Соціальний та політичний устрій КР

Витоки становища політичного, економічного та культурного життя будь якої країни слід шукати у релігії, віруваннях народів, що проживають на її території. Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. Як відомо, до 988 року русичі були язичниками, тобто поклонялися різним божествам. Найвищим богом у них вважався Перун – господар грому і блискавки, аналогічний скандинавському богові Тору.

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, складно організована релігія – християнство, яка докорінно змінила культурний світогляд русичів – почали будувати нові храми, собори. Славетна Софія Київська – безпосереднє підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Запровадження християнства вплинуло і на розвиток писемності, – в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм – греками.Взагалі, історію Київської Русі можна умовно поділити на три періоди (звичайно, пов'язуючи розподіл з релігійним життям держави):

1.Період консолідації державності або дохристиянська епоха

(кінець 9-10 ст.):

пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбувалося встановлення феодального – суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час виникло величезне господарське й політичне об'єднання.

2.Період розвитку держави або період поширення християнства припадає на час

правління Володимира Великого (980-101) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-54), а також Володимира 2 Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-32).

Прийняття християнства несло з собою нову культуру і духовність, зміцнило внутрішню політику Київської Русі. Утвердженню сильної централізованої держави сприяло проведення під час правління Володимира адміністративної реформи. Територія країни, значно збільшившись за рахунок підкорення в'ятичів, радимичів, сусідніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної з них стояли спочатку намісники, а потім сини Великого князя.

3. Період розпаду та занепаду державності або " після християнський" (друга третина 12 – перша половина 13 ст.) характеризується загостренням міжусобних війн, посилення нападів кочовників, яких притягували надзвичайно родючі землі, економічним застоєм.

У 1240 році монголо-татари зруйнували Київ. Цю дату офіційно вважають завершенням київського періоду в історії України.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялося на три категорії: феодали, вільна верства, феодально залежне населення. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні представники різних відгалужень династії Рюриковичів (що можна порівняти з сучасними Президентом і Парламентом). Княжі воїни, дружинниуи та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали " княжими мужами". На щабель нижче від бояр стояла міська знать, найвизначнішими представниками якої були великі купці. Поширення християнства не змогло не відобразитись і на формуванні суспільного ладу, тому на території Київської Русі утворюється духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилось на чорне (монастирське) та біле (мирське). Вільне населення позначалося загальним терміном – " люди". Найчисельнішою соціальною верствою були селяни, яких ще називали смердами, до вільного населення також належали ремісники, дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство. Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої – люди, які вибули з однієї верстви і не потрапили до іншої. Отже, релігія – такий соціальний інститут, що втручається у всі устрої людського життя, докорінно змінюючи їх. Як і за часів Київської Русі, коли церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури, мистецтва, так і в сучасному світі вічного протистояння мусульманства та християнства, ставлення до релігії впливає на політичне, економічне становище всього світу – варто згадати лише події 11 вересня 2001 у США

5. Хрещення Русі. Характерні ознаки розвитку КР

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам'яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з'явилося практично одразу після початку його поширення у світі, за часів святих апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з'являються згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Християнське життя єпархії дещо занепадає з приходом гуннів (в інших джерелах - болгарів), союзу племен змішаного праслов'яно-тюрко-угро-фінського походження і появи держави Велика Болгарія (Гуннія, Хазарія). Але Скіфська єпархія продовжує існувати до IX ст. (тобто фактично до прийняття християнства на Русі).

У будь-якому випадку можна говорити про те, що на момент прийняття християнства у суспільстві Київської Русі існувала велика кількість різних віровчень і напрямків, серед яких слід відмітити язичництво, християнство (грецького і латинського обрядів, все ще єдиної на той час вселенської кафолічної церкви), мусульманство (поширене у сусідній Волжській Булгарії, а отже без сумніву відоме і на Русі), іудаїзм (віра правителів Хазарії, а також спільнот у різних містах Русі, зокрема Києві). Таким чином, перед Володимиром Великим, постало складне завдання - вибрати одне з віровчень про єдиного Бога, кожне з яких мало значну частину своїх прибічників на землях Русі - християнства грецького або латинського, ісламу чи іудаїзму у якості державного віровчення.

Питання поширення християнства на землях Русі (в ті часи Скіфії) висвітлені у працях відомих церковних істориків, таких як Іоанн Золотоустий і Тертулліан ще задовго до його прийняття у Великому Князівстві Руському. Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 7 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош Велес.

6.Галицько-Волинська держава

. Загальна характеристика. Основні етапи розвитку. У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:

а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

б) необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);

в) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);

г) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:

I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).

Особливістю політичного життя Галицького князівства був великий вплив на управління ним свавільних, багатих, могутніх бояр. На відміну від бояр в інших князівствах, що у більшості походили з княжої дружини, галицьке боярство вело свій початок, насамперед, від місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони одержали не від київського князя, а завдяки захопленню общинних земель. Тому їхня влада в Галицькому князівстві була дуже велика. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на відсіч місцевої знаті, готової у будь-який спосіб відстоювати власні інтереси.

Боярство Волинського князівства, на відміну від Галицького, за походженням, становищем і політичними поглядами було більш схожим із боярами основної частини Київської держави. Більшість із них прийшла па ці землі у складі дружин своїх князів, які найчастіше призначалися і наймалися Великим київським князем. Ці бояри одержували земельні володіння за службу князю. Волинська знать залежала від щедрості князя, і тому була більше віддана йому. Саме через це волинські князі, а не галицькі, змогли об'єднати обидва князівства в єдину державу.

Після смерті останнього Ростиславича в 1199 р. Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частину боярства та міщанства, які були незадоволені силою та свавіллям галицьких бояр, зайняв Галич. Він об'єднав Галицьке і Волинське князівства. У своїй об'єднаній державі князю довелося вести досить рішучу боротьбу з галицьким боярством, яке виступало проти посилення княжої влади. Князь Роман здійснив два успішних походи проти половців. У 1203 р. Роман Мстиславич захопив Київ і прийняв титул великого князя. Він також скорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину та Київщину. Територія майже всієї Південно-Західної Русі була під владою Романа Мстиславича.

Роман княжив усього шість років (1199-1205 рр.). Під час війни з поляками він загинув у бою під Зивихостом 19 червня 1205 р.

II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав і Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (1206-1212 рр.). Однак внаслідок боротьби з боярською верхівкою зазнали поразки, і у 1213 р. на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 р. правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель. У результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась у 1221 р., чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Нов-городі. У 1228 р. Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королю. Цього часу, укріпившись на Волині, боротьбу за Галицьке князівство розпочав князь Данило Романович.

III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині, де Данилу Романовичу були вручені королівські регалії, 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство. набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель.

Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання

I галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. У 1264 р. Данило Романович занедужав і помер в м. Холмі, де і був похованій у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував.

IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

На початку XIV ст. син Лева Даниловича король Юрій I Львович відновив єдність Галицько-Волинської держави, зосередивши в своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами. Він переніс столицю з Холма до Володимира, домігся утворення окремої Галицької митрополії 1303 р.). Юрій I, скориставшись послабленням Золотої Орди, відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу та Дністра, встановив дружні відносини з Польщею та з Тевтонським орденом. Після його смерті Галицько-Волинська держава перейшла до синів Юрія I Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича.

V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.

Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської Держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1114 рр.), який титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину і Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). 3 цього часу Українське королівство припинило своє самостійне існування. Розпочалась тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 р. між ними було укладено мирну угоду, згідно з якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва - на Волинь.