Утворення Київської держави. Перші київські князі.

Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII—IX ст. внаслі­док тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських князівств і в різних формах існува­ла до кінця XIII ст.

Київська Русь займала територію від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від р. Сян на заході до Волги та Оки на сході.

Історики поділяють час існування Київської держави на три періоди.

/ період — кінець VIII—X ст. — період становлення та еволюції Київської Русі, у який відбувався процес формування державності.

Згідно з літописами, після смерті Кия, Щека та Хорива князями у Києві були їх сини та племінники, поки до влади не прийшли два брати — Аскольд і Дір. За історичними джерелами, Аскольда знав візантійський імператор Василій І, який називав його «каганом» (царем). На цей факт вказують також арабські джерела.

Василій І у 867 р. вислав до Києва єпископа та священиків, які утворили єпархію (церковний округ) з метою розповсюдження хрис­тиянства. Є багато історичних свідчень про хрещення Аскольда і Ді­ра й частини населення Київської держави.

За князювання Аскольда і Діра Київська Русь панувала на Чорно­му морі, здійснювала походи проти інших країн. Так, у 860 р. київ­ські князі очолили похід на Константинополь, а у 875 р. Русь уклала договір з Візантією, що свідчило про посилення Київської Русі. Ас­кольд і Дір вели успішні війни з печенігами, уличами, древлянами, болгарами, кривичами.

Але для Києвичів існувала більша загроза з півночі, з Новгоро­ду — іншого великого центру східних слов'ян, а також з боку вікінгів. Саме вони прискорили процес формування державності у північних землях Русі.

У VIII—XI ст. у Європі почалася епоха вікінгів (норманів), яких на Русі називали варягами. Нормани — спільна назва населення Скандинавського півострова.

На своїх легких бистрохідних кораблях, під парусами і на веслах, вікінги вирушали у близькі і далекі походи. У VIII ст. вони вдерлися у Францію, Англію, Німеччину, пізніше дісталися Середземного моря, на сході — Візантії та Арабського халіфату. Вікінги грабували захоплені землі, а там, де їм давали відсіч, селилися в містах, щоб займатися торгівлею, або, як найманці, йшли на службу до європей­ських правителів.

За літописними даними, у 859 р. вікінги вторгайся у північні зем­лі слов'ян (словен та кривичів) та обложили їх даниною. Платили ворогам данину і фінські племена — чудь (предки естонців) та меря, які жили на верхній Волзі. Нестор оповідає, що у 862 р. ці племена повстали проти варягів та вигнали їх за Балтійське (Варязьке) море. Але їм не вдалося організувати дієву владу, тому і запросили вони до себе правити інших варягів. Так на півночі руських земель з'явилися три брати — Синеус, Трувор і Рюрик з дружиною. Останній після смерті братів став одновладним князем у Новгороді. Тож, одночасно з існуванням у Києві південнослов'янської династії Києвичів, на півночі у середині IX ст. виникла держава на чолі з Рюриком, центром якої став Новгород.

Причину зіткнення Києвичів та Рюрика, очевидно, слід шукати у суперечках щодо торговельних шляхів. Оскільки існування могут­нього Хозарського каганату унеможливлювало торгівлю північної Русі через Волгу та Приазов'я, залишалася тільки чорногорська тор­гівля, але шлях на південь лежав через слов'янську Київську Русь.

Історики також вважають, що намагання Києвичів запровадити християнство викликало невдоволення язичницької частини населення. Варязькі наймити, які були на службі в Аскольда і Діра, змо­вилися проти них. Є припущення, що Рюрик підтримував змовників, прагнучи усунути Аскольда і Діра від влади.

За літописними даними, з 879 р., року смерті Рюрика, правителем Новгорода став його родич Олег. Він був також вихователем мало­літнього сина (або онука) Рюрика Ігоря.

У 882 р. Олег з великою дружиною оволодів Смоленськом, містом кривичів, а потім пішов на Київ. Прихід Олега під Київ підштовхнув його прибічників — варягів — до виступу. Аскольда і Діра було вби­то, і Олег захопив владу в Києві. Ця подія привела до об'єднання північної та південної Русі на чолі з Києвом. Тепер Олег мав у своє­му розпорядженні важливий торговельний шлях «з варяг у греки» (з Балтійського моря до Чорного).

Отже Аскольд і Дір стали останніми князями слов'янської дина­стії Києвичів, а 882 р. знаменував появу на київському престолі нової династії — Рюриковичів.

Час князювання Олега (882—912) характеризувався «збиранням» руських земель. Місцеві князі не визнали нову династію, що загро­жувало розпадом держави. Талановитий правитель та дипломат, жорстокий та владолюбний Олег силою почав об'єднувати Русь навколо Києва. Він вважав, що княжий рід, який почався у Новгороді, повинен мати владу над усіма східними слов'янами. Але з полян, у зем­лях яких стояв Київ, і з інших сусідніх племен брали данину хозари. Саме на ці землі у середньому Подніпров'ї у 883—885 рр. поширю­валася влада Олега. До Києва були також приєднані неслов'янські племена чудь, меря і весь, які почали платити Олегу данину.

