн: США - 17, 92; Великобританії - 6, 19; ФРН - 5, 40; Японії - 4, 22; Кана-ди - 2, 99, Росії - 3, 0. Отже, як штучна валюта СДР виконують функції нагромадження та засобу платежу.
Поступово СДР перетворились у міжнародні резервні та пла-тіжні засоби і широко використовуються країнами - членами МВФ для поповнення своїх валютних резервів та порівняння вартості різних валют.
Одними з головних елементів валютної системи є інструменти регулювання міжнародних розрахунків. У міжнародній практиці існували такі різновиди цих інструментів:
подвійний стандарт (біметалізм), який передбачає використан-ня двох дорогоцінних металів (золота та срібла);
золотий стандарт, який передбачає використання золота певної ваги та чистоти, вільну чеканку монет, вільний їх обіг та обмін на інші валюти, підтримання паритету неповноцінних грошей з золотом;
золото-злитковий стандарт, при якому використовуються не монети, а злитки золота, а регулюванню підлягають тільки угоди у великих розмірах;
золото-девізний стандарт, коли основним інструментом регу-лювання міжнародних розрахунків стають замінники золота (деві-зи), як такі Виступають деякі національні та колективні валюти;
нарешті, девізний (валютний) стандарт, якщо відбулася демо-нетизація золота.
" Національні валюти, що вільно обмінюються на інші національні валюти, та міжнародні платіжні засоби за діючим курсом, назива-ються конвертованими, відповідно ті, що нездатні до такого обмі-ну - неконвертованими.
Розрізняють конвертованість валюти повну і часткову, внутрішню і зовнішню, по поточних операціях і по переміщенню капіталів і кредитів.
Повна конвертованість означає вільний обмін на іноземну ва-люту для всіх категорій.власників у будь-якій^ формі і при всіх опе-раціях без обмеження суми. Таку властивість мають валюти країн з високорозвинутою ринковою економікою, сталим грошовим ме-ханізмом, широкими економічними зв'язками та ідентичністю умов національного ринку з світовим.
При частковій конвертованості обмін дозволяється тільки для певних власників або по певних видах операцій, а при внутрішній конвертованості має місце вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів (юридичних і фізичних осіб даної країни) та вільні платежі їх за кордоном. Зовнішня конвертованість озна-чає вільне нагромадження валюти на рахунках нерезидентів (юри-дичних і фізичних осіб інших країн), переказ її за кордон чи кон-версію в іншу валюту.
Конвертованість по поточних операціях означає, що національ-на валюта вільно обмінюється тільки для забезпечення повсякден-ної зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних еко-номічних відносин (торгівля, страхування, транспорт, туризм тощо).
Вищою і складнішою для забезпечення є конвертованість валю-ти по операціях, пов'язаних з переказом -капіталів і кредитів.
У сучасній практиці повністю конвертованими є валюти найроз-винутіших країн світу - США, Німеччини, Великобританії, Франції, Японії та ін. Валюти багатьох країн конвертуються частково (най-більше обмежень вводиться по операціях, пов'язаних з переказом капіталу).
Використання національної валюти як міжнародного платіжно-го засобу дає країні-емітенту значні переваги, оскільки вона може форсувати імпорт, перевершуючи обсяги власного експорту, покри-ваючи дефіцит платіжного балансу емісією національної валюти.
Валюта колишнього СРСР була неконвертованою. Для міжнарод-них розрахунків використовувався інвалютний рубль. З метою досяг-нення відповідності цін на зовнішньому ринку з внутрішні-ми була запроваджена система валютних коефіцієнтів відносно валют і груп товарів. Кількість таких валютних коефіцієнтів досягала 10 тис.
Забезпечення конвертованості національної валюти України є важливим економічним завданням. Першим кроком до повної.кон-вертованості є досягнення стабільності обмінного курсу. Ця ста-більність спочатку виявляється як відносна стабільність відносно твердих іноземних валют (курси яких також змінюються). Для до-сягнення стабільності обмінного курсу слід мати:
стійке перевищення експорту над імпортом;
стабілізацію грошового обігу та обмежену емісійну політику все-редині країни;
приплив іноземних інвестицій і кредитів в Україну;
формування золото-валютного резерву - офіційного запасу золота та іноземної валюти. Валютні резерви існують у вигляді інва-лютних депозитів у банках інших країн, вкладень в іноземні дер-жавні цінні папери, готівкових запасів.(авуарів) в іноземній валюті та запасу золота в розпорядженні Національного банку чи валют-но-фінансових органів. З грудня 1994 р. кошти офіційних валют-них резервів НБУ були переведені з кореспондентських рахунків в уповноважених банках України на власні кореспондентські рахун-ки НБУ, відкриті в іноземних банках.
В сучасних умовах в основу курсів валют покладено співвідно-шення їх купівельних спроможностей відносно певного набору (кошика) товарів і послуг. Таке співвідношення формує паритет купі-вельної спроможності валют. Однак цілий ряд чинників_може спри-чиняти значне відхилення валютного курсу від їх основи.