Все залежне, але вільне від князя населення називалося «людьми», тому данина, яка збиралася у ті часи шляхом об'їзду племен, назива­лася «полюддя» — ходіння по людях. Під час полюддя князь із дру­жиною часто чинив насильства та грабував населення. Вирішуючи проблеми внутрішньої політики, Олег діяв виважено і поступово: він не накладав велику данину та залишав князів місцевих племен при владі.

Значних успіхів Олег досяг і в зовнішній політиці. Уклавши мир­ну угоду з варягами, він регулярно залучав їхні дружини до спільних воєнних походів.

Головним напрямком у зовнішній політиці Київської держави став візантійський. Ще за часів Аскольда Візантія сплачувала Русі данину «заради миру». Очевидно, її ненадходження спричинило загострен­ня русько-візантійських відносин.

Результатом візантійських походів Олега у 907 та 911 рр. стали договори між Руссю та Візантією. Візантія зобов'язувалася сплачу­вати кожного року данину, руським купцям надавалося право без­митної торгівлі з Константинополем. Ці договори були свідченням утвердження Київської Русі як рівноправного партнера Візантійської імперії.

За історичними джерелами, Олег загинув під час походу на узбе­режжя Каспійського моря. Згідно з літописом, волхви, язичницькі жерці, напророчили Олегу смерть від власного коня. Князь звелів вивести того на пасовище і тільки через багато років згадав про нього. Коли Олегу доповіли, що кінь помер, він посміявся над про­роцтвом волхвів. Пішовши подивитися на кістки коня, Олег наступив ногою на його череп, звідки вилізла змія та вжалила князя. Від її укусу князь помер.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі.

Легенда про призвання варязьких князів викликає багато супере­чок серед істориків. Прибічники так званої «норманської теорії» вважають, що відсталі слов'яни були не в змозі створити власну дер­жаву і тому звернулися до варягів. Не заперечуючи факт запрошен­ня варягів, підкреслимо, що задовго до цього відбувався природно-історичний процес утворення у слов'ян власної держави.

Варягів, як відомо, ще за Аскольда запрошували на службу як най­маних дружинників. Вони не могли істотно вплинути на слов'янську державність. Навпаки, будучи у значній меншості, варяги переймали слов'янські традиції, звичаї, швидко асимілювалися до слов'янського етносу. Можна погодитися з твердженням, що формування Київської держави було результатом слов'янсько-варязької взаємодії.

У 912 р. Ігор заступив князя Олега на київському престолі. На початку князювання йому довелося утверджувати свою владу над підлеглими племенами, які почали відокремлюватися від Києва. Було здійснено походи проти древлян, уличів та тиверців. Відновив­ши владу, Ігор активізував зовнішню політику.

У 912—913 рр. Русь здійснила походи на Схід, у результаті яких було укладено угоду з Хозарським каганатом та горцями південного Прикаспію — союзниками Візантії. Як і раніше, саме проти Візантії були спрямовані головні політичні та воєнні зусилля Русі.

На початку 40-х років X ст. Візантійська імперія припинила випла­ту Русі данини, що викликало початок війни. Однак похід Ігоря в 941 р. закінчився для Русі невдачею. Руський флот під Царгородом було спалено «грецьким вогнем» — руйнівним вибуховим знаряддям.

Після цієї поразки Ігор у 944 р. організував новий похід, залучивши до нього варягів, полян, кривичів та печенігів. Коли військо дійшло до Дунаю, візантійський імператор запропонував Ігорю укласти мир, за яким відновлювалася виплата щорічної данини. Укладаючи мир, слов'яни, за звичаєм, клялися виконувати умови договору. За миром 944 р. частина княжої дружини і сам князь клялися на зброї біля ідола Перуна у Києві, як за часів Олега. Інша частина дружини була вже християнською і тому клялася у церкві Іллі у Константинополі.

З 915 р. на південних кордонах Київської Русі почали з'являтися печеніги — об'єднання тюркських племен. Постійні напади печенігів тривали майже до середини XI ст. Ігор уклав з ними мирний договір, після чого вони перекочували до Дунаю. Відтоді вони виступали то як союзники, то як вороги Русі. Умови договору з Ігорем невдовзі були порушені печенігами, підтриманими Візантією.

Часті воєнні походи вимагали збільшення данини з підлеглих Києву племен. Князювання Ігоря закінчилося відомим у історії по­встанням древлян проти надмірної данини. У 945 р. древляни на чолі з князем Малом влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю дружиною. За літописом, його було прив'язано до двох зігнутих дерев і розірвано на частини.

По смерті Ігоря правління у Київській державі перейшло до його вдови княгині Ольги, оскільки їх син Святослав був малолітнім. Ольга правила протягом 945—957 рр.

Нестор у «Повісті минулих літ» докладно описав помсту Ольги за смерть чоловіка. Було вбито князя Мала, спалено головне місто древлян Іскоростень. Така жорстокість пояснювалася тим, що за звичаєм того часу діяло правило «кров за кров», «око за око», тобто закон кровної помсти.

Помстившись древлянам, Ольга, щоб запобігти новим народним виступам та упорядкувати надходження данини з підлеглих племен, здійснила важливі державні реформи. Замість полюддя, роз'їздів княжої дружини вона встановила місця збору данини — погости, куди місцеві жителі повинні були звозити данину. Погости було за­сновано по всій Київській Русі. Друга реформа княгині полягала у вста­новленні норми податків (уроків). Ці дії Ольги, як і подальші, ви­явили її мудрість як правительки держави.

У зовнішній політиці вона віддавала перевагу дипломатії, а не вій­ні. Ольга налагодила відносини з двома могутніми державами того часу — Візантією та Німеччиною. У 946 та 957 рр. вона з великими посольствами відвідала Константинополь, де вела переговори з імпе­ратором Костянтином Порфірородним. Було укладено торгово-еко­номічну угоду, обговорено умови військової допомоги Візантії, а та­кож розглянуто питання християнізації Русі. Сама Ольга прийняла хрещення, взявши ім'я Олена, у соборі Св. Софії у Царгороді від патріарха. За літописом, після хрещення імператор запропонував Ользі стати його дружиною. Якщо це вважати вигадкою, то за нею можна почути: «Тепер ти хрещена нами і тому повинна у всьому слухати нас». Такі слова повинен був сказати Костянтин, якщо мати на увазі плани підкорення Русі. «Ти сам назвав мене дочкою, а у християн відносини повинні бути братськими і духовними, навіщо ж ти домагаєшся пану­вання наді мною?» Приблизно так можна уявити відповідь Ольги.

Нерівноправні відносини Візантії та Київської Русі підштовхнули Ольгу до зміни зовнішньополітичних орієнтирів. У 959 р. вона від­правляє послів до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа. Але приїзд єпископа Адальберта закінчився невдало: проти нього виступили київські язичники.

Ще після повернення з Константинополя Ольга висловила бажан­ня, щоб її син Святослав прийняв християнство. Він відмовив, вка­завши на можливі насмішки дружини. Рідний син, любов та біль княгині, Святослав так і не прийняв християнство. Видатний полко­водець, він загине не у славному поході, а у підступній засідці печенігів у 972 р., а з його черепа зроблять чашу, з якої печенізька знать буде пити вино... Ольгу Бог позбавив пережити жахливу смерть сина. Вона померла раніше, у 969 р., зробивши перед смертю заповіт, у якому заборонила влаштовувати по собі язичницьку тризну (поховаль­ний обряд). Княгиня була похована по-християнськи.

Великий київський князь Святослав (957—972), як і його батько, князь Ігор, більшу частину свого правління провів у безперервних військових походах. Недарма видатний український історик М. Гру-шевський називав його «козаком на престолі». Літопис характеризує князя Святослава Ігоревича як хороброго, мужнього воїна. Він був лицарем навіть у ставленні до своїх ворогів. Ідучи на них у похід, казав: «Іду на ви».

У 964—965 рр. Святослав здійснив східний похід на в'ятичів — ос­таннє слов'янське плем'я, яке платило данину хозарам. Потім він розгромив самих хозар та зруйнував їхню столицю м. Ітиль. Були також здобуті перемоги над підвладними хозарам ясами (осетинами) та касогами (черкесами) на північному Кавказі. У результаті цих походів русичі закріпилися у межиріччі Волги та Дону. Однак розгром Хозарського каганату мав і небажані результати: було відкрито шлях кочовикам (особливо печенігам) для нападів на Русь.

У 967 р. Святослав, якого покликали на допомогу візантійці, вирушив у похід проти Болгарії. Після блискучих перемог русичі зупинились у м. Переяславі на Дунаї, яке Святослав зробив своєю резиденцією. Територія Київської держави помітно розширилася у південному напрямку.

Успіхи Святослава налякали візантійців, які підбурили печенігів напасти на Київ, де знаходилася Ольга з онуками. Святослав рушив на захист міста, кияни ж дорікали йому: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а свою полишив».

Відбивши кочовиків, Святослав з метою зміцнення єдності Русі ввів традицію призначення у князівства своїх синів. Цей захід мав укріпити владу однієї династії. Намісником у Києві Святослав по­ставив старшого сина Ярополка, у древлянській землі — Олега, у Нов­городі — Володимира.

Сам князь у 969 р. розпочав другий балканський похід. Проте візантійському імператору Іоану І Цимісхію вдалося зупинити руське військо у битві під Адріанополем. Після тривалої облоги Доростола, де. перебували війська Святослава, сторони пішли на підписання миру (971 р.), за яким Святослав відмовлявся від нападів на Візантію га Болгарію. Майже всі завойовані території було втрачено. Свято-і лав змушений був повернутися на Русь, на шляху до якої загинув біля дніпровських порогів від рук печенігів, підкуплених Візантією.