Найдієвішим серед них є зміна попиту і пропозиції іноземної валюти в країні, яка визначається насамперед зміною стану її пла-тіжного балансу. Якщо активне сальдо балансу зростає, то збіль-шується надходження в країну іноземної валюти і пропозиція її порівняно з попитом на валютному ринку. Це приведе до зростан-ня курсу національної валюти. І, навпаки, якщо стан платіжного балансу погіршується, випереджаючими темпами зростатиме попит на інвалюту, що призведе до падіння курсу національної валюти.
Стан же платіжного балансу визначається багатьма чинниками:
зміною структури виробництва, конкурентоспроможністю націо-нальної продукції, кон'юнктурою внутрішнього і міжнародного ринків тощо. Якщо при цьому в країні мають місце обмеження на операції з іноземною валютою, то виникає кілька курсів національ-ної валюти. Поряд з офіційним формується курс " чорного ринку". Щодо України, то тут крім офіційного, що формується на базі кур-су валютної 'біржі, діють комерційний курс та курс " чорного рин-ку".
Під час продажу і купівлі іноземної валюти банки диференцію-ють рівні курсів: " курс продавця" встановлюється вищим від " кур-су покупця". Ця різниця забезпечує банкам прибуток від валютних операцій (маржу).
Сучасна світова валютна система (валютна система світового господарства) набула законодавчої сили з квітня 1978 р., коли біль-шість країн - членів МВФ ратифікували угоду, в якій були зафік-совані основні принципи нової світової валютної системи. Ці прин-ципи прийняті на раді Тимчасового комітету МВФ на початку 1976 р. на Ямайці.
Особливість сучасної світової валютної системи полягає в тому, що вона вперше в історії свого розвитку грунтується не на золоті, а на обігу паперових і кредитних грошей. Остаточно відбувається демонетизація золота, тобто ліквідація його офіційних грошових функцій. Паперові та кредитні гроші майже повністю втратили пря-мий зв'язок з золотом. Останнє перетворюється у звичайний то-вар, ціна якого відповідно до закону вартості залежить від витрат виробництва і співвідношення попиту і пропозиції на " золотих" ринках.
Єдиною валютою, що обмінювалась на золото до 1971 р., був до-лар США, проте лише при розрахунках між центральними банками і в обмежених розмірах. З 1976 р. в міжнародних розрахунках діє девізна система, при якій жодна з національних валют, включаючи долар США, не розмінюється на золото.
Демонетизація золота, втрата ним ролі світових грошей супро-воджувалися кардинальними змінами у системі та механізмі ва-лютних курсів. Було скасовано золотий паритет валют, встановле-
на система " плаваючих" валютних курсів, при якій курси націо-нальних валют коливаються під впливом ринкових сил, зміни їх купівельної спроможності і співвідношення попиту і пропозиції даної валюти на валютних ринках.
Якщо країна хоче закріпити паритет своєї валюти, то вона може це зробити шляхом прив'язування її до іншої національної або ко-лективної, інтернаціональної валюти.
Демонетизація золота змінила структуру ліквідних або платіж-них коштів у міжнародних розрахунках країн. Нині виділяють три види таких коштів:
а) певні національні валюти, які є ключовими, резервними;
б) колективні розрахункові валюти - спеціально записані пра-ва (СДР), європейська валютна " одиниця (ЕКЮ);
в) золото, яке хоч і втратило роль і функції грошей, використо-вується далі як міжнародна платіжна і резервна цінність. Роль цієї функції золота зросла завдяки багаторазовому збільшенню його ціни на світових ринках.
Юридичне роль світових грошей виконують девізи - національні та колективні валюти. В той же час ще в 1989 р. економічно розви-нуті країни мали у вигляді золота 39 відсотків запасів валюти.
Отже, сучасна валютна система світового господарства грун-тується на двохосновних принципах:
вільний ринковий рух (" плавання") валютних курсів;
використання у вигляді ліквідних розрахункових і резервних коштів багатьох національних паперових грошей і міжнародних кредитних чи розрахункових грошей. Тому вона є системою бага-товалютного ринкового стандарту, тобто системою, яка не має міцної, стабільної основи. Це зумовлює внутрішні суперечності цієї системи.
У колишньому СРСР існувала валютна монополія - виключне право держави здійснювати угоди з іноземною валютою та іншими валютними цінностями. Вся валютна виручка надходила в розпо-рядження держави і використовувалась централізовано на потре-би, які визначались у директивному порядку. Отже, підприємства-виробники експортної продукції повністю позбавлялись права на валютну виручку від їх продажу.
Після проголошення незалежності Україна залишилася без ва-лютних резервів (оскільки через валютну монополію всі валютні резерви були зосереджені в союзному центрі) та змушена була створювати власну валютну систему. З початком ринкових пере-творень було ліквідовано валютну монополію держави. Учасника-ми валютних відносин, у тому числі в сфері міжнародних еконо-мічних відносин, стали суб'єкти господарювання всіх „форм влас-ності. Так, загальний обсяг валютних коштів підприємств та організацій всіх форм власності в Україні станом на 01.10.95 р. стано-вив 994, 1 млн дол. США, в тому числі в банках України - 912 млн, в банках за межами України - 82, 1 млн. Ємність доларового ва-лютного ринку становила на серпень 1995 р. 748 млн дол. Про струк-туру надходжень та витрат іноземної валюти суб'єктів господарю-вання в Україні свідчать такі дані